Одне слово, дбав я про нього, як про рідного. Чому як? Я таки зріднився з ним, навіть знайомі вже помітили, а дехто й сміявся, що й сам я став подібним на щура. Спочатку це стосувалося мого порпання у паперах, а далі й зовнішнього вигляду. Наприклад, у мене з’явилася манія гризти усе підряд. Почалося з гусячого пера, потім я гриз ложки і миски, а одного разу навіть відгриз коханці великого пальця на лівій нозі. Правда, вона й так цього не помітила.
Так ото ми й жили собі зі щуриком. Але після того, як мені до печінок допекла жінка, я роздобув отруту на щурів і сипонув її в певні місця. Я ніколи не думав, що він настільки здуріє. А він, видно, тієї ночі втратив пильність. Може, був чимось стурбований, а може, теж посварився з жінкою.
Дивною була його поява у моїй хаті. Віднедавна долинав до мене плюскіт води з відхожого місця, під яким протікав ручай. Спочатку я гадав, що ручай сам отако плюскоче, але ручай завше тік тихо й повільно і ніколи не плюскотів. Якось я, зачувши плюскіт, мерщій кинувся туди і зазирнув у діру та побачив кола на скаламученій воді, наче від удару чийогось хвоста. Уява чомусь вималювала хвіст русалки. Протягом тижня я думав про русалку, яка живе у потоці і мріяв її побачити. Однак вона була надто прудкою, і мені вдавалося лише за кожним разом застати схвильовану воду, наче від удару хвостом.
Проминув тиждень, і я, увійшовши до хати, застав щура, який любенько грівся собі біля грубки, він миттю дременув і вскочив до потічка. Хай йому біс із такою русалкою. Кілька разів я намагався його ошпарити окропом з виварки, але намарно. А щур знахабнів настільки, що переселився уже під підлогу і немилосердно шкрібся. А тепер він плаває на поверхні піни, жалюгідний і нещасний.
Вино продовжувало витікати, і скоро мій менший брат вигойдувався мені біля грудей. Я відштовхнув його, а сам поплив до покою. Всюди плавали мої папери, сувої папірусів, лахи. Канапа, на жаль, зосталася на дні й не сплила. Тоді я підплив до шафи й розчахнув її, вино увірвалося всередину і проковтнуло моє вбрання. Речі коханої я вже звідси повиймав і спалив на городі. Я виламав з шафи двері і ліг на них відпочити. Ліг я долілиць і таким чином міг навіть випити вина – було свіже й смачне.
Тим часом у мене прокинувся голод, я підгріб до креденса й пірнув, намагаючись намацати його дверцята, але намацав лише порожнечу. Було таке враження, наче креденс опинився глибоко на дні, тоді як вино піднялося не більше, як на півтора метра. Я пірнув знову з розплющеними очима, але бачив унизу лише каламутну темінь, не розрізнив жодної речі. Мене охопив страх, мовби я опинився в океані. І тут, коли я почав спливати, повз мене проплила велика темна маса, коли вона обернулася і проплила ще раз, я упізнав акулу. Аж тепер я побачив, які подібні акули до щурів своїми мордами. Я затріпав руками й ногами і вилетів на поверхню, наче корок, миттю вибрався на двері і важко дихав. Ні, мені не привиділося – сизий плавник акули черкнув край дверей і поплив далі. Я злякався.
Роззирнувшись, я отетерів, бо побачив, як стіни розступилися й піднялися разом з одвірками і вікнами, тепер я плавав у величезному критому басейні, у якому не було дна. Будинок мовби розділився на дві половини, верхня його частина виросла і продовжувала рости, а нижня запала на незнану глибину з усім, що у ньому було. Я опинився в безвихідному становищі, бо небавом і вікна зникли десь у непровидних глибинах.
Раптом ударився мені в очі сліпучий промінь – просто з вина випірнуло сонце і яскраво осяяло все довкола. Сонце освітило голубі хмари під самою стелею, котра піднялася уже на добрих пів сотні метрів. Сказитися можна. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це начудила одна-єдина бочівка вина.
Знову з’явився акулячий плавник, зробив коло і пірнув. Я запідозрив, що це не акула, а щур, який у неї перетворився. Нічого доброго від нього чекати не варто.
