Одного вечора він увійшов до убогої хижі старезного пастуха, брудного та згорбленого, який пас свій табун на кам’янистому схилі над хиткими пісками та болотами. Звернувся до нього Іранон, як і до багатьох інших:
– Чи не підкажеш ти мені шлях до Ейри, міста з мармуру та смарагдів, де протікає кришталево чиста Нітра і де водоспади крихітної Креї співають своїх пісень квітучим пагорбам і долам, порослим кипарисами?
Почувши це, пастух уважно і якось дивно поглянув на Іранона, ніби згадуючи щось дуже далеке, загублене в часі. Він пильно розглянув кожну рисочку незнайомця, не оминувши увагою і золотисте волосся, і вінок із виноградного листя. Але він був старий, похитав головою та відповів:
– О, подорожній, я й справді чув цю назву, Ейра, й інші, про які ти кажеш. Але вони повертаються до мене з нескінченно далекої пустелі прожитих років. Чув я їх іще в далекому дитинстві з уст товариша по забавах, хлопчика з бідної сім’ї, схильного до дивних марень. Він, бувало, сплітав довгі оповіді про місяць і квіти у західному вітрі. Ми часто кепкували з нього, бо ми знали його від самого народження. Він же уявляв себе сином володаря. Він був дуже гарний на вигляд, зовсім як ти, але завжди був сповнений дурнуватих і дивних фантазій. Він покинув свій дім зовсім маленьким, щоб знайти когось, хто захотів би вислухати його пісні та повірити в його мрії. Як часто він співав мені про далекі країни, які не могли існувати, і про різні неможливі речі. Він часто розповідав мені про Ейру, і про річку Нітрі, і про водоспади крихітної Креї. Там, як він стверджував, він був колись принцом, хоча ми знали його від народження. Немає і не було ніколи ні мармурового міста Ейра, ні тих, хто хотів би знайти насолоду в його дивних піснях. Хіба що це було у мріях мого товариша дитинства, а звали його Іраноном, але він давно й безслідно кудись зник.
У сутінках, коли на небосхилі спалахували одна за одною зорі, а місяць лив на болото сяйво, схоже на те, що постає в очах малюка, якого на ніч заколисує мати, занурювався у глибочінь смертоносного багна дідуган. Він був в обдертому пурпуровому плащі, його голова була увінчана висхлим виноградним листям. Пильно вдивлявся він удалину, ніби виглядаючи попереду позолочені куполи прекрасного казкового міста, в якому люди ще вірять у мрії. Тієї ночі вічно юна та прекрасна нота перестала звучати у дорослому світі.
Ex Oblivione[4]
Коли підійшли мої останні дні й потворні дрібниці життя почали підштовхувати мене до божевілля, подібно до того, як дрібні крапельки води, що їх кати змушують спадати безперервною низкою в одне і те саме місце на тілі їхньої жертви, я покохав променистий притулок сну. У своїх мріях я знаходив дещицю тієї краси, яку марно шукав у реальному житті, й блукав у старих садах і зачарованих лісах.
Якось, коли повіяв ніжний ароматний вітерець, я почув заклик Півдня і вирушив у нескінченне томливе плавання під незнайомими зорями.
Іншого разу, коли йшов легкий дощик, я плавно ковзав на човні темним підземним потоком, поки не досяг іншого світу, світу багряних сутінків, веселкових дерев і нев’янучих троянд.
Я скитався золотою долиною, яка провадила до тінистих гаїв із руїнами храмів і закінчувалася біля міцного муру, вкритого зеленню старого винограду, в якому ховалася невелика бронзова хвіртка.
Багато разів я швендяв цією долиною, дедалі довше затримуючись у пістрявій напівтемряві, в якій химерно вигиналися велетенські криві дерева й від одного стовбура до іншого стелилася волога сіра земля, де-не-де оголюючи запліснявіле каміння похованих під нею храмів. І завжди метою моїх мрій була заросла виноградом стіна з маленькою бронзовою хвірткою.
