А ще за мить він набув кольору.
Навколо були люди. Багато людей, зібраних її падінням і наступною метушнею. Усі вони кололи її поглядами, затуляли небо…
– Кіро, це ти? – запитав іще раз по-російськи товстун-очкарик. Насправді у нього був не бас, а злегка деренчливий баритон, – не скажеш, що надто приємний. – Жером! Жером! Не смикайся ти! Кіро? Ти чуєш мене?
Вона не одразу зрозуміла, що це хтось із групи. З її групи.
Він сказав пароль. Вона мусила відповісти.
– Андрон? – прошепотіла вона ледь чутно. – Відгук – капіж! Капіж!
І чоловік розплився в усмішці.
– От і добре! От і здорово! Тільки я не Андрон… Я – Річ, Кіро. Річ. Пощастило мені з тільцем цього разу! Встати можеш?
Кіра ствердно кивнула.
– Я одразу зрозумів, що це ти падаєш. Мене самого ледь не поламало об лавку. Давай, піднімайся, піднімайся… – Він простягнув їй руку, і Кіра з радістю вхопилася за вологу, трохи липку долоню. – Вставай, вставай! Немає часу відпочивати, командире!
Давидова підвелася на одне коліно, а потім, крекчучи, випросталась.
– Я знаю… Скільки часу я лежала, Річе? – прошепотіла вона.
– Хвилини дві-три, не менше…
– Я в порядку, – Кіра сказала це вже по-англійськи і якомога голосніше, щоб натовп розчув і втратив до неї інтерес. – Дякую! Спасибі всім! Я вже в порядку!
Натовп розчаровано загудів і почав розходитися: нічого цікавого! Туристка впала, катаючись на роликах, ач дивина! Ні крові, ні переломів, а ні «швидкої»… Нудьга!
Кіра крутила головою, обдаровуючи всіх вдячними усмішками, а Річ підтримував її за талію – стояти на ковзанах після джампа та падіння було дуже складно.
– Решта? – запитала вона тихенько.
– Поки що не бачу. То шукаємо?
– Не маю часу шукати… Обійдемося. Потрібно тільки її знайти.
– Точно, – підтвердив Річ, підставляючи їй плече. – Хоча не думаю, що у такому натовпі ми легко з цим упораємось. Але це не єдина проблема. У нас гості, командире.
Натовп розходився, і це було здорово, але від річки до них наближалися двоє поліцейських. Хлопці як на підбір, таких не гріх і на плем’я розводити – зросту добряче за метр вісімдесят, плечисті, підтягнуті. Чорна форма, наручники, балон зі сльозогінкою, пістолет у кобурі – варіант називався «готовий до будь-яких несподіванок».
«Насправді-то не до будь-яких, – подумала Кіра, дивлячись на спокійні пещені обличчя правоохоронців, простих патрульних, які давно не зустрічали нічого страшнішого за обдовбаного до втрати рухливості наркомана або городянина напідпитку. – Що ж… Сите життя розбещує. Що самовпевненіше, то беззахисніше. За хвилину й у нас будуть пістолети. І кийки. І балони з газом. Це чудово. Це просто сюрприз. Якби ще не ці безглузді ролики, через які роз’їжджаються ноги! І йде обертом від різких порухів голова. Добре, що вона не моя, а прокатна. Точно заробила струс».
– Готуйся, – прошепотіла Давидова на вухо Річу. – Підбери своє черевце, Річе. Будемо їх брати.
І в ту ж мить відчула, як їй жарко. Жарко і навдивовижу приємно. Кірсанов не збрехав – бабине літо.
– Патрульних? – перепитав чогось Річ. – Я готовий, командире!
– Головне, щоб поблизу не виявилося ще двох полісменів. – Кіра сперлася долонями на коліна і швидко озирнулася навколо з-під чубчика, що впав на очі. – Якщо їхня підтримка близько, то розслабитися нам не дадуть. Ось тоді-то і трапляться справжні неприємності.
Поліцейські були налаштовані добродушно і явно не очікували ніяких неприємностей від дівчини-ролера з пом’ятим у падінні обличчям і очкастого товстуна, який підтримував її під руку.
