Нескінченний ряд цих мавзолеїв розбивав маленький парк, де в трикутнику трави з руками, зв’язаними за спиною кам’яною мотузкою, стояв десятифутовий Натан Хейл і меланхолійно вдивлявся на високий стрімкий берег млявої Міссісіпі. Крест-авеню бігла повз цієї кручі, навіть не підозрюючи про її існування, тому що фасади будівель поверталися всередину міста, до вулиці. Після першої півмилі все змінювалося – з’являлися екстравагантні тераси з газонами, гібриди зі штукатурки й граніту, що деякою мірою імітували різноманіття витончених, мармурових обрисів Малого Тріанона. Особняки цієї частини вулиці пролетіли за кілька хвилин; потім доріжка повертала, й авто направилося в напрямку місячного світла, котре, здавалося, виникло з фари гігантського мотоцикла, що вулицею мчав прямо на них.
Вони проїхали повз коринфські контури «Храму Християнської Науки», повз квартал похмурих і жахливих каркасів – пустельний ряд споруд із грубої червоної цегли, невдалий експеримент із пізніх дев’яностих; потім – знову нові особняки з яскраво-червоної цегли, декоровані білим камінням, залізні чорні паркани та живоплоти по краях квіткових газонів. Вони швидко зникали, залишившись позаду насолоджуватися своєю скороминущою пишністю; потім у місячному світлі з’явилися приречені незабаром вийти з моди, як і каркасні будинки, приміські особняки, увінчані куполами, і найстаріші будинки Хрест-авеню, побудовані з темного каменю.
Раптом дахи стали нижчими, газони біля будинків – меншими, особняки зіщулилися й стали схожими на бунгало. Вони займали всю останню милю вулиці, що закінчувалася біля повороту до річки, де горду авеню увінчувала статуя Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором і майже останнім жителем міста, в жилах якого текла англосаксонська кров.
І хоч Янсі й мовчала всю дорогу, повністю віддавшись своєму поганому настрою, свіжий північний вітер листопада все-таки її дещо заспокоїв. Завтра, подумала вона, доведеться витягнути з комірки хутрове пальто.
– Куди ми приїхали?
Авто зменшило швидкість, Скотт із цікавістю глянув на помпезну кам’яну фігуру, що чітко викарбовувалася в місячному світлі; одна рука спочивала на книжці, а вказівний палець другої зі зневажливою символічністю прямо вказував на краєчок нового незавершеного будинку.
– Тут закінчується Крест-авеню, – промовила Янсі, повертаючись до нього. – Це – наша центральна вуличка.
– Музей недоліків американської архітектури.
– Що?
– Нічого, – пробурмотів він.
– Я б повинна була розказати вам про місто. Та забула. Якщо маєте бажання, можемо прогулятися бульваром уздовж річки, – чи, може, ви втомилися?
Скотт її запевнив, що не втомився – анітрохи.
Під тінистими деревами цементна доріжка звузилася, перетворившись на бульвар.
– Міссісіпі… Як мало для вас вона тепер значить! – несподівано сказав Скотт.
– Що? – Янсі оглянулася. – А. Ви про річку…
– Гадаю, що для ваших предків вона була доволі грандіозним життєвим явищем.
– Мої предки тут не жили, – мовила з погордою Янсі. – Моє коріння сягає Меріленда. Батько переїхав сюди після закінчення Єлю.
– Ого! – Скотт ввічливо вдав здивування.
– А мати – звідси. Батько переїхав із Балтимора, тому що тутешній клімат корисний для його здоров’я.
– Зрозуміло.
– Звісно, я вважаю, що, це – наш дім, – потім, поблажливіше, – та загалом місце не має жодного значення.
– Авжеж.
– За винятком того, що я б хотіла переїхати на Схід, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона.
На годиннику – далеко за північ, і на бульварі майже нікого не було. Інколи попереду, на верхівці пагорба, з’являлася пара жовтих дисків, і, коли ті наближалися, вимальовувалися контури припізнілого автомобіля. Незважаючи на це, вони були наодинці з впертою, невсипущою темрявою. Місяць зник за хмарами.
– Коли дорога наблизиться до річки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував він.
Янсі про себе тихо всміхнулася. Пропозиція була однією з тих, яких один із її знайомих називав «зрозумілим натяком для всіх мов світу», що зводився до створення природної атмосфери для поцілунку. Вона замислилася. Чоловік ще й досі не справив якогось враження на неї. Він був красивий, очевидно, при грошах, і – з Нью-Йорка. Під час танців він її зацікавив, і симпатія зростала так швидко, як вечір, що наближався до кінця; та потім ця жахлива ситуація з батьком облила крижаною водою іскри почуття, які тільки-но починали жевріти; і зараз – листопад; і ніч – така холодна. Проте…
– Гаразд, – несподівано погодилася вона.
