Я ні на хвилину не сумніваюся в тому, що або вся його праця у ВУФКУ детально інструктована контрреволюційною організацією, або він має загальну директиву – шкодити і виконує її на власне розуміння. Ніби для того, щоб остаточно добити редакторат, уже напівмертвий від повернення до колегіяльности, КОСИНКА заводить жорстокий бюрократизм, тяганину, інерцію, висовуючи принцип “як начальство накаже”, наіграним хохляцьким юмором ховаючи те, “що він усе робить не на жарт, а цілком серйозно”» (Арк. 19–20).
Агент «Бідовий» – чоловік рідної тітки по матері Г. Косинки 23 лютого 1929 р. доносив IV слідчому відділенню ДПУ про перебування Г. Косинки разом з Б. Антоненком-Давидовичем на Великдень 1928 р. у рідній Щербанівці. Не забуває цей господар зауважити, що гість Б. Антоненко-Давидович попросив Грицькову тітку подати замість металевих ложок – «нашу рідну українську дерев’яну грушевого дерева ложку». А коли гості прямували до хати брата Григорія Косинки Трохима Стрільця, то Антоненко-Давидович, побачивши гору «Гординний шпиль», запитав «чи не там билися червоно-голодранці з нашими» (наші підрозуміваються зеленовці).
Сільський дядько називає земляків, з якими дружить жінчин небіж: Терпило Іван Іванович, Терпило Пилип Іванович, Чечко Грицько Логвинович, які «тільки мріють про петлюрівщину та зеленовщину». (Арк. 24–25).
Агент «Беденский» у жовтні 1929 р. доносив Київському окрвідділу ДПУ: «Григорій Косинка безусловно является в данное время идеологом и путеводной звездой всей украинской шовинистической и антисов. интеллигенции» (Арк. 26).
У справі-формулярі наявне навіть спецповідомлення співробітників ДПУ про полеміку навколо картини О. Довженка «Земля». Українська і навіть російська інтелігенція позитивно сприйняла цей фільм, але фейлетон пролетарського письменника Д. Бєдного, який у студентські роки складав на честь царя Миколи II хвалебні вірші, розкритикував у газеті «Известия» від 4 квітня 1930 р. цей шедевр української кінематографії.
Секретний співробітник «Яге» в донесенні від 19 грудня 1930 р. надає «професійну» оцінку оповідання Г. Косинки «Змовини» (журн. «Життя й Революція», 1930. – № 7): «Автор заходився змалювати глитайську хитрощ під час колективізації. Поверхово читаючи, оповідання здається актуальним, але вчитавшись глибше, побачимо що оповідання обстоює не колективізацію, а навпаки глитайські господарства. Системою художніх образів Косинка малює глитая і його господарство так, що вам стає шкода і глитая, і його господарство. […]
Не оповідання, а підручник, як шкодити колективізації.
Стопроцентна контрреволюція» (Арк. 35).
Якийсь М. Кочаковський (очевидно, агент ДПУ) 22 грудня 1930 р. згадував 1926 рік і події трирічної давності, коли молодий український письменник «зі старими шовіністичними та антирадянськими поглядами» Г. Косинка говорив про листування із В. Винниченком і про свої плани друкуватися за кордоном через неможливість видавати свої твори в Україні. Це нібито спричинить політичний скандал, але й вирішить проблему публікації творів на батьківщині.
Цей же тип інформує, що Г. Косинка працює у ВУФКУ, «де скупчилися молоді його однодумці». «В розмовах, які мені довелося чути, завжди говорить «ми», себто свідомі українські громадяне, і «вони» – це більшовики». Років 3 я вже не мав нагоди чути його розмови.
Жонатий на доньці автокефального мітрополіта ЛИПКІВСЬКОГО» (Арк. 36).
Остання інформація – дезінформація, оскільки Г. Косинка був одружений на доньці статиста і знаного в 1920-ті роки українського патріота і активіста автокефальної церкви Михайла Мороза, репресованого 15 квітня 1938 р., Тамарі.
Як видно із довідки за березень 1931 р., над Г. Косинкою органами ДПУ було встановлено зовнішнє спостереження – відомому на той час у Європі новелісту присвоїли кличку «Шляпа».
5 листопада 1931 р. начальник Київського оперативного сектора ДПУ УССР Іванов у зв’язку з виїздом до Харкова сценариста Київської кінофабрики Г. М. Косинки-Стрільця просив своїх харківських колег-службистів «встановити його (тобто Г. Косинку. – С. Г.) для надсилки компрометуючих матеріалів» (Арк. 38).
І 23 грудня 1931 р. повідомлялося, що Косинко-Стрілець Григорій Михайлович, 1899 року народження, «уродженець Києва» (так зазначено в інформації. – С. Г.), проживає в Харкові по Барачному пров., № 3, кв. 25 на квартирі свого тестя Морозова (справді – Мороза. – С. Г.) Михайла Ізраїлевича (тут неточність. – С. Г.), який працює статистиком водгоспу; при ньому була дружина – Тамара Стрілець (прізвище чоловіка), яка навчалася в Київському кіноінституті (у довідці – «навчається в Київській кінофабриці»).