– Jó napot kívánok!
– Jó napot… – привітався Річ.
– Hogy állnak a dolgai? Minden rendben van?
– Köszönöm, minden rendben van…6
Стояли хлопці грамотно, але недостатньо далеко від Кіри і Річа. Втім, хто б міг припустити, що впала дівчина і телепень, який взявся їй допомогти, насправді – треновані вбивці з багатим бойовим досвідом?
Кіра хитнулася, ніби втрачаючи рівновагу, Річ вдав, що не встигає її підхопити, молодий полісмен, що стояв ближче до Давидової зробив крок уперед, і Кіра в частки секунди ковзнула йому за спину, виконавши досить складне па, схоже на елемент із екзотичного танцю. Лікоть її здорової руки врізався полицейському в печінку, коліно вдарило у згин правої ноги, і коли хлопець почав завалюватися на спину, Давидова вже взяла його в замок за шию, а пістолет – це виявився потужний полімерний «Глок-9» – уперся бідоласі у праву нирку.
Річ діяв без будь-якої витонченості, па й іншої зайвини – скоротив дистанцію і вдарив другого полісмена в сонячне сплетіння. Від такого удару ніякий прес не врятує, і бив Річ не сильно, а саме так, щоб не вбити, а відправити опонента в нокаут.
– Умпц! – видихнув полісмен, коли кулак некривдного на вигляд товстуна вибив із нього все повітря.
Його пістолет опинився в руках Річа, і той акуратно опустив обм’якле тіло правоохоронця на землю. Кіра стиснула замок, її бранець захрипів, засмикався, але прийом відпрацьовувався на тренуванні сотні разів, а тіло носія виявилося досить сильним для успішного виконання задушливого захвату, так що за кілька секунд і другий правоохоронець, знепритомнівши, опинився на бруківці.
На все разом із розмовами було витрачено лічені секунди.
– Є! – Кіра хитнулась, але рівноваги не втратила. – Бери «сльозогінку» і кийок. Шукаємо…
– Дівчину з рукою на перев’язі. У гіпсі.
Річ перехопив кийок зручніше.
– Наше завдання, – сказала Давидова, – зробити так, щоб з її голови не впав жоден волосок. Решта – за обставинами… Ось, зараз почнеться!
Натовп ціпеніє від несподіванки, але, на жаль, триває це недовго.
Поліцейські, які лежать на землі, та чорні пістолети в руках дивного вигляду цивільних привели в дію груповий інстинкт самозбереження, і людська маса раптово заворушилася, поповзла, як перестоя-ле в теплі дріжджове тісто, видихнула зі стогоном застрягле в сотнях грудей повітря і кинулася врозтіч.
– Почалося! – крикнув Річ верескливо, засміявся гавкучим сміхом і пальнув у повітря. Дзвінкий постріл розпоров спокій і млість теплого осіннього дня, як шабельний удар подушку. – Лягай!
Заверещали жінки.
– Дорогу! – заволала Кіра і теж вистрілила в синє яскраве небо.
Світ Зеро. Будапешт. Угорщина.
Жовтень
Пістолетний постріл ударив за сотню метрів від Кирила. Він
мимоволі присів, ноги стали пружинами, м’язи задрижали від напруження. Навіть у чужому тілі працювали його, Кирила, рефлекси.
Заревів переляканий натовп, і Давидов зрозумів, що зараз почнеться паніка. Люди побіжать хто куди, і якщо знайти ціль серед тисяч перехожих дуже складно, але все-таки теоретично можливо, то виявити об’єкт у рухливій переляканій людській каші цілком нереально. Питання чистого везіння, а воно, як відомо, трапляється рідко і зовсім не завжди у слушний момент.
Клацнуло ще раз.
І ще.
Кирило нарешті побачив тих, хто стріляв: дівчина на роликах – висока, струнка, трохи незграбна через молодість, із красивим подряпаним обличчям, і товстун у смішних рогових окулярах, схожий на китайського божка. Товстун був на вигляд м’яким і рожевим, тільки от посмішка у нього була зовсім із іншої опери, і пістолет у пухкій лапі з образом добродушного телепня явно дисонував, зате з поглядом перебував у цілковитій гармонії.
