Я гучно вигукнув, що не боюся, що ніколи не злякався б, тоді як інші верещали разом зі мною, щоб заспокоїтися.
Ми заприсягалися один одному, що місто залишилося таким самим, що воно все ще живе; та коли вогні електричних ліхтарів почали згасати, ми знову й знову проклинали освітлювальну компанію і реготали з власних дивакуватих гримас.
Гадаю, що ми відчули щось, що виходило від зеленавого місяця, адже коли ми стали залежними від його світла, то почвалали мимовільними зграйками, дивно чимчикуючи, і, здавалося, кожен знав свій пункт призначення, хоча й не наважувався думати про нього.
Витріщаючись на бруківку, ми бачили розхитані каменюки, між якими продиралася трава, й іноді – смужки заіржавілого металу там, де колись були трамвайні колії.
Й ось ми побачили вагон трамвая, самотній, без вікон, напівзруйнований і майже повалений.
Споглядаючи на обрій, ми не могли знайти третю вежу біля річки та помітили, що силует другої башти обірваний згори.
Потім ми поділилися на вузькі колони, кожну з яких начебто тягнуло у свій бік. Одна зникла у вузькій алеї ліворуч, залишивши після себе лише відлуння жахливого стогону. Інша ж рушила до зарослого бур’янами входу в метро, заходячись божевільним сміхом.
Моя власна колона тяглася в бік відкритої місцини, і тоді я відчув холод, не властивий цій спекотній осені; бо, вибравшись на темну пустку, в місячному сяйві ми побачили навколо себе пекельний відблиск зловісних снігів.
Непрохідні невимовні сніги нагромадилися лише в одному напрямку – де лежала прірва, чорніша за чорну через свої осяйні стіни.
Колона й справді здавалася дуже вузькою, сонно прямуючи в безодню.
Я забарився позаду, позаяк чорне провалля осяяного зеленуватим світлом снігу страхало, і мені ввижалися відзвуки тривожних зойків, коли зникали мої супутники, наче їх вабили ті, хто йшов попереду. Я заледве міг контролювати свій крок, налякано тремтів і чи то прошкував, чи то плив серед велетенських заметів у неосяжну безодню неймовірного.
Кричущо-свідомі, мовчазно-шалені, лише боги здатні про таке розповісти. Хвороблива, чутлива тінь перекручених рук, хоча насправді це були не руки, наосліп мчить крізь жахливу прогнилу світобудову, проминаючи трупи світів із містами-виразками; цвинтарні вітри, що змітають бліді зорі й послаблюють їхнє мерехтіння.
За межами світів – невиразні тіні жахливих постатей; ледь помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях біля підошви космосу, сягаючи запаморочливої порожнечі над сферами світла й темряви.
І посеред цього вертяться кладовища Всесвіту – приглушений барабанний бій, що зводить із розуму, і пронизливе монотонне завивання блюзнірських флейт із незбагненних, позбавлених світла просторів за межами часу; в супроводі огидного стукання та свисту повільно, незграбно та безглуздо витанцьовують велетенські похмурі споконвічні боги – сліпі мовчазні божевільні ґаргульї, чия душа – Ньярлатотеп.
Пошуки Іранона
Якось до гранітного міста Телот приблудився юнак у віночку з виноградної лози. Миро блистіло в його вигорілому до жовтизни волоссі, пурпуровий плащ був обдертий об колючі кущі схилів гори Сідрак, що височіла навпроти стародавнього кам’яного мосту. Мешканці квадратових будинків Телота, люди недалекі та суворі, похмуро розпитували мандрівника, звідки він придибав, як його звати і скільки має грошей. Юнак відповів їм так:
– Я Іранон, сам родом із Ейри, далекого міста, яке майже забув і прагну знову знайти. Я співаю пісень, знайомих мені з життя у тому місті, а моє покликання – створювати красу зі своїх дитячих згадок. Моє багатство – у тій дещиці, що я пам’ятаю, у снах і мріях, які славлю в садах, коли ніжно сяє місяць, а західний вітер хилитає пуп’янки лотосу.