Як видно із наших уточнень, у довідці допущено кілька неточностей.
А вже 11 січня 1932 р. харківські оперативники повідомляли начальника оперсектора ДПУ в місті Києві, що громадянин Г. М. Косинко-Стрілець «нами в Харкові встановлен» і просили надіслати їм справу-формуляр на нього.
У травні, за повідомленням родича-сексота «Бідового», Г. Косинка приїжджав до Щербанівки і приходив до рідної тітки (дружини донощика) і хвалився, що «в Київі ідуть великі арешти, більшість арештовують офіцерню, і розстріли ідуть на по[ва]л – по (100) сто чоловік у ніч – одну фразу добавив – Щось повинно скоїться» (Арк. 48).
Якийсь агент «Леонов» 8 жовтня 1931 р. повідомляв, що на кінофабриці є «хор людишек, которые очень гордятся, что они щирые украинцы и которые тайно надеются в конце концов повесить всех жидов и кацапов.
Самый честный из них Григорий КОСЫНКО».
Цей же агент розповідав про цілоденну розмову з Косинкою, цитував слова героя-червоноармійця із неназваного оповідання («Боровся, боровся, а чортзна за що»), переказував нарікання на складність роботи письменника, пристосуванство критиків, примітивність рецензентів, його захоплення творчістю Євгена Маланюка і Дмитра Донцова. Найвідвертіший серед письменників Косинка не сидить на місці, а із Сергієм Жигалком «лазять по хуторах і приміських колгоспах. І про все говорять із недоброю усмішкою стряпчого» (Арк. 49).
Агент «Кип’яч» 20 грудня 1931 р. повідомляв, що з Києва, після розгрому центру СВУ, до Харкова починають переїжджати письменники, які були ідейно зв’язані з цією організацією, – Підмогильний, Косинка, Плужник і, частково, Тенета. А далі – дуже широкі і ґрунтовні характеристики на кожного з них. Із стенографічною точністю задокументовані вислови Г. Косинки, який був, на думку агента, повною протилежністю прихованому і надзвичайно обережному В. Підмогильному. Косинка, за донесенням «Кип’яча», серед широких кіл громадськості часто виступає як страдник із терновим вінцем обвинувача під’яремної України взагалі, а робітників і селян зокрема. «Взагалі Київ, – говорив Косинка, – для органів Радянської влади якщо й існував, то лише для того, щоб шукати там СВУ, вишукувати і добивати голодних «крамольників», які будують змови проти Москви. Я втік від голодної смерті із Києва». (Арк. 61). А в Харкові (за словами Г. Косинки) російському письменникові платять за перевидання його творів більше, ніж письменникові українському. Членам літорганізації ВУСПП, здебільшого хаптурникам, сплачували гонорари вдвічі більші, ніж йому. «Бувало так, – зізнавався Косинка, – що я порвав свій рукопис і кинув йому (видавцеві. – С. Г.) в морду» (Арк. 61).
Невстановлений агент у червні 1933 р. повідомляв, що Б. Антоненко-Давидович захворів на черевний тиф, але його відвідують Є. Плужник, Г. Косинка, вдова письменника С. Васильченка та інші особи, серед яких був інформатор, який зафіксував висловлювання хворого: «Ага, ось візьму та здохну, на кому тоді будуть заробляти Шабліовський і Ле собі додаткові пайки і за ким тоді буде стежити ДПУ».
Дуже розлоге донесення про події на Київській кінофабриці подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвісного документа зберігся у справі-формулярі на Григорія Косинку. Вона повідомляла, що письменник «поїхав до Харкова реабілітуватись і що його таки реабілітували і Косинчина “Гармонія” ніби виходить окремим виданням» (Арк. 22). А наступне її донесення від 19 серпня 1933 р. – інформація про трьох «одіозних» письменників: «Антоненко з Плужником та Косинкою рідше можна було бачить. Взагалі Антоненко після цього свого виступу 10.VI до Будинку літератури майже зовсім не виходить. Зараз він лежить хворий. Плужник і Косинка бувають майже щодня і здебільшого грають у шашки» (Арк. 25).
У донесенні цієї ж сексотки «Обновленная» від 30 червня 1934 р. подається інформація про київських письменників, зокрема про М. Рильського, а також висловлюється її здогад про те, що Г. Косинка, який на той час ніде не працював, але мав гроші, які нібито заробляв, перекладаючи українською мовою Євангеліє.
Агент «Журналіст» (очевидно, таки справжній професійний журналіст!) повідомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рік голодомору!) про виступ у київському Будинку літератури харківського вченого директора Інституту ім. Тараса Шевченка Є. Шабліовського.
У тому виступі йшлося про «ворожі вилазки в літературі», «про послаблення класової пильності» і навіть висловлювалося те, що серед місцевих літераторів є «петлюрівські підспівувачі», які проводять свою роботу серед молоді. Нібито хтось із старших майстрів слова умовляв якогось молодого і вже популярного письменника перестати оспівувати будівництво (звичайно, соціалізму), а продовжувати писати поему про «Мазепу».
