Чужі сни - Ян Валетов 9 стр.

Кірсанов теж сьорбнув із кухлика, злегка обпікся, чмокнув невдоволено губами і, сівши у своє крісло, запитав:

– Ні до чого, значить? І ти про це зовсім не думаєш? Ти вже підійшла до сотні, а це на сьогодні рекорд! І рекорд не спортивний, від тебе і твого вміння не залежить. Просто так вийшло. Джампер, що дожив до сотні, – це кунштюк, його б у Кунсткамері показувати, цього джампера… За незвичайні властивості організму.

– Так останнім міг бути будь-який зі стрибків, – сказала Кіра. – І п’ятий, і десятий, і 66-й! Ти ж знаєш – заздалегідь ніхто й нічого не відчуває. Не можна передбачити, коли скінчиться батарейка, і може, це й непогано – просто в якусь мить погасять світло… І на цьому все…

Кірсанов помовчав трохи, зморщив ніс і, дивно відставивши мізинець, почухав ним брову.

– Як це манірно, Давидова. Щоб не сказати, як нерозумно. Проте перешкодити тобі я не можу. Джампери – вони витратний матеріал. Ти вже вибач, що мені захотілось, аби ти жила далі. Не маю я рації. Мені треба твій бойовий дух піднімати, чи не так?

– Чого ти злишся, Олексію? – сказала Кіра неголосно. – Ти спитав – я відповіла. Ти мене з ліжка витягнув. Із тепла, від пляшки вина, від чоловіка. Я приїхала не тому, що хотіла. А тому, що – треба! Я знаю, що це треба. Ти знаєш, що це треба. Можливо, саме сьогодні нам вдасться повернути собі наш старий світ. Ми ж для цього працюємо, чи не так, Кірсанов? У це віримо?

– Ти сміливіша за мене, Давидова.

– Дурниці, – сказала Кіра. – Я не знаю, що страшніше: йти в джамп чи чекати, коли повернуться ті, кого ти туди відправляєш. Я б із тобою не помінялася.

– Ніхто б зі мною не помінявся, – Кірсанов підвів на неї погляд (погляд, ще хвилину тому розгублений, шукаючий, змінився, став звичним – розважливим, жорстким, немов останні кілька фраз виморозили з нього всі емоції) і посміхнувся. – Облиш надію, всяк, хто тут сидить… Ти – кругом права. Моя лямка – мені й тягнути. Знаєш, Кіро, була така легенда у греків про перевізника Харона. Робота у нього була на вигляд проста – возив народ із одного берега річки на другий. В один кінець. Тільки ось два береги – це берег живих і берег царства мертвих. А річка, що між ними тече, – Стікс, річка забуття. І він плаває вічно туди-сюди, туди-сюди. І йому не пристати – ні до живих, ні до померлих. У лихолітті…

Олексій Гаврилович повів плечима, немов щулячись від холоду, і вів далі:

– Таку роботку можна отримати тільки за гріхи, причому за гріхи тяжкі – й ніяк не інакше.

– Я знаю, хто такий Харон…

– Хто б сумнівався!

– Це не ти.

– Ну звичайно! Який із мене перевізник? Я – начальник групи матзабезпечення. Я навіть не оперативник. Ти пробач мені, більше я тебе діставати не буду. Ти дівчинка доросла, знаєш, що робиш. Значить, так… Приступимо до справи. Сьогодні поведеш групу…

– Свою? – перебила Кіра.

– Свою, – заспокоїв її Кірсанов. – Андрон, Річ, Сипуха. Тільки без Котлетки підете. Вона другу добу в ізоляторі: вірус. Температура під сорок. Рветься в бій, але слабка, як ведмідь навесні. З тобою підуть тільки четверо…

– Хтось із твоїх людей?

Кірсанов зітхнув, передбачаючи реакцію.

– Стрибунець із тобою піде.

Давидова скривилась, як від зубного болю.

– Це ти даремно! Він знаєш як стріляє? Просто звір!

– У нього чотири джампи! Всього чотири! – невдоволено за-перечила Кіра. – Ти даєш мені в п’ятірку необстріляного курсанта. Спасибі тобі, Гавриловичу!

– Будь ласка, – відрізав Кірсанов і насупився, від чого шкіра на його голові загорбкувалася іще більше. – Ось ти його й обстріляєш. Чи мені його треба з іншими новачками у м’ясорубку посилати? Він не слабка ланка. Хороший хлопець, голова варить – тільки досвіду немає. Піде з тобою.