Почувши це, зашепотіли між собою жителі Телота. В їхньому гранітному місті споконвіку не чули ні сміху, ні пісень, але навіть ці похмурі люди іноді зиркали навесні на Картіанську гряду, і на гадку їм спадали думки про лютні віддаленої Оонеї, про яку так часто розповідають мандрівники. Поміркувавши, місцеві попросили мандрівника залишитися та поспівати на майдані перед Млинською вежею, хоча їм не сподобалися ні колір його поношених шатів, ні миро у волоссі, ні вінок із виноградного листя, ні музика юні, що звучала в його дзвінкому голосі. Увечері співав Іранон, а поки співав, котрийсь старигань почав молитися, а один сліпий потім стверджував, що бачив, як навколо голови співака світився німб. Але більшість слухачів позіхала та всміхалася, інші ж подалися спати, оскільки Іранон не повідав їм нічого корисного, а співав лише про свої спогади, мрії та надії.
– Я пам’ятаю сутінки, місяць і тихі пісні, й вікно, біля якого мене колисала мати. І була за вікном вулиця з золотими вогнями, і тіні танцювали на стінах будівель. Пригадую квадратик місячного сяйва, якого більше і не зустрічав ніде, й видива, що танцювали у промінчику цього сяйва, поки моя мати співала мені. Не забув я і яскраве вранішнє сонце над барвистими літніми стрімчаками, й солодкий аромат квітів, який приніс західний вітер, від якого співали дерева. О Ейро, мармурове та смарагдове місто, не перелічити твоїх красот! Як любив я теплі й пахучі гаї за кришталево чистою рікою Нітрою і водоспади крихітної Креї, що текла зеленою долиною! У тих лісах і долинах діти плели один одному віночки, а над розлогими деревами, що росли на горі в оточенні міських вогнів, уплетених у відображену водами Нітри зоряну стрічку, сутеніло, мене почали навідувати дивні та солодкі мрії. І були в цьому місті палаци з кольорового з прожилками мармуру з позолоченими куполами та розписаними стінами, зелені садочки з блакитними ставками та кришталевими фонтанами. Часто я бавився в тих садах, купався в ставках і лежав, потопаючи у бляклих квітах, що росли під густими кронами дерев, мріючи про все на світі. Бувало, що на заході я підіймався довгою вулицею, що вибігає схилом пагорба, до Акрополю і, зупинившись на відкритому майданчику перед ним, споглядав униз на Ейру, чудове мармурове та смарагдове місто, оповите серпанком золотистих вогнів.
Як давно сумую я за тобою, Ейро, адже був дуже малий, коли ми подалися у вигнання! Але мій батько був твоїм володарем, і якщо буде на те воля фатуму, я знову побачу тебе. Сім земель пройшов я, шукаючи тебе, і настане час, коли почну правити твоїми ставками та садами, вулицями та палацами. Буду співати людям, котрі знають, про що я співаю, і не відвернуться, не висміють мене, бо я – Іранон, колишній принц Ейри.
Тієї ночі мешканці Телота поклали подорожнього на нічліг у хліві, а вранці до нього прийшов архонт і звелів іти до майстерні шевця Атока, щоб стати його підмайстром.
– Але ж я – Іранон, співак, – відповів юнак, – і не лежить у мене душа до ремесла шевця.
– Усі в Телоті зобов’язані сумлінно працювати, – заперечив архонт. – Такий закон.
І відповів йому Іранон:
– Навіщо ж працюєте ви? Хіба не для того, щоб жити у щасті й достатку? А якщо ваша праця для того, аби працювати щораз більше, то коли ж ви знайдете те щастя? Ви працюєте, щоб забезпечити собі високий рівень життя, але хіба життя не зіткане з краси та пісень? І якщо у вашій праці серед вас не з’явилися співаки, то де ж плоди ваших зусиль? Праця без пісні схожа на стомлюючу та нескінченну подорож. Хіба не була б смерть бажанішою, ніж таке життя?
Але ієрарх залишався незворушним, не прислухався до слів чужинця й у відповідь дорікнув йому:
– Ти дуже дивний хлопець. Не подобаються мені ні твоє обличчя, ні голос. Слова, які ти промовляєш, блюзнірські, бо боги Телота заповіли, що праця – це добро. Після смерті боги пообіцяли нам притулок у світі, де буде вічний спочинок і кришталева прохолода. Думки не будуть докучати там свідомості, а краса – очам. Іди ж до Атока-шевця, інакше тебе проженуть із міста іще до заходу сонця. Тут кожен зобов’язаний бути корисним, а спів – це дрібниця.