За якийсь час, коли дні пробудження ставали все нестерпнішими через сірість та одноманітність, я часто плив долиною та тінистими гаями в якомусь наркотичному спокої, міркуючи про те, як би це назавжди оселитися тут, щоб не відповзати щоразу назад у цей нудний світ, позбавлений будь-якого інтересу і нових барв. І коли я поглядав на маленьку хвіртку в міцному мурі, мені здавалося, що за ним тягнеться ціла країна мрій, із якої, якщо увійти туди, вже не буде вороття.
І так щоночі уві сні я прагнув знайти прихований в оповитій лозою стіні засув хвіртки, хоча він був чудово замаскований. І я казав собі, що простір за стіною був не просто реальнішим, але й прекраснішим і променистішим.
Потім однієї ночі в місті снів Закаріоні я виявив пожовклий папірус, що містив вислови мудреців зі світу снів, котрі дуже давно жили в цьому місті й були достатньо розумними, щоб народитися у світі пробудження. У папірусі було багато написано про світ снів, зокрема й про золоту долину, священні гаї з храмами, а також про високу стіну з маленькою бронзовою хвірткою. Коли я побачив ці нотатки, то збагнув, що вони стосуються саме цих місць, які я часто навідував уві сні, тому заглибився у читання папірусу.
Дехто з мудрагелів вибагливо описував дива за хвірткою, крізь яку не можна пройти двічі, однак інші писали лише про жахи та розчарування. Я вже не знав, кому з них вірити, і, тим не менш, дедалі дужче прагнув назавжди податися до невідомої країни; адже сумніви та таємничість – найбільша принада з усіх спокус, і жоден новий жах не може бути страшнішим за щоденні тортури, які називають буднями. Тому, коли я дізнався про існування наркотику, який допоможе мені відімкнути хвіртку і пройти крізь неї, я вирішив прийняти його, коли прокинуся наступного разу.
Учора ввечері я проковтнув це зілля і поплив уві сні до золотої долини і тінистих гаїв; і коли цього разу підійшов до стародавнього муру, то побачив, що хвіртка відчинена. Крізь неї продиралося таємниче сяйво, яке освітлювало велетенські криві дерева й верхівки похованих під землею храмів. Я мелодійно поплив далі, очікуючи побачити красу країни, звідки ніколи не повернуся.
Коли ж хвіртка відсунулася ширше і чари наркотику й сну провели мене крізь неї, я второпав, що всім краєвидам і красі настав край, позаяк у цьому новому просторі не було ні землі, ні моря – сама лише біла порожнеча безлюдного та безмежного космосу. І, будучи щасливим настільки, наскільки я раніше навіть не наважувався уявити, я знову розчинився у цій знайомій невизначеності кришталево-чистого забуття, з якого спокуса життя закликала мене на одну коротку й нещасливу мить.
Безіменне місто
Підійшовши до безіменного міста, я одразу ж відчув прокляття, що нависло над ним. Я прошкував моторошною випаленою долиною, залитою місячним сяйвом, і побачив його вже здалеку; таємниче й зловісно воно виступало з пісків. Так виринають частини трупа з неглибокої, сяк-так закиданої землею могили.
Жахом повіяло від обвітреного століттями каміння цього допотопного дива, цього пращура найстарішої з пірамід; а легкий подих, що виходив від нього, здавалося, відштовхував мене геть і змушував негайно відступитися від стародавніх зловісних таємниць, яких не знає і не повинен знати жоден смертний.
Далеко в Аравійській пустелі лежить безіменне місто, напівзруйноване й безмовне; його низькі стіни майже цілком поглинули піски тисячоліть. Це місто стояло тут задовго до того, як були закладені перші камені Мемфіса й обпалені цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немає жодної леґенди, такої давньої, щоб у ній згадували назву цього міста або ті часи, коли воно ще було сповнене життям. Зате про нього шепочуться пастухи біля своїх багать, про нього бурмочуть старі бабеги у наметах шейхів, і всі як один цураються його, самі не знаючи чому. Це було те саме місце, яке божевільний поет Абдул Аль-Хазред побачив у своїх мріях за ніч до того, як він склав цього загадкового двовірша:
Звісно, я знав, що араби недарма уникають безіменного міста, про яке згадують химерні перекази і яке досі приховане від людського ока; проте я відігнав думки про причини цих страхів і рушив верхи на верблюді у неходжену пустелю. Я єдиний, кому довелося його побачити, й тому на жодному обличчі не застигло такого відбитку жаху, як на моєму, жодну людину не охоплює таке страшне тремтіння, як мене, коли нічний вітер деренчить шибками вікон. Коли я проходив містом у страшній тиші нескінченного сну, воно витріщалося на мене, вже вистигле від пустельної спеки під променями холодного місяця. І, повернувши йому цей погляд, я забув про свій тріумф, який пережив, знайшовши це місто, зупинив свого верблюда і завмер в очікуванні світанку.