– Проїхали. Вибач, Кірсанов, я не права.

– Я знаю, – кивнув Олексій Гаврилович, збиваючи тон. Він підвівся, і Кіра укотре подивувалася з його зросту і зовнішньої незграбності. – Дивись.

Він розгорнув на оперативному екрані карту.

– Знайоме місто, – сказала Давидова, примружившись. – Будапешт?

Вона простягла руку і перетворила зображення на тривимірне. – Точно, Будапешт. Світ Нуль. Там зараз тепло. Жовтень. Листя падає. Я тобі навіть трохи заздрю. – Кірсанов рухнув кистю, і частина карти запульсувала, висуваючись на передній план. – Це зона ймовірності. Запасу часу не буде. Півгодини – це півгодини, не сорок і навіть не тридцять сім. Мої розраховувачі кажуть, що навіть 25 хвилин – великий ризик, але у тебе рівно стільки на все про все. Останні п’ять хвилин – твій резерв. Потім зворотного шляху не буде. І наша з тобою сьогоднішня розмова втратить будь-який сенс.

– Що треба робити цього разу?

Кірсанов подивився на годинник. Було схоже, що зазвичай спокійний Олексій Гаврилович злегка занервував.

– Те, що ти вмієш робити найкраще.

– Дивитися на те, як падає листя?

Кірсанов усміхнувся однією половиною рота. Якщо він хотів показатися любчиком, то з цього нічого не вийшло.

– Ну що ти, Кіро! Рятувати наш сраний світ. Якщо зможеш його врятувати, звичайно.

Роздiл 5

Є речі, до яких звикнути не можна. Навіть якщо ти джампер

зі стажем: перехід – це завжди перехід.

Кирило вдарився грудьми об кермо. Удар був не такий сильний, щоб тріснули ребра, але цілком достатній, щоб забити подих. Давидов почервонів обличчям, постарався вдихнути, але лише видав сипіння та заплямкав губами, як боксер, якому влучили у сонячне сплетіння.

Йому пощастило – він не знепритомнів і встиг вирівняти машину до того, як пробив огорожу моста. Ще кілька секунд, і вона б полетіла вниз, у сірі води тутешньої річки. Продовжуючи хапати ротом повітря, Давидов кілька разів енергійно крутнув кермо. Інстинкт самозбереження підказував йому гальмувати, але він, усупереч рефлексу, натиснув педаль газу замість педалі гальма і таки примудрився відвести автомобіль із-під величезного туристичного автобуса, який їхав назустріч.

До смерті залишалися сантиметри, а можливо, й менше, у нього не було часу над цим поміркувати. Діяти. Діяти! Для початку зрозуміти, хто він і де.

Він навіть не одразу зрозумів, що йому в вуха б’є не вереск покришок, а пронизливий крик двох пасажирок на задньому сидінні. Перекошені від страху обличчя дівчат відбивалися у дзеркалі заднього огляду, вірніше, навіть не обличчя, а розчахнуті до краю роти. Роботу дантиста і стан мигдалин можна було оцінити, не встаючи з водійського місця.

Слід було входити у роль і в тутешнє тіло – часу замало, менш півгодини, враховуючи резерв. Розум Кирила працював швидко, на межі можливостей.

Руки у його нинішнього носія нестарі, відчуття, що він потрапив у зношений організм, теж немає. Можна вважати, що пощастило. Це перший плюс.

Місто… Якщо джамп розрахунковий, то це…

Так. Знайомий пейзаж – тисячі листівок колись розтиражували по світу ці дахи, річку, мости і замок, обнесений муром.

Рибальський бастіон. Будапешт. Чудово. На місці. Плюс номер два. Різким порухом він повернув до себе дзеркало заднього огляду.

Від сорока до п’ятдесяти. Білий. Європеєць. Смаглявий. Волосся темне, рідке, зачесане назад. Сивини практично немає, значить, носій фарбується. Це не плюс, але приємна деталь.

Руки… На середньому і вказівному пальцях руки, що лежить на кермі, шкіра жовтувата. Курить.

Одягнений у легкий светр-водолазку, джинси та піджак. Злегка не по сезону, але день теплий, сонячний – замерзнути важко. Для кінця жовтня просто чудовий день.