Дорога розділялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на відкритому місці, високо над річкою.
– Ну і? – сказала вона в тиші, що запанувала після того, як вимкнули двигун.
– Дякую.
– Тобі тут подобається?
– Майже. Не зовсім.
– А чому?
– Зараз скажу, – відповів він. – Чому тебе назвали Янсі?
– Це сімейна традиція.
– Дуже гарне ім’я.
Він ніжно повторив «Янсі» кілька разів. – Янсі – в ньому чутно всю витонченість Ненсі, та без надмірної педантичності.
– А як тебе звати? – запитала вона.
– Скотт.
– Скотт, а далі?
– Кімберлі. А ти не знала?
– Я не розчула. Місіс Роджерс якось незрозуміло тебе представила.
Зависло коротке мовчання.
– Янсі, – повторив він, – чарівна Янсі, очі її темно-небесного відтінку, душа її млява. А ти знаєш, чому мені тут не зовсім подобається, Янсі?
– Чому?
Вона непомітно наблизила своє обличчя й чекала відповіді, злегка розкривши губи; він знав, що та, хто просить, – отримає заслужене.
Не поспішаючи, він нахилився й торкнувся її губ.
Він зітхнув, й обидва вони відчули якесь полегшення, їм більше не потрібно було грати в те, чого вимагали стародавні звичаї для подібних ситуацій.
– Дякую, – сказав він те саме, коли вперше зупинив авто.
– А тепер тобі все подобається?
У темряві вона, не усміхаючись, дивилася на нього своїми блакитними очима.
– Майже; та повністю вдовольнитися неможливо, звісно.
Він знову нахилився до неї, але вона відвернулася й увімкнула двигун. Настала глибока ніч, і Янсі відчула себе втомленою. Якою б не була мета сьогоднішнього експерименту, її було досягнуто. Він отримав те, про що просив. Якщо йому сподобалося, йому захочеться ще, і це давало їй певні переваги в грі, яка, як вона відчувала, тільки що почалася.
– Я зголодніла, – поскаржилася вона. – Поїдьмо кудись і поїмо.
– Саме тепер, – сумним голосом погодився він. – Саме тоді, коли мене почала надихати Міссісіпі.
– Гадаєш, я гарна? – майже жалісливо запитала вона, тільки-но відкинулись на спинки сидінь.
– Це не запитання, а нісенітниця!
– Але я люблю, коли люди мені про це кажуть.
– Я саме збирався сказати. Та ти завела мотор.
У центрі міста, в пустельному нічному ресторанчику вони їли яєчню з беконом. Тепер Янсі зблідла, наче слонова кістка. Ніч струсила з її обличчя енергійну лінь і томливий відтінок. Вона завела розмову про Нью-Йорк і слухала його розповіді, допоки він не став починати кожне речення з «Ну, гаразд, дивись, ось ти…»
Після вечері вони поїхали додому. Скотт їй допоміг припаркувати авто в маленькому гаражі, й одразу ж біля парадних дверей вона дозволила йому себе поцілувати ще раз. А потім увійшла в дім.
Велику вітальню на всю ширину маленького будинку освічували тільки червоні відблиски передсмертного вогню з каміна. Коли вона виходила з дому, розтопила його і тепер він ледь жеврів. Вона взяла поліно з ящика й кинула його на напівзотліле вугілля, а потім здригнулася, почувши голос із напівтемряви, в яку була занурена дальня частина кімнати.
– Уже повернулася?
Це був голос її батька, ще не достатньо тверезий, проте свідомий і ввічливий.
– Так. Каталася, – коротко відповіла вона, сідаючи в плетене крісло навпроти вогню. – Потім поїхали в центр міста й там повечеряли.
– Зрозуміло.
Батько підійшов до крісла поблизу вогню, зручно всівся й зітхнув. Спостерігаючи за ним краєчком ока, – так вона вирішила показати свою холодність – Янсі помітила, що за останні дві години до батька повернулася його звичайна гідність. Його сиве волосся було дещо скуйовджене; на привабливому обличчі знову з’явився легкий рум’янець. І тільки в очах виступали червоні судини, що нагадувало про недавню пиятику.
– Добре розважилася?
– А чому це тебе турбує? – грубо відповіла Янсі.
– Чому?