Дівчина оглядалася, цілком професійно тримаючи пістолет біля грудей, і Давидов миттєво сів, намагаючись не вирізнятися на тлі панічного бігу городян. Момент був небезпечний – беззбройний, сам-один, мінімум двоє озброєних людей за тридцять кроків. Хто вони? Свої? Чи чужі? Але ж не запитаєш! Не крикнеш! А що, коли й цю точку вирахували в іншій Паралелі? Останнім часом таке від-бувається практично в кожному другому джампі, а може, й частіше. І у нас, і у них – хороші обчислювачі, здатні визначити точку ймовірності з максимально можливою вірогідністю. Що це означає, якщо говорити людською мовою?
Давидов почав рухатись, але не подалі від небезпеки, а зовсім навпаки, намагаючись підібратися ближче до дивної пари.
Це означає, що зараз тут, на Набережній, почали операцію дві групи – наша і чужа. Чисельність противника? Невідома. Завдання? Можна припустити, що воно повністю протилежне отриманому мною. І якщо ми мусимо вбити дівчину із загіпсованою рукою, то завдання антагоністів – цього не допустити. Єдине, що втішає, – зараз і свої, і чужі стануть видні як на долоні. Люди з Паралелей не побіжать, вони тут не для того, щоб бігати.
Грудаста матрона у несподівано короткому пальті ледь не збила його з ніг. Вона рухалася зі швидкістю і грацією переляканого носорога (Кирило ще пам’ятав документальні фільми про африканську фауну), і якби їй трапилася на шляху стіна, знесла б її з легкістю. Давидова закрутило, він ледь не впав – дістав кілька відчутних стусанів ліктями, болючий удар по колінній чашечці, але на ногах устояв. Натовп ніс його, але Кирило примудрявся рухатися проти течії, не висуваючись і не випускаючи двох стрільців із поля зору.
Де ж решта? Де його група? П’ятеро його хлопців? А раптом ці двоє – його? Що, коли вигукнути пароль голосніше? Яка ймовірність, що йому тут же не відстрелять голову? От сучі діти! Звідки у них пістолети?
Давидов нишпорив поглядом по натовпу, намагаючись осягнути неосяжне і побачити одразу всю картину (бажано присутність на ній і дівчини зі зламаною рукою), але помітив лише дивного старого у м’якому капелюсі, який, замість того щоб тікати разом з усіма, стояв, немов скеля в течії річки, відштовхуючи особливо спритних своїм ціпком із гумовим навершям.
Старий – це легше. В усякому разі куди як безпечніше для здоров’я, ніж ці pistolero7, незважаючи на ціпок. Із ціпком ми ще повоюємо, а ось із «Глоком»…
Ствол уперся йому в хребет, і хтось великий гаряче дихнув у потилицю.
– Спокійно.
Говорили російською, щоправда, з акцентом.
– Не смикайся – вистрелю.
Давидов прорахував свої шанси посмикатись і вирішив, що незнайомця варто послухатися. Зброя була затиснута між його спиною і животом нападника, який щільно притиснувся ззаду. Шансів не було. Взагалі. Головне – не панікувати. Це може бути хтось із своїх, адже так?
– Жером, – сказав чоловік йому в вухо.
Чорт забирай, подумав Давидов.
Йому не було страшно, але дуже не хотілося вмирати.
Роздiл 6
Світ Зеро. Аруба.
Жовтень
– Терпіти не можу спускатися на твої затонулі кораблі! Карина мала прекрасний вигляд у тонкому гідрокостюмі, і Денис ледве відірвав погляд від затягнутої в неопрен фігурки дружини.
– Це не дайвінг! Це різновид некрофілії!
– Твоя правда, повелителько! – Він склав руки на грудях, немов для мусульманської молитви, і покірно схилив голову.
У цей час човен струснуло, і Денис ледь не вилетів за борт, дивом ухопившись за леєр в останню мить.
