– А ви добре граєте?
– Середньо, – відповів Никодим, – колись грав непогано.
– Може, почнемо відразу після сніданку? – запропонувала Кася.
– Я на вас дивитимуся, – додала пані Ніна.
– Хо-хо, – засміявся Куницький, – боюся, як би ви не захотіли назавжди відняти у мене пана Никодима.
– Мій чоловік вас ревнує, – посміхнулася пані Ніна, а Дизма зауважив її доброзичливий погляд.
«Вона, мабуть, дуже добра», – подумав він.
Відразу після сніданку Куницький попрощався з ними і подріботів до автомобіля, який очікував на нього.
Кася звеліла приготувати більярд, і вони утрьох перейшли в більярдну.
Урок почався з того, що Дизма показав, як потрібно ставити руку і тримати кий. Потім він пояснив, як слід бити по кулі.
Кася швидко все засвоїла: у неї були точна рука і вірне око. Дизма заявив:
– Ви, пані, будете добре грати, потрібно тільки практикуватися.
– Значить, Кася – тямуща учениця? – запитала пані Ніна.
– Для першого разу – чудово.
– А що найважче у більярді? – запитала Кася.
– Карамболь.
– Покажіть, будь ласка, як це робиться.
Дизма розставив кулі.
– Дивіться, – сказав він, – тепер я так ударю свою кулю, що вона торкнеться двох інших.
– Але ж це неможливо: вони стоять не на одній лінії.
– Саме так, – посміхнувся Никодим, задоволений враженням, яке справив, – увесь секрет карамболю полягає в тому, що моя куля, ударяючись в різних місцях об борт, мінятиме напрям. Ось так виглядає карамболь. – Він легенько вдарив по кулі, і карамболь, до подиву пані, вдався на славу.
– Це ж геометрія, – здивувалася пані Ніна.
– Я до такої спритності не дійду, – додала Кася.
– Може, і ви, пані, спробуєте? – звернувся Дизма до Ніни.
– О, у мене нічого не вийде, – відповіла, все ж таки беручи кий у руки. Вона не знала, як покласти ліву руку, щоб зробити з неї підпору, і Дизма мусив поставити їй пальці. Зауважив при цьому, що шкіра у пані Ніни гладенька і ніжна. Йому спало на думку, що ці руки, мабуть, нічого не робили. «Яке це щастя, – подумав він, – бути таким багатим: тільки пальцем ворухни – усе за тебе зроблять».
– Ну, що ж, пане, – заговорила Ніна, – певно, ви не хочете мене вчити?
– Прошу вибачення. Я так просто… замислився.
– Цікаво, про що?
– Та так. Торкнувся щойно вашої руки і подумав: такі ніжні руки не знають ніякої роботи.
Пані Ніна почервоніла.
– Маєте рацію. Мені давно соромно, але бракує сили волі, щоб взятися до якої-небудь роботи. А може, тому байдикую, що обставини так складаються.
– Звичайно, навіщо ж працювати, коли у людини стільки грошей, – без всякої задньої думки сказав Дизма.
Пані Ніна прикусила губу й опустила очі.
– Ви строгий суддя, але, зізнаюся, я цілком заслужила на таку в’їдливу іронію.
Значення її слів Дизма так і не зрозумів і почав гарячково думати, про що вона, власне, говорить.
– Пан Дизма – сама відвертість. Все, що думає, говорить прямо в очі, – заявила Кася.
– Рідкісна чеснота, – додала Ніна.
– Признатися, що не завжди приємна для оточення, – застерегла Кася.
– Зате корисна. Стократ мені приємніша гола правда, ніж фальшиві компліменти.
– Здається, компліменти і пан Дизма – поняття несумісні. Скажіть, – хотіла його спровокувати Кася, – чи коли-небудь ви говорите жінкам компліменти?
– Звичайно. Якщо я бачу красиву жінку, я можу їй що-небудь таке сказати.
– І тільки? А мені, наприклад, що б ви сказали?
– Пані?.. Гм… – Дизма задумливо торкнувся випнутого підборіддя. Кася розреготалася.
– Бачиш, Ніно, як важко це дається панові! Прошу вас, скажіть же що-небудь. Якщо не можете мене взагалі похвалити, може, знайдете якусь особливість моєї особи, про яку зробите ласку висловитися.
Її схожі на персик щоки, вкриті шовковим пушком, злегка зарум’яніли. Він подумав, що Кася дуже приваблива, та якась вже надто незрозуміла. Щось дивно хиже крилося у її пильному погляді спрямованих на Ніну світло-карих очей.
– У вас красиві вуха.