Тим часом мене діймав голод. Якщо тут завелася акула, то, може, є й інша риба. Тільки чим її ловити? Якраз, коли я ламав голову над цією проблемою, з сусідньої кімнати виплив чоловік верхи на моєму столі. Це вже було занадто. Тим більше, що сидів він на столі геть голий.
– Гей, – гукнув я, – де ви тут в дідька лисого взялися?
– Як то де? Я мирно собі спав, як тут чую – мене щось затоплює. От я й виплив.
– А як ви потрапили до моєї хати?
– Мене запросила господиня. Мабуть, ваша жінка, ге?
– Вона вас запросила голого?
– Ні, що ви! Я прийшов, як належиться, у святковому убранні, у білій сорочці.
– А я де був?
– В тому то й справа, що, коли ви з’явилися, я вже зостався без одягу, і самі розумієте, мусив ховатися.
– І де ж ви ховалися?
– Як завжди – під канапою.
– Як завжди? То ви тут не вперше?
– Точніше кажучи, це ви нас не вперше сполохали.
– Ага! То ви коханець моєї жінки! Давно з вами прагнув познайомитися. Ану підпливайте ближче, зараз побалакаємо.
– Ну-ну, ви не дуже. Я теж хлоп нівроку, – і для певності він витягнув зі столу шухляду та озброївся нею, звісно ж, висипавши у воду мої папери.
– Що ви робите? – обурився я. – Це ж мої вірші!
– Перепрошую! Я думав, що це мої вірші.
– Як то ваші? Звідки б їм тут узятися?
– Нормально. Я складав їх у цю шухляду.
– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вірші.
– Нічого подібного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – він постукав по сусідній шухляді. – Ви складали вірші туди, а я сюди.
– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жінку, ще й свої недолугі віршики зберігали у моєму столі?
– Не ображайте мої вірші. Тепер вони належать світові. Їх хвилі океану понесуть до незнаних берегів. Але послухайте, нам не варто сваритися, – він відклав шухляду набік, – в глибині душі я відчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товариші у нещасті. Мусимо разом якось давати раду.
Він мав рацію. Що там уже зводити порахунки, адже моя жінка врешті поплатилася за свою поведінку. А цей жевжик просидів під канапою цілий учорашній вечір і ніч. Цікаво, чи відомо йому, яке лихо спіткало мою жінку.
– А чи знаєте, що трапилося з моєю дружиною? Вчора увечері бідолашна з’їла отруту, призначену для щура.
– Для того самого?
– А-а, то ви і про нього знаєте?
– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зі мною і погриз мої чудові чоботи.
– Він уже здох. Нині вранці виплив. Маю підозру, що ця акула, яка тут шастає, не що інше, як покійний щур.
– Еге ж, здорова бестія… А де ви поховали нашу… егм… палку любов?
– У льосі.
– Шкода, що мене не розбудили, – зітхнув він. – Я б вам охоче допоміг. А ви впевнені, що то щур перетворився на акулу, а не ваша дружина? Вона, знаєте, мала щось у собі таке…
– Цього не може бути, – заперечив я. – Знаєте, вона вже давно б мене зжерла, коли я пірнав.
– Треба гарпуна, щоб її укоськати.
– Ех, гарпуна! Тут навіть виделки нема під рукою.
– Їсти хочеться, – з тугою промовив він. – У вас нічого нема перекусити?
– Усе на дні зосталося.
– Хіба аж так глибоко?
– Я пірнав і не міг досягнути нічого.
– Ото халепа! – перелякався він.
– Халепа не тільки в цьому, а й у тому, що насправді невідомо, чи це моя хата розростається на всі боки, а чи то ми маліємо. Треба плисти геть.
І ми поплили куди очі бачать, стіни розступалися перед нами, але коханець моєї дружини не встигав за мною – не так легко плисти на письмовому столі. Я вирішив не чекати на нього, надто що на обрії вимальовувався привабливий берег з пальмами і оливковими гаями. Незабаром я почув за спиною розпачливий крик. Озирнувшись, я побачив його в пащі акули. Я став гребти сильніше і ось опинився тут.
– То ви поет? – здивувався я. – І так легко позбулися своїх віршів?
– Пусте. Вони всі в моїй голові.
Я показав незнайомцеві дорогу до міста, а сам продовжив свою прогулянку. Повертаючись назад, не стримався і набрав у долоню червоної води та спробував на смак. Вино виявилося солоним.