– Я серйозно, Давидов, – сказала Карина. – Коли ти лізеш у ці іржаві посудини, я почуваюся так, немов порпаюся в чужих кишках! Я згодна дивитися на рибок, шукати скатів… Та я згодна навіть пірнати з тобою до акул, але тільки не ці твої рекі8!
– Я зрозумів, повелителько, – повторив Денис, цього разу не відпускаючи леєра.
Стерновий, що стояв за штурвалом, посміхнувся.
– І чого ти зарядив – повелителько, володарко… Яка я, до біса, повелителька, якщо ти мене не слухаєш?
Давидов поманив дружину рукою і щось прошепотів їй на вухо. Карина фиркнула, спробувала ляснути чоловіка по маківці, але човен знову трусонуло на дрібній хвилі і, якби Денис не вхопив дружину за талію, летіти б їй із надувного борту у воду.
Вона зойкнула від несподіванки. Стерновий, атлетичний, як усе плавці, креол років тридцяти, всміхнувся, показавши білі зуби.
Він правив надувним човном хвацько і з задоволенням, відчувався досвід. Дайвери полюбляють адреналін, і навіть доставка на точку має трошки розбурхувати кров передчуттям пригоди. Хоча яка тут пригода? Пірнання у тутешніх дайв-пойнтс9 було безпечніше за занурення у звичайному басейні – кожен турист на вагу золота, а за-гибель будь-якого дайвера – це сотні відмов від послуг дайв-центру і величезні неприємності.
Утім, Давидов знав, що основна небезпека під водою виходить не від численної отруйної живності, гострих, як нові леза «Жиллетт», коралів і, звичайно ж, не від акул, мурен чи баракуд. Акули всяку погань не їдять, рукавички з неопрена захищають від отрути, костюм – від порізів, і в обладнанні, якщо ти не повний ідіот, нічого складного немає. А ось власна неорганізованість, відсутність дисципліни і недбалість можуть легко відправити дайвера на зустріч з підводним богом. І не тільки самого дайвера, але і його партнера із занурення. Тому пірнати у різношерстих компаніях Денис не любив: занадто великий ризик нарватися на відмороженого любителя пива, що не відійшов після вчорашнього, на самостійного розумника, якому плювати на інструкції та запобіжні заходи, та й просто на людину, яка не звикла діяти з оглядкою на партнера. Там, де була можливість, вони з Кариною замовляли індивідуального інструктора для супроводу й опускалися під воду вдвох. Так дорожче, але спокійніше.
1
JFK – головний міжнародний аеропорт Нью-Йорка імені Джона Фіцджеральда Кеннеді. За його ініціалами американці скорочено називають аеропорт у щоденному мовленні.
2
Боке (від яп. боке – розмитість, нечіткість) – термін, який описує суб’єктивні художні достоїнства частини зображення, що опинилося не у фокусі на фотографії. На багатьох зображеннях тло розмивається фотографом навмисно, для візуального виділення головного об’єкта зйомки.
3
Камікадзе (яп. камікадзе, сімпу, камі – божество, кадзе – вітер) – «божественний вітер», назва тайфуну, який двічі, в 1274-му і 1281 роках, знищив кораблі монгольської армади хана Хубілая на підступах до берегів Японії.
4
Кара міа – по-іспанськи «серце моє». Давидов використовує ім’я дружини алегорично.
5
Афтершок (англ. aftershock) – повторний сейсмічний поштовх, меншої інтенсивності порівняно з головним сейсмічним ударом.
6
– Доброго дня!
– Доброго дня…
– Як ваші справи? Все добре?
– Спасибі, все добре… (Угор.)
7
Убивці (ісп.).
8
Shipwreck, wreck – корабель, який зазнав аварії, затонулий корабель. Карина користується дайверським сленгом.
9
Дайв-пойнтс (dive points) – точки занурень. Зазвичай кожен центр із організації занурень (дайв-центр, dive center) має підготовлені для пірнання точки, в яких є підводні пам’ятки. Іноді їх називають сайтами. Як правило, існує каталог таких сайтів, який дають дайверу для вибору місця занурення.