На жаль, ніяких фонозаписів голосу письменника досі не виявлено.
Секретні співробітники (сексоти), які писали донесення на Григорія Косинку, – це були люди переважно із його оточення. Деякі з них (не ті, звичайно, що займалися щоденним постійним спостереженням, – коли вийшов із дому, куди пішов і з ким зустрічався) уміли, як кажуть, залізти в душу і «розговорити» свою жертву, яка ставала відвертою і розкривала навіть свої творчі плани.
У справі-формулярі зібрано невелику кількість листування Г. Косинки. Це, переважно, копії тих листів, які виготовлялися агентурою під час перлюстрації. Доля оригіналів цих листів невідома. Очевидно, вони втрачені назавжди у веремії тих подій, у яких опинилися автори тих послань, а згодом і їхні спадкоємці.
Виняток становлять лише вісім листів Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., які одержував адресат за кордоном і які збереглися в його особистому архіві, що донині перебуває як власність Української Вільної Академії у США у сховищі Колумбійського університету (в так званому Бахметьєвському архіві). Їх уперше опублікував проф. Григорій Костюк у виданні: Слово. Збірник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328.
Втрати родинних архівів репресованих письменників були величезними, адже «членів сім’ї зрадників батьківщини» (кримінальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири і позбавляли права на проживання у великих містах і населених пунктах. Поспіхом щось продавали (переважно меблі і якісь речі), роздавали для переховування друзям і сусідам (архіви, бібліотеки тощо).
Дружина Остапа Вишні артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, яку змусили звільнити після арешту чоловіка власну кооперативну квартиру в харківському будинку письменників «Слово», відвезла 1934 р. архів на збереження до своєї тітки на вулицю Пермську, 13, але перелякані родичі спалили згодом усі папери, залишивши для себе дещо із побутових речей. Навіть бюст Остапа Вишні було розбито, а уламки закопано десь у сараї. Про все це довідався автор цих рядків, коли 1983 р. розшукував у Харкові сліди письменницького архіву.
Слідчі під час арешту проводили обшуки (труси) і вилучали (конфісковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на їхню думку, націоналістичний характер.
Після завершення слідства або й пізніше увесь комплекс конфіскованих матеріалів знищувався, і в архівно-слідчій справі залишався лише акт на утилізацію. У справах-формулярах, які заводили на певну особу, впродовж усього періоду стеження концентрувалися компрометуючі матеріали на цю особу і її оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних співробітників (сексотів), пізніше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспільстві означало «донощик» і мало дуже неприємне забарвлення, тому агентам надавали навіть милозвучні псевдоніми.
У справі-формулярі № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копій його листів: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрілець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрія Стрільця (27 грудня 1931 р., 25 січня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 січня, 6 лютого 1932 р.) і два листи від нього (15 грудня 1931 р., 12 січня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).
25 січня 1932 р. Г. Косинка писав київському товаришеві Іванові Євлашенкову із Харкова:
«Моє життя?
Живу, працюю, писав був…
Я переважно працюю… новелі, Ванунцю, тільки вряди-годи сняться мені. Правда, листовно ніколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горілки…
Листи – суха схема людських думок.
А мені хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами…
Хай ця розмова, Ванунцю, зачекає на нашу зустріч: за два-три місяці я збираюся одвідати Київ». (Арк. 75).
Після перлюстрації цього листа співробітниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача української мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довідка, де подавалися біографічні відомості та зазначалося, що 1931 р. він був заарештований органами ДПУ.
Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європі, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з українськими письменниками, які проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником і, особливо, В. Винниченком, були під пильним контролем органів ДПУ.
В автобіографії, написаній 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малої прози В. Винниченка Г. Косинка написав і свої перші твори (оповідання «На буряки» було надруковане в київській газеті «Боротьба» 4 травня 1919 р.).
Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з України від 12 травня 1923 р. Г. Косинка зізнається вже відомому в Європі письменникові: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчість, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашої сірої “Адигейщини”»… (Є такий твір суч. харківського Гомера – Вал. Поліщука!). […]
«Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша і я радо її приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала філософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертає до тебе – і сонце, і матерію – хочеться тоді подивитись на голі спини дядьків, гранчасті шиї… ех, люблю я американські трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […]
Коли можна буде – пришліть гонорар грошима; так само, як будете посилати річеву посилку – присилайте все міцне, але просте: добре було б одержати матерії на пальто, але це хай пізніше, тільки я боюся, що можуть закрутитись події, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробіть… Добре?
На днях висилаю Вам одно своє велике оповідання – друкувати треба без підпису, а може Ви прочитаєте і зовсім його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»[3].
У листуванні Г. Косинки із В. Винниченком були непорозуміння через пошту. Наприклад, у листі від 20 січня 1927 р. Г. Косинка повідомляє про одержання листа із Франції від 21 грудня 1926 р., але при цьому додає, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, більше непорозумінь виникали через органи ДПУ, які, перлюструючи не лише внутрішнє, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину і не дбало про одержання послань кореспондентів. Але навіть із того, що збереглося в закордонному архіві В. Винниченка та в справі-формулярі Г. Косинки, маємо хоч якийсь невеличкий обсяг епістолярної спадщини письменника. Саме в ній ми знаходимо хоч якусь інформацію про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаїку: «Надіслати свої нові праці не можу – недруковані… У Вас є мій дорібок за якихось 5–6 років (не праці моєї, а “злиденного” писання за найстрашніших умов людини); останні оповідання “Політика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порівняти ці твори з опов[іданнями] з книги “На золотих богів”»? (лист від 21 лютого 1927 р.)[4]. У цьому ж листі Г. Косинка дає високу оцінку оповіданню «Камінний хрест» Стефаника про «біль мужицької голоти», «що ніякого просвітку нам не має», а Винниченко дає надію: «ми, мовляв, молода нація, ми – дужі»[5].
Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилає поштові листівки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дійшов… Сором: хвастаєте Європою, а вона навіть листів адресатам не може доставляти!» (листівка від 17 січня 1928 р.)[6].
У Празі за редакцією Микити Шаповала 1923 р. продовжує виходити, але вже щомісячний суспільно-літературний журнал «Нова Україна» (1922 р. виходив як двотижневик), де почали друкуватися твори молодих письменників із підрадянської України – Г. Косинка, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, М. Івченко та ін.). Серед кількох співредакторів цього журналу був і В. Винниченко, з яким найактивніше починає листуватися Г. Косинка.
26 квітня 1923 р. В. Винниченко записав у своєму щоденнику: «Одержав листа з України від Гр. Косинки. Він – “неблагонадійний”. Заявляє про свою приналежність до мого літературного напряму, називаючи себе моїм учеником. Посилає книжечку оповідань “На золотих богів”. Дійсно, в ній дуже помітний мій вплив, аж до манери деяких ліричних висловлень, звернень до читача і т. п. Просить допомогти харчовими посилками»[7].
А в записі від 7 травня 1923 р. В. Винниченко фіксує про постанову Комітету допомоги голодуючим України: надіслати «посилки Косинці, Підмогильному та іншим». Запис від 12 травня – про «лист до Косинки (через Ірчана)». 17 серпня 1923 р. – про лист Баб’юку (тобто М. Ірчану), де зазначено: «Про посилку Косинці 10 доларів як аванс за видання “На золотих богів”[8].
У наступних щоденникових записах В. Винниченко нотує таке: про надсилання листа до Г. Косинки з подякою за одержання книжки «В житах» (21 грудня 1926 р.); про одержання листа від Г. Косинки та його книжки і збірки творів Ю. Яновського (27 січня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з проханням зайти до київського видавництва «Час» і з’ясувати справу виплати гонорару (8 лютого 1927 р.); про лист до Г. Косинки – довідатися про стан справ із надісланим сценарієм за романом «Соняшна машина» (6 жовтня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з обіцянкою «нагримати на паризьку пошту, щоб доставляла його листи…» (9 січня 1928 р.); про лист від Г. Косинки із повідомленням, як в Україні із запоєм читають роман «Соняшна машина» і як її радісно прийняли літературні кола» (24 січня 1928 р.); про лист від Г. Косинки з інформацією про те, яким популярним на Донбасі став роман «Соняшна машина» («одна бібліотека купила відразу 300 примірників “Соняшної машини”, стоїть велика черга на книжку! Коротко: читач наш, виходить, має добрий смак!») (10 лютого 1928 р.).
«В сумних архівах ГПУ» (за словами В. Сосюри) збереглися копії двох листів С. Васильченка до Г. Косинки і дві відповіді на них. Із них довідуємося, що відомий український письменник наприкінці 1931 р. перебував у скрутному матеріальному становищі («полетіли на Євбаз чоботи, одіяло, білизна») і тому змушений був писати до Харкова і поклопотатися у видавництві «ЛІМ» про одержання гонорару. Г. Косинка у листі від 7 січня 1932 р. звітував своєму київському вчителеві: «Подаю точну інформацію того, що я зробив:
1. Зважаючи на те, що т. СКРИПНИК має точно визначені дні прийому – 7, 17 тощо, я вирішив, не чекаючи на т. Плужника, зробити візиту сам.
Нарком прийняв мене сьогодні 7/I. Я говорив коротко, але зрозуміло: т. СКРИПНИК сказав мені в справі персональної пенсії, що він цілком стоїть і буде стояти за призначення Вам персональної пенсії – справа, мовляв, відповідних мистецьких організацій негайно подбати про те, щоб на обговоренні колегії НКО піднести клопотання… Принципова ж, каже, згода є… А решта – питання часу та нашої енергії. Щодо гонорару в “ЛІМ’і”, то й на цьому фронті ми досягли перемог: за розпорядженням т. СКРИПНИКА сьогодні ж робили в ДВОУ підрахунки…» (Арк. 63).
