Білка полізла в кишеню рюкзака і витягла пакет із сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим білястим нальотом. Книжник відірвав від м’ясної стрічки шматок, спробував розжувати, скривився, але їсти хотілося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у воді і відварити в юшці. Але жувати його так…
– Тільки це і коржі, – Білка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогодні розводити не буду, можуть помітити фармери. Самі по собі вони люди мирні, але коли тут з’являться наші одноплемінники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – ні в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але і вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вожді…
Фармери жили на Пустках, обробляли збережені від наступу прерій шматки землі, вирощували злакові та овочі, пасли нечисленні стада. Вони не сварилися ні з ким, зате з усіма торгували – міняли зібране і вирощене на зброю, патрони, ножі і всякого роду ніштяки з міста. Кілька разів їх намагалися взяти в шори племена Сіті і Тауна, кілька разів їх намагалися поневолити вожді Паркового племені, але фармери виявилися хлопцями ще тими і відбилися від обох супротивників максимально ефективно і жорстоко. А потім прикрили торгівлю. Кожен, хто наближався до їх поселення, отримував дощ зі свинцю і ніс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всім. Агресори посиділи рік без борошна, без свіжих овочів, схаменулися, після чого між племенами і фармерами встановився крихкий мир на комерційній основі.
Тепер Книжник і Білка знаходилися на землях фармерів, але далеко від їх полів і городів – тут були випаси і коррали для худоби. Білка вже заходила сюди не раз, та й Книжник проходив, коли Паркові робили набіг на Сіті.
– Нам нині нікому не треба на очі потрапляти.
– Такими темпами нам до Сіті днів п’ять… – невиразно пробурмотів Тім, намагаючись розм’якшити жорсткий, як підошва, шматок солонини, перетираючи його щелепами.
– Більше, – сказала Білка, сідаючи поруч. Вона простягла Книжнику саморобний корж, трохи м’якший за сушене м’ясо.
– Завтра ми будемо ще втомленішими. Післязавтра – взагалі валитимемося з ніг. Тиждень, якщо нічого не трапиться… І то, якщо ми зріжемо шлях.
– А без цього?
Він показав на рюкзаки, що лежали в траві.
– За півтора дня, якщо у тебе до ранку заживе нога. Але ми будемо без патронів і без їжі, а це все одно, що мертві.
– Полюватимемо, Білко, – сказав Книжник. – Візьмемо із собою мінімум і тоді дійдемо.
– До Сіті, – кивнула вона. – А що далі? А якщо доведеться пробиватися? Як ми потрапимо в Таун? Як перейдемо Мейн-Бридж? Скільки обойм мені взяти з собою? Три? П’ять? А що, коли бій?
– Білко, – сказав він сумно, – ми не дійдемо з таким вантажем. Немає шансів. Ти сильна, але ти не кінь. Та й я не кінь.
Дівчина на мить завмерла, навіть жувати припинила, а потім посміхнулась криво.
– Що? – запитав Книжник.
Вона відкусила від коржа край і голосно клацнула язиком. Із найближчого дерева кулею злетіло ручне звірятко і, отримавши ласощі, сіло на плечі дівчини, швиденько працюючи щелепами.
– Ти подав мені ідею.
– І що ти вирішила?
– Нога болить? – запитала вона раптово.
– Менше. А що?
– Взувайся. Є справа.
– Куди ти зібралася?
– Ми зібралися, – поправила Білка. – Мені здається, що незайвим буде сходити в гості до фармерів, якщо вже ми забрели в ці місця. Є тут у мене один старий знайомий, живе неподалік… Усе ж краще, ніж у лісі ночувати, та й розмова у мене до нього буде. Ева, дружина його, готує смачно, не пошкодуєш. Але доведеться ще милі дві відмахати. Якраз до заходу встигнемо. Що скажеш, Книжнику?
* * *
Вони справді примудрилися встигнути до заходу, хоча Книжник і кульгав на обидві ноги і кректав навіть на непомітному підйомі. Миль вийшло не дві, а трохи більше, але коли вони побачили попереду низьку зелену стіну, що оточувала ферму, це вже не грало ніякої ролі.
Ворота виявилися замкнені, зсередини лунав басовитий загрозливий гавкіт.
– Вольфодог? – запитав Тім.
– Точно, – Білка кивнула, намагаючись розглянути хоча б щось через щілини в паркані, але плющ за літо затягнув огорожу так, що погляд губився в зелених кучерях. – Навіть якщо Ева у будинку, вона не відкриє. Напевно, чатує біля кулемета… Хіба мало хто забреде?