– Здається, ввечері тебе не турбувало нічого. Я попросила тебе підвезти додому двох осіб, а ти не зміг вести власне авто!
– Чорт забери, це я не зміг? – запротестував він. – Та в мене б вийшло взяти участь у перегонах на… ерані, ні – на арені. Це місіс Роджерс наполягала, аби її юний шанувальник вів авто, то що ж я міг вдіяти?
– Це не її шанувальник, – різко виправила Янсі. З її голосу зникли всі ознаки млосності. – Вона такого самого віку, як і ти. Це її племінниця… Я мала на увазі – племінник.
– Ну вибач.
– Думаю, тобі доведеться вибачитися ще.
Несподівано вона зрозуміла, що більше не тримає на нього зла. Їй було радше його шкода; її наздогнала думка, що, попросивши підвезти місіс Роджерс додому, вона зазіхнула на його свободу. Проте насамперед – дисципліна; попереду – ще багато суботніх вечорів.
– Я слухаю, – вела вона далі.
– Вибач мені, Янсі.
– Гаразд. Я вибачаю, – відповіла манірно.
– Ну що мені ще зробити, аби ти мені вибачила?
Її голубі очі звузилися. Вона сподівалася – та ледве наважилася зізнатися собі в цьому – що він поїде з нею в Нью-Йорк.
– Так… Подумаємо, – промовив він. – Зараз листопад. Якого числа?
– Двадцять третього.
– Зараз скажу тобі, – він задумливо з’єднав кінчики пальців. – Зроблю тобі дарунок. Усю осінь я хотів дозволити тобі відвідати Нью-Йорк, та справи йшли кепсько.
Вона ледве стримала посмішку, – нібито справи для нього мали якесь особливе значення.
– Та, якщо ти так хочеш поїхати, я зроблю тобі такий подарунок, – він підвівся зі стільця, перейшов кімнату й сів за стіл. – Маю трохи грошей в одному з нью-йоркських банків, вони лежать там доволі довго, – говорив він, шукаючи в ящику стола чекову книжку. – Я хотів закрити цей рахунок. Так, подивимося. Тут якраз… – його ручка щось зашкрябала. – Де в біса промокальний папір?
Він підійшов до каміна й рожевий прямокутний папірець опустився на її коліна.
– Ого! Батьку!
Це був чек на триста доларів.
– Ти справді даси мені такі гроші? – запитала вона.
– Не хвилюйся, – запевнив він її й кивнув головою. – Це ще й стане різдвяним подарунком, адже тобі, мабуть, потрібна сукня чи капелюшок, чи ще щось.
– Ну… – невпевнено почала вона, – Я навіть не знаю, чи зможу прийняти такий подарунок! У мене, взагалі-то, є дві сотні, сам знаєш. А ти впевнений…
– Авжеж! – із чарівною безтурботністю він махнув рукою. – Тобі потрібне свято. Ти казала про Нью-Йорк, і я хочу, аби ти туди з’їздила. Скажи своїм друзям із Єлю чи з інших коледжів і вони запросять тебе на вечірку, чи ще кудись.
Він різко сів на стілець і глибоко зітхнув. Янсі склала чек й заховала його в нагрудній кишені своєї сукні.
– Н-у-у-у, – м’яко протягнула вона, повертаючись до свого звичного маніру, – ти надзвичайно милий і турботливий, татку. Намагатимусь не поводитися надто екстравагантно.
Батько не відповідав. Він ще раз тихо зітхнув й сонно відкинувся на спинку крісла.
– Звісно, мені б дуже хотілося поїхати, – промовила Янсі.
Батько все ще мовчав. Їй здалося, що він заснув.
– Ти спиш? – запитала вона, цього разу вже весело. Вона нахилилася до нього; потім випрямилася й пильніше придивилася.
– Батьку, – невпевнено мовила вона.
Він застиг в одній позі; рум’янець раптом зник з його обличчя.
– Батьку!
Вона зрозуміла – і від цієї думки по її тілу побігла мурашва, а залізні лещата здавили груди – що в кімнаті, крім неї, більше нікого немає. Минула шалена, страшно довга мить, і вона сказала собі, що її батько мертвий.
