Куницький почав розпитувати Никодима про його бачення стану господарства в Коборові, але вимушений був відмовитися, оскільки хворий знову зазнав нападу ревматизму, та такого сильного, що шипів від болю, і вираз його обличчя змінився до невпізнання.
Після вечері Куницький знову зазирнув до Дизми, та той прикинувся, що ніби спить, завдяки чому уникнув подальших розмов. Вночі Никодим довго роздумував про неминучу подорож до столиці, звідки, мабуть, він уже не повернеться. Проте вирішив, що спробує протягнути якомога довше. Принаймні неважко буде відшукати полковника Вареду і попросити його переговорити з міністром.
Згадав Понімірського. Хтозна, може, варто і від нього взяти того листа? Якщо у тітки Понімірського є зв’язки, то й через неї, напевно, можна буде що-небудь влаштувати. Очевидно, він ні на мить не допускав думки, що зможе успішно залагодити справи Куницького. Це буде неймовірно. Він же прагнув тільки зміцнити Куницького в упевненості, що він, Дизма, насправді дружить з міністром і як не тепер, то принаймні з часом зуміє добитися переведення Ольшевського на іншу посаду, що йому до снаги виклопотати таке збільшення постачань деревини з казенних лісів, яке могло б задовольнити ненаситного старого.
Невдовзі після того, як Куницький пішов, прийшла пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, стривожена ще більше, ніж удень, але на посмішку Дизми відповіла посмішкою. Вона розпитала про його здоров’я, поскаржилася на мігрень, через що не спала цілу ніч, і нарешті запитала:
– Ви, здається, їдете у Варшаву? Надовго?
– Їду. На тиждень, щонайдовше – на десять днів.
– Варшава, – промовила Ніна задумливо.
– Ви любите Варшаву?
– О, ні, ні… тобто, власне, дуже любила колись… Навіть і тепер люблю, тільки сама себе у ній не люблю.
– Так… У вас там рідні, друзі?
– Не знаю. Ні, – відповіла вона після хвилинного вагання.
Никодим вирішив обережно з’ясувати питання про існування тітки Пшеленської.
– Чи пані Пшеленська вам, бува, не двоюрідна сестра?
На обличчі Ніни з’явилося невдоволення.
– А, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Так, але після мого шлюбу стосунки з нею дуже ускладнились. Ми навіть не листуємося.
– Он як! – сказав Дизма.
– А ви буваєте у неї?
– Зрідка, – протягнув Дизма. – Пані Пшеленська, здається, не зносить пана Куницького, але вас любить.
Ніна не витримала і тихо запитала:
– Ви говорили з нею про мене?.. Ох, пробачте за нескромність, але, знаєте, це мене так схвилювало. Не дивуйтеся. Бо ж майже усі спогади юності пов’язані з домом і з колом знайомих тітки Пшеленської… Ви там буваєте…
– Чому ж ви до неї не завітаєте?
– Самі розумієте. Через чоловіка… Вони не можуть мені цього пробачити…
Ніна відвернулася і майже пошепки додала:
– Так само, як і я не можу собі пробачити цього.
Никодим мовчав.
– Мені соромно, що і тоді, і зараз я з вами така відверта… Але я не маю сил… Я дуже слабка… Дуже нещасна…
– Не засмучуйтеся, повірте: все зміниться на краще…
– Не розраджуйте мене, прошу я вас. Я знаю, я відчуваю, що знайшла у вашому чуйному серці глибокий, щирий відгук. Ми ще мало знайомі, але у мене до вас така довіра… Не потрібно, не розраджуйте мене, у мене немає жодного виходу. Досить того, що ви мене розумієте… Ви один, – додала вона, помовчавши.
– Чому ви кажете, що немає виходу? Хіба ви не можете розлучитися з чоловіком?
– Не можу, – відповіла Ніна, втупивши погляд у землю.
– Гм, значить, ви таки прив’язані до нього…
В очах Ніни запалав вогник.
– Ні, ні, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене підозрювати у цьому! Мене ніщо не зв’язує з цією людиною, що має душу крамаря, з цим… старим…
У голосі звучали ненависть і відраза.
– Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.
– Я не зможу жити… у бідності… Втім, мені доводиться думати не лише про себе.
– Ви жартуєте, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мільйони, і це ваша власність…
– Ви помиляєтесь, Коборово належить моєму чоловікові.
– Але сам пан Куницький мені сказав…
– Так. Воно записане на моє ім’я, але в разі розлучення я залишуся без нічого.
– Не розумію?
– Ах, навіщо говорити про це… Бачте, мій чоловік узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищує вартість Коборова.
– Видурив хитрістю?
– О, ні, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моєї сім’ї.
– Ага!..
– Не говоритимемо про це, мені це так неприємно. – Ніна благально склала руки, дивлячись Никодимові в очі. – Прошу вас не говорити про мене з моєю тіткою, добре?
– Як скажете. Втім…
– Прошу вас! Дуже прошу! Того світу для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Давайте краще читати…
Ніна узяла книгу і розкрила її на закладці. Вона почала читати, але ледве вимовила декілька слів, як голос у неї затремтів. Від ридань груди почало судорожно підніматися й опускатися.
– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно заспокоював її Дизма.
– Боже мій, Боже мій, – ридала Ніна. – Ви такий добрий до мене… Ви такий добрий… Пробачте мені… це нерви…
Вона схопилася і вибігла з кімнати.
«Ясно як білий день, – подумав Дизма, – вона закохалася в мене».
– Закохалася, – повторив він уголос і задоволено посміхнувся.
На нічному столику стояло маленьке люстерко. Никодим узяв його в руку і довго вдивлявся у своє обличчя – здивоване, зацікавлене і самовдоволене.
Розділ 6
Керований досвідченою рукою водія, автомобіль легко і плавно котився рівним шосе. Після вчорашнього дощу подекуди виблискували невеликі калюжки. Свіжий ранок іскрився сонячним промінням.
Дизма їхав до Варшави.
Куницький навмисно відправив його автомобілем, а не залізницею. Він стверджував, що так буде більш презентабельно.
І справді, від видовженої форми, здавалося, спеціально створеного для представницьких функцій автомобіля, віяло розкішшю, комфортом, він випромінював елегантність, виблискував нечуваною пишнотою кожної деталі. Біла ліврея водія і плед з тигрової шкури, що покривав ноги Дизми, доповнювали картину. Тому щоразу, коли вони зупинялися в якомусь містечку по дорозі, а це траплялося рідко, розкішну машину негайно оточував натовп роззяв, яких дивував не лише автомобіль, а й зарозуміла фізіономія пасажира, що розклався на сидінні.
На одній з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеєний конверт. Це був лист графа Понімірського до пані Пшеленської. Дизма взяв цей лист про всяк випадок і тепер вирішив прочитати. У листі йшлося:
Дорога тітко!
Користуючись нагодою, що у нашому Коборові, захопленому бандитом Куником, генеральним адміністратором став Його Високоповажність пан Никодим Дизма (з курляндської шляхти), якому я можу повністю довіряти, хоч, може, він і не виглядає на такого, оскільки це істинний джентльмен і до того ж мій приятель з Оксфорду, який до мене добре налаштований, що цілком природно, і погано ставиться до цього пройдисвіта Куника, – що також цілком природно, – пишу до Вас, найдорожча тітко, зволити порадитися з ким слід і, використовуючи зв’язки Його Високоповажності пана Дизми, добитися мого звільнення з неволі шляхом лікарської експертизи, яка встановила б, що я не є психічно хворий і можу бути дієздатним, я б порушив проти Куника справу про привласнення Коборова, що піде тим легше, якщо Ви зможете зібрати, де потрібно, детальну інформацію про розтрати цього байстрюка прачки, про які мені говорили, про якісь залізничні шпали, крадіжки під час їх поставок і присвоєння шляхетного прізвища «Куницький» через підробку, через підкуп документів, що могла б виявити раптова перевірка, але оскільки Куник усі свої документи ховає у вогнетривкому сейфі за завісою у спальні, про що я дізнався від прислуги, яка частково мені віддана, у зв’язку з чим я маю намір – але тільки у крайньому разі – зробити un coup d’etat11, якщо цього не вдасться зробити, особисто я застрелю негідника, проте це не принесло б мені ані найменшого задоволення, бо, як Вам відомо, я полюю тільки на благородну дичину, до якої ця свиня Куник не належить, і місце якому якщо не у хліві, то у в’язниці, у чому і розраховую на сприяння Ваше, бо після повернення права на володіння Коборовом я негайно сплачу Вам увесь свій борг з відсотками, віддам також борг Зизі Кшепицькому і навіть одружуся з панною Гульчинською, хоч вона й не молода і лице їй обсипане ластовинням, щоб лише Вам зробити приємність, про що Його Високоповажність пан Никодим Дизма обізнаний і au courant 12 про усю цю справу, і тому прошу порадитися з ним, бо у нього великі зв’язки у Варшаві, особливо в урядових колах, що не може не мати значення в моїй справі, яка, певною мірою, є і Вашою справою, на що дуже розраховую, завершуючи цього листа, за обсяг якого прошу вибачення, і до нього долучаю сердечні цілування Ваших ручок, завжди люблячий племінник,
Жорж Понімірський.