Машина – таксі. Рація, електронний таксометр, на екрані три євро. Ліцензія з фотографією – Ференц Месар, 47 років, адреса тутешня. Марка автомобіля «фольксваген», якщо судити з емблеми в центрі керма. Не першої свіжості, не найкращої комплектації: сидіння навіть не тканинні: вініл – дешевий розвізний варіант. Такий же дешевий, як і годинник із потертим ремінцем на лівій руці таксиста. Тобто, виправив себе Давидов, на його власній лівій руці.

Не сповільнюючи ходи, Кирило відчинив бардачок і вивернув його вміст на вільне переднє сидіння. Нічого корисного. Він про всяк випадок понишпорив у глибині рукавичної скриньки. Ні ножа, ні пістолета – а звідки, власне, їм там узятися? Тільки купа старих чеків, кілька льодяників, липких від старості, зім’ята пачка найдешевших сигарет, монетки. Дідько! Зате позаду розсілися дві крикливі дами: одній добряче за тридцять, другій недалеко до тридцяти. Обидві бі-лявки. Обидві перелякані. Обидві істеричні. У молодшої від шоку тремтять губи. Старша злюща, як мегера! Так і дивись учепиться в загривок. Тільки цього ще не вистачало.

– Усе гаразд! – сказав Давидов по-англійськи і зобразив на обличчі подобу усмішки. – Не треба хвилюватися!

– Дебил, – прошипіла старша чистою російською. З почуттям прошипіла, з великим бажанням затопити незграбному таксистові у пику. – Ты же нас чуть не угробил, мудак! Куда едешь? Куда ты прёшь? Мила, не бойся! Я сейчас такое устрою этому козлу! Ты чего на дорогу не смотришь, а, животное?

Кирило ледь стримався, щоб не розреготатися. Співвітчизниці. Ну, майже співвітчизниці. Можна вважати, землячки – нехай із тутешнього світу, але до болю знайомі персонажі. Такі й нині водяться далеко на півночі, там, де Мурманська Рів’єра, пальми, зелена до неможливості трава і мох на скелях…

Південніше такі екземпляри зустрічаються рідко, надто вже суворі умови. Не виживають принцеси в умовах нового світу.

Давидов глянув через плече, зіткнувся з поглядом старшої блондинки, що пропалював наскрізь, і несподівано їй підморгнув.

– Ничего, сестрёнка, считай – приехали!

Дама задихнулася від обурення, не одразу зрозумівши, що з нею говорять її мовою.

– Сестрёнка? Какая я тебе сестрёнка, быдлан!

А Кирило вже забув і про неї, і про перелякану подругу Мілочку – дівчину невиразного віку і заячим двозубим оскалом, примерзлим до білястого личка. Були справи важливіші, і час не минав: він витікав, як вино із тріснутої пляшки – швидко, невблаганно, безконтрольно. Давидов не міг точно визначити, але минуло не менше трьох хвилин відтоді, як він влетів у тіло носія, вибивши з Ференца Месара притомність і змусивши прикластися грудьми об кермо.

Значить, так…

Він їде з Буди в Пешт, ліворуч видно будівлю Парламенту. Отже, якщо він правильно пам’ятає карту, це Ланцюговий міст. Ліворуч видно міст Маргід. Сто відсотків зі ста – він везе пасажирок на шопінг. Сорі, дамочки, але з шопінгом вийде невдача. Ви ж бо на нього, звичайно, обов’язково потрапите, але довезе вас хто-небудь інший.

Кирило жбурнув «фольксваген» у поворот, не знижуючи швидкості. Машину занесло. Покришки й співвітчизниці заверещали одночасно, але автомобіль не перекинувся, а, вильнувши хвостом перед самісіньким носом представницького «мерседеса», що підпливав до скляного куба з боку міста, благополучно загальмував біля готелю «Інтерконтиненталь». Гучно ударившись важелями об гранітний бордюр, «фолькс» зупинився передніми колесами на газоні. Давидов заглушив двигун і вивалився з салону, не звертаючи уваги на лайку, що неслася йому вслід. Секундна стрілка невблаганно рухалася по колу, а зробити треба багато чого. Або не зробити.

Тут уже як пощастить.

Молоде подружжя з дитиною. У дівчини рука має бути на перев’язі – в лангеті. Чоловіка і дитину можна й не чіпати.

Дівчину потрібно вбити.

Він жодного поняття не мав, що розрахував комп’ютер – який саме джгут і з якою ймовірністю був прикріплений до невідомої йому молодої жінки. Він узагалі намагався не думати про неї як про жінку – інакше довелося б думати про себе як про вбивцю. Він не вбивця. Він робить свою роботу. Від цієї роботи залежить життя його світу – не однієї невідомої йому особи жіночої статі, а мільйонів людей. Його світ поставив усе на перемогу, і якщо для досягнення мети треба буде вбивати – він убиватиме. Обірвати джгут, змінити ймовірність. Усе інше не важливо.