З книжки «Арканумські притчі»
Гілка
Один арканумець рубає гілку, на якій сидить. Другий арканумець підходить і дивується.
– Хіба йолоп рубає гілку, на якій сидить!
– Маєш рацію. Але я ніколи не рубаю гілки, на якій сиджу, а тільки ту, на якій сидів.
По цих словах він перебирається на гілку вище і, дорубавши ту, на якій сидів, починає рубати ту, на якій сидить.
– Але ж ти знову рубаєш гілку, на якій сидиш!
– Нічого подібного. Я вже на ній не сиджу.
І він лізе вище, дорубує гілку, на якій щойно сидів і береться за ту, на якій сидить.
– А чим тобі заважають гілки, на яких ти сидів?
– Мені вони зовсім не заважають. Але якщо я їх не обрубаю, то по них може піднятись на дерево хтось іще. А звідки я знаю, чи вистачить у нього розуму не рубати гілку, на якій сидить?
Ґвалт
Король Кендюх Третій раптом пополудні зажадав вина. Принесли йому повний глечик, і він, замкнувшись у покої, цмулив теє вино, прислухаючись до запаху осені і голосів нікому невідомих людей.
П’яний мандрівний оповідач казок брів узвозом повз королівський замок і галайкав безглузду пісеньку про товариство, котре ніколи за все життя не могло зібратися за одним столом, бо в кожного, як не тоді, то тоді з’являлися поважні причини, зате вже як померли, мимохіть зійшлися докупи, а що не було питва, то кожен з них пошкодував за недопиті дні.
Королю цяя пісенька сподобалась. Та так, що він кинувся, було, до вікна, щоб гукнути отого мандрівця й запросити його на чарку. Але той зник за осокорами, і король тільки махнув рукою. Можна було б когось і послати за ним. Чомусь королю захотілося саме зараз до компанії отакого шибайголову. Та як зненацька захотілося, так зненацька і розхотілося. Король на самоті нахлявся вина і, добряче сп’янівши, бебехнувся в ліжко.
Вранці розбудив його міністр і підсунув папір для підпису.
– Що воно таке? – спитав король, ще не гаразд очунявши спросоння.
– Та це вчора ввечері зґвалтовано було молодичку.
– Ну!
– Треба ж хлопа повісити за таке діло. Самі знаєте…
Король позіхнув, черкнув по папері непевною рукою і почалапав вмиватися. Чортзна з чого й день почався.
Далі був сніданок, і знову папери, візити, словом, нудьга. Перед обідом король вийшов на балькон. На майдані височіла шибениця, а на шибениці гойдався ґвалтівник. Король примружився і гукнув до сторожі:
– Це часом не той мандрівник, що вчора ото галайкав, як недорізаний?
– Еге ж, той!
– Ну-ну. Догалайкався.
І коли він зайшов до покою і погляд його впав на недопитий глечик вина, то стало йому якось кисло на душі. Згадав, що хотів того пиворіза запросити на вино. Але з якої причини?.. Здається, через тоту пісню. Цікаво – якби запросив, то вони б просиділи всю ніч і ґвалту не було б. Гм… Як там співалося… Х-хе…
З книжки «Житія святих»
Святий Авлохій
Досі ще в Арканумі живуть легенди про святого Авлохія. Історія дійсно свідчить про існування такої особи у Х ст. до н. е. Це був один з євнухів короля Бенькарта ІІ. Але це все, що повідомляє історія. Легенда натомість відводить Авлохію набагато більше місця.
Виявляється, будучи євнухом, він не цурався тілесних утіх і порався біля панночок, яких король навизбирував по всіх усюдах, а що його величність здебільшого перебувала за межами палацу через часті війни, то Авлохій мусив виконувати чужу повинність, а це було не так легко, бо дівок у гаремі було пів тисячі і всі палали невтоленою жагою, а декотрі – цнотливі – хоча ще й не палали, проте виявляли неабияку знервованість, що для держави завше складало небезпеку. Знервована жінка здатна перевернути усе догори ногами. І от тільки завдяки Авлохію Арканум стояв міцно на ногах.
Король був неймовірно вдячний Авлохію, адже той у відсутність самодержця підтримував спокій. Як вдавалося йому задовільнити і таким чином укоськати аж таку силу-силенну бабів, легенди мовчать. Житія твердо стоять на тім, що Авлохій був святим, бо звичайна людина ніколи не спромоглася б утриматися на такій відповідальній посаді.
