За наведеним спогадом навіть можна відновити, які книжки «підчитувала» дівчинка за кузинами. Що стосується Зиґмунда Фройда, – це «Тотем і табу»21 (перше видання німецькою – 1913 року). У цій праці мислитель-психолог розвиває свою теорію походження релігії та моралі. І вже якщо Ліна каже, що ніяк не могла зрозуміти, що таке «тотем» і «табу», то значить, ЩОСЬ вона все-таки зрозуміла. Спробуємо припустити, що могло привернути увагу дитини в цій книжці. Найімовірніше – її остання третина, де багато говориться про дитячу психологію, про спостереження дитини за домашніми тваринами: кіньми, собаками, кішками, а також – мешканцями курника (курка, півень, курча). Там у Фройда, до речі, миготять і такі рідні слова – «три кузини». Безсумнівно, якийсь слід у пам’яті таке читання все ж залишало – розуміння того, яким є складним і цікавим навколишній світ. Світ, у якому навіть за такими буденними кицями та курчатами криються якісь не цілком іще зрозумілі глибини. Не так вже й важко ідентифікувати і читаний школяркою Ліною твір Ґабріеле д’Аннунціо. Це роман «Насолода» (1889). Дівчинка дивувалася, що автор із захопленням описує «жінку з низьким чолом». Ось ці рядки в романі д’Аннунціо: «Воістину, вона була ще спокусливіша, ніж тоді. Якась пластична таємниця її краси стала ще темнішою та захопливішою. Її голова з низьким чолом, прямим носом, дугоподібними бровами, відзначалася таким чистим, таким строгим, таким класичним окресленням»22. Вона – це Єлена, не просто кохана головного героя роману, естета графа Андреа Спереллі, але жінка уславлювана і шанована ним.
У переказі це чимось схоже на дешеве базарне чтиво (в такому дусі, до речі, Петро Чардинін зробив дореволюційну екранізацію «Хтивості» у 1915 році). Але тут мова йде про літературу зовсім іншого ґатунку! «Насолода», перший роман д’Аннунціо, написаний ним у 25-річному віці, став ключовим текстом італійських декадентів, естетичним маніфестом декадентства. Звичайно, дев’ятирічна дівчинка не могла по-справжньому зрозуміти й оцінити декадентський роман д’Аннунціо. Але, з іншого боку, так само безсумнівно, що опорні смисли цієї книжки у неї в душі залишилися – повага до жінки, культ краси, захоплення вічним Римом (який до речі, відіграватиме таку велику роль у житті її дочки й онучки).
Звідки ж узялися такі книжки у тіточок? «Може, зі старих, недознищених радянською владою бібліотек»23, – припускає Костенко. Але хай там як, нам варто окремо усвідомити, осмислити сам факт наявності такої бібліотеки в будинку, де виховувалася Ліна; саме коло її спілкування – три тітоньки, які читають такі книжки; всю її в широкому значенні сім’ю, в якій не боялися зберігати такі видання. І все це – не забуваймо! – в середині страшних для України 30-х років, адже для радянської влади того часу Фройд і д’Аннунціо були украй сумнівними авторами.
Для початку зазначимо, що батьки Зиґмунда Фройда мали пряме відношення до України. Сім’я його батька до переїзду у Відень жила в Галичині, мати народилася в Бродах, зросла – в Одесі (в тому ж «Тотемі й табу», наприклад, є достатньо лікарських випадків із Одеси). Радянська влада спочатку позитивно ставилася до теорій Фройда, вбачаючи в них матеріалістичне пояснення поведінки людини. Фройдизм намагалися схрестити з марксизмом. У країні відкривалися відповідні наукові підрозділи (психоаналітичне товариство при Наркомосі, психоаналітичний університет). Але після широкої дискусії в середині 20-х років теорії Фройда оголосили ідеалістичними, несумісними з марксизмом, а психоаналіз було розгромлено.
У чомусь схожою була доля і спадщини д’Аннунціо. Перш за все, варто відзначити, що до його творчості з великим інтересом ставилася Леся Українка. Вона ще 1899 року підготувала для засідання Київського літературно-артистичного товариства глибоку доповідь «Два напрямки в новітній італійській літературі (Ада Неґрі і д’Аннунціо)». Наступного року статті Українки, зроблені на основі цієї доповіді, вийшли відразу в декількох журналах. По суті, біля витоків «д’аннунціоманії», що сколихнула Російську імперію і тривала до початку 1920-х років, стояла саме Леся Українка. І вже після неї хвиля ця захопила російських поетів – Брюсова, Блока, Цвєтаєву. Показово, що коли Лев Троцький того ж 1900 року по теплому сліду викривав сумнівну сутність італійця (стаття «Дещо про філософію “надлюдини”»), він посилався саме на матеріал і переклади Лесі Українки.