V
Янсі завжди до себе ставилася м’яко – як матір ставиться до своєї дикої, розбещеної дитини. Вона не була дурненькою, не сповідувала якоїсь впорядкованої й обміркованої власної філософії. Така трагедія, як смерть її батька, могла викликати тільки одну реакцію – істеричну жалість до себе. Перших три дні промайнули як кошмар; але притаманна цивілізації сентиментальність, зовсім не схожа на жорстокість природи щодо поранених особин, завжди надихала якусь місіс Орал, компанією якої Янсі до цього часу гребувала, на прояв пристрасного інтересу до подібних катастроф. Місіс Орал і взяла на себе всі клопоти й турботи, що виникли з похоронами Тома Боумана. На наступний ранок після смерті батька Янсі відправила телеграму єдиній родичці, що залишилася в неї, яка жила в Чикаго, але дама, що досі поводилася прихильно, відповісти не зволила.
Чотири дні Янсі сиділа нагорі у своїй кімнаті, слухаючи звуки безкінечних кроків і стукіт у двері, що долинав із веранди – її нервозність тільки підсилювалася від того, що з дверей зняли дзвінок. Бо так наказала місіс Орал! Дверні дзвінки завжди знімають у таких випадках! Після похорону напруга зменшилася. Янсі, одягнувшись у нову чорну сукню, оглянула своє відображення в дзеркалі трюмо й розплакалася – їй здалося, що вона має дуже сумний вигляд, але водночас прекрасна. Вона спустилася вниз і сіла читати якийсь кіножурнал, сподіваючись, що не залишиться в будинку одна, коли о четвертій годині на Землю опуститься зимова тьма.
Того вечора місіс Орал сказала служниці carpe diem, і Янсі пішла на кухню подивитися, чи вона ще не пішла, коли несподівано задзеленчав дверний дзвінок, котрий прикріпили знову. Янсі затремтіла. Вона почекала хвилину, потім – підійшла до дверей. Прийшов Скотт Кімберлі.
– Я прийшов, щоб поцікавитися, як ти почуваєшся, – сказав він.
– Ох! Мені набагато краще, дякую, – відповіла вона з тихою гідністю, що, як їй здавалося, неодмінно підходить для такої ситуації.
Вони так і стояли в залі, відчуваючи ніяковість, згадуючи дещо веселі, а дещо сумні події їхньої останньої зустрічі. Годі й уявити собі більш непоштиву прелюдію до такої жахливої трагедії. Тепер їхні розмови не могли бути плавними й спокійними, а прогалини не заповнювалися фривольними натяками про взаємне минуле, й, окрім того, в них не було жодних підстав на те, аби він щиро вдавав, що розділяє її горе.
– Може, зайдеш? – мовила вона, нервово кусаючи губи. Він пішов за нею у вітальню й сів на канапу біля неї. Вже через хвилину просто тому, що тут був чоловік – живий, ввічливий, – вона плакала на його плечі.
– Ну, ну! – говорив він, обійнявши її та безглуздо поплескавши по плечу. – Ну ж бо, тихенько!
Він був достатньо кмітливим, аби потім не надавати цьому жодного особливого значення. Просто позначилося нелюдське напруження останніх днів: вона була переповнена почуттями, горем і самотністю; з таким же успіхом вона могла б розплакатися на будь-якому іншому першому-ліпшому плечі. Хоча між ними й виник природний інстинкт, таке б сталося навіть тоді, коли б він перетворився на старезного дідугана. Через мить вона вже випрямилася.
– Вибач мені, – уривчасто прошепотіла вона. – Та сьогодні… сьогодні цей дім такий похмурий.
– Я розумію, що ти відчуваєш, Янсі.
– Твоє… твоє… твоє пальто не дуже промокло від моїх сліз?
Після того, як напруга спала, вони обидва істерично розсміялися, і сміх на мить знову повернув їй належне почуття гідності.
– Я не розумію, чому обрала саме тебе, аби поплакатися, – знову схлинула вона. – Я справді не кидаюся просто так на всіх, хто заходить у дім.
– Я вважатиму це… за комплімент, – відповів він, тверезо оцінивши її слова, – і важко уявити, як ти почуваєшся тепер. – потім, після паузи. – Що ти тепер збираєшся робити?
Вона похитала головою.
– Я не знаю, – прошепотіла вона, схлипуючи. – Я гадала, що поїду до тітки в Чикаго й там залишуся на деякий час.
– Упевнений, що це – найкраще… Найкраще рішення.
Опісля він не знав, що ще сказати в такій ситуації, тому додав:
– Так, це – найкраще рішення.
– Що ти робиш… тут, у місті? – поцікавилася вона, судомно схлипуючи й витираючи очі хустинкою.
– Ох, я ж тут з… з Роджерсами. Вирішив затриматися.
– Ти був на полюванні?
– Ні, я просто гостював.
Він не розповів, що залишився у місті заради неї. Вона могла сприйняти це як нав’язливість.