Після кількох годин чекання я побачив, як на сході повиснув досвітній напівморок, зорі зблякли, а потім сірі сутінкові тони витіснили рожеве світло, облямоване золотом. Я почув стогін і угледів піщану бурю, що вирувала посеред стародавнього каміння, хоча небо було ясним і великі простори пустелі залишалися нерухомими. Потім над лінією виднокраю, що оточує пустелю, здійнявся вогняний край сонця, який виднівся крізь невелику піщану бурю, що вже забиралася геть, і мені, охопленому якоюсь лихоманкою, причувся металевий скрегіт, що долинав із невідомих глибин, який ніби вітав вогняний диск, як колись вітали його колоси Мемнона[5] з берегів Нілу. У моїх вухах стояв подзвін, уява вирувала, поки я неквапливо поганяв свого верблюда, наближаючись до цього загубленого в пісках безмовного міста, яке з усіх живих на землі удостоївся споглядати лише я один.
Я блукав серед безформних фундаментів будинків, не знаходячи нічого, схожого на різьблення або написи, які нагадали б про людей, якщо це люди збудували місто й жили в ньому неймовірно давно. Наліт старовини на цій місцевості був якимсь нездоровим, і більше за все на світі мені хотілося побачити якісь знаки або емблеми, котрі б доводили, що місто й справді задумали та заклали представники людського роду. Без сумніву, мені були неприємні пропорції та розміри цих руїн. Завдяки запасу різноманітних інструментів та спорядження, я здійснив безліч розкопок усередині просторів, оточених мурами зруйнованих споруд; однак справа просувалася повільно, і я не виявив нічого визначного. Коли знову впала ніч і зійшов місяць, я відчув подих прохолодного вихору, а разом із його поверненням і страх, що було відступив. Відтак я не зважився заночувати в місті. Коли ж покидав стародавні стіни, щоб заснути за їхніми межами, за моєю спиною загув невеликий піщаний вихор, що пролетів над сірими каменями, хоча й місяць був яскравим і пустеля здебільшого залишалася спокійною.
Прокинувся я на світанку, вирвавшись із полону жаских снів, у вухах стояв подзвін, подібний до бамкання, як у храмі. Я побачив, як червоний край сонця продирається крізь останні пориви невеликої піщаної бурі, що здіймалася над безіменним містом, і зазначив про себе безтурботність усього іншого ландшафту. Я ще раз наважився поблукати серед руїн, які надималися під пісками, ніби якийсь казковий велетень під ковдрою, ще раз спробував відкопати реліквії забутої раси – й знову надаремно. Опівдні я відпочив, а потім присвятив тривалий час дослідженню стін, ліній колишніх вулиць і контурів майже зниклих будівель. Усе свідчило про те, що колись це було-таки могутнє місто, і я задумався, що ж було джерелом його величі. У моїй уяві виникла повна картина пишноти століття, такого віддаленого, що про нього не могли знати навіть халдеї. У моїй голові промайнули таємничі образи: приречений Сарнаф, що стояв на землі Мнарі, коли людство було ще молодим; загадковий Іб, висічений із сірого каменю задовго до появи на землі людства.
Несподівано я натрапив на місце, в якому поклади породи круто випиналися з пісків і утворювали невисоку скелю, і тут же з радістю для себе виявив сліди існування народу, що жив задовго до Великого потопу. Грубо висічені на поверхні скелі форми були, без сумніву, фасадами кількох невеликих приземкуватих будинків і храмів, вирубаних у скелі; я припустив, що інтер’єр цих будівель, можливо, зберігає не одну таємницю неймовірно далеких століть, тоді як вирізьблені зображення, розташовані ззовні, вже давно могли стерти піщані бурі.
