Я залишив її будинок, як залишав його в тому червні, що розчинився назавжди, відчуваючи смутне невдоволення. І тільки набагато пізніше, коли ворочався в готельному ліжку, усвідомив увесь сенс – я був міцно та невиліковно закоханий у неї. Попри всю несумісність вона все ще була і завжди буде найпривабливішою дівчиною, яку я будь-коли знав. Наступного дня я сказав їй це. То був один із тих спекотних і таких близьких мені днів, і Ейлі сиділа біля мене на дивані у притемненій бібліотеці.
– Ох, ні, я не можу вийти за тебе, – сказала вона, ледь не з жахом. – Я не кохаю тебе таким коханням… Ніколи не кохала. І ти теж мене не кохаєш. Я не хотіла говорити тобі тепер, але вже наступного місяця я виходжу заміж за іншого. Ми навіть не хотіли заявляти про заручини, бо я робила це двічі.
Раптом вона зрозуміла, що мені може бути боляче:
– Енді, ну ти ж розумієш, що це нісенітниця, чи не так? Ти знаєш, я б ніколи не зв’язала свого життя з північанином.
– Хто це? – запитав я.
– Він із Савани.
– Ти його кохаєш?
– Звісно, кохаю. – Ми посміхнулися. – Авжеж! А що ти хочеш почути?
Вона не сумнівалася так, як це було раніше з іншими чоловіками. Вона не могла собі дозволити сумніватися. Я це знав, бо зі мною вона давно вже не прикидалася. Ця природність, як я усвідомив, виникла з того, що вона не бачила в мені можливого кандидата. Під маскою вродженої чистокровності вона завжди була чесною із собою й не могла повірити в те, що хтось може кохати її насправді, не поклоняючись сліпо її образу. Ось це вона й мала на увазі під словом «щирий»; вона відчувала себе спокійніше в товаристві таких чоловіків, як Кенбі та Ерл Шоун, котрим було не до снаги осуджувати це справжнє аристократичне серце.
– Гаразд, – сказав я, нібито вона запитувала мого дозволу на шлюб. – А тепер ти б могла дещо для мене зробити?
– Усе, чого забажаєш.
– Поїдьмо разом у табір?
– Але ж його вже немає, серденько.
– Немає значення.
Ми прогулялися до центра міста. Біля готелю таксист повторив те саме, що й вона:
– Але ж там нічого немає, капітане.
– Байдуже. Ми все одно їдемо туди.
Через двадцять хвилин ми зупинилися біля незнайомої широкої рівнини, вкритої новими бавовняними полями й позначеної де-не-де групками поодиноких сосон.
– Хочете, можемо поїхати он туди, де видно дим? – запитав водій. – Там – нова державна в’язниця.
– Ні. Просто їдьте цією дорогою. Я хочу побачити місце, де колись жив.
Старий іподром, непримітний за часів розквіту табору, тепер його напівзруйнована трибуна височіла навколо спустошення. Я даремно намагався зосередитися.
– Їдьте цією дорогою, повз групу он тих дерев, а потім поверніть праворуч… ні, ліворуч.
З професійною відразою він підкорився.
– Ти тут нічого не знайдеш, любий, – сказала Ейлі. – Підрядники все знесли.
Ми повільно їхали повз краї полів. Це місце могло бути тут…
– Гаразд. Мені треба вийти, – раптом сказав я.
Ейлі залишилася в автомобілі. Вона була чарівною, коли теплий вітерець розвівав її довге, хвилясте волосся.
Це мало бути десь тут. Тоді стройовий огляд був он там, а їдальня, де ми щовечора вечеряли, саме через дорогу.
Таксист поблажливо дивився на мене, допоки я ходив туди-сюди по коліна в траві, шукаючи свою молодість у вагонці, чи смужці покриття чи в заржавілих консервних бляшанках з-під помідорів. Я спробував визначитися за смутно знайомою групкою дерев, проте мірою того, як насувалася темрява, я не був упевнений, що це – саме ті дерева.
– Вони збираються відремонтувати зруйнований іподром, – крикнула Ейлі з авто. – Тарлтон на схилі віку стає все зухвалішим.
Ні. Я зрозумів, що це не ті дерева. Я був упевнений тільки в одному – місце, у якому колись вирувало життя, зникло назавжди, і вже наступного місяця зникне Ейлі, і весь Південь щезне для мене назавжди.