На набережній Дунаю зібралося повно народу. Тут завжди вирував багатолюдний натовп, а в теплі осінні дні – особливо. Туристи й місцеві роззяви, вуличні торговці, музиканти, люди похилого віку, які мріють посидіти на лавочках та погріти старі кістки, молоді мами з колясками, спритні підлітки на роликах – кого тут тільки не було! Тисячі голосів зливалися в один низький хвилюючий звук, від якого трохи свербіли зуби – немов у повітрі над набережною завис величезний працюючий трансформатор і гудів, гудів, гудів… І в цій мішанині осіб, в цій людській каші, що безсистемно перетікає від ларка до ларка, Давидов мав знайти свою мету.

Знайти і знищити.

Ця набережна, люди, звуки живого величезного міста і навіть легкий подих прохолоди від закутої в бетон і граніт річки нагадували давно зниклий світ, що залишився в пам’яті з дитячих років. І ця майже абсолютна подібність не тішила. Щоразу, потрапляючи в Зеро, Давидов переживав не мисливський азарт, не збудження перед черговою акцією і не полегшення після чергового вдалого джампа. Він відчував гостру та болючу, як укол циганської голки, тугу. Фантомний біль. Ностальгію за світом, в якому сонце було ласкавим і діти іноді гралися в сніжки. Світом, який багато років тому зник. Згорів у променях збожеволілого світила. І саме ця туга змушувала його робити те, що слід, хоч яким би страшним було те, що він робив. Інакше той світ не повернути. Ніколи. А Кирило хотів його повернути. Нехай із суто егоїстичних міркувань, але хотів.

Люди, обличчя, люди, обличчя…

Він гарячково вдивлявся у перехожих, у тих, хто сидів на лавах, у тих, хто стояв біля парапетів.

Дівчина з рукою на перев’язі. Чоловік.

Дитина.

Десь у цій же юрбі рухалися хлопці з його групи. Він не міг упізнати своїх – зараз у них були чужі обличчя, чужі тіла, але Давидов був упевнений, що вони тут, у радіусі кількох сотень метрів від нього. Усі четверо перебувають поруч. Ідуть, прочісуючи натовп очима. Ще хвилина, дві, п’ять – і він побачить хоча б декількох із них. А можливо, що й не побачить – поставлене перед групою завдання з кожною секундою ставало все більш і більш нереальним.

Хотілося закричати. А ще краще – вистрілити в повітря. Перше марно, друге неможливо.

Він закрутив головою у пошуках цілі, намагаючись охопити поглядом якомога більше людей, які йшли повз нього.

Джамп у Кіри вийшов жорсткий.

Носій нісся по набережній на роликових ковзанах, спритно лавіруючи поміж перехожими, і в момент переходу, коли притомність покинула його, впав на бетонну плитку, проїхавшись по ній плечем і щокою.

Падала на землю, здираючи шкіру об шорсткий камінь, росла дівчина років вісімнадцяти, а хвиля болю накрила вже не її, а Кіру, яка наділа нове тіло.

Було дуже боляче. Горів розбитий лікоть і пекло подряпану вилицю. Кіра на мить втратила зв’язок із реальністю – світ навколо поплив, закружляв, став нечітким – і застогнала, відчуваючи, як її піднімають із тротуару чиїсь сильні руки. Вона чула голоси чужою мовою – ці люди явно зверталися до неї, інтонації були тривожні, вони чекали відповіді, а Давидова тільки хитала головою. Навколишній світ не бажав приходити в норму – джамп сам по собі може викликати розлади вестибулярного апарату, а якщо після стрибка прикластися головою об бруківку, то ефект виходить просто приголомшливий.

З рожево-жовтого туману випливло чоловіче обличчя у безглуздих рогових окулярах. Обличчя ворушило губами, товсті щоки трусились, і голос звучав, як потойбічний – низький, спотворений.

– Кіііііііро… Кіііііііро…

Якого біса? Він гукає мене по імені, але в цьому світі у мене немає імені – я його не знаю! Ох, як боляче!

Давидова заплющила очі щосили, і це, хоч як дивно, допомогло. Біль, звичайно, не пройшов, зате, розплющившись, вона побачила світ хоча чорно-білим, але чітким.