Типовим козацьким літописом можна вважати Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки34. Саме він заклав у історичних творах основні елементи козацької апологетики, які використовувалися і в XVIII столітті, й в пізніші часи.
Мали козацькі літописи виражений ідеологічний характер. Для них важливою стала апологія запорізького козацтва й, відповідно, його провідників.
Про Грабянку знаємо наступне: з 1686 р. він був на військовій службі – спочатку козаком Гадяцького полку, потім – з 1702 р. гадяцьким сотником, полковим осавулом, з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею. Був учасником різноманітних військових кампаній. Брав участь у депутації козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком до царя Петра І. Під Коломацькими чолобитними, котрі вимагали повернення козацтву старих привілеїв, зокрема права вибирати гетьмана, підпис Грабянки стоїть першим серед підписів представників Гадяцького полку. Після передачі чолобитних Грабянка разом з Павлом Полуботком та іншими представниками старшини восени 1723 р. був арештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Звідти його звільнили лише після смерті Петра І. Після звільнення Грабянка став полковим обозним, а з 1730 р. – гадяцьким полковником. Загинув під час кримського походу на татар у 1738 р.
Літопис Григорія Грабянки
Літопис був написаний (чи переписаний?), коли Грабянка знаходився на становищі гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладі сучасною українською мовою) звучить так: «Історія пресильної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».
Отож, назва багато про що говорить. У центрі «Історії…» знаходиться особа Богдана Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядається як унікальна подія – «небувала битва», що не мала аналогів і фактично не скінчилася до дня сьогоднішнього. Грабянка також дає зрозуміти, що використовував інформацію з різних літописців, а також свідчень «старих жителів». Вказується й дата написання твору – 1710 рік.
Це був складний в історії українського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькій спільноті. Остання втратила довіру в очах російського імператора, почала зазнавати від нього переслідувань. У такій ситуації козацькій старшині важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоїнство, показати «славні діяння» козаків.
У Літописі Грабянки замість реальної історії твориться історія героїзована й міфологізована. «…щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам, – писав літописець. – Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я щось додаю від себе, ні – кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав те і записав. А багато ж які з нинішніх преславних військових виправ славу писану щонайдревніших царів явно побивають і до нащадків так і не сягають»35. Щоправда, тут Грабянка видає бажане за дійсне. Звертаючись до тих чи інших творів, він часто подавав свою інтерпретацію, яка могла розходитися (й суттєво!) з інтерпретацією першоджерела.
Нерідко Григорій Грабянка використовував різні чутки, які йому імпонували. Він вигадував не лише діалоги й промови історичних персонажів, а й документи.
Літописець згадує різних діячів минулого. І говорить, що про них ніхто б не згадував, якби їхні діяння не були описані. Тут мимоволі напрошуються деякі паралелі з текстами українських ренесансних авторів.
Хоча в центрі Літопису Грабянки знаходиться особа Богдана Хмельницького та повстання під його проводом, все ж говорить він про інших козацьких провідників, зокрема і про Сагайдачного. Щоправда, інформація про цього козацького гетьмана в нього не завжди точна. Є в нього й неточності в хронології подій.
Грабянка пише, що в 1606 р. «Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорізьким назвався, і забажавши щастя своє спробувати, ходив із військом запорізьким по воді на Кафу (місто турецьке), повоював його добре, силу бранців християнських з неволі звільнив і з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильність та ласку мав у запорожців та у поляків»36.
Як відомо, похід Сагайдачного на Кафу відбувся в 1616 р. Говорячи про цей похід, Грабянка спеціально акцентує увагу на тому, що козацький гетьман звільнив велику кількість християнських невільників і повернувся з великою здобиччю. Думка, що Сагайдачний визволяв християнських бранців під час своїх походів на турків, зокрема на Кафу, була досить поширеною. Вона, як уже говорилося, зустрічалася у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича. Повторює її також Грабянка. Далі ця думка неодноразово транслювалася як в українській історичній літературі, так і художній.
Далі Грабянка пише про битву під Цецорою: «А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навіть на підмогу війська запорізького, він (тобто Сагайдачний. – П. К.) зібрав на Україні козаків і рушив, як і гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками»37.
Тут маємо низку історичних невідповідностей. Битва під Цецорою відбулася не в 1608-му, а в 1620 році. Сагайдачний же участі в цій битві не брав. Тобто Грабянка приписує цьому козацькому ватажку вчинки, які він не робив.
Натомість літописець мовчить про похід Сагайдачного на Московію. Чи він про це не знав? Чи спеціально замовчував? Нам видається, радше, друге. Грабянка, попри те, що стояв на позиціях українського автономізму, все ж змушений був демонструвати лояльність до влади російського царя. Тому, напевно, свідомо проігнорував факт походу Сагайдачного на Московські землі. Таке ігнорування цієї події стане характерним для козацької літератури.