Популярна дівчина
І
Кожного суботнього вечора, приблизно о пів на одинадцяту, Янсі Боуман втікала від свого кавалера, вигадавши якусь витончену відмовку, покидала танцювальний майданчик і прямувала туди, звідки можна було побачити всіх у барі заміського клубу. Знайшовши поглядом свого батька, вона або кивала йому, якщо він дивився в її бік, або ж посилала офіціанта, щоб той привернув його увагу до її персони. Якщо стрілки годинника не показували більше як «о пів на одинадцяту», – тобто, якщо батько був у полоні саморобного джину менш як годину, – він вставав зі стільця й дозволяв переконати себе вийти на танцювальний майданчик.
«Танцювальним майданчиком» називалася кімната, заповнена плетеними меблями, котра завжди асоціювалася із фразою «Підемо потанцюємо». Туди потрапляли за вказівками «всередину» або ж «вниз по сходах». Це було те безіменне приміщення, в якому відбувалися найважливіші події, що мали велике значення для всіх заміських клубів Америки.
Янсі знала: якщо їй вдасться затримати батька ще на годину, – він спілкуватиметься зі знайомими, дивитиметься, як вона танцює, і, навіть, можливо, потанцює і сам, але таке траплялося дуже рідко. По закінченню вечора вона без проблем виведе батька з клубу. За цей час, до опівночі, коли вже ніхто не танцював, він навряд чи зміг би знайти привід, аби серйозно з кимось зчепитися.
Усе це вимагало значних зусиль із боку Янсі, й чинила вона так не заради самого батька, а, радше, заради себе. Минулого літа трапилося кілька неприємних подій. Якось уночі її затримала пристрасна тирада одного юнака із Чикаго, та тут, на порозі танцювальної зали з’явився батько, що ледь тримався на ногах; його обличчя було червоним, понурі голубі очі звузилися, бо він намагався сфокусувати свій погляд на тих, хто танцює, й, очевидно, збирався силами запросити на танець першу ж удову, яка б спіймала цей погляд. Через наполегливе прохання Янсі негайно вийти з клубу, він безглуздо образився.
Після цього Янсі пильно стежила за часом свого фабіанського маневру.
Янсі та її батька вважали найпривабливішими мешканцями маленького містечка на Середньому Заході. Попри свою залежність від хорошого віскі та жахливого гольфу колір обличчя Тома Боумана все ще був здоровим. Він мав власний офіс у центрі міста, в якому часто розмірковував над абстрактними справами, пов’язаними із нерухомістю, проте головною його справою життя, як і раніше, був показ свого привабливого профілю та невимушених і ґречних манер у заміському клубі. За цим він і провів більшу частину тих десяти років, що пройшло від того, як померла його дружина.
Янсі було двадцять, вона завжди трималася на загадково-звабливий манір, що частково обумовлювався її млявою природою, а частково засвоєному під час поїдки до родичів в один зі східних штатів в ніжному і вразливому віці. Вона була розумною, мінливою, романтичною під сяйвом Місяця, і ніяк не наважувалася на вибір – виходити заміж із любові чи з розрахунку, – остання з цих двох абстракцій здавалася їй реалістичнішою, бо втілювалася в одному з її ревних шанувальників. Між іншим вона вела господарство й спритно виконувала всю роботу; дівчина намагалася підтримувати рівномірний, спокійний ритм, щоб хоч якось регулювати постійні пиятики батька.
Батька вона обожнювала – через його зовнішність, чарівні манери. Йому так ніколи й не вдалося втратити шарму одного з найпопулярніших учасників Єльського братства «Череп і кістки». Такий шарм став стандартом, за яким вразливий темперамент дівчини несвідомо оцінював усіх знайомих чоловіків. Хай там як, а їхні сімейні стосунки зовсім не нагадували сентиментальну родину, що є центром будь-якого вигаданого сюжету й традиції якої існують тільки в уявленнях старшого покоління. Янсі Боуман уже вирішила, що не пройде й року, як вона вийде заміж і покине цей будинок. Вона страшенно нудьгувала тут.
Скотт Кімберлі, який уперше побачив її в заміському клубі одного вечора в листопаді, погодився з леді, в котрої гостював, що Янсі – мініатюрна витончена красуня. Через надмірну чутливість, що була дивною для такого юнака, – Скотту було всього двадцять п’ять – він уникав знайомства, бо хотів поспостерігати за її поведінкою протягом однієї казкової години й проковтнути насолоду, або ж розчарування їхньої розмови наприкінці того сонного вечора.
– Вона так і не поборола смуток, що виник через те, що їй не вдалося познайомитися з принцом Уельським, котрий проїжджав повз наше містечко, – зазначила місіс Оррін Роджерс, простеживши за його пильним поглядом. – У будь-якому разі, це все її фрази, тільки не розумію – чи це такі жартики, чи це правда. Я чула, що стіни її кімнати обклеєні його світлинами!
– Світлинами кого?
– Ну цього, принца Уельського.
– А хто наклеїв ці світлини?
– Так же ж Янсі Боуман, та дівчина, яку ти вважаєш такою гарненькою.
– Оцінюючи ступінь краси, я впевнений, що всі красуні схожі між собою, – розважливо диспутував Скотт.
– Так, я теж так гадаю.
Та голос місіс Роджерс наповнився цілковитою байдужістю. За свого життя вона ніколи не розуміла, що інші люди можуть мати свої думки, допоки сама думка через постійне повторення не стала звичним фоном для її вуха.
– Поговорімо про неї, – запропонував Скотт.
Зі зневажливою, докірливою посмішкою місіс Роджерс вдалася до приємного лихослів’я. Та вечір тільки починався. Заграв оркестр, і кімнатою із зеленуватими стінами розлилися приємні звуки музики, а дві пари з місцевої молоді безтурботно закружляли в танці, підкоряючись ритму. Кілька апатичних парубків один за одним зібралися біля входу й на голе око було видно, що їм музика не принесла очікуваної радості. Ці дівчата та юнаки з дитинства знали один одного, хоч на майданчику й зароджувалися майбутні шлюби, проте такі стосунки виникали внаслідок звички, фатальної покірності та навіть нудьги.
Тутешнім вбранням бракувало того блиску, що потрібен романам, котрі спалахують короткими яскравими вечорами, коли тобі сімнадцять. У таких місцях, як це, думав Скотт, як завжди, шукаючи очима Янсі, відбувається з’єднання залишків найпростіших, найнудніших, найбідніших членів соціуму; ймовірно, що групування стимулює жадобу до більш вишуканого життя, нехай не такого прекрасного чи юного. Скотт відчував себе старезним дідом.
Та серед цього натовпу була одна людина, узагальнення й осуд не торкалися котрої. Коли серед пар, що танцювали, його очі віднайшли Янсі Боуман, він відчув себе набагато молодшим. Вона – реінкарнація всього того, чого танець так і не проявляв, – витонченої молодості, гордості, млявої свіжості й краси з відтінком суму й тлінності, подібної до миттєвої мрії. Її партнер – один із тих молодиків, рум’яні обличчя котрих і досі не сформувалися і на них завжди чомусь проступають незрозумілі білі плями, начебто хтось морозного дня дав їм ляпас, – здавалося, не цікавив її зовсім, тому її сторонній, розпорошений меланхолійний погляд блукав по групках людей, ненадовго затримуючись на чиємусь обличчі чи якійсь сукні.
– Очі – каламутно-небесного відтінку, – заговорив Скотт до місіс Роджерс, – вони мовчать, проте вони прекрасні; а цей ніс, і губи, і підборіддя – достеменно аристократичні. Мені так здається, – начебто вибачаючись, додав він.
– О, вона справді аристократка, – погодилася місіс Роджерс. – Її дідусь був сенатором, чи політиком, тобто був кимось впливовим в одному з південних штатів. Її батько теж має вигляд аристократа. О, так, їхня сім’я – неодмінно вишукана; вони ж аристократи.
– Проте їй бракує жвавості.
Скотт дивився, як жовта сукня виринає й пірнає у вир пар на танцювальному майданчику.
– Вона не дуже полюбляє рухатися. Дивно, що вона зараз так добре танцює. Вона заручена? А що це за чоловік, що постійно перехоплює її, он той, хто так недбало заправляє свою краватку під комір і хизується екстравагантними косими кишенями?
Його роздратувала наполеглива поведінка цього чоловіка, і такий сарказм справді був необ’єктивний.
– О, це… – місіс Роджерс нахилилася вперед, краєчок її язика показався між губами, – це О’Руркі-молодший. Він закохався, гадаю.