– А забредали?
– Звісно! Тільки у фармерів із цим усе налагоджено. У разі нападу запалюють спеціальне багаття, дим – стовпом, видно на десятки миль. А далі залишається тільки дочекатися приходу основних сил. Сигнал тривоги передається по ланцюжку. Через добу маємо триста стволів, причому кінних.
– А якщо вночі?
– Сигнальні ракети в закладці. Досить смикнути шнур. У них усе правильно продумано, Книжнику. Інакше б давно не було фармерів.
Вольфодог заухав зовсім поруч, за стінкою. Чути було, як за кілька кроків тупцяє і дихає немаленька звірюка. З каптура худі висунувся переляканий ручний гризун, озирнувся довкола, пискнув боязко і знову заховався в імпровізовану нору.
– Може, покричати? – запропонував Книжник, який більше всього на світі хотів сісти. А ще краще – лягти і задерти вгору наболілі ноги.
– Ага, – посміхнулася Білка. – Покричи. Перестань говорити дурниці.
Вона підтягла рюкзаки ближче до воріт і вляглася, але так, щоб бачити і підходи до ферми, і стулки.
– Ну? Чого став? Лягай. Чекатимемо господаря.
– А якщо він не прийде?
– Значить, не прийде. Тут і заночуємо. На ферму я не лізтиму.
Але ночувати під парканом не довелося.
Через чверть години, коли захід почав повільно перетворюватися на сутінки, з боку поля пролунало мукання і тупіт копит.
Ферма стояла на невеликій височині, найближча посадка була дбайливо вирубана, для зручності ще й випалена, щоб не закривати огляд. На Пустках не любили будуватися впритул до лісу, і це було досить розумним рішенням. Той, хто прямував до ферми, хай і гість, званий або непроханий, був як на долоні. І зараз Книжник із Білкою спостерігали, як фармер жене додому стадо. Воно було невеликим – п’ять корів, бичок, троє телят. Сам фармер сидів на рудій конячці, не дуже високій, але міцній.
– Підведись! – наказала Книжнику Білка. – Нехай він нас бачить. Може, Ева вже його якось попередила… Але якщо ні – не варто з’являтися раптово. Тут цього не люблять.
– Цього ніде не люблять, – пробурчав Тім підводячись.
Побачивши біля воріт гостей, фармер обігнав стадо і витягнув із сідельної кобури дробовик. Він хотів би виглядати грізним, зарослим до вух патлатим мужиком, але був тим, ким був – челом років шістнадцяти, широким у плечах, засмаглим, зі смішною скуйовдженою бородою незрозумілого кольору. У сідлі він сидів як улитий – це навіть Книжник зрозумів, хоча нечасто бачив вершників у районі Парку.
Фармер пустив коня боком, поклавши дробовик на луку сідла так, щоб ствол дивився в їхній бік, і вивільнив ногу зі стремена, готуючись у разі чого пірнути за кінський круп.
Білка виступила вперед, розмахуючи над головою руками, але в сутінках розгледіти обличчя було складно, і фармер крикнув, пригнувшись:
– Стій на місці!
Дівчина завмерла. Книжник теж про всяк випадок підняв руки вгору.
Стадо пішло до воріт. Гриміли дзвіночки на шиях у корів, налите молоком вимя важко коливалося при ходьбі. Тім боязко дивився на рогатих створінь.
У Парку тримали свиней, але годувати їх особливо не мали чим, і свині були худі, дрібні і злісні, самі могли зжерти кого завгодно. Ось курей і гусей розводили успішніше. Раніше тримали і кроликів, але після мору, коли величезне поголів’я вимерло за пару днів, Шаман заборонив це робити. Так що з великою домашньою живністю в Парку не склалося.
Зате склалося у фармерів.
Вони розводили і птицю, і свиней, і кроликів. А корови… Ходячі м’ясні брили з сумними мордами! Фармерскі корови були величезними! Набагато більшими за дірів! Від них дивно пахло: приємно і неприємно водночас, боки їх були роздуті…
Утім, Книжнику від сусідства таких здорових тварин було не по собі, хоча вони йому подобалися.
Зате фармеру явно не подобалася присутність чужинців поруч із будинком. Він залишив стадо штовхатися за спиною, а сам повільно наближався до непроханих гостей, не знімаючи їх із прицілу.
Метрів за десять він нарешті впізнав Білку.
– А… Це ти, Білко?
– Я, я, Томе…
– Хто з тобою?
– Його звуть Книжник. Я за нього ручаюся.
– Парковий?
– Колишній, – сказала Білка, і Книжник нарешті опустив руки. – Як і я…
Фармер прибрав рушницю.
– І зараз ти скажеш мені, що тобі потрібен нічліг? – Він схилився до луки сідла.
– Вгадав, Томе.
– І що ти зі своїм дружком голодна?
– Знову вгадав.
– Іноді я шкодую, що відразу не послав тебе до Нещадного, – усміхнувся фармер. – Ти завжди приходиш невчасно…
Він явно хотів виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провів весь день під безжальним сонцем Пусток, і йому хотілося додому.
– Що вдієш, Томе? – відгукнулася Білка з тією ж інтонацією. – У наш час гості – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.
– Значить, доведеться запросити вас у будинок… Скажи мені чесно, Білко, за тобою йдуть?
– Так, Томе.
– Їх багато?
Вона похитала головою.
– Не знаю. Думаю, що не менше двох дюжин. Кількох ми вбили, але це їх не зупинило.
Том знітився, перекинув поводи через голову коня. Тім бачив, що фармер думає, як йому вчинити.
– Хто за тобою йде, Білко? Нога, Бігун, Облом і Свин?
– Нога вже ніколи нікому поганого не зробить…
– Будь ситий, Нещадний… – він приклав два пальці лівої руки (вказівний і середній) до чола. У Парку ніколи так не робили. І не говорили. – Твоя робота?
Білка кивнула.
– Вони далеко? – запитав фармер. – Як сильно ти відірвалася?
– День шляху. Це найменше. Їм потрібно обійти Болота, а ми перепливли їх на човні.
– Завтра вранці ні тебе, ні його не повинно бути в моєму домі, – сказав Том серйозно. – Ева знову вагітна, а вони хочуть твоєї крові. Мені не потрібні неприємності.
– Живи вічно, Томе. Дякуємо. Вранці ми підемо.
– Заходьте, – буркнув він і пішов до воріт, які почали повільно розчинятися при його наближенні. – Тільки обережніше, я подивлюся, чи прив’язала Ева Ікла.
* * *
Дорога в обхід Болота завжди була не цукор.
Кожного разу, готуючи набіг, Бігун знав, що на відрізку шляху до Сіті втрати неминущі.
Це була обов’язкова жертва, немов Нещадний збирав данину за прохід до Пустки.
Після того, як міна в будинку Білки прикінчила Сумного, Бігун подумував, що в цей раз пронесе, але не пронесло.
Сонце вже сховалося за горизонт, пора було зупиняти загін на привал, і Облом почав виглядати місце для стоянки. Мисливці доволі сильно втомилися, а на ранок мав бути ще один перехід.
Бігун відчув, як починають гудіти ноги і всередині похідних черевиків немов вугілля розпалюється – так пекло стопи.
Місце було знайомим. За невисоким чагарником мала відкритися галявина, велика, поросла низькою чіпкою травою. На ній і треба зупинятися: досить далеко від Болота і досить далеко від лісу, звідки теж можна чекати неприємностей.
Мисливці йшли попереду і позаду вождів, і коли Киш спіткнувся, він буквально впав Бігуну під ноги. Упав ниць, відразу ж схопився, спираючись на коліно, і знову впав, на цей раз на бік. Бігун побачив вираз безмежного здивування на його круглому обличчі.
Поруч одразу з’явилося декілька челів, які підхопили його під руки…
– Стояти! – наказав челам Облом через плече Бігуна. – Кише, подивися на мене! Кише! Прошу, подивися!
Киш підняв на вождя погляд, як і раніше нетямущий, розгублений, і Бігун побачив, як ледь помітно тече його обличчя. Здавалося, кругла рум’яна фізіономія Киша створена не з плоті, а виліплена з воску, який тане в потоці гарячого повітря, спливає, втрачає форму.
– От дідько! – видихнув Облом, ступивши вперед. Голос у нього затремтів.
Можна було лаятися, можна було молитися, але допомогти Кишу було неможливо. Коли за людиною приходить Нещадний, йому нічим не можна допомогти. Хіба що пристрелити.
– Це все, бро? – запитав Киш у Облома нечітко. – Це він?
Облом кивнув.
Киш був йому не чужий. У них була одна мати.
Поки мисливці несли Киша до місця привалу, Облом йшов поруч і тримав брата за руку. Обличчя в нього було розгублене. Він явно не знав, як поводитися. Вождь має бути крутий, він не повинен ні співчувати, ні тривожитися. Він – вождь, інші повинні слухатися і служити йому! Але навіть Облом, який не знав жалості, відчув щось схоже на смуток і страх.
Той, хто прийшов за його старшим братом, зазирнув до нього в душу (якщо це, звичайно, була душа) своїм мертвотним, байдужим поглядом і дихнув в обличчя крижаним, колючим передчуттям смерті.
Мисливці теж притихли.
Прихід Нещадного лякав челів, нагадуючи, що завтра, післязавтра або через тиждень…
А може, через місяць або через хвилину…
Лякала не смерть від хвороби, рани, ножа одноплемінника або кулі вождя, не загибель на полюванні – до такого чели звикали з перших днів життя і були готові зустріти в будь-який момент.
Лякав саме Нещадний – абсолютно непередбачуваний і неминучий.
До нього неможливо було звикнути, тому що він кожну мить нагадував про себе – поховальними вогнищами, мертвими тілами в занедбаних будинках, трупами в болотах, розваленими містами, зарослими шосе, виразками зруйнованих заводів. Світ навколо нагадував про його могутність. Це був його світ, люди всього лише служили їжею всесильному. Як випущена з лука стріла завжди знайде, куди встромитися, так Нещадний приходить до чела або герл тоді, коли ті ще повні сил і життя, щоб випити їх до дна.
Бігун багато разів бачив, як Нещадний висмоктує свою жертву. Він навіть пам’ятав, як той вбивав його матір – пам’ять чомусь зберегла саме цей момент зі спогадів бебика. Потім він багато разів бачив подібне.
Тепер Нещадний візьметься за справу серйозно.
Через чверть години замість Киша на карематі лежатиме чоловік середніх років. Його буде судомити і викручувати, він горітиме в лихоманці, тіло проживатиме роки за хвилини. Обличчя покриється зморшками, сивина фарбуватиме голову і тут же злізе, залишивши за собою голу облуплену шкіру. Суглоби на руках і ногах розпухнуть, пальці скоцюрбляться, нігті стануть жовтими і горбистими, потьмяніють очі, що будуть сльозитися від жару, почнуть вивалюватися зуби, темні плями побіжать по шкірі, м’язи висохнуть…
Через три чверті години старий, що недавно був Кишем, заб’ється в агонії й сипітиме, як пробите хутро. Потріпане серце буде марно стукати зсередини в частокіл із тендітних ребер, легені заповняться мутнуватою рідиною, у якій захлинеться дихання, потоне, і старезна руїна забулькає, як газ, що виходить із болотяної рідини…
І помре.
Від цього немає порятунку.
Що б ти не робив, Нещадний прийде за тобою і зжере твою молодість, зрілість, старість і перетворить тебе в мумію за три чверті години після того, як відлічить вісімнадцять зим.
Три чверті години на все життя від вісімнадцяти до смерті, яку ти проведеш у гарячковому маренні…
Похоронне багаття вони склали вже в повній темряві, щоб дим не було видно за багато миль. Дерева, навіть сухі, відсиріли від близькості Болота, гілки розгоралися погано, але потім полум’я розгулялося, пожираючи тіло, ледь видиме в хороводі з іскор і язиків оранжево-синього вогню.
Ніч Бігун провів неспокійно. Він прислухався до свого тіла, засипав, і підскакував із сильним серцебиттям – йому снилося, що…
А втім, неважливо.
Йому до зустрічі з Нещадним залишався рік. А якщо Книжник не брехав, то більше. Набагато більше. Він згадував про це і знову провалювався в сон.
А Облом сидів біля мерехтливого вугілля до самого світанку.
* * *
Ева виявилася маленькою темноволосою герлою з живими очима, двома рядами зіпсованих зубів і сильно вагітною. Незважаючи на солідний термін, вона бігала по будинку швидко, перевалюючись, як розгодована качка. Тут же, у величезній кімнаті, що об’єднувала кухню, вітальню і спальню, гралися їх із Томом бебики – трирічний хлопчик (вік Книжник визначив за позначками на передпліччі) і дівчинка, яка ще не розміняла другу зиму. Діти були дуже схожі на матір – такі ж чорняві, круглоголові і спритні.