Дивлячись, як гасають підлогою невгамовні бебики, Книжник не міг зрозуміти, коли Ева встигає займатися чималеньким фармерським господарством.
Не можна сказати, що Ева була рада гостям, але зовні вона намагалася неприязні не виявляти. Подала на стіл гарячу юшку, яка томилася у печі в очікуванні приходу господаря, нарізала скибками смачний хліб, поставила перед гостями сіль і зелень, тушкованого кролика і кілька круто зварених курячих яєць. Трохи подумавши, дістала з шафи пляшку з саморобним віскі.
Тему втечі Білки і Книжника з Парку ретельно обходили. Том не хотів знати зайвого – люди прийшли, люди пішли, а йому ще тут жити.
Один із головних принципів фармерів – не підтримувати нікого, крім своїх, не брати участь ні в яких війнах, окрім як війн за своїх, – порушувати його було собі дорожче. У Тіма склалося враження, що під час вечері господар кілька разів пошкодував, що впустив утікачів у свою фортецю, та й Ева явно не світилася радістю.
Книжник міг зрозуміти їх занепокоєння.
По дорозі Білка розповіла йому, що Тому і Еві залишалося не більше двох років для того, щоб виростити дітей і народити ще хоча б одного. За рік до приходу Нещадного бебиків треба буде відвезти на Велику ферму, де їх вихованням і безпекою займуться ті, кого призначить рада. А разом із Томом і Евою додому повернуться двоє кідів відповідного віку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, після того як…
Отож усе почнеться спочатку.
Усе розписано, усе сплановано, усе зрозуміло. І немає резону гинути від рук розлючених Паркових тільки тому, що руда герла на ім’я Білка, незрозуміла, до речі, герла, яка порушила Закон свого племені, колись приходила до тебе міняти ніштяки на їжу.
Зате діти з великим інтересом розглядали чужинців, а коли з каптура худі гості вискочила ручна білка, то бебики, відштовхуючи один одного, лізли до дівчини на коліна. Звірятко абсолютно їх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насінням соняшника, які насипала перед ним Ева.
Поїли з задоволенням, жадібно і швидко, випили трохи, але і від цього «трохи» вимотаного Тіма повело і почало хилити в сон. На щастя, хміль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його житті. Не сховище, де сплять або перечікують небезпеку, а місце, де пахне затишком, хорошою їжею, розтопленою піччю, свіжим деревом від меблів і коржиками з житнього борошна. У Парку ніде так не пахло. Навіть на кухні.
Книжник хитнув головою, потер кулаками запалені від недосипу очі й широко позіхнув, ледь не виламавши щелепу.
– Що? Розморило? – запитав Том, усміхаючись. – Давай-но ще по одній!
І вони випили.
Від цього додаткового стаканчика Книжник якось відразу протверезів, йому перехотілося спати, а Том – навпаки.
Ева повела дітей у дальній куток – укладати спати. Стало ясно, що і гостям пора вирушати на бокову.
– Пішли, – сказав господар, встаючи, очі у нього злипалися, – облаштуєтеся в старій коморі. Я там давно зерна не тримаю, зате трава є скошена, так що буде м’яко. Вранці Ева вас нагодує, дасть їжі на дорогу – і в добру путь! Як ми домовилися, Білко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живіть вічно, дорогі гості!
Він відчинив перед ними двері комори.
– Якщо треба по яких справах, то сходіть зараз. Ось туди! – Він показав рукою, куди. – А вночі у двір краще не виходити. Зараз ми з Евою корів подоїмо і випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнає…
Він позіхнув широко і, засоромившись, прикрив рот рукою.
– Ну все… Доброї ночі.
* * *
Коморою називався старий сарай, в якому раніше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стіни іззовні заросли плющем так густо, що всередині стало сиро, від вологості на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, миші звідси так і не пішли, напевно, по старій пам’яті.
Білка розстелила каремати в кутку так, щоб у полі зору були і двері, і невелике вікно, розташоване на протилежній стіні, майже під самим дахом, і з неприхованим задоволенням сіла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку від неї, і Книжник розгледів, що запобіжник поставлений у позицію стрільби чергами.
– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю. – Тримай, сам упораєшся.
Тім наніс пахучу темну субстанцію на потертості й прислухався до відчуттів: щемливий біль відразу ж пішов, ранки щипали, але не сильно.
– Дякую.
Жирна мазь погано стиралася з пальців, але Книжник старанно витер руки пучком старого сіна і сів, витягнувши босі ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидіти ось так спокійно, в безпеці, з повним шлунком, і ворушити пальцями на ногах.
Білка відколола від сухої дошки кілька товстих трісок, знайшла тріщини в підпорному стовпі, подалі від сіна, і, загнавши туди тріски, підпалила їх губкою і кресалом. Стало набагато світліше. Скіпи горіли повільно і рівномірно, трохи коптятіли, але справно виділяючи мерехтливе червоне світло.
Від ситної їжі і цього мірного мерехтіння знову дуже захотілося спати, але Тіму стало соромно, тому що Білка і її ручне звірятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хліба, сіли біля дверей вартувати.
Звірятко гризло ласощі, а Білка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав її, а потім схаменувся – незручно ж так відверто витріщатися на герлу – відвів погляд, потім знову глянув нишком.
Світло від палаючих скіп падало м’яке, здавалося, що він розгладив навіть гострі риси обличчя дівчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнішою, то була б справжньою красунею, навіть із підстриженим волоссям. А якби замість нерівно обскубаного волосся відросло… Втім, вона і зараз була симпатичною, хоч і скидалася більше на тіна, а не на герлу.
Білка, напевно, відчула на собі його погляд, підняла очі від коробки з патронами, але Тім уже встиг зробити вигляд, що розглядає щось на стіні комори.
Дівчина закінчила споряджати магазин, відклала його в сторону і вільною рукою погладила білченя по голові. Те у відповідь дзвінко клацнуло кілька разів поспіль, звело на господиню задоволену мордочку і продовжило бенкет.
– Як її звати? – запитав Тім.
– Це він, – відгукнулася Білка, дістаючи з кишені рюкзака ще один порожній магазин. – Ім’я – Друг. Другий рік зі мною.
Почувши своє ім’я, Друг відірвав мордочку від ласощів і ще пару разів металево клацнув горлом.
– Ледве вигодувала. Думала, видужає – втече. Залишився.
Вона усміхнулася кутом рота.
– Напевно, зрозумів, що удвох веселіше…
– А як ти стільки років живеш сама?
Вона зиркнула на нього швидким і недобрим поглядом. Книжник уже зрозумів, що його супутниця не надто любить приховувати емоції – питання виявилося їй неприємним.
– Не хочеш – не відповідай… – він швидко дав задній хід, поступаючись, скоріше, за звичкою, ніж від переляку накликати на себе її гнів. Це раніше він би побоювався отримати ляпас, а після подій останніх днів ляпаси здавалися йому такою дрібницею… – Не моя це справа. Але… – він замовк на секунду, а потім усе-таки продовжив. – Адже важко ж самій! А якщо захворієш? Або поламаєш собі що?
– А як ти стільки років прожив із ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшніше, ніж одному! А раптом уб’ють за провину? Або зґвалтують?
– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.
– Авжеж… – погодилася Білка. – Не герла. Тільки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що мені світило в племені, Книжнику? Стати ще однією телицею у стаді твоїх дружків-вождів? Спільною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний постріл на полюванні? Народжувати від першої крові до приходу Нещадного?
Вона похитала головою, і Тім побачив, як побіліли її кісточки пальців, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!
– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навіть… Але це тільки в перший рік, а потім… Потім нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племені. А як навчилася – вперше відчула, що таке свобода і щастя. Ось ти всі ці роки знав, що таке свобода, Книжнику?
– Знав. Уночі в Бібліотеці!
– Серед книжок і вночі? Коли твої господарі сплять? – запитала Білка і скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранці?
Відповісти Тіму було нічого.
Він добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племені не потрібне його вміння складати чорні жучки букв у слова. Племені було потрібно зовсім інше. Влучність, наприклад. Швидкість бігу, якщо ти в загоні. Спритність. Уміння бити рибу острогою. Якби Тім не вмів ремонтувати майже все, що ламалося, вожді давно прогнали б його. Або вбили – так було би простіше.
– Я б теж пішов… – промимрив Книжник нарешті. – Так не було куди.
Він розумів, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно і відверто бреше. І Білка про це знає або принаймні здогадується.
Нікуди б він не пішов, і не тому, що не було куди.
Йому, незважаючи на все, що сталося, і зараз було важко усвідомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Він не міг звикнути до думки, що залишився один на один із лісом і пустками, і відчував себе, як голий на морозі, – хотілося згорнутися і прикрити пах руками.
Але ж зараз Книжник був не один.
– Мені теж було нікуди йти, – сказала Білка. – А вже як я боялася! Просто інакше не могла. Вибір був – або піти, або померти. Я не могла змиритися, хоча мені було страшно до блювоти. А ти – зміг.
– Вибач…
– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…
Вона відклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на коліна і трохи прикрила очі.
– Скільки людей нині в племені? П’ятсот набереться?
– Думаю, так.
– Четверо вождів – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покірно працюють. Одні тварини спалюють інших тварин, а на місце померлих приходять нові тварини. І в жодного з них, Книжнику, навіть у такого розумного, як ти, і думки не виникає, що можна жити по-іншому.
– Але Закон говорить…
– Плювати на Закон, якщо він несправедливий! Хто сказав тобі, що Закон один для всіх, хто живе? У фармерів свій закон, у Сіті – свій, у Тауна – свій. І все влаштовано по-різному! У фармерів немає вождів, а править рада. У них є сім’я, але чел може мати стільки герл, скільки зможе прогодувати.
У Сіті правлять жерці, в Тауні – шамани, і кожен із них тлумачить Закон по-своєму, як вигідно! Узагалі, кажуть, що колись всі ми були одним плем’ям, і тому Закони у нас схожі. Але такого, як у Парку, немає ніде. Закон Парку придумали ті, хто хотів від життя тільки двох речей: трахати герл і мучити тих, хто слабший.
– Як Сунь-Вийми…
– Ну, щось на зразок того, – кивнула Білка.
– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?
– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.
Вона дала Другові ще одну шкірочку (він прийняв її з захопленням і одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чіпкими лапками) і продовжила:
– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.
– Раніше було таке слово – раб.
– Що це за слово?
– Воно означало людину-річ. Раніше одні люди володіли іншими, могли їх продати, обміняти, знищити, покалічити, змусити працювати до повної знемоги… Це було давно. Дуже давно.
– Раб, – Білка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.
– Немає за що. Я знаю багато непотрібних слів, – сказав він, витягнувшись на жорсткому карематі на повний зріст. Ноги практично не боліли, він відчував, як мазь, висихаючи, стягує шкіру.
– Ти багато читав, Книжнику?
– Я тільки те й робив, що читав. Відтоді, як навчився.
– Це важко?
– Читати? – Тім усміхнувся. – Що ти… Ні. Набагато легше, ніж бігати по гілках, як білка, і тягати на собі величезний рюкзак, як кінь.
При цих словах по обличчю Білки пробігла ледь помітна тінь, вона на мить відвела погляд, немов злякавшись чогось.
– Ти можеш мене навчити читати?
– Ти серйозно?
Книжник розцвів.
– Серйозно.
– Звичайно, я навчу тебе. Ось…
Він потягнувся до свого рюкзака.
– Завтра, – сказала Білка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти мені потрібен здоровим і сильним.
– А ти?
– Я ляжу тут, біля дверей.
– Навіщо?
– Про всяк випадок.
– Ну, мені він здався мирним…
Білка задула тріски, і в коморі стало майже темно, тільки місячне світло, що проникало через віконце під дахом, висвітлювало один із кутів. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняє двір, та тріщать цикади за огорожею.
– Це тобі для роздумів, – сказала Білка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Він молодший за нас із тобою на пару зим і, коли я прийшла до нього в перший раз, він мені здався не челом – тіном. Тоді я вдало сходила в Сіті, принесла ніштяки на обмін…
Вона помовчала.
– Загалом, я не помітила хвіст і привела сюди трьох челів із племені Сіті. Одного з них він застрелив. Другого вдалося вбити мені. А третій отримав кулю в коліно…
– І?
– Том прибив його живцем до стовпа на кордоні з Сіті. Не полінувався з’їздити і прибити. Спустив пораненому шкіру з плечей, перебив другу ногу і залишив помирати на стовпі, як опудало на кукурудзяному полі.
– А ти?
– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Він мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотіла спокутувати провину.
– А чому?
– Тому що це було правильно. Він попередив – не лізьте. Й іншого способу зробити так, щоб йому повірили, не було.
– Навіщо ти мені це розповіла?
– Тут немає мирних челів, Книжнику. Жодного.
Він усміхнувся сам собі. Вона не могла розгледіти його усмішку.
– А я?
– Що ти знаєш про себе, Тіме? – промовила вона втомлено. – Нічого! Спи.
– Але якщо ти нікому не віриш, Білко, чому ми тут?
– Завтра ти зрозумієш все сам. Спи.
– Живи вічно, Білко.
– Живи вічно, Книжнику!
І він заснув.
* * *
Світанок розгорався повільно.
Із північного заходу дув холодний вологий вітер. Було зимно. Цикади замовкли ще під ранок, і замість них надривалися жаби, яких було вдосталь біля струмка.
Книжник не спав.
Не спав не тому, що не хотів, просто ферма починала жити і шуміти задовго до того, як сонце пофарбувало обрій усіма відтінками рожевого і пурпурового.
Спочатку закричав півень, та так закричав, що Книжник підскочив над карематом, як мінімум, на фут. Потім почали мукати корови у хліві – прийшов час ранкового доїння і молоко, що заповнило вим’я, змусило їх турбуватися.
Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.
– Пора.
Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.
– Як ноги, Книжнику?
Він поворушив пальцями.
– Краще. Не болять.
– Це добре. Взувайся.
Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.
– Готово.
– Де твій пістолет?
– Пістолет?
Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.
– Ага…
Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.
– Тут.
– Перевір.
Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.
– Начебто в порядку.
– От і добре. Пішли.
Він почув кроки, потім двері відчинилися – у комору ринуло рівне рожеве ранкове світло.
Він устав і намацав лямки рюкзака.
– Рюкзак залиш, – наказала Білка.
Вона теж була без нічого, навіть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худі, автомат у руці.
– І у разі чого не висовуйся, за мною тримайся.
– А що таке може статися?
– Нічого. Просто не висовуйся.
Вони пішли до дому через внутрішній двір – Білка попереду, Книжник плентався позаду.
Ева помітила їх від дверей корівника і помахала вільною рукою: