– Я постійно за вами спостерігав, – просто сказав Скотт, – гадаю, цього вечора вам нудно.
– Хіба? – її каламутно-небесні очі розкрилися в елегантно-бурлескному захопленні й стали схожими на тендітні іриси. – Чарівно нудно! – додала вона.
Скотт розсміявся. Вона скористалася такою промовистою фразою й навіть не посміхнулася, – звісно без жодного натяку на правдивість. Він уже чув «вбивчі» словечка цього сезону – «гаряче», «блаженно» й «чарівно» – кинуті сяк-так в розмові, та жодного разу слово ніколи не втрачало свого справжнього значення. В устах цієї манірної юної красуні все звучало невимовно чарівно.
Танець закінчився. Янсі та Скотт направилися до канапи біля стіни, але сісти їм не вдалося – почувся верескливий регіт, і м’язисте дівчисько, тягнучи за собою зніяковілого кавалера, пригальмувало перед ними й усілося саме туди, куди вони збиралися сісти.
– Як грубо! – зазначила Янсі.
– Думаю, їй можна знайти виправдання.
– У дівчини з такими щиколотками виправдань немає.
Вони вмостилися на двох твердих стільцях.
– Звідки ви приїхали? – запитала вона Скотта з ввічливою байдужістю.
– Нью-Йорк.
З’ясувавши це, Янсі вперше за час їхнього знайомства затримала свій погляд на кавалерові протягом десяти секунд.
– А що це за джентльмен із невидимою краваткою? – безцеремонно запитав Скотт для того, аби змусити її ще раз подивитися на нього, – він буквально вас вичікував. Я не можу відвести від нього очей. Він такий самий кумедний, як і його одяг?
– Не знаю, – протягнула вона, – я заручена з ним тільки тиждень.
– Святий Боже! – вигукнув Скотт, на чолі у нього раптом з’явилися крапельки поту. – Вибачте, я не…
– Та я жартую, – засміялася вона. – Хотіла побачити, що ви на це скажете.
Потім вони розсміялися вдвох, і Янсі вела далі:
– Я не заручена. Жахливо непопулярна. – Її голос був таким млосним, хоч це й суперечило веселій ремарці. – Ніхто ніколи не одружиться зі мною.
– Як прикро!
– Справді, – прошепотіла вона, – тому що мені весь час потрібні компліменти, аби жити, а ніхто більше не вважає мене привабливою, ніхто не захоплюється мною.
Скотту мало коли бувало так весело.
– Чарівна дівчинко, – вигукнув він, – б’юся об заклад, що ви зранку й до ночі слухаєте тільки компліменти.
– О, авжеж, – відповіла вона, вражена такою бесідою. – Мені не виспівують дифірамби, хіба що доводиться випрошувати похвалу.
«Усе одноманітне, – думала вона, розгледівшись навколо, у властивому для неї песимістичному манірі. Ті самі чоловіки – п’яні, а он ті – знову тверезі; ті самі старші жінки, що сидять впритул біля стін і разом із ними – одна чи дві дівчини, що танцювали тут у цей час минулого року».
Янсі досягла тієї стадії, на якій танці в заміському клубі здавалися їй майже справжнісіньким ідіотизмом. Раніше все нагадувало зачарований карнавал, на якому прикрашені дорогими коштовностями діви, припудрені рум’янками пристойності, підносили себе незнайомим і цікавим чоловікам, а тепер картина стала бляклою й перетворилася на середніх розмірів залу, в якій демонструвалися майже непристойні, оголені пориви справжніх невдах. Як багато чого змінилося за кілька років! Та самі танці навряд чи змінилися, хіба що модними стали оборки й непередбачувані сальто у мовних зворотах.
Янсі була готова до заміжжя.
Тим часом Скотт Кімберлі так і не наважився поставити з дюжину запитань – цьому завадила місіс Роджерс, котра наближалася до них.
– Янсі, – сказала вона, – тільки-но телефонував наш водій і повідомив, що зламалася машина. Не могли б ви разом із батьком підвезти нас додому? Якщо ні, не соромся, скажи.
– Я впевнена, що він із радістю вас підвезе. У нас з’явилося достатньо місця, тому що мене підвезе дехто інший.
Вона роздумувала, чи зможе батько опівночі хоча б вийти звідси самостійно.
Та він кермує в будь-якому стані, – і, окрім цього, в людей, що просять підвезти, немає вибору.
– Чудово. Дуже дякую, – сказала місіс Роджерс.
Після цього місіс Роджерс залишила сцену – вона тільки-но перейшла через грайливий тридцятирічний вік, коли заміжні жінки вважають, що вони все ще юні та є persona grata для юнацького кола; жінка вступила до плеяди сорокарічних, коли власні діти вже тактовно дають зрозуміти, що таке переконання не відповідає дійсності. В цей час заграла музика, і нещасний юнак із білими плямами на рум’яному обличчі миттю опинився перед Янсі.
Одразу перед перервою, коли мав закінчитися останній танець, Скотт Кімберлі знову її перехопив.
– Я повернувся, – розпочав він, – аби сказати вам про вашу ідеальність.
– Не вірю, – відповіла вона. – І, крім цього, ви говорите це всім.
Мелодія стрімкими поривами летіла до фіналу, й вони присіли на зручну канапу.
– Я нікому цього не казав уже три роки, – сказав Скотт.
Насправді не було жодних причин, аби говорити про тих три роки, проте це було сказано досить переконливо для них обох. Її захоплення зростало. Їй стало цікаво знати: ким є насправді Скотт? Вона почала ліниво, ніби знехотя, розпитувати про зв’язок юнака з Роджерсами й закінчила – він навіть не помітив, як вони дійшли до цього, – його детальним описом свого помешкання в Нью-Йорку.
– Я б хотіла жити в Нью-Йорку, – говорила вона, – на Парк-Авеню, в одній із тих білих розкішних квартир із дванадцяти величезних кімнат, що коштує цілий статок.
– Якби я одружився, то теж би хотів там жити. Парк-Авеню – одна з найпрекрасніших вулиць на світі, гадаю, мабуть, тому, що там немає жодних занедбаних парків, які завжди намагаються засадити в містах, що створює штучний ефект природності.
– Отож-бо, – погодилася Янсі. – Ми з батьком тричі на рік їздимо в Нью-Йорк. І завжди зупиняємося в «Рітці».
Це було не зовсім так. Зазвичай вона раз на рік благала батька – з його байдужістю до змін у своєму спокійному існуванні – про поїздку в Нью-Йорк, запевняючи його, що просто повинна погуляти там тиждень: порозглядати вітрини крамничок на П’ятій Авеню, пообідати чи випити чаю з колишніми шкільними подругами із «Фармовер», пристати на запрошення сходити в театр зі студентами Єлю чи Принстона, що ненароком опинилися в місті. Ці поїздки були незабутніми; кожна година наповнювалася барвами, і життя по вінця тонуло в них; танці у «Монмартрі», обіди в «Рітці», де за столиком поруч сиділи відомі кінозірки чи жінки з вищого суспільства, чи тільки мрії про те, що б вона змогла купити в Хемпеля, Уокса чи Трамбла, якби дохід її батька складався ще з додаткових нуликів. Вона обожнювала Нью-Йорк із невгамовною, неупередженою пристрастю – обожнювала так, як можуть захоплюватися дівчата із Середнього Заходу чи Півдня. На яскравих ринках вона відчувала, як її душа поринає в блакить через бурхливу насолоду, тому що для її очей у цьому місті не існувало нічого огидного, нічого мерзенного, нічого низького.
Вона жила в «Рітці» лише раз – тоді готель «Манхеттен», у якому вони зазвичай зупинялися, закрився на переоснащення. Вона знала, що більш ніколи їй не вдасться вмовити свого батька ще раз зупинитися у «Рітці».
Через хвилину вона попросила олівець з папером і нашкрябала записку «Містеру Бауману, бар», у якій йшлося про те, що він повинен підвезти додому місіс Роджерс і її гостя, «за їхнім бажанням» – наголосила вона. Дівчина сподівалася, що він «і на слизькому не спотикнеться». Цю записку вона передала батькові через офіціанта. Перед наступним танцем їй повернули записку з коротким «Ок» та його ініціалами.
Вечір непомітно добіг кінця. Скотт Кімберлі так часто запрошував її на танець, як дозволяли правила етикету, й безперервно говорив про її вічну й нетлінну красу, а вона з примхливим пафосом тільки й очікувала цього. Крім того, він ще над нею підсміювався, проте їй, здавалося, це не дуже подобалося. Як і всі невпевнені люди, вона навіть не усвідомлювала, що була невпевненою. Вона повністю так і не зрозуміла слова Скотта Кімберлі, котрий сказав, що її індивідуальність переживе її навіть після того, як вона постаріє й вже давно перестане думати про це.
Понад усе їй подобалося говорити про Нью-Йорк, і після кожної їхньої короткої розмови вона уявляла картину мегаполісу, дивлячись через плечі Джеррі О’Рурка, Карті Врейдена, чи ще якогось там шанувальника – до якого, як і до всіх інших, вона була зовсім байдужою.
Опівночі вона надіслала ще одну записку батьку, повідомляючи, що місіс Роджерс і її гість вже чекають на нього біля веранди на головній дорозі. Потім, сподіваючись на краще, вона вийшла в зоряну ніч й у супроводі Джері О’Рурка сіла в його родстер.
III
– На добраніч, Янсі.
Разом зі своїм проводжатим вона стояла на бруківці перед невеличким оштукатуреним будинком, у якому жила. Містер О’Руркі намагався надати особливого значення своїм словам, розтягуючи голосні її імені. Він, майже вдаючись до сили, намагався тижнями перевести їхні стосунки в романтичні, та незрозуміла байдужість Янсі, що була її захистом майже проти всього, зводила його спроби нанівець. Джері О’Рурк – давня історія. Його сім’я мала гроші, проте він працював у брокерській компанії, як і решта представників цього юного покоління. Він продавав акції – акції тоді були популярними; в дні буму справжня нерухомість теж була популярною; потім автомобілі стали чимось «новеньким». Тепер акції – поширена справа серед молоді. Їх продавали ті, хто не знайшов свого призначення.
– Не турбуйся, будь ласка. Далі я дійду сама. – Потім, коли вже заводив авто: – Побачимось.
Через хвилину він завернув із залитої місячним світлом вулички за ріг і зник, та гуркіт мотора ще довго було чутно в тиші ночі, ніби заявляючи, що дюжині втомлених мешканців цього кварталу немає місця в його бурхливих мріях.
Замислившись, Янсі присіла на сходинки ґанку. В неї не було ключа, тож доводилося чекати, коли приїде батько. Через п’ять хвилин на вулиці з’явився родстер і з надзвичайною обережністю зупинився біля великого сусіднього будинку Роджерів. Полегшено зітхнувши, Янсі підвелася й знеможено рушила тротуаром. Дверцята авто відкрилися, й місіс Роджерс разом із незмінним Скоттом Кімберлі безпечно ступили на тротуар, проте, на превеликий подив Янсі, Скотт Кімберлі повернувся до машини, тільки-но підвів місіс Роджерс до її веранди. Янсі підійшла достатньо близько й побачила, що він сів на місце водія. Коли родстер під’їхав до будинку Боуманів, Янсі помітила, що її батько розлігся на задньому сидінні й безглуздо хитає головою, борючись із сонливістю, що заволодівала ним. Вона простогнала. Фатальна година зробила свою справу – Том Боуман знову програв битву з алкоголем.
– Привіт, – вигукнула Янсі, підійшовши ближче.
– Янсі, – пробурмотів її батько, невдало симулюючи жваве вітання. Кінчики його губ вигнулися в привабливій насмішці.
– Ваш батько почувається дещо кепсько, тож дозволив мені сісти за кермо авто, – бадьоро пояснив Скотт, тільки-но вийшовши та підійшовши ближче до неї. – Миле авто. Скільки тримається?
Янсі розсміялася, проте не дуже весело.
– Він що, вже паралізований?
– Хто паралізований? – ображено вигукнув голос з авто.
Скотт стояв біля дверцят.
– Допомогти вам вийти, сер?
– Я м’жу вийти. Я з’м’жу вийти, – наполегливо відповідав містер Боуман. – Просто тр’шки в’д’йтіть, і я з’м’жу вийти. Схоже, хтось налив мені зіпсоване віскі.
– Схоже, їх було достолиха, – холодно й різко парирувала Янсі.
Містер Боуман навдивовижу легко дістався бруківки; та це був оманливий успіх, бо майже відразу той вирішив спертися на щось, що бачив тільки він, і від падіння його врятувала рука Скотта, яку він швидко підставив. Чоловіки рушили вслід за Янсі: вона була в стані несамовитої люті й збентеження. А раптом цей хлопець вирішить, що такі курйози трапляються щоночі? Янсі відчувала себе приниженою через те, що сама була присутня тут. Якби щоночі її батька доносила до ліжка пара дворецьких, вона б навіть пишалася тим, що він може дозволити собі таке марнотратство; та тільки уявіть: їй самій доводиться волочити його до ліжка – на ній лежить тягар тривоги й турботи! І, нарешті, її дратувало те, що тут опинився Скотт Кімберлі – її дратувала його готовність допомогти.
Підійшовши до укладеного цеглинами ґанку, Янсі знайшла ключ у жилеті Тома Боумана й відчинила парадні двері. Через хвилю господаря будинку вмостили в крісло.
– Щиро дякую, – промовив він, на секунду протверезівши. – Присядьте. Не хочете випити? Янсі, принеси трохи крекеру й сиру, якщо щось залишилося, люба.
І Янсі, і Скотт розсміялися над несвідомою холодністю сказаного.
– Тобі час у ліжко, тату, – сказала вона; лють боролася з ввічливістю.
– Подай-но мені гітару, – попросив він, – і я вам щось зіграю.
Він не торкався цього інструмента вже років двадцять, якщо не брати до уваги таких вечорів. Янсі повернулася до Скотта.
– Зараз із ним все буде гаразд. Дякую. Через хвилину він задрімає, і коли я поведу його у ліжко, він, наче смиренне ягня, слухняно поплентається за мною.
– Гаразд…
Вони разом підійшли до дверей.
– Утомилися? – запитав він.
– Аніскілечки.
– Тоді, можливо, з вашого дозволу, я б залишився ще на кілька хвилин, допоки ви не переконаєтеся, що з ним справді все гаразд. Місіс Роджерс вручила мені ключ, тож, коли я повернуся пізніше, то не потурбую її.
– Та ні, все чудово, – запротестувала Янсі. – Нічого особливого, він не заподіє якихось незручностей. Він просто випив зайву склянку, та й наше віскі – ви ж розумієте! Таке вже раніше траплялося – торік, – додала вона.
Її слова їй сподобалися: таке пояснення здавалося переконливим.
– Та все ж можна мені залишитися хоч на хвилинку?
Вони сіли поруч на плетену канапу.
– Я розмірковую над тим, щоб залишитися в місті ще на кілька днів, – повідомив він.
– Дивовижно! – її голос знову набув млосного звучання.
– Кузен Піт Роджерс сьогодні почувався недобре, та завтра він зібрався полювати на качок, тож запросив мене.
– Це неймовірно! Мені до смерті хотілося піти на полювання, і батько завжди обіцяв, що візьме мене із собою, та так і не виконав обіцянки.
– Ми збираємося на полювання через три дні, а після того, гадаю, я повернуся й буду тут наступні вихідні…
Раптом він притих, нахилився вперед й прислухався.
– Що там відбувається?
З кімнати, звідки вони тільки-но вийшли, долинали ламані звуки музики – то різкі, то спокійні акорди гітари.
– Це батько! – вигукнула Янсі.
А зараз над звуками почувся голос – захмелілий і нерозбірливий, меланхолійно виспівуючи довгі нотки.
– Який жах! – поскаржилася Янсі. – Він розбудить увесь квартал.
Приспів закінчився, знову забриніла гітара, після того прозвучав останній передсмертний хрип струн – і все стихло. Через мить почулося неголосне, але виразне хропіння. Містер Боуман, задовольнивши свої музичні потреби, нарешті заснув.
– Поїдьмо кататися, – нетерпляче запропонувала Янсі. – Щось я надто перенервувала.
Скотт спритно підхопився, й вони спустилися до авто.
– Куди поїдемо? – поцікавилася вона.
– Та байдуже.
– Ми можемо під’їхати до Крест-авеню – це наша центральна вуличка – а потім – до річки.
IV
Коли вони звернули на Крест-авеню, перед ними постав новий собор – величезний і незавершений, схожий на білого бульдога, що осів на відгодованих стегнах, нагадуючи одну недобудовану церкву в одному маленькому фламандському містечку. Духи чотирьох, залитих місячним світлом апостолів, зневажливо вдивлялися на них із ніш усе ще присипані білим будівельним матеріалом. Собор ознаменовував Крест-авеню. Другим за величиною об’єктом на вулиці була масивна цегляна будівля, що належала Р. Р. Камфорду, «борошняному королю», за яким на півмилі тяглися претензійні приземкуваті кам’яні будинки, збудовані в сумні дев’яності. Їх прикрашали жахливі балюстради й арки[2], під якими колись цокали копита чудових коней, другі поверхи були повністю вкриті величезними круглими вікнами.