По його смерти святому поставили пам’ятника і звідтоді усі молодята несуть сюди квіти, а чоловіки цілують його і промовляють заклинання, котре має наділити їх снагою Авлохія, адже задовільнити власну жінку куди важче, ніж пів тисячі чужих.
Святий Дезидерій
Він увійшов в історію тим, що проголосив дивовижну істину: «Алкогіль до добра не доведе».
Наслідки такої сентенції не забарилися і справді до добра не довели. Арканумці перестали споживати вино і пиво, а що це становило добру половину державного прибутку, то небавом настала криза. Королівська скарбниця почала на очах маліти.
Завдяки суцільній тверезості різко впала кількість злочинів. Королівська варта, налякавшись, що потреба в її утриманні відпаде, сама стала чинити злочини, але шило з мішка дуже хутко вилізло, і варту розігнали.
Колишні вартові, зоставшись без роботи, запили. Хоча це, звісно, не могло підняти добробут держави навіть тоді, коли запили і їхні дружини.
В корчмах торгували лише чаєм, і корчми зачинилися, бо не було навіть чим прибиральниці заплатити. Замкнули й театр, бо перестав працювати буфет.
Словом, пішло усе шкереберть, і, щоб не довести Арканум до повної руїни, Дезидерія арештували і розіп’яли.
Він вмирав цілий тиждень, і впродовж цього часу прочани з усіх кінців держави сунули до місця страти. Вони стелили на моріжку рядна, ставили кошики з наїдками і влаштовували посиденьки. В перші дні натверезо, але, коли Дезидерій став стогнати: «Пити… пити…», прочани роздобули вино і пили за його здоров’я.
А того дня, коли святий нарешті сконав, арканумці влаштували по всій країні грандіозні поминки, завдяки яким рівень добробуту миттєво виріс, а королівська скарбниця наповнилася до країв.
Святий Кобиздох
Наш Арканум не раз приманював до себе доволі дивовижних особистостей. Звідки приплівся до нас святий Кобиздох, невідомо, але його вчення раптом стало популярним, хоча зводилося до однієї думки: «Всі люди звірі, живімо, як звірі».
На диво, ця проста й сумнівна думка припала до душі арканумцям, і вони стали поводити себе і справді, як звірі. Для них перестали існувати будь-які перепони.
Перше, що вони вчинили, це пороздягалися на голяса і в такому сатанинському вигляді почали з’являтися на люди. Мало того – хто з ким хотів, той з тим злягався. Доходило до фактів інцесту.
Король Абиух наказав затримувати цих пранудистів і садити до буцегарні, але буцегарень не вистачало. Крім того зросла кількість злочинів, запанував розгардіяш і паніка. Король не витримав і вирушив до Кобиздоха. Той жив собі на околиці міста і якраз порався на городі, коли до нього завітав король. Вигляд Кобиздоха його розгнівив не на жарт
– Ага! То он як виглядає той, хто довів країну до ручки! Ваші прихильники світять голими дупами, а ви – їхній учитель і пророк – чомусь у штанах!
– Е, бачите, пророк мусить бути в штанах незалежно від ідей, які він проголошує. Адже кожна ідея має свої межі і, якщо мати на увазі саме мою ідею, то власне штани її й обмежують. А крім того, де ви чули, щоб пророк дотримувався засад, ним же проголошених? Це було б просто не цікаво. Я своє діло зробив, а ви й розхльобуйте.
– Е ні, так не піде. Ви негайно повинні відректися від своїх облудних ідей. Ви повинні гнівно затаврувати своє злочинне минуле і навернути арканумців до попередніх звичаїв. Інакше я звелю літописцям викреслити вас із усіх хронік. По вас не залишиться й згадки. Ви розчинитесь у просторі й часі.
Кобиздох насторожився.
– Ну, такої підступності я від вас не чекав.
– А ви що собі гадали? І будьте певні – ані я, ані мої наступники думки не змінять. Ви ще по своїй смерті поживете кілька років в анекдотах і на тім кінець. Але наші нащадки вивчатимуть історію по писаних джерелах, а не по анекдотах.
Кобиздох зблід, і піт проступив на його мудрому чолі. Він зітхнув і промовив з покорою: