О дванадцятій помешкання шановної пані Пшеленської видавалося сумним поєднанням хаосу і паніки, де антикварні меблі несамовито гарцювали, перекидалися з місця на місце, поки нарешті не гепались десь в пилюку, задерши догори свої рахітично-вишукані ніжки. Серед переляканої прислуги гасала господиня дому, як та валькірія на полі битви. Попереду тріщала кулеметна черга її лайок, позаду, мов крила бурнуса, майоріли поли халата.
У вітальні бурчав пилосос, надворі гримів грім від вибивання килимів, вікна то відчинялися, тому що в цій задусі не можна було висидіти ні хвилини, то з тріском зачинялися, бо ці протяги зносили голову.
На довершення всього безперервно тріщав телефон, і в слухавку з рота господині градом сипалась лайка, хльостка, немов удари батога.
У такий момент у передпокої і пролунав дзвінок. Чаша терпіння була переповнена, і пані Юзефина стрілою помчала особисто відімкнути двері. Нажахана прислуга завмерла, подумки доручивши Божій опіці особу злощасного гостя.
Двері різко відчинилися, і, подібно до гарматного пострілу, гримнуло гучне питання:
– Що треба?
Це нелюб’язне привітання не спантеличило Никодима. Навпаки, він раптом відчув у собі більше впевненості, тон і зовнішність цієї дами нагадали йому власних знайомих.
– Я до пані Пшеленської.
– Що вам треба, питаю?
– Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов колега її племінника.
– Якого ще племінника?
– Графа Понімірського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподіваний. Розпатлана дама витягнула руки вперед, ніби захищаючись від нападу, і оглушливо заверещала:
– Не заплачу! Ні копійки не заплачу за племінника! Не треба було йому позичати!
– Що? – здивувався Дизма.
– Звертайтеся, пане, до його швагра! Я не дам ні копійки, ні копійки! Неподобство, всі до мене, кара небесна!..
То було вже занадто. Кров ударила Дизмі до обличчя.
– До дідька, чого ви верещите! – гаркнув він на все горло. Пані Пшеленська замовкла як громом ударена. Її очі широко розплющилися, зіщулившись, вона перелякано дивилася на непроханого гостя.
– Ніхто від вас грошей не вимагає, а якщо чого і хочуть, то це віддати, а не взяти гроші.
– Тобто як?
– Кажу ж бо: віддати.
– Хто хоче віддати? – запитала вона, дивуючись усе більше.
– А ви думаєте, пані, хто? Шах перський? Султан турецький?.. Ваш племінник і мій друг.
Пані Пшеленська обхопила голову двома руками.
– Ах, пробачте, у мене сьогодні жахлива мігрень, і прислуга довела мене до нестями, даруйте, пане!.. Будь ласка, увійдіть.
Дизма пройшов за Пшеленською у бічну кімнатку, в якій половина меблів була перевернута, а посередині стирчала щітка для натирання паркету. Господиня поставила гостю стільця біля вікна, а сама, вибачившись за свій вигляд, вийшла і зникла на добрих півгодини.
– Чортівня, – міркував Дизма, – кинулася на мене, як пес на волоцюгу. Дідько приніс мене сюди! Видно, тітонька не менш божевільна, ніж племінничок. Ніби велика пані, а виглядає як служниця!
Він довго не міг заспокоїтися, а коли нарешті опанував себе, став жалкувати, що відразу сказав цій бабі про намір Понімірського віддати борги.
«Вважає його божевільним, готова і мене записати туди ж».
Нарешті з’явилася господиня. Тепер на ній красувався шовковий пурпуровий халат, волосся було причесане, м’ясистий ніс і пухкі щоки вкривав товстий шар пудри, губи були яскраво нафарбовані.
– Прошу пробачення, пане, даруйте, – заговорила вона, – я страшенно втомилася і перенервувала. Я Пшеленська…
Вона простягнула до нього довгу худу руку, Никодим поцілував її, представився.
Пшеленська негайно засипала його градом запитань, і він, навіть маючи добрі наміри, рота не встиг відкрити для відповіді. Тоді він вийняв лист Понімірського і мовчки подав Пшеленській.
Та негайно почала кричати:
– Боже мій, я забула пенсне. Франю! Франю! Антонію! Франю! – надривалася вона.
Почулися квапливі кроки, і за хвилину покоївка принесла пенсне в золотій оправі. Пані Пшеленська заглибилася в листа, щоки у неї розчервонілися, кілька разів вона, перервавши читання, розсипалася перед Дизмою у вибаченнях.
Лист справив на неї сильне враження. Прочитавши його ще раз, вона оголосила, що це справа великої ваги, але зовсім не тому, що Жоржик збирається віддати їй борг, а так, в цілому.
Вона почала випитувати Никодима про те, що робиться в Коборові, про настрій «тієї нещасної Нінон», про стан господарства «того злодія Куника», і врешті-решт поцікавилася, що думає про усю цю історію шановний пан. Але співрозмовник не думав нічого і тому промимрив майже пошепки:
– Чи я знаю? Потрібно б порадитися з адвокатом.
– Мудра думка, мудра думка, – підхопила пані Пшеленська з подякою в голосі, – але, знаєте, пане, найкраще перед тим добре було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомі з паном Кшепицьким?
– Ні, не знайомий. А хто це?
– О, це дуже здібна людина і наш старий знайомий, хоч він і молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелі?
– Так.
– Ви не відмовите, якщо я вас запрошу завтра на обід? Буде якраз пан Кшепицький, і ми обговоримо цю справу. Добре?
1
Королівські Лазєнки – парк у центрі Варшави (тут і далі – прим. перекладача).
2
Пєнькна – вулиця у центрі Варшави.
3
Грандпрікси – розмовна назва популярних дешевих цигарок у довоєнній Польщі.
4
Перша світова війна.
5
Будинок за цією адресою до війни належав Раді міністрів.
6
Найбільша барахолка довоєнної Варшави.
7
Virtuti Militari – за військову доблесть. Найпочесніший польський військовий орден, який присуджується за видатні бойові заслуги.
8
Їй-богу! (фр.)
9
У блискучій самотності (англ.).
10
Щоденна варшавська газета.
11
Державний переворот (фр.).
12
В курсі (фр.).
13
Район Варшави.
14
Передмістя Варшави, улюблене місце відпочинку варшав’ян.
15
Місцева залізнична лінія через передмістя Варшави.