Далі в цьому творі, як і в Літописі Грабянки, звертається увага на боротьбу Сагайдачного проти татар і турків, зокрема на його морські походи, визволення ним християнських бранців: «…Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські, скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи (мається на увазі Кафа. – П. К.), а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі»47.
Так само, як і в Літописі Грабянки, в «Історії русів» нічого не говориться про похід Сагайдачного на Москву. Це, як зазначалося, було темою небажаною. В образі Сагайдачного, представленого в «Історії русів», на перший план виходять антитатарські й антитурецькі моменти, а також почасти моменти антипольські й антиунітські.
У цьому творі говориться, що поляки йшли супроти Сагайдачного. Вони чинили інтриги, позбавили його гетьманства, спричинили обрання на цю посаду спочатку Дем’яна Кушку, а потім – «вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз’їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію»48.
Така інтерпретація подій видається сумнівною. Наскільки відомо, Бородавка не належав до прихильників влади Речі Посполитої – радше, навпаки. Натомість у діяльності Сагайдачного часто зустрічаємо пропольські моменти.
В «Історії русів» чимало уваги приділено, що цілком закономірно, Хотинській битві (хоча саме місто Хотин у творі не згадується). Ось як розповідається про неї: «Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська Малоросійські і мавши вказівку від Короля Жигимонта III, вирушив разом з військами Польськими супроти Турок і, зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азіатським запалом, гнали легкі війська в повному розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед ними звичайне коло маяком і завели Турків в середину вилаштуваних військ Польських і Малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні залпи артилерією та мушкетами, повергли Турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямі то в той, то в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж дістали її. Звитяжцям дісталась в здобич вся артилерія Турецька, увесь їхній обоз із запасами і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців же їхніх при похованні нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро Пашів різних ступенів і сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад тисячу»49. Звісно, в цьому описі є чимало перебільшень і невідповідностей.
«Історія русів» представляє Сагайдачного не лише як переможця в битві під Хотином. Автор цього твору приписує цьому полководцю вчинки, які той не робив. Зокрема, говориться, що після Хотинської битви, очоливши українські козацькі війська й війська польські, гетьман продовжив похід на територію Молдавії й Валахії, переслідуючи турків. Він нібито розгромив турецьку армію під Галацом і взяв це місто. У нього було бажання й далі переслідувати турків, але з ними уклав мир польський король. Тому Сагайдачний відпустив польські війська, а з козацькими військами подався в Україну. У той час ніби до нього дійшли відомості про те, що татари вчинили напади на українські землі й набрали тут чимало бранців. Сагайдачний же зі своїм військом розгромив татар. Автор «Історії русів», вдаючись до фантазії, так описує цю перемогу, якої не було: «Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв’язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішою ожорсточеністю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою»50.
Як відомо, після Хотинської битви Сагайдачний, будучи пораненим, важко захворів і не брав участі у військових походах. В «Історії русів» же змальовується інша картина. Автор цього історичного наративу творив міф про Сагайдачного, вдаючись до перебільшень і вигадок. Для чого це він робив? Схоже, щоб возвеличити людину, яку назвав першим гетьманом Війська Запорізького. Таке звеличення задавало певний тон у розповідях про наступних козацьких гетьманів.
У «Історії русів» нічого не говориться про участь Сагайдачного у відновленні православної ієрархії України й Білорусії – що виглядає доволі дивно. Ймовірно, автор «Історії…» про це не знав. Однак він представляє гетьмана як борця проти унії й людину, що всіляко підтримувала православ’я та розбудовувала православну церкву. Мовляв, Сагайдачний «полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі…; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах»51.
Отже, «Історія русів» знову приписувала Сагайдачному діяння, які той не робив – відновлення Софії, Київської академії і т. д. Тобто він постає не лише як військовий, але і як культурний діяч. У творі навіть спеціально зазначається: «Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола»52.
«Історія русів» ніби стала лебединою піснею «козацької літератури». Її образи перейшли, зазнавши певної трансформації, як у подальші історичні наративи українських авторів, так і в твори художнього характеру. Стосувалося це й Сагайдачного, котрий почав представлятися як борець проти турків і татар, визволитель із неволі християнських бранців, а також як захисник православ’я.
Українські історіографи про Сагайдачного
У ХІХ ст. в Україні з’явилися праці про її історію, які мали науковий характер і писалися на основі різноманітних джерел. З одного боку, такі праці знаходилися в руслі тодішньої європейської тенденції творення національних історій. З іншого боку, оскільки Україна була колонією царської Росії, вони переважно використовували схему російської історії, транслюючи певні уявлення російської імперської історіографії. Вперше представив свою схему української історії, відмінну від російської, лише Михайло Грушевський на початку ХХ ст.
У цих працях, які широко використовували козацьку літературу, певна увага була приділена й постаті Сагайдачного. Першим великим наративом, де розповідалося про українську історію, стала «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). Перше видання праці побачило світ у 1822 р. Ця книга за життя автора витримала три видання і, безперечно, мала чималий вплив на формування історичної свідомості українців. Тому їй мусимо приділити увагу.