Присутні на нараді Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник і Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу і перший із них різко виступив проти Є. Шабліовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрівців, критика не звертає уваги на перелом у його творчості і т. п.».
Агент під псевдонімом «Ільяшенко» у донесенні від 31 березня 1934 р. (за вісім з половиною місяців до розстрілу письменника) детально описує його творчі задуми. Косинка зізнавався, що міг би написати збірку до 15 новел (12 друкованих аркушів), але ці твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскільки їх вважатимуть контрреволюційними. Косинка навіть переповів сюжет декількох новел, більшість яких розкриває тему голоду в Україні в 1933 р., від якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не більшість населення. Письменник говорив, що із двадцяти хат на сільському кутку залишилося лише 2–3 сім’ї, наводив випадки людоїдства.
Агент «Ільяшенко» переповідає зміст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки.
Новела 1. Відома партійна діячка, стривожена слухами про голод у селі, приїжджає туди, де в рідній хаті бачить двоє страшних створінь і впізнає в них своїх братів. Один із них, побачивши сестру в літньому платті з оголеними руками, промовляє «М’ясо» і йде шукати сокиру. Вона кидає їм хліб, на який вони накидаються, і, користуючись цим, із жахом утікає. Жінка сходить з розуму.
Новела 2. На печі сидять голодні діти. Пацюки обгризли трупи померлих батьків і намагаються вилізти на піч до дітей. Боротьба дітей із пацюками. Сюжетно-психологічний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильніше, ніж нашестя мишей у відомій поемі Жуковського «Єпископ Гатон».
Новела 3. «Експрес С-5» У поїзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить під конвоєм ДПУ громадянин. Співчуття пасажирів. У купе їдуть кооператори та інспектор розшуку із собакою. Всі заснули. Заарештований, якому загрожує смертна кара, вирішує втікати через вікно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання і муки. Нарешті заарештований розбиває скло і вистрибує через вікно.
Новели 4 «Бариня» і 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповідає про стару пенсіонерку, осколок капіталістичних відносин, яка підлягає виселенню із монастиря під тиском коменданта Сосонкіна. Потім жінка несподівано для себе отримала квартиру (звідси «советская барыня»). Тут же – професор Пулька; там же фігурує дід. У важкий для колгоспу день після хитань і саботажу він кинувся в’язати перевесла і захопив цим прикладом дівчат.
Але агент Ільяшенко значно детальніше розписує творчі плани Г. Косинки для спецорганів, ніж про це згадувала значно пізніше вдова письменника.
Про новелу «Перевесла» розповідала згодом у своїх спогадах Тамара Михайлівна: «Восени 1934 року ми їхали до будинку творчості у Межигір’я. Милувалися красою Дніпра та його мальовничими берегами. Григорій Михайлович декламував Шевченка.
А за кілька хвилин звернувся до мене:
– Закінчу “Перевесла”, одержу гонорар, і поїдемо тоді до Дніпропетровська.
– Чому саме до Дніпропетровська?
– Адже ти знаєш, що я хочу скласти збірку “І Дніпро заговорив”. На цю думку надихнули мене рядки Шевченка “Розкуються незабаром заковані люди…” та збірка пісень Михайла Драгоманова. Перші новели моєї збірки мають нагадати епізоди минулого нашої країни, тобто про що “мовчав Дніпро”»[2].
Узагалі тема агентури, або в первісному формулюванні сексотства, у радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб, можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників – дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.
Агент Бідовий із села Щербанівки – чоловік рідної тітки Григорія Косинки – писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.
Але, як можна гіпотетично визначити, – серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки – майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна річ – дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша – викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.
За умов постійного стеження і критиканства про творчий спокій Косинка не міг навіть мріяти. Вільнолюбивий характер письменника і небажання пристосовуватися до тодішніх умов і писати на догоду системі, враховуючи вимоги вульгарно-соціологічної критики, що змінювалася буквально зі зміною політичних компартійних директив і постанов, – він не міг. Примусова колективізація, якої не змогла уникнути його родина у Щербанівці, яку «колективізували» і яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фізичний і моральний стан ще донедавна здорового сільського молодика. Літературні заробітки (гонорари) були дуже скромними, і до того ж таким, як він протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати і виправляти чужі рукописи – у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в редакціях журналів та видавництв, але цікавими для нього все-таки були роботи відповідальним секретарем Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ), у Державному видавництві України та в радіокомітеті. У мемуарах сучасників чимало згадок про те, як Косинка читав власні твори на публічних зібраннях. Він буквально заворожував слухачів тональністю свого голосу (баритона). Свої новели він читав напам’ять, професійно по-акторськи відтворюючи діалоги. Його природжена майстерність була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тільки слухацька публіка чи радіослухачі зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорія Косинки. Про це писали у своїх донесеннях і таємні агенти під нерозгаданими досі псевдо – вони відзначали магічний вплив художнього слова, особливо на молодіжну аудиторію.