12 січня 1932 р. хворий, голодний і надзвичайно делікатний С. Васильченко, якому лишилося жити сім місяців (помер фактично з голоду 11 серпня), просив Г. Косинку не домагатися допомоги – «важка це річ і гіркий хліб, куплений на ці кошти». Скаржився письменник на окрліт (радянську цензуру): у підготовленій до друку книжці «Збірка осінніх новел» «двоє з тих оповідань загриз на смерть – одне недруковане, а друге друкувалося в “Ж[итті] й Р[еволюції]”. “Вітер», може, пам’ятаєте, а третє («Осінній ескіз») покалічив і весь мій збірничок розсипався (5 новел). То такий мені жаль» (Арк. 65). Класик української літератури мусив жити в нестерпних умовах – у надзвичайно тісному помешканні, яке не можна було назвати квартирою, температура взимку сягала плюс 4 градуси.
У цьому виданні вперше публікуються у хронологічному порядку всі оперативні матеріали, зібрані у справі-формулярі № 11454 у 2-х томах. Стан збереження переважної більшості документів – незадовільний, здебільшого, це затухаючі тексти машинописних передруків агентурних донесень, копії листів Г. Косинки і його адресатів, довідки, розпорядження, письмові завдання керівного аппарату ДПУ і довідки про їх виконання. На багатьох документах немає дати; вони підшиті до справи-формуляра не за хронологією. Деякі документи довелося датувати орієнтовно, щоб дотриматись хронологічного принципу.
На жаль, обсяг цієї книжки не дозволив опублікувати найкращі зразки шедевральної прози Г. Косинки, його листування в повному, але не дуже об’ємному обсязі із В. Винниченком, С. Васильченком, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Івченком та іншими кореспондентами, тобто вперше представити його епістолярну спадщину.
Без сумніву, давно вже на часі видання збірки творів Г. Косинки, окремим додатком до якої можуть бути документи цієї горезвісної справи-формуляра. Її документи потребують усебічного ґрунтовного коментаря, що є складовою частиною сучасних наукових видань.
Сергій Гальченко
Григорій Косинка (Стрілець Григорій Михайлович)
Автобіографії
Curriculum vitae
Я родився, як відомо, 17 листопада 1899 p., але нічого в житті так не люблю, як автобіографій і – тому буду коротким:
Змалку робив поденно по панських економіях (Ужачівські та Григорівські лани), а коли трохи підріс і вивчився читати, то батько мій, робітник Григорівської цукроварні, і мене поставив на свою стежку: я дві зіми був робітником на фабриці.
А пізніше, здається, р[оку] 1914 я рушив із свого села (Щербанівка, Київського повіту) до Київа шукати долі… збірався чистити панам черевики, або дворником зробитись, але випадково, як усе в моєму житті, знайшов посаду регістратора у Земстві, почав самотужки учитись, одвідувати так звані «Гімназіяльні курси» і – скінчив 6 кл. гімназії. Багато читав, любив Горького, Винниченка, сам иноді дряпав оповідання, але палив їх, бо думав і думаю зараз: коли не можеш дати у творчости силу, рівну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!..
Перше своє оповідання «На буряки» видрукував у газеті «Боротьба» за 1919 р., у мене тоді були «чорні дні», матеріяльна скрута і – помістив ради гонорару…
Року 1922 вид-во «Слово», у Київі, видрукувало мою першу книжку оповідань (дрібних) «
На золотих богів
Зараз я є студентом В. І. Н. О. ім. М. П. Драгоманова і – більше нічого, багато, як кажуть, записано в книгу життя, а коли приходиться офіційно нотувати – схожий тоді на якогось старого діда, що плямкаючи, закінчує історію свого злиденного життя словами: «багато бідував, а красних днів не бачив…»
Але я ще цього не кажу, рано!
Гр. Стрілець-Kосинка
18. V.1923 р.
Київ, Святославська 12, пом. 6.
Автобіографія
Я з роду чумацького, але батькові моєму довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рід свій чумацький я згадав лише тоді, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:
Мій прадід ще ходив до «голубого Дону», але дід навіть волів вже не держав: зубожів славний рід чумака Павла Стрільця – прадіда мого.
Року 1899-го, 17 листопада ст. ст., в селі Щербанівці, на Київщині, у Наталки й Михайла Стрільців знайшлася перша дитина: Я.
Батьки мої жили вбого, бо мало землі мали – 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по весні щороку ходив на заробітки – косар був добрий, – а косарів на Херсонщині – в степу, як казав батько, – аж за поли хватали – такий попит…