Грабянка звертає увагу на Хотинську битву й участь у ній Сагайдачного. Він пише: «…року 1621, після перемоги на Цоцорі, Осман, цар турецький, з величезною силою прямує на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолі польського війська супроти турок; а оскільки турок було набагато більше аніж поляків, то польське військо трималося подалі від турецького»38. Загалом описуючи цю подію, Грабянка дотримується роялізму, з повагою говорить про польського короля Сигізмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказує, що король звернувся до запорізьких козаків за допомогою: «…Жигмонт відрядив гінця до козаків за пороги і, пообіцявши волю та серебро, просив їх допомоги»39. Натомість Сагайдачний подається як вірний польському королю. Він поспішає йому на допомогу і разом з очолюваним ним Військом Запорозьким відіграє важливу роль у Хотинській битві: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство і сповільнений рух на поміч королевичу, вдруге перебрав собі гетьманську булаву, зібрав шість тисяч козаків реєстрових та запорізьких і чимдуж поспішив під Хотин на підмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обіч королевича в осаді і коли настав час битви, військо запорізьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, і огонь і меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипіла того дня січа велика і багато в той день полягло турок, а козаків і поляків мало. З поміччю божою, що оберігає християн від поганих, козаки застукали сонних турків, пробралися до їхнього становиська і цілу ніч рубали ворогів у їхніх наметах, а коли настав ранок, огляділися турки, побачили безліч своїх перебитими і доповіли про все царю своєму, серце у того заніміло від страху і він запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вічний»40. Загалом із цього опису складається враження, що саме завдяки козакам турки не змогли розгромити військо Речі Посполитої й попросили миру. Тобто проводиться ідея про вирішальну роль козацтва в цій битві.
Грабянка спеціально звертає увагу, що Сагайдачний за ці свої діяння був пошанований владою Речі Посполитої: «За справи ці Сагайдачний у короля та Речі Посполитої удостоївся поваги та відстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорізький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок і татар, то турки б в Росії (так у той час іменувалися землі України й Білорусії. – П. К.) та Польщі з церков і кастьолів стайні для коней поробили»41.
Говорить Грабянка і про смерть Сагайдачного, вказуючи при цьому, що той був оборонцем православної віри: «Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорізький, великий оборонець віри православної та ктитор Братського монастиря і школ латинських – преставився; тіло його віддане землі в Києві, у Братському монастирі, і схоронене було з великим сумом війська запорізького і всього люду православного»42.
Варто відзначити, що Грабянка писав про Сагайдачного тоді, коли той давно помер – з того часу минуло понад вісімдесят років. Як правило, за такий час народна усна пам’ять про діяча «стирається». А для збереження пам’яті потрібна письмова традиція. Грабянка якраз був одним із тих, хто формував писемний образ Сагайдачного. У цьому образі можна виділити кілька моментів: по-перше, Сагайдачний іменується Грабянкою гетьманом – що, безперечно, підіймало статус цього козацького ватажка; по-друге, Сагайдачний подається як військовий діяч, що воює проти турків і визволяє християнських бранців; звертається, зокрема, увага на його морський похід на Кафу; по-третє, він постає як чільний герой Хотинської битви 1621 р.
Однією з найвизначніших пам’яток «козацької літератури», яку можна вважати продовженням козацьких літописів, є «Історія русів»43. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…» Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…».
Використовували «Історію русів» інші українські автори ХІХ ст., зверталися до неї Микола Гоголь і Олександр Пушкін, а також окремі російські письменники та історики.
Перша згадка про «Історію Русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський, відомий вчений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.
До сьогодні питання авторства твору не є вирішеним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. Принаймні в книзі часто говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.
Характеризуючи «Історію русів», Валерій Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ століття, власне, до 1769 року.
Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ століття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мис-ленну картину цієї історії»44.
Валерій Шевчук
Автор «Історії…» подає свою версію виникнення назви «козаки». Він вважає, що в давні часи козаків іменували козарами, які були хоробрими воїнами. Потім їх перейменували: «Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, – і така назва назавжди вже у них залишилась»45.
Основна увага в «Історії русів» звертається на діяльність козацтва наприкінці XVI—XVIII ст., коли воно вийшло на суспільну арену й оформилося як окремий соціальний стан. Тут автор, звісно, не міг обійти увагою постать Сагайдачного.
«Історія русів» намагалася дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але увага переважно акцентувалася на козаках та їхніх провідниках. Вони ніби альфа й омега української історії.
Інформація про цього козацького провідника в «Історії…» не завжди точна. Ставитися до неї варто обережно. Однак заслуговує на увагу образ Сагайдачного, представлений у цьому творі.
Обкладинка книги «Історія русів»
Зокрема, автор «Історії…» стверджує, що саме цей козацький провідник перший почав іменуватися гетьманом, вживати цей титул. Ось як про це говориться: «На продовження на Малоросію Польських утисків полки Малоросійські деякі погоджені на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумівшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, котрі були у послуху Коронних Гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які Поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки, навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства Поляків»46.
Із наведених слів випливає наступне. Мовляв, у кінці XVI ст. малоросійські полки переживали утиски від поляків. Частина з них перебувала під владою коронного гетьмана (очевидно, малися на увазі козаки реєстрові). Друга ж частина порозумілася із запорожцями й обрали собі гетьмана. З того й часу з’явилися гетьмани Війська Запорізького. А першим серед них став Сагайдачний.
У такому трактуванні подій «Історії русів» можна запримітити певну модернізацію. Автор переніс уявлення про полковий устрій Війська Запорізького XVIII ст. на минулі часи. Наприкінці XVI ст. існувало реєстрове козацтво, підконтрольне владі Речі Посполитої, й козацькі маси, які фактично жили на «нічийній землі» і були пов’язані із Січчю Запорізькою. Власне, Січ була їхнім центром.
За часів Сагайдачного відбулася реорганізація українського козацтва, почав оформлятися його полковий устрій. Козаки спроможні були виставляти багатотисячне військо для здійснення військових походів. Відповідно, у них з’явилася потреба мати свої структурні підрозділи (сотні й полки), а також свого головнокомандувача, якого й почали іменувати гетьманом.
Сагайдачний став одним із перших козацьких провідників, який почав широко й офіційно (!) перед владою Речі Посполитої вживати гетьманський титул. Це і знайшло відображення в «Історії русів».