Почерк був нерозбірливий, і Дизма добрих півгодини убив на те, щоб прочитати листа. Його втішило те, що Понімірський згадав його прізвище як курляндського шляхтича, проте стурбувала згадка про Оксфордський університет. Якщо хтонебудь, Боже борони, звернеться до нього по-англійськи, він одразу ж викаже себе, нема й мови.
Власне кажучи, він ще не зважився на візит до пані Пшеленської. Якщо щось і спонукало його на цей крок, то не так доручення божевільного графа, як остання розмова з пані Ніною. Він не виказав їй таємної змови з її братом, але, зіставляючи відомості, отримані від обох, з тим, що говорив Куницький, дійшов до переконання, що претензії Понімірського не такі вже й безнадійні, як це могло здатися на перший погляд.
Якщо він зважиться на візит до пані Пшеленської, можна буде, мабуть, з’ясувати все до кінця.
На користь візиту свідчили й міркування особистого порядку. Власне, впливи і стосунки цієї пані, яка оберталася у вищих сферах. Ці впливи могли б допомогти Дизмі у вирішенні справ Куницького, від перебігу яких залежала і його особиста доля.
Про все це, та ще про полковника Вареду, якого належало йому розшукати, продовжував думати Никодим, коли автомобіль порівнявся з першими будівлями Праги13. Сонце давно вже зайшло, і, немов би вітаючи появу Дизми, спалахнули несподівано вогні вуличних ліхтарів.
– Хороша прикмета, – сказав він півголосом.
– У «Європейський» накажете? – поцікавився шофер.
– У «Європейський», – підтвердив Дизма.
Никодим чудово виспався і прокинувся у прекрасному настрої.
Негайно вирушив до міста.
З Військового міністерства Дизму відіслали у довідкове бюро міського гарнізону, де він дізнався, що полковник Вацлав Вареда кожне літо проводить в Констанціні14 на віллі «Гаїті» і до Варшави приїздить здебільшого по обіді.
З надзвичайної люб’язності до нього Дизма здогадався, що полковник Вареда мав бути великим цабе. Він зібрався було запитати, яку посаду обіймає Вареда, але вчасно схаменувся – раптом зрозуміють, що він абсолютний невіглас у державних справах.
Не було й десятої, коли Дизма надумав їхати в Констанцін. Так він і зробив. Дорога виявилася жахливою, але завдяки вправності водія і силі двигуна їхалося досить швидко, і вже за півгодини вони дісталися до місця. Віллу «Гаїті» знайшли легко. Це була красива двоповерхова вілла з просторою терасою, що виходила в сад, який прозирав через мереживний візерунок огорожі. На терасі сидів якийсь чоловік у піжамі і читав газети. Коли авто зупинилося біля хвіртки, чоловік підняв голову, і Дизма відразу впізнав полковника.
Той же, відповівши на уклін, довго вдивлявся в гостя примруженими короткозорими очима і лише тоді, коли Никодим був вже у хвіртці, полковник схопився і крикнув:
– Сервус! Боже мій, та це ж приборкувач Терковського! Вітаю, пане Никодиме, куди ви пропали? – полковник обома руками почав трясти руку Дизми.
– Моє шанування, пане полковнику, я сидів весь цей час у селі. Та вчора приїхав до Варшави, а дізнавшись, що можу вас тут знайти…
– Браво! Блискуча думка! Поснідаєте зі мною? Втім, ви, сільські жителі, встаєте з півнями.
Полковник щиро зрадів приїзду Дизми. Людина ця була йому на рідкість симпатична, до того ж – прекрасний автомобіль Дизми був гарантією того, що сьогодні у поїздці до Варшави можна буде відмовитися від набридлої Віляновської залізниці15 .
– Ми учора добряче випили, – заговорив Вареда, – думав, що довбешка тріщатиме, але, на щастя, почуваюся чудово.
І справді, Вареда був веселий і жвавий, тільки налиті кров’ю очі говорили про вчорашню пиятику.
– Я сказав «на щастя», тому що потрібно обмити ваш приїзд, – продовжував Вареда. Ви знаєте, ваш інцидент з Терковським став просто анекдотом. І уявіть собі: вам вдалося трохи підрізати крильця цій пташці.