Я помітив віддалік темні діри. Вони містилися дуже низько й були засипані піском, але я розчистив одну з них лопатою і поповзом протиснувся в неї, тримаючи перед себе запалений факел, котрий, як я справедливо вирішив, був абсолютно необхідний для розкриття таємниць безіменного міста. Опинившись усередині, я збагнув, що вирубаний у скелі простір і справді був храмом. Я побачив явні ознаки того, що тут, у цих благодатних місцях, якими вони були до їхнього перетворення на пустелю, жили люди, і цей храм був для них місцем поклоніння. Тут були примітивні вівтарі, стовпи, ніші, дивовижно низькі; хоча мені й не вдалося виявити ні скульптури, ні фрески, зате було безліч окремих каменів із явно рукотворними формами, що перетворювало їх на якісь певні символи.
Стеля обробленої різцем зали була дуже низькою, я заледве міг випрямитися, стоячи на колінах, і це здалося мені дивним. Однак площа зали була такою великою, що мій факел освітлював лише частину темного простору. В далеких закутках зали мене охоплювало тремтіння – деякі вівтарі та камені нагадували про забуті ритуали, жахливі, огидні та непоясненні за своєю суттю. Що за люди могли спорудити й відвідувати такий храм? Роздивившись усе, що було всередині, я виповз назад, охоплений жагою дізнатися, що іще відкриють мені ці храми.
Уже наближалася ніч, проте побачені мною предмети привернули мою цікавість, яка врешті-решт пересилила страх, і я залишився серед довгих у місячному сяйві тіней, котрі сповнювали мене жахом, коли я вперше побачив безіменне місто. У сутінках я розчистив іншу діру та заповз у неї з новим факелом; усередині виявив іще більшу кількість каменів і символів, настільки ж незрозумілих, як і в першому храмі. Приміщення було таким же низьким, але не таким просторим і закінчувалася дуже вузьким проходом, заповненим похмурими загадковими ідолами. Я пильно розглядав їх, аж раптом гул вітру і лемент мого верблюда, що залишився іззовні, порушили тишу, і я був змушений вийти, щоб з’ясувати, чого він так напудився.
Над допотопними руїнами яскраво сяяв місяць, освітлюючи щільну хмару піску, яку здійняв, як мені здалося, потужний вихор, що, однак, уже стихав, але ще дув із боку скелі, що нависала наді мною. Я зважив, що саме цей холодний вітер, який ніс пісок, і налякав мого верблюда, і хотів було відвести тварину в надійніше укриття, аж раптом випадково зиркнув угору й усвідомив, що вітру над скелею не було. Я був вражений цим, мене знову охопив страх, але я зразу ж згадав про вітри, що налітають раптово й обмежені малим простором, які спостерігав до того на сході та заході сонця, і переконав себе, що все добре. Я вирішив, що вітер дме з якоїсь розщелини, яка вела до печери, і поглянув на пісок, здійнятий у повітря, намагаючись простежити, звідки він з’явився. Невдовзі мені вдалося визначити, що джерелом його появи було чорне гирло храму, розташоване далеко на південь від мене, тому я ледве міг його розгледіти. Важкою ходою рушив я до цього храму, долаючи опір задушливої піщаної хмари; підійшовши ближче, я побачив його обриси та розміри. Він виявився більшим за тамтешні храми, а вхідний отвір, що вів досередини, був забитий піском, спеченим набагато меншою мірою. Я спробував було пропхатися всередину крізь цей отвір, але крижаний вітер страхітливої сили зупинив мене, ледь не загасивши факел. Вихор рвався з темного гирла назовні з фантастичною силою і зловісно завивав, здіймаючи пісок і розвіваючи його посеред таємничих руїн. Незабаром вітер ущух, піщаний вихор потроху вгомонився і нарешті влігся остаточно. Однак серед примарних каменів міста відчувалася чиясь незрима присутність, а глипнувши на місяць, я уздрів, що він тремтить і трясеться, немов відображення у вкритій брижами воді. Важко знайти слова, щоб передати мій страх, і все ж він не заглушив спрагу відкриттів, і тому, ледь вітер ущух, я одразу ж увійшов до темної зали, звідки він тільки-но примчав.