– О!.. – здивувалася Кася. – Я не думала, що від вас це почую. Знаєте, сам маестро Бергано минулої зими на Рив’єрі удостоїв мене такого самого компліменту.
«Хто ж цей Бергано? Я влип», – промайнуло в голові у Дизми. І голосно додав:
– На живописі не розуміюся. Ніколи цим не цікавився.
– Проте це вам не заважає, – люб’язно заперечила Ніна, – мати такий витончений смак, як у великих майстрів.
Кася поклала кий і заявила, що на сьогодні з неї вистачить більярду.
– Піду переодягнуся. Ви не хочете разом зі мною проїхатися верхи?
– Дуже дякую, але маю ще багато справ, – відповів Никодим.
– Тоді поїду одна. Бувай, Ніночко. – Кася обійняла Ніну за шию і поцілувала в губи.
Коли Кася зникла за дверима, Дизма сказав:
– Ваша пасербиця любить вас не як мачуху…
Пані Ніна раптово відвернулася і підійшла до вікна.
– Ми любимо одна одну як сестри.
– Напевно, – зауважив Никодим – різниця у віці між вами дуже невелика. Я сам прийняв вас спершу за сестер. Але ви зовсім різні.
– Так, – підтвердила Ніна, – і схильності, і характери, і погляди наші діаметрально протилежні.
– Однак ви любите одна одну.
Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як ще підтримати розмову, вирішив, що час відкланятися.
– Я піду. Моє шанування. До побачення.
Ніна кивнула у відповідь і запитала:
– Може, вам щось потрібно?
– Ні, дякую, пані.
– Прошу вас не соромитися і давати розпорядження при-слузі.
– Дякую.
Дизма вклонився і вийшов. І доки він ішов, важко ступаючи, по анфіладі кімнат, Ніна все дивилася йому услід – на його незграбну, ніби квадратну, фігуру і червону грубу шию.
– Ось так виглядає сильна людина? – подумала вона. – Дивно. Втім… О, невиправна мрійнице!.. – розсміялася Ніна і, сплівши руки, потягнулася усім тілом.
Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Він ніяк не міг розібратися у цьому лісі цифр.
– Ох ти ж чорт! – вилаявся Никодим. – Видно, я дурний, як чобіт.
Дизмі згадалася гімназія. Там принаймні, якщо не зрозумієш, можна було зазубрити. Правда, робота каторжна, але вихід є. Нарешті, якщо не визубрив, завжди можна було прикинутися хворим і не піти на уроки… А тут немає жодного порятунку, жодного… Тому що зазубрити цього неможливо, а захворіти… Раптом Никодим замислився.
«А якщо захворіти?»
Чим це допоможе?
«У кожному разі, можна відтягнути звільнення на декілька днів… можливо, навіть на декілька тижнів…»
Ідея! Блискуча ідея! А тим часом щось відбудеться, щось зміниться…
«Так, – вирішив Никодим. – Що тут довго думати? Із завтрашнього ранку захворію і – все тут!»
Він почав роздумувати, яку хворобу вибрати. Заразна не годиться: можуть відправити до лікарні. Шлунок – теж не підходить: не дадуть їсти.
«А якщо ревматизм?..»
Дизма навіть зрадів:
«Так буде найкраще, навіть якщо лікаря викличуть, не розбереться».
Коли з’явився лакей просити його до обіду, у Дизми вже визрів план важкого нападу ревматизму в правій руці і правій нозі. Сьогодні за вечерею він почне скаржитися на біль, а завтра і зовсім не встане з ліжка. Він був такий задоволений своєю вигадкою, що до нього повернувся чудовий настрій.
За столом панувала весела атмосфера. Мабуть, відсутність господаря позитивно впливала на поведінку пані. Розмовляли про планований від’їзд Касі до Швейцарії, де вона збиралася вивчати медицину.
– Думаєте після університету зайнятися практикою? – запитав Дизма.
– Звісно.
– Будемо твоїми пацієнтами, – розсміялася пані Ніна.
– Ти будеш, – відповіла Кася, – а от пан Дизма – ні.
– Пані безжальна. А якби я захворів, а поряд не було б лікаря?..
– Ви неправильно мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.
– Ах, так? Шкода. Я страждаю на ревматизм, а це швидше чоловіча хвороба.
– Як сказати, – зауважила пані Ніна. – Все залежить від причини хвороби.
– Наслідки війни, – відгукнувся Никодим.
– Ви були офіцером?
– Ні, звичайним рядовим.
– Це чудово, – сказала Ніна. – Багато видатних людей билося тоді в сірих солдатських мундирах.
– Мундири були зелені, – спростував Дизма.
– Звичайно, колір надії, ви це точно зауважили. Ви були поранені?
– Ні. Єдина пам’ять про війну – ревматизм.
– Ну і, напевно, ордени?
Никодим не мав жодних відзнак, але тут же збрехав:
– Орден Virtuti Militari7 і, крім того, підвищення по службі. Трохи не став генералом.
– Як це?
– Призначили мене спочатку в унтер-офіцери, і я, напевно, дійшов би до генеральського чину, якби не закінчилася війна.
– Однак, бачу, у вас про неї приємні спогади.
– Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим відверто.
– Розумію. Хоча сама я, як жінка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих і поранених, але я легко собі уявляю, що для справжнього чоловіка війна – це атмосфера, в якій пробуджуються найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…
Дизма посміхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один із сержантів, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднів.
– Так, стаєш диким звіром, – підтвердив він.
– Моя дорога, – сказала пані Ніна, ніби поновлюючи перервану раніше розмову, – ти мусиш погодитися, що і в цьому є своя чарівність, яка сильно діє, особливо на нас, жінок.
Кася знизала плечима:
– Не на всіх.
– Загалом жінки, – сказав Никодим, – віддають перевагу грубій силі над слинявістю.
– Не рекламуйте себе, – розсміялася Ніна.
Поговорили ще трохи, і Дизма пішов до своєї кімнати. Він не забув, що на нього чекає зустріч в парку з цим напівбожевільним графом, від якого можна довідатися багато цікавих речей про тутешніх коборовських мешканців.
Упевнившись, що його ніхто не бачить, Никодим відчинив двері на терасу і попрямував по алеї, яка, за його розрахунками, мала якнайшвидше вивести до кам’яної лавки під старою липою.
Проте відшукати лавку йому не вдалося, і він вже почав втрачати надію побачитися з Понімірським, як раптом почув зблизька гавкіт.
– Є! – зрадів Никодим.
І дійсно, неподалік, довкола крислатого каштана, стрибав, несамовито гавкаючи, незграбний песик. Дизма підняв голову і, на свій великий подив, побачив молодого графа, який сидів на розгіллі дерева.
– А, це ви! – закричав той згори. – Чудово!
Понімірський легко зіскочив на землю і кивнув Дизмі.
– Ви розповідали про мене Кунику? – запитав він з недовірою.
– Боже борони! Втім, його і вдома немає.
– Це добре. Вас здивувало, що я сидів на дереві?
– Ні, чому ж.
– Це, бачте, атавізм. Іноді в людині пробуджується непереборна потреба повернутися до первісного стану. Ви не помічали цього, пане, той… Як там ваше прізвище?
– Дизма.
– Ага, Дизма. Безглузде прізвище. А ім’я?
– Никодим.
– Дивно, ви не схожі на Никодима. Втім, це не має значення. Мій Брут теж не схожий на Брута, а я – на Жоржа. Кажете, цей мерзотник поїхав?
– На один день.
– Якусь нову аферу готує. Чи знаєте, що він видер у нас Коборово?
– Ні, нічого не чув.
– Зауважте, Куник займався лихварством. А оскільки мій батько витратив силу-силенну грошей, та ще й війна підірвала наші фінанси, то Куник без зусиль заплутав наші справи і схилив врешті-решт батька до фіктивного продажу Коборова.
– Як це фіктивний? Тобто несправжній?
– Не знаю, я в цьому не розбираюся. Досить і того, що він вчинив якесь велике шахрайство і присвоїв собі маєток. Але це нічого. Засадять його ще у в’язницю.
– Ну добре, – обережно почав Дизма, – чому ж у такому разі ваша сестра вийшла заміж за Куниць… за Куника?
– З любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборово, а цей пройдисвіт Куник, учувши про таке, запропонував батькові угоду: якщо Ніна вийде за нього заміж, він запише Коборово на її ім’я, і таким чином наше родове гніздо залишиться в руках Понімірських. Сестра пожертвувала собою і тепер тяжко платить за це, тому що через рік після весілля батько й так помер, а цей мерзотник видурив у Ніни якісь векселі на величезну суму і доручення. Ось чому сестра не може і пальцем ворухнути у власному маєтку, бо негідник Куник тут повний господар.
– А що ж на те його дочка?
– Каська? Мавпа. Але ненавидить Куника, кажуть, через те, що він знущався з її матері.
– Вона померла?
– Хто?
– Перша дружина пана Куника.
– Якого пана? – наїжачився Понімірський. – Плебея, мерзотника, не пана. Пан – це я! Зрозуміло?
– Зрозуміло, – поспішно погодився Дизма, – значить, померла?
– По-перше, не моя справа, по-друге, померла давно. Дайте, будь ласка, цигарку.
Понімірський закурив і, рівненько пускаючи кільця диму, глибоко задумався… Дизма помітив, що Понімірський сьогодні набагато спокійніший, і тому ризикнув запитати:
– Чому ж вас, графе, виселили з палацу?
– Що?
– Я спитав, чому вас попросили з палацу.
Понімірський нічого не відповів і довгий час вдивлявся Дизмі в очі. Нарешті нахилився і прошепотів:
– Мабуть, ви мені будете потрібні…
– Я? – здивувався Никодим.
– Ти-и-хо! – Граф став озиратися довкола. – Здається, нас хтось підслуховує.
– Вам здалося. Тут нікого немає.
– Тсс!.. Брут! Шукай шпигуна, шукай!
Пес розгублено дивився на господаря і не сходив з місця.
– Безглузда худобина! – роздратувався граф. – Геть!
Він встав і навшпиньки обійшов кущі. Всівшись на лаву, повчально сказав:
– Обережність не завадить.
– Ви сказали, графе, що я вам знадоблюся, – почав Дизма.
– Так, я використаю вас як знаряддя, але ви мусите мені пообіцяти абсолютну слухняність. Нікому жодного звуку. Передусім ви їдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це дуже безглузда і дуже шанована особа. Напевно, вже й ви помітили, що шановані особи найчастіше бувають безглузді?..
– Справді…
Обличчя Понімірського скривилося в іронічній гримасі. Він додав:
– Ви становите виняток з цього правила, бо хоч і дурні, та поваги до себе не викликаєте. Але це дрібниці. Тут дещо важливіша справа. Отже, у тітки Пшеленської величезні зв’язки, і вона ненавидить Куника. Тому вона допоможе у моїй справі.
– У якій справі?
– Мовчати, sapristi8, коли я говорю! Куник оголосив мене божевільним. Мене! Уявляєте, і добився опіки наді мною. Так от, ідеться про те, щоб тітка поставила на ноги вже не знаю точно й кого. Потрібно влаштувати консиліум, який встановить, що я цілком нормальний. Розумієте, пане?
– Розумію.
– Я напишу тітці листа, представлю вас як свого колегу, хоча й маєте вигляд шевця, але тітка так мріє насолити Куни-ку, що повірить. Поясните тітці, що наді мною тут знущаються, що мене позбавили свободи, що перехоплюють мої листи. Це слід змалювати у як найпохмуріших фарбах.
– Добре, але…
– Тихо! Хочете, знати, що за це отримаєте? То знайте, що за це я вшаную вас своєю дружбою і довічною рентою. Досить? Йду писати листа, а ви перед від’їздом у Варшаву зайдете за ним і за детальними інструкціями. Якщо ж на мене донесете, вб’ю як собаку. До побачення.
Він свиснув пінчера і, перестрибнувши, зник за кущами.
«Навіжений, немає жодного сумніву, – подумки вирішив Дизма. Втім, у розповіді графа є велика частка правди. Адже й Куницький сам казав, що купив Коборово. Ставлення дружини і дочки до нього дуже вороже. Зрозуміло, немає сенсу мати справи з цим божевільним і його планами, але варто замислитися, чи не можна з усієї цієї каламуті отримати для себе якусь вигоду…»
Дизма наразі не бачив жодних перспектив усього цього, але відчував, що проникнути в чужу таємницю ніколи не завадить. Особливо в його становищі:
«Принаймні потрібно якось вивідати, чи правду каже цей божевільний граф».
Йому спало на думку, що якби звинувачення Понімірського підтвердилися, він мав би можливість погрожувати Куницькому викриттям. Дизма брів у роздумах парком і біля самого палацу натрапив на лакея, від якого довідався, що господар прислав машину додому, але сам не повернувся, тому що справи затримали його ще на день.
Ця новина втішила Дизму. Ще одна доба святого спокою й тиші! Проте з ревматизмом він вирішив не затягувати. Буде набагато краще, якщо хвороба схопить його за день до ділового побачення з Куницьким.
Тому за вечерею Никодим почав немилосердно корчитися, нібито від болю, хапаючись то за плече, то за коліно. Обидві пані, особливо Ніна, співчутливо розпитували його про недугу, коли Дизма заявив, що у нього ревматизм. І обидві одностайно підтвердили, що вогкий клімат у Коборові сприяє нападам цієї хвороби. Пані Ніна навіть почала вибачатися, що не попередила його заздалегідь.