Отож, Іранон вийшов із хліва і покрокував вузькими кам’яними вуличками між сумними прямокутними будинками з граніту. Він сподівався побачити зелень, але його оточував лише сірий камінь. Обличчя стрічних були похмурими та стурбованими. На набережній ледачої Зуро сидів молодик із сумними очима і пильно споглядав на поверхню води, вишукуючи на ній зелені гілочки з набряклими бруньками, які ніс із гір паводок. І цей юнак звернувся до Іранона:
– Це ти той, хто, як кажуть архонти, шукає далеке місто у прекрасній землі? Я Ромнод, хоч і телотської крові, але ще не встиг постаріти і стати схожим на інших. Я пристрасно сумую за теплими гаями й далекими землями, де замешкали краса та пісні. За Картіанською грядою лежить Оонея, місто лютні та танцю. Люди шепочуться про нього як про прекрасне і жахливе водночас. Ось куди я пішов би, якби був достатньо дорослим, аби знайти туди шлях. Чи не піти б туди й тобі? Там для твоїх пісень знайшлися б гарні слухачі. Підімо разом із Телота та подамося весняними пагорбами. Ти покажеш мені шлях, а я буду слухати твої пісні вечорами, коли зірки одна за одною навівають марення мрійникам. І може так статися, що Оонея, місто лютні та танцю, і є прекрасною Ейрою, якої ти шукаєш. Подейкують, що ти дуже давно не бачив Ейру, а назви міст, як відомо, часто змінюються. Ходімо до Оонеї, о, золотоволосий Іраноне, де люди, дізнавшись про нашу мету та прагнення, приймуть нас як братів. І ніхто з них не засміється і не спохмурніє нам в обличчя.
Іранон відповів йому так:
– Нехай буде по-твоєму, юначе. Якщо хтось у цьому кам’яному мішку буде прагнути краси, йому доведеться шукати її в горах, якнайдалі звідси. Мені не хочеться залишати тебе нудитися біля ледачої Зуро. Але не думай, що захоплення мистецтвом і його розуміння мешкають одразу за Картіанською грядою. Їх не можна знайти за день, рік або п’ять років шляху. Послухай, коли я був молодий, як ти, то оселився в долині Нартоса, біля холодної річки Харі. Там ніхто не бажав слухати про мої мрії. І я вирішив, що тільки-но підросту, піду до Сінари, на південний схил гори, і заспіваю там на базарі усміхненим погоничам одногорбих верблюдів. Але досягнувши Сінари, я знайшов караванників п’яними та погрузлими у низьких бажаннях; я побачив, що їхні пісні зовсім не схожі на мої. І тоді я подався човном униз по Харі до міста Джарена, чиї стіни прикрашені плитками різнобарвного оніксу. Але вояки у Джарені підняли мене на глум і прогнали геть. З таким же успіхом я волочився й багатьма іншими містами. Я бачив Стетелос, що лежить нижче від великого водоспаду, і проходив повз болота, на місці яких колись стояв Сарнат. Я відвідав Фраю, Іларнек і Кадатерон на звивистій річці Еї, довго жив в Олатоу, що в землі Ломар. Охочих послухати мене завжди набиралося небагато. І тому я впевнений, що привітання і ласка чекають мене лише в Ейрі, місті з мармуру та смарагдів, в якому колись правив мій батько. Ми з тобою будемо шукати Ейру разом. Однак погоджуюся, що нам не завадило б відвідати і віддалену, благословенно-лютневу Оонею за Картіанською грядою. Вона і справді може виявитися Ейрою, хоча й не думаю, що це так. Красу Ейри неможливо уявити, і ніхто не в змозі говорити про неї без захвату. А про Оонею перешіптуються хіба караванники, та ще й хижо всміхаються при цьому.
На заході сонця Іранон і юний Ромнод покинули Телот і тривалий час мандрували зеленими пагорбами і тінистими лісами. Важким і заплутаним був їхній шлях. Здавалося, що їм ніколи не дістатися до Оонеї, міста лютні та танцю. Але в сутінках, коли висипали зорі, Іранон співав про Ейру та її красу, а Ромнод слухав його, й обоє почувалися на диво щасливими. Вони харчувалися фруктами, червоними ягодами і не помічали плину часу, а тим часом минуло, либонь, багато років. Маленький Ромнод помітно витягнувся, його голос тепер звучав нижче, але Іранон лишався таким самим, як і раніше, прикрашав своє золотисте волосся виноградною лозою й ароматними смолами лісів. Так непомітно розговівся і згас день, коли Ромнод став виглядати старшим за Іранона. А він був дуже юним при їхній першій зустрічі на березі ледачої, одягненої в камінь Зуро, біля якої він сидів і шукав гілочки з набряклими бруньками.
Аж ось одного разу в повню подорожні вибралися на високий гірський стрімчак і поглянули вниз на міріади вогнів Оонеї. Недарма селяни казали їм, що вони були вже зовсім близько від неї. Тепер збагнув Іранон, що це – не його рідна Ейра. Вогні Оонеї були зовсім іншими, різкими та сліпучими, тоді як в Ейрі вони світили м’яко та чарівно, немов місячне сяйво, що переливається на підлозі біля вікна, біля якого мати Іранона колись заколисувала його своєю піснею. Але так чи інак Оонея була містом лютні й танцю, тому Іранон із Ромнодом зійшли крутим схилом, аби знайти людей, яких могли б потішити пісні та мрії.
Заледве вони увійшли до міста, як опинилися в юрбі бражників, котрі у вінках із троянд швендяли від будинку до будинку, звисали з балконів і визирали з вікон. Вони старанно слухали пісень Іранона. Коли ж він скінчив співати, то вони обсипали його квітами й оплесками. Тоді ненадовго увірував Іранон, що знайшов нарешті тих, хто думав і відчував, як і він сам, хоча це місто ніколи не могло б зрівнятися красою з незабутньою Ейрою. На світанку ж роззирнувся Іранон навсібіч, і його охопило сум’яття, бо куполи Оонеї не сяяли золотом, а були сірими та похмурими, а містяни поблідли від гулянок, отупіли від вина і навіть віддалено не нагадували променистих жителів Ейри. Але оскільки ці люди обсипали його квітами й аплодували його пісням, Іранон вирішив лишитися у цьому місті, а разом з ним і Ромнод, котрому припали до душі гучні забави. Тепер він постійно носив у волоссі мирт і троянди. Часто співав Іранон веселим гульвісам ночами, але, як і раніше, був увінчаний лише лозою з гірських лісів і ніяк не міг забути мармурових вулиць Ейри та кришталевої чистоти Нітри. Він співав і в палатах володаря, стіни яких прикрашали фрески. Стоячи на кришталевому узвишші над дзеркальною підлогою, своїм співом він породжував в уяві слухачів дивовижні картини. Дзеркало підлоги, здавалося, відображало вже не захмелілі пики бенкетуючих, а щось інше, щось прекрасне та напівзабуте. І звелів йому володар скинути зі своїх плечей поношений пурпур, і одягнув співака в атлас і золоте шитво і прикрасив його пальці перснями з зеленого нефриту, а зап’ястя – бранзолетками з поцяцькованої слонової кістки; він улаштував співакові нічліг у позолоченій, обвішаній багатими гобеленами спальні, на візерунчастому різьбленому ложі під кольоровим шовковим балдахіном. Так жив Іранон в Оонеї, місті лютні й танцю.
Невідомо, скільки часу згаяв співак в Оонеї, але якось володар привіз до палацу шалених танцюристів із Ліранійської пустелі, котрі кружляли, мов дзиґи, і смаглявих флейтистів зі східного міста Драйна. Після цього на бенкетах дедалі частіше почали кидати квіти танцюристам і флейтистам, ніж співакові Іранону. Ромнод же, який був маленьким хлопчиком у кам’яному Телоті, з кожним днем ставав усе дурнішим і черствішим. Його обличчя запливало та багряніло від випитого вина, він усе рідше й рідше забувався у мріях і все з меншим натхненням слухав пісні свого товариша. А Іранон став тихим і сумним, але вечорами все так само не втомлювався розповідати про Ейру, місто з мармуру та смарагдів.
Але однієї ночі Ромнод, гладкий і червонопикий, закутаний у вишиті маками шовки, важко захрипів на своєму затрапезному ложі й у страшних корчах віддав Богові душу. В цей час Іранон, усе такий же блідий і стрункий, тихо співав самому собі пісень, сидячи у віддаленому кутку. Коли ж співак окропив сльозами могилу приятеля й обсипав її зеленими гілками, що розпускалися, такими милими раніше серцю Ромнода, він скинув із себе шовки та пишні прикраси і пішов геть із Оонеї, міста лютні й танцю. Він покинув місто всіма забутий, ніким не помічений, одягнувши свій обдертий пурпур, той самий, в якому прийшов колись, увінчаний свіжими лозами з гір. Він пішов на заході сонця і знову подався на пошуки своєї рідної землі й людей, котрі захопилися б його мріями та піснями. У містах Цидатрії і в землях, що лежали за пустелею Бназік, над його старозавітними піснями та поношеним пурпуровим одягом неабияк кепкували діти. Але Іранон усе так само залишався молодим і носив вінки у пшеничному волоссі, й усе так само оспівував Ейру, насолоду минулого та надію майбутнього.