– Ну, що ви!
– Присягаюся Богом! Падлюка, відколи його призначили начальником канцелярії прем’єра, цьому Терковському усе перевернулося в голові. Уявив собі, ідіот, що всі мають зі шкіри перед ним пнутися.
– А що поробляє міністр Яшунський?
– Як то що? – здивувався полковник. – Та ж він на з’їзді у Будапешті.
– Шкода.
– У вас до нього якась справа?
– Невелика, але є.
– Поживіть кілька днів у Варшаві. Принаймні повеселимося. Яшунський часто вас згадує…
Дизма глянув на полковника з неприхованим здивуванням. Той поспішив пояснити:
– Факт, присягаюся Богом. Як це він сказав про вас? Чекайте, чекайте… ага! «Цей пан Дизма знає, що таке життя: хапає його за загривок і в морду – торох!» Що? Яшунський має свої приповідки! Я навіть радив йому видати книгу афоризмів.
Далі Никодим дізнався, що становище Яшунського похитнулося, бо проти нього виступають і борються поміщики, різні сільськогосподарські об’єднання і спілки дрібних землевласників, та й Терковський разом зі своєю клікою копає під нього. У сільському господарстві тяжка криза, і немає на те ніякої ради. Шкода Яшунського, це людина тямуща, та й свій хлопець.
Розмова зайшла про справи Дизми, і полковник запитав:
– Ви, пане Никодиме, здається, чи то компаньйон, чи то сусід того Куницького?
– І те й те, – відповів Дизма, – та ще й довірена особа його дружини.
– Навіть так? Що ви кажете? Тої… графині Понімірської? Така гарненька блондинка, так?
– Так.
– Чув щось, що там вона не дуже з цим Куницьким.
– Навіть дуже не дуже, – засміявся Дизма.
– Між нами кажучи, не дивуюся, тому що він старий шкарбан та й людина, мабуть, нецікава. Втім, вам видніше.
– Що поробиш…
– Розумію, розумію, – погодився полковник, – справи є справи. Даруйте, пане Никодиме, я при вас буду одягатися.
– Прошу дуже!
Вони увійшли до кімнати, і полковникові спало на думку почастувати гостя коктейлем власного приготування. Тим часом ординарець приніс мундир, і через півгодини Вареда був готовий.
Підішли до автомобіля, і полковник із захопленням почав його розглядати. Він, мабуть, непогано розумівся на машинах, тому що завів бесіду з шофером, вживаючи геть незрозумілі Никодимові слова.
– Чудова машина, чудова – захоплено повторював Вареда, сідаючи поряд з Дизмою. – Напевно, добряче довелося потрусити кишені за цю лялечку. З вісім тисяч доларів, так?
Автівка рушила, і під гуркіт двигуна, що заглушав його слова, Никодим відповів:
– Хе-хе, з хвостиком.
Дорогою вони домовилися, що зустрінуться на вечері в «Оазисі».
– Там найкраще, буде багато знайомих. Уляницького знаєте?
Уляницького Дизма не знав, але, побоюючись, що це якась відома особа, відповів, що чув про нього від людей.
Доставивши полковника у штаб, Никодим повернувся в готель, наказавши водієві заїхати за ним о десятій вечора, сам пішов до кав’ярні. Не без зусиль відшукавши вільний столик, замовив чай з тістечками і замислився над тим, як провести час, проте на думку не спадало нічого путнього. У Варшаві він не знав нікого, принаймні нікого такого, кого б сьогодні, він, адміністратор маєтку, міг би відвідати. При згадці про Бартеків він аж внутрішньо здригнувся. Їхня закіптюжена кімната була для нього таким уособленням суворої дійсності, до якої рано чи пізно потрібно буде повернутися, як і заляпана чорнилом так звана зала поштової контори у Лискові. Никодим відчував, що його незвичайна красива пригода незабаром закінчиться, але намагався про це не думати.
Однак бездіяльність повертала його думки до дійсності, і, щоб відігнати їх, Дизма вирішив піднятися у свій номер. Тут він пригадав про лист Понімірського. Вийняв його і знову прочитав.
– Е, хай там як! – махнув рукою Никодим. – Піду, що зі мною зроблять?!
Пані Юзефина Пшеленська встала цього дня з лівої ноги. Це було одноголосно визнано на кухні о десятій ранку, а об одинадцятій в усьому помешканні панував такий рейвах і галас, неначе йшлося не про саму лише ліву ногу, а щонайменше про обидві.