Ініціатором і промотором створення згаданого історичного наративу став князь Микола Рєпнін-Волконський (1778—1845)53. Вважається, що він походив із роду давніх чернігівських князів. Був одружений з онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Тобто можемо говорити про його певні генетичні українські корені. Тривалий час, з 1816-го по 1834 рік, Рєпнін був малоросійським генерал-губернатором, керуючи територією колишньої Гетьманщини. Князь намагався використовувати козаків як військову силу, захищаючи їхні інтереси. Він навіть почав виношувати план відродження українського козацтва. Дехто з місцевих малоросійських «автономістів» ладний був бачити в його особі можливу кандидатуру на гетьмана України. Адже після ліквідації Гетьманщини частина козацтва жила ілюзіями про її відновлення. Однак це все викликало супротив урядових кіл Петербурга – що, вважається, однією з причин відставки князя з посади малоросійського генерал-губернатора.
Микола Рєпнін-Волконський
Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», котрим опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту.
Виявляючи помірне козакофільство, М. Рєпнін-Волконський підтримав деякі українські культурні проекти. З 1816 р. у нього управителем канцелярії генерал-губернаторства став Дмитро Бантиш-Каменський, якого князь заохочував до написання історії України.
Бантиш-Каменський при допомозі Рєпніна зібрав та систематизував значний матеріал, на основі якого видав «Історію Малої Росії». Рєпнін підготовкою й публікацією цієї праці фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях.
При написанні «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський широко використовував козацьку літературу, в т. ч. «Історію русів». З неї він черпав не лише фактаж, а й оцінки тих чи інших подій.
Дмитро Бантиш-Каменський
Звісно, в своєму наративі Бантиш-Каменський не міг оминути особу Сагайдачного. Спочатку він дає йому таку характеристику, намагаючись говорити про різні сторони діяльності козацького гетьмана – як позитивні, з його точки зору, так і негативні.
Під 1606 р. Бантиш-Каменський зазначає: «Тоді козаками був обраний Петро Конашевич, прозваний Сагайдачним, простого походження, але великий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, енергійний, малослівний, ворог розкоші, жорстокий, нестримний, який проливав кров за найменші злочини, непомірний у чуттєвих насолодах, які прискорили його смерть. Він зброєю своєю наніс страх і спустошення майже у всіх турецьких і татарських містах, що лежали біля Чорного моря, переслідував турків до стін самого Стамбулу; перемогами своїми налаштував поляків проти себе і Порту Османську проти Польщі»54.
Д. Бантиш-Каменський. «Історія Малої Россії». Обкладинка книжки. 1822 р.
У цій характеристиці Сагайдачного Бантиш-Каменський спирався на польського автора Якова Собеського, учасника Хотинської битви. Загалом же автор, розповідаючи про історичні події, допускав неточності. Сумнівно, що в 1606 р. козаки обрали Сагайдачного гетьманом. Також далі в «Історії Малої Росії» говориться, що він у 1612 р. взяв Кафу, звільнивши там християнських невільників. Як відомо, ця подія сталася в 1616 р.
Бантиш-Каменський, звертаючи увагу на боротьбу Сагайдачного проти турків і татар, все ж не обходить питання походу цього козацького гетьмана на землі Московії. Це подається як «темна пляма» в його діяльності: «Історія, передаючи знамениті подвиги героїв, не може приховувати діянь, які компрометують їхню славу. Конашевич підняв в 1618 р. меч свій проти співвітчизників: перетворив у попіл Єлець, Лівни та інші прикордонні російські міста; допомагав з двадцятьма тисячами козаків польському королевичу Владиславу в осаді Москви; спустошив околиці цього міста, Коломну, Переяслав-Залеський, Калугу. Він діяв таким чином для особистої вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, набув довіру від уряду польського, справедливий докір від потомства»55.
Далі Бантиш-Каменський спеціально звертає увагу на контакти між Сагайдачним та московським двором. Пише, що туди він у 1620 р. послав посольство на чолі з Петром Одинцем. І хоча послів не допустили до царя Михайла, але їм дали гроші, сукна, лисячі шапки, тафту. «З ними, – читаємо в «Історії Малої Росії», – відправлені до Конашевича похвальна грамота й триста рублів для нього і його війська. Так великодушний Михайло помстився козакам за виявлену ними допомогу Владиславу»56. Зрозуміло, Бантиш-Каменському важливо було представити благородство московського царя, який навіть виявляв милість до людей, що завдали йому шкоди. Сагайдачний тут знову постає не в найкращому світлі.
Багато місця в «Історії Малої Росії» присвячено Хотинській битві 1621 р. і участі в ній козаків та Сагайдачного. У творі провідною є думка, що вони відіграли важливу роль у цій баталії. Натомість польське командування, зокрема гетьман Ян Кароль Ходкевич, було представлене не найкращим чином. Воно, так можна зрозуміти з інтерпретації Бантиш-Каменського, не дало можливості козакам добитися перемоги над турками. А після Хотинської битви поляки, вступивши в переговори з турками, погодилися на вимогу останніх, щоб запорожці не здійснювали морських походів57.