– А я гадаю, – несподівано сказав Скотт, – що вам доведеться нас познайомити, коли закінчить грати музика й вона опиниться поруч.
Вони піднялися й поглядом відшукали Янсі – місіс Роджерс, маленька, огрядна, нервова, та Скотт Кімберлі, кузин її чоловіка, темноволосий юнак, нижчий за середній зріст. Скотт – сирота, що на рахунку мав пів мільйона, а в цьому місті хлопець опинився через звичайний випадок: він запізнився на потяг. Вони кілька хвилин марно вдивлялися в натовп. Янсі зі своєю млявою привабливістю та її жовту сукню більше не було видно на танцювальному майданчику.
Годинник показував пів на одинадцяту.
II
– Добрий вечір, – у цей момент говорив їй батько, запинаючись, – гадаю, це вже ввійшло у звичку.
Вони стояли біля бокових сходів, і за його плечем через скляні двері Янсі могла бачити з півдюжини чоловіків, що сиділи за круглим столиком й очі яких горіли веселим блиском.
– Не хочеш ще трохи подивитися на танці? – запропонувала вона, всміхаючись й демонстративно показуючи світську безпристрасність, яку зовсім не відчувала.
– Не сьогодні, дякую.
Гідність, з якою він вимовив фразу, здавалася трохи перебільшеною, аби викликати довіру.
– Просто вийди та подивися навкруги, – наполягала вона. – Сьогодні тут зібралися всі, мене цікавить твоя думка про декого.
Це була не найкраща пропозиція, просто першою, що спала їй на думку.
– Я дуже сумніваюся, що знайду щось там таке, що приверне мою увагу, – виразно вимовив Том Боуман. – Я помітив, що внаслідок деяких божевільних причин мене завжди забирають звідси й відривають від життя не менш ніж на пів години, нібито я безвідповідальне немовля.
– Я тільки прошу тебе побути там недовго.
– Ти дуже дбайлива, дякую. Та саме сьогодні мене цікавить дискусія, що відбувається саме в цьому місці.
– Ходімо, тату.
Янсі міцно взяла його попід руку, та він одразу ж вивільнився, піднявши руку – і рука Янсі повисла в повітрі.
– Боюся, що ні.
– Прошу тебе, – знову прохала вона, приховуючи свою злість через незвичайно тривалу суперечку, – ти зайдеш і подивишся, всього один разочок, і, якщо це тобі надокучить, одразу підеш геть.
Він похитав головою.
– Ні, дякую.
Не сказавши жодного слова, він раптом розвернувся й направився в бар. Янсі повернулася на танцювальний майданчик. Коли вона проходила повз компанію парубків, то кинула їм свій грайливий погляд і після недовгих роздумів прошепотіла чоловіку, що опинився біля неї:
– Потанцюєш зі мною, Карті? Я не знаю, де мій кавалер.
– З радістю, – щиро відповів Карті.
– Дуже мило з твого боку.
– З мого? Та ні, навпаки.
Вона байдуже глянула на нього. Дівчину не на жарт роздратував власний батько. Наступного ранку за сніданком вона випромінюватиме арктичний холод, а цього вечора їй доведеться вдовольнитися тим, що в разі найгіршого, батько залишатиметься в барі до кінця танців.
Місіс Роджерс, сусідка Боуманів, несподівано з’явилася з-під її ліктя, разом із незнайомим юнаком.
– Янсі, – мовила місіс Роджерс, манірно всміхаючись, – хочу познайомити тебе з містером Кімберлі. Містер Кімберлі гостює тиждень у нас, тому я б дуже хотіла, аби ви зустрілися.
– Щиро рада знайомству! – з млявою ввічливістю Янсі подала руку.
Містер Кімберлі запросив місіс Боуман на танець, і та байдуже погодилася. Як належить, їхні руки переплелися, й під барабанний ритм вони зробили крок на танцювальний майданчик. Скотту відразу здалося, що кімната й пари, які кружляли навколо, перетворилися на сіре тло, де була тільки вона. Яскраве освітлення ламп, ритм музики, повторення парафраз, мішанина дівочих облич – прекрасних, непримітних або смішних, – зібралися в якийсь статичний моноліт, ніби всі вони згрупувалися почтом заради млосних очей Янсі та її ніжок, що рухаються в такт музиці.