Юрий Винничук
Арканум
© Ю. П. Винничук, 2019
© Ю. П. Винничук, ілюстрації, 2019
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
Заспів
Уже починаючи писати, ще школярем, я усвідомлював, що треба окремі тексти зашифровувати, бо інакше можуть бути проблеми. Однак я був усе ж таки не надто обережним і читав декому з друзів. Декому з тих, кого вважав другом. А друзі виявилися не друзями, а стукачами.
І коли настав той день 4 квітня 1974 року, коли до мене в Станіславові о восьмій ранку ввалилося троє кагебістів і двоє «понятих» робити обшук, я подумав, що таки мав рацію, зашифровуючи деякі вірші.
Шифр насправді був простий: я підписував їх перекладами з чеської, вигадуючи неіснуючих поетів. У вірші про Бандеру фігурував Вазера, бо то була рима. Кагебісти уважно в ці вірші вчитувалися, але все ж не забрали їх. Забрали інші.
Після того я став писати ще обережніше. Я вигадав цілу цивілізацію, яка начебто існувала в Північному Причорномор’ї й називалася Арканум, вигадав арканумську літературу й писав від імені арканумських авторів. Так, Ярош у «Танґо смерті» – це я.
У 1970–1980-х роках, коли писалися ці твори, мене проймав неймовірний розпач і біль за наш народ, за мову, за Україну. Довкола була пустеля і страх. Я виливав свій розпач в долю Аркануму, який поволі загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилій – це я.
У 1980-х я навіть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам ці «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережні редактори вловлювали підтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Савєтскай енциклапєдії» і дивувалися, що нема його там. «Але ж там і Бандери нема», – боронився я.
Так і залишилася ця книжка в рукописах, більша частина яких була й писана від руки.
Щойно у 1989-му і пізніше окремі «Арканумські оповіді» й «Видива» були опубліковані в журналах.
Арканум моїх снів
Арканум пробивався у мої сни. Я жив в Арканумі, то була моя внутрішня еміграція, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночі, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.
Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гінців на конях і стукали мені у вікно. Стукали перснями на пальцях, руків’ями мечів, стукали гілками і вітром, стукали пташками і хрущами, кликали всіма мовами і голосами.
Я підводився і йшов до вікна. Воно розчахувалося, і Арканум мене втягував у себе, засмоктував і впорядковував моє життя.
Арканумська мова пробивалася крізь мою, наче стебла трав крізь пісок, проламувала пам’ять, зливалася з моєю. Я переставав розрізняти, де моя мова, а де арканумська.
В Арканумі я чувся безпечно.
Частина перша
Розділ перший. Оповіді зі старих арканумських літописів та хронік
Похід крізь осінь
Наступали ми осіннім шляхом. Якби хтось подивився на нас із пагорба, то побачив би наїжене списами військо в червоних плащах, що знагла з’являється і так само зникає в червоному листі.
Часто припадалисьмо до землі й злизували дощові краплі, вловлюючи тонкі аромати ялівцю та погасаючої рожі. Зоддалеки йшли тумани і приставали до наших шерег, а ми їх не одганяли і не цуралися.
Осінь була сиза й холодна.
Час од часу то у небі, то десь у яру, або у лісі за яром щось пронизливо скрикувало, і тоді отой окрик відлунював у грудях кожного з нас, і ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу своє безсоння.
Ще діймав голод, і ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, їли усе, що бачили, стріляли з луків у перелітних птахів і сумно дивились, як підбита птаха падає кудись на кільканадцять кроків далі в чиїсь розчепірені хижо пальці, в тріюмфуючий скрик, і щезає там розшматована. Потім бачилисьмо під ногами її пір’я, краплі крови, кігті, дзьоб, червоні шнурівки кишок.
Якби був ворог, ми змогли б відвести душу, зігрітися боєм серед цеї осені. Але ворога нема. Командири наші відмовчуються, ніхто нічого не знає, ані куди йдемо, ані пощо. Не знаємо навіть проти якого ворога послано нас. Хто він? Чим розгнівив наших володарів? Як виглядає? Якою мовою розмовляє? Чи се такі самі люди, як і ми, чи інакші? Ми питаємо одне одного, шукаючи в тих питаннях заспокоєння, але не знаходимо, а навпаки роз’ятрюємо душу, і тоді хтось із нас несамохіть зненацька вирячить очі й закричить так жахно, мовби щось ізлякало його, заболіло так, що вже й стерпіти не годен, і ось він уже виривається з шеренги і жене навмання простовіч, рвучи свого червоного плаща на тернах, гублячи списа. Гілки зіб’ють йому шолома з голови, а він летить кудись у яр, невлад розмахуючи руками, закидаючи й плутаючи ноги, доки не спіткнеться й не шубовсьне у хащі сторчака і не затихне там…
Оті втікачі потім рідко назад повертаються, здебільша щезають безслідно. А як котрийсь прийде назад, то схожий більше на жебрака з-під церкви, аніж на вояка славного Аркануму. Ніхто не розпитує, що йому було, та й він мовчить, мовби й не казився. Проте не довго йому мовчати, з’являється чорна сторожа із полку безсмертних, бере юродивця попід руки й, завівши куди подалі з дороги, стинає йому голову. Щоб не розпалював ув інших туги, не навіював розпачу.
А дорозі нема ні кінця, ні краю, веде вона кудись в невідомість, і марно ми навшпиньки спинаємось, чи на камінь вистрибуємо, щоб зазирнути поверх голів і шоломів – а що там на обрії?
А нічого. Чистий обрій. Сіре небо. Пагорби й падоли. Нема нічого. Марно ми надіємось, що десь там вигулькне вороже військо, замають наші прапори і хоругви, засурмлять сурми і залунає команда: «Позір! До бою готуйсь!»
Нічого нема. Ті, що послали нас оцим шляхом, чекають коли повернемось овіяні славою, з багатою здобиччю та з тисячами полонених.
А ми переходимо з осені в осінь і шлях наш не легшає.
Вночі розпалюємо вогнища, гріємо руки і мовчимо. Потім падаємо знесилено поруч і засинаємо кам’яним сном.
Вже ніхто з воєводів не виставляє чати. Спимо покотом усі, мов порубані. Якби в таку ніч об’явився ворог, то ледве чи хоч десяток на ранок прокинулось.
Осінь розчахнула свої двері, вже скоро туди прослизне зима, і ввійдемо ми тоді у білий світ її. Замете нас снігами, завіє, захурделить. Полягаємо в сніг і заплющимо очі. Доти, доки не почуємо, як у вухо прогріває сонце і дзюркотить танучий сніг. Отоді ми встанемо і знову рушимо в похід.
Фіранка
Чоловіки наші подалися на війну. Що то за війна – Бог його знає.
Ми пішли до нашого короля і впали на коліна:
– Королю наш найясніший! Пане наш! Поверни нам чоловіків наших, бо занепали вже господарства і сини виростають сиротами!
Ми стояли перед королівським палацом на мармурових сходах і чекали, що хтось таки з’явиться і змилосердиться над нами. Але марно.
Тільки високо угорі так, ніби здригнулася фіранка на вікні. Може, то він, наш король, таємно слухав наших скарг?
Але нам не повернули чоловіків.
Минуло вже десять літ, а потім ще десять. Всі ми потроху постаріли без них, зберігаючи вірність. Діти повиростали. І от уже наших синів одіслали на війну. Правда, дозволили їм перед тим одружитися і запліднити своїх дружин. Аби військо не перевелося.
Ми ще не раз ходили до королівського палацу, падали на коліна і просили милосердя. Але жодного разу король не об’явився перед нами. Тільки високо у горі тремтіла фіранка.
І тоді ми, глупі жінки, порох його ніг, засумнівалися – а може, короля… і немає? Може, його вигадали, аби нас, дуреп, круг пальця водити, аби мали ми кого прославляти?
Жінка – матір сумніву. Тая думка уже не покидала нас і переслідувала так настирливо, що якось, не витримавши, подалися ми до палацу й почали вимагати, аби король об’явився перед нами. Ми кричали, кляли й заклинали, а похмура сторожа тупо дивилася на нас і не рухалася з місця.
Тільки високо угорі затремтіла фіранка.
Ми кричали до глухого муру. Ніхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.
І тоді одна з нас в розпачі кинулася на вояка і висмикнула з його рук галябарду. Ми всі так і заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз її зарубає!
А він стояв і не рухався з місця. Жоден м’яз на обличчі ані не здригнувся! А та жінка розійшлася аж страх – як не штовхне його з усієї сили! Вояк повалився на сходи і покотився униз. Він котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!
Опудало! Опудало нас стільки літ слухало, стільки літ – наші молитви і скигління, звичайне опудало стерегло палац короля і не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…
І тоді ми кинулися юрбою до палацу. Усі двері розчинялися без жодної перепони – але всюди було порожньо. Всюди висіло павутиння і клубочився порох. Пахло цвіллю, мокротою, що пороз’їдала стіни і змусила їх пучнявіти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тіло пранцюватого. Підлога повигиналася і потріскала, де-не-де навіть повиростали якісь бліді гидкі гриби, і повзали чорні жуки.
В палаці не було ані сліду живої душі. Луна наших кроків і голосів котилася і накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи і наповнюючи жахом.
– Але ж та фіранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!
І побігли ми нагору. Кімната, на вікнах якої гойдалася блакитна фіранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попід стелею. Це вони, пролітаючи, гойдали фіранку. Звичайні собі кажани. І більше нічого.
І тоді ми гірко-гірко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стільки літ? Кого прославляли у піснях і молитвах? До чиїх парсун припадали гарячими вустами? Кому віддавали своїх чоловіків та синів?
Ми покинули палац. Діти уже стягли й друге опудало вояка і волочили з галасом по бруківці.
Десь далеко-далеко, за синім обрієм точилася жорстока війна, спливала кров наших рідних. Вони вмирали там зі словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже ані короля, ані такої держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопів, а потім само споряджає їх на війну і виглядає щоднини.
Розділ другий. Теренціус (VIII сторіччя до н. е.)
Арканумський письменник.
З книжки «Мандри Арканумом»
Манне озеро
Миль на п’ятдесят від Арканума височать Танцюючі Скелі, прозвані так через те, що ними частенько стрясає вулкан. Ото біля тих скель і розляглося велике густе озеро справжнісінької манної каші.
Зверху воно покрите міцною плівкою, зовсім як манка, що вистигла, і дуже густе, але далі вглиб рідшає, а на дні й зовсім рідке.
Вози з кіньми заїжджають на середину озера, і дядьки, озброївшись лопатами й вилами, вантажать білі драглисті брили та везуть на продаж у місто.
Побіля озера вічно товчуться жебраки, приблуди й волоцюги, котрі не мають жодного бажання заробляти насущний, а вдовольняються самою лише манкою. Дехто, бувало, так переїсть нею, що спухне і віддасть Богові духу.
Кілька разів те озеро виступало з берегів. Це траплялося, коли у скелях прокидався вулкан, і з нього витікала біла манна лава, гаряча, як саме пекло, від одних клубів її пари гинуло птаство й падало в озеро, гублячи в останньому леті випарене пір’я. Озеро в такий час починає скипати, булькотіти й пухиритися, густелезні хвилі вихлюпували на берег і поглинали усе живе.
Люди, що селилися довкола озера, не були певні завтрашнього дня. А все ж уперто селилися на узбережжі, бо це заповняло їм завше постійний зарібок, який мусили сплачувати візники, минаючи їхні обійстя.
Але озеро невмолимо брало своє, і, ставши на березі, можна побачити безліч коминів, зчорнілих безлистих стовбурів, що стирчать з білого плеса і справляють гнітюче враження.
Я ступаю поверхнею озера, намагаючись не потрапити на надто м’які місцини, котрі хоч і легко розпізнати, бо скидаються на кратери, а все ж дуже небезпечні через те, що здатні пересуватися з місця на місце, а то й виникати зненацька під ногою.
– Наше життя важке… – каже мені старий, що саме потрапив ногами в такий кратер, тепер його засмоктує кашана пухка маса, а він покірно звісивши руки, дозволяє себе заковтувати. – Ні-ні, – спиняє мене, коли я хочу йому допомогти. – Не можна. Інакше воно розлютиться.
Воно – це озеро. І старий дивиться на нього з неприхованою повагою, як дивляться піддані на султана. А воно втягує його так розважливо і повільно, наче хоче дати йому змогу востаннє насолодитися окрушинами дня. Скрасити останні хвилини нещасного пробують і мешканці села – упродовж усього часу, поки жертва загрузає, вони грають і співають.
– Далебі про таку смерть можна хіба мріяти, – пробує він усміхнутися мені, можливо, щоб викликати заздрість, але робить це якось так силувано, що мені лише шкода його.
Коли я повертаюся з прогулянки, то з каші стирчить уже тільки голова старого.
– Коли-небудь воно ще поверне мене, і тоді мене поховають.
Виявляється, озеро й справді з часом повертає свої жертви, в цілком пристойному вигляді, наче щойно померлих. Коли з’являються з його глибин цитринові тіла топельців, селяни тішаться і дякують озеру.
Солоне вино
Прогулюючись берегом моря, я побачив, що вода в затоці стала червоною, а з тієї червоної води виходить чоловік і пильно роззирається. Помітивши мене, він загукав:
– Що це за місце? Куди я потрапив?
– Це Арканум.
– Арканум? Він що, і справді існує?
– Як бачите.
– Неймовірно. Я думав, це вигадка, народна уява.
– А ви звідки?
– О, не повірите. Я пережив неабияку пригоду.
– Я готовий її вислухати.
Ми сіли на зруб дерева і незнайомець почав:
– Я відрив бочівку вина, воно запінилося і потекло на підлогу. Мені цікаво було спостерігати, як витікає піна, і я не заважав їй поводитися так, як вона звикла. А вона текла і текла і не було їй кінця, скоро уся підлога була нею залита, аж намокли мої капці. Проте це мене не особливо хвилювало, адже я добре знав, що колись бочівка спорожниться, і терпляче чекав, щось мугикаючи.
Надворі моросив дощ, і нудно торохтіла ринва. Бочівка не торохтіла і вела себе дуже спокійно, тому я хутко пройнявся до неї симпатією. Я поставив її на стіл, а сам усівся поруч, бо піна вже піднялася вище колін. В піні плавали мешти й капці. А коли виплив ще й мертвий щур, якого я отруїв учора вночі, я засумував. Цей щур завдав мені багацько клопоту. Вчора я сипнув отрути в певні місця, але забув попередити про це дружину.
Просто напередодні ми посварилися і не розмовляли. Тому, коли вона отруїлася, я був як не свій, бо якраз збирався попросити пробачення за ті кілька несправедливих слів, які завершили нашу дискусію.
В льосі у нас підлога земляна, її легко було копати, щоправда, лише углиб в одному місці, а вшир діло не йшло, тож я змушений був її скласти удвоє, коли ховав. З кишені її сукні випала пляшечка, набита п’янким зіллям, яке я любив собі вдихати, воно відправляло мене у країну мрій. Я вилаявся, адже то була саме та пляшечка, яку вона від мене ховала, аби я не вирушав у свої маревні мандри. Власне через це й спалахнула між нами сварка. А якби вона віддала її мені одразу, то і сварки б не було, і щур був би живий.
Ось ця пляшечка, чудова пляшечка, я вдихаю ніжний аромат, і мені стає легко-легко.
Щодо щура, то я й не думав, що він зжере отруту. Я ловив його дуже довго, розставляючи всюди, де тільки можна, полапки, але він їх елегантно обходив. Бо це був хитрий щур. Він жив у мене цілих пів року, і я навіть звик до нього і до його бешкетів, що відверто переживав, аби він, бідолаха, часом таки не потрапив у полапку. Він, мабуть, теж відчував до мене симпатію, бо полюбляв бавитися зі мною таким чином, що бив лапою по полапці, спритно відскакував і встигав навіть поцупити шматочок ковбаси, що була приманкою. Полапка ляскала, я притьма влітав на кухню, та бачив лише його вуса зі щілини під підлогою. Однак я ті полапки справно нарихтовував і міняв на них приманки, та ще й неабиякі, а смачнючі, такі, що сам я рідко їв.