Ставлення до д’Аннунціо за радянської влади теж було неоднозначним. Наприклад, чутливий Маяковський ще 1919 року розкусив його і затаврував, написавши в «Советской азбуке»: «Фазан красив. Ума ни унции. / Фиуме спьяну взял д’Аннунцио» (Республіка Фіуме – сепаратистське утворення, що існувало кілька місяців у місті Рієці, д’Аннунціо був його диктатором). Але, з іншого боку, в першій половині 1920-х д’Аннунціо ще сприймався багатьма як військовий герой, бунтар і навіть, узагалі революціонер. Лише десь із 1925 року в СРСР остаточно розібралися, що це не та революція, не «червона», а «чорна». Після чого поета-письменника і недовгочасного диктатора було надовго затавровано як чорносорочечника, фашиста, і майже забуто – аж до початку 1990-х.
Два тільки імені, Фройд і д’Аннунціо, але наскільки ж вони поглиблюють розуміння того, в яких умовах росла і розвивалася Ліна Костенко! 1930-ті роки. Радянська влада все жорсткіше брала під контроль письменство і книговидання. Після створення 1934 року Спілки письменників СРСР контроль цей став абсолютним. А маленька Ліна тим часом росла в дещо іншому світі посеред іншої літератури, у родині українських інтелігентів, чиє становлення відбувалося на хвилі «українського відродження», українізації 1920-х років. Це люди, що в ринкові непівські роки купували та зберігали не простенький масліт, якихось «Місс Менд» і «Острів Ерендорф», а літературу вищого зразка – як художню, так і, говорячи сучасною мовою, non-fiction. Люди, що не боялися тримати і читати таку літературу в роки страшних репресій. Аж до 1939 року, коли їх читала 9-ти річна дівчинка!
…Але повернімося до маленької Ліни, її «чарівних декорацій» – принцесиних квітів і казкових садів. Тітоньчин сад, за її словами, «був найтаємничішим»: «Там були хмари бузку і неймовірні троянди. Наймолодша з принцес… кохалася у трояндах, виписувала нові сорти, а може, сама й давала їм імена – “Мона Ліза”, “Цариця Тамара”, “Анна Кареніна”. Навіть варення варили з троянд»24. Чи не правда, після цього зрозумілішим стає буяння цвіту (не тільки кольорів, а й квітів) у її поезії. Троянди, бузок, айстри – не злічиш їх!
Але не забуваймо і про бабусин сад. Прагматичніший, бо в ньому більше фруктів. Вишні, яблука, груші різних сортів, у різну пору – цвітіння, дозрівання, опадання листя. Ними теж наповнена поезія Костенко. «Стояла груша, зеленів лісочок. / Стояло небо, дивне і сумне. / У груші був тоненький голосочок, / Вона в дитинство кликала мене»25.)
Однак при цьому в розмові з дочкою Костенко уточнювала, що квітковий «Бузиновий цар» із вірша, який дав назву всій дитячій збірці 1987 року, жив усе ж таки не в тітоньчиному, а саме в бабусиному саду – в найгустіших заростях, куди їй забороняли ходити. Але вона ходила і бачила – по-справжньому бачила! – його очі, що світилися з пахучого бузку.
Коментуючи інші свої рядки «А в сні далекому, туманному, не похиляючи траву – / Дюймовочка в листочку капустяному, – / я у життя із вічності пливу», поетеса пояснювала, що магія цього відчуття – єдності дитини, нової душі, що з’явилася на світ, із усім світом природою – особливо гостро проявляється, якщо «дитина виростає там, де все росте, цвіте, де все циклічно змінюється». (І далі в своєму діалозі мати і дочка, Костенко і Пахльовська, помітили, як із «наддніпрянських садів» Ліни виростають філософські сади Ліни Василівни. Грецький сад, як місце Аристотелевих діалогів, барочні італійські сади та французькі сади Ле Нотра зі «Снігу у Флоренції», збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987), зрештою – вавилонські «сади Семіраміди» із «Записок самашедшого».)
Завершуючи тему «магічного реалізму». Ржищів став для Костенко асоціюватися з Макондо в першу чергу завдяки бабусі, що вміла витончено опредметнити казку, зробивши її частиною життя. «Ішла Киця по водицю» та провалилася в колодязь у сусідському саду; «Ходив Гарбуз по [бабусиному] городу»; «Коза-дереза», що їсть, як виявилося, не тільки кленові листочки, а й книжкові аркушики; «Брехунчик», що живе, як пояснила бабуся, на потилиці і починає ворушитися, коли дівчинка говорить неправду, – для Ліни тоді це все були реальні істоти, а не абстрактні образи. Поетична магія життя.
Але були в українському Макондо і свої страхи, жахи, невідомі колумбійцям. 1933—1934 роки, Голодомор. У Ржищеві було легше – це все-таки не село, а містечко, тут були якісь підприємства, а значить – більше шансів вижити. Але далі – на дорогах до Києва, лежали і вмирали від голоду люди, українські селяни. Ліна Костенко відтворила цю картину, описану її матір’ю, в «Марусі Чурай»: «Лежать під лісом люди на траві, / на грудях склавши руки воскові, / лицем до неба, тьмою оповитого, / напівукриті хто сачком, хто свитою, – / чи вже умерли, чи іще живі?»27.
Мама, тато, бабуся і Київська Венеція
Ліна народилася в сім’ї вчителів. Батько її, Василь Григорович, хоч і був молодим, працював директором школи №55 у Києві на Шулявці. Але його за рознарядкою відправили директорувати на Луганщину, в Кам’яний Брід (нині – Кам’янобрідський район Луганська). Він викладав там історію і математику (які різні предмети!), його дружина викладала там само. Жили разом в кімнатці при школі.
Уперше на батька донесли 1930 року. Після згортання політики українізації, яке почалося 1929 року, національна інтелігенція була під особливою підозрою. Чоловік начитаний, знає багато мов, гострий на язик, він якось грав у шахи з одним знайомим. Граючи, і про життя говорив, набалакав на ті часи зайвого. Після чого до батька прийшли з обшуком і допитом. Під час обшуку енкавеесники шукали, де підозрюваний «зберігає зброю». «Ось моя зброя!», – сказав Василь, показавши на колиску з семимісячною дочкою. (Як, проте, пророче вийшло – просто за Лесею Українкою: «Вигострю, виточу зброю іскристу, / Скільки достане снаги мені й хисту». Саме такою зброєю, відточено-гострою, стала згодом поезія Ліни Костенко.) «Вы издеваетесь над нами», – сказали чекісти. «Це ви знущаєтеся з мене», – відповів Василь. «Його забрали. В рік мого народження, мені було місяців сім. Вважається, що 37-й був роком арештів, насправді ж арешти почалися значно раніше»28, – сумно резюмує поетеса.
Через тринадцять місяців Василя відпустили. Він, уже мічений владою, насилу зміг знайти роботу, а 1937 року через свою «неблагонадійність» знову її втратив. Після цього, на щастя, йому вдалось улаштуватися плановиком-економістом в облнаросвіту, де його за любов до шахів прозвали Ботвинником. Ліна згадувала, що в ті часи близьким приятелем батька був Олекса Повстенко (1902—1973), архітектор, історик, мистецтвознавець. Він приходив до них додому на Труханів острів грати в шахи.
Повстенко відомий тим, що 1941 року врятував від руйнування Софію Київську. Коли радянські мінери приїхали, щоб закласти вибухівку під святиню, він керував тоді цим об’єктом і сказав, що під храмом немає підвалів. Часу було обмаль, і мінери поїхали, не перевіривши його слова. 1944 року, під час відступу німців, Повстенко поїхав до Словаччини, потім до Німеччини. І 1949-го перебрався до США, де, до речі, брав участь у добудові Капітолію. А також написав видатну книгу «Катедра св. Софії у Києві».
1930 року побувати на допитах довелось і матері, Зінаїді Юхимівні. Допитували її за звичайною чекістською методою. З яскраво палаючою лампою, спрямованою у вічі… Не заарештували. Однак із такими хвилюваннями мама вирішила відправити Ліну від гріха подалі – до бабусі, у Ржищів.
Мама Ліни, як і батько, теж була неординарною людиною, жінкою, «зітканою з поезії, з музики». Вона закінчила Ржищівську гімназію. Збереглося фото з її викладачами: елегантні вчительки, чоловіки всі у краватках, деякі з метеликами. Розглядаючи його, Зінаїда Юхимівна плакала – більшість із цих людей було репресовано.
Вони з батьком познайомились у Ржищеві, в аматорському театрі, де разом грали.
«Мама за природою своєю була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво <…> Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах якийсь далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина — то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу»29.
Важлива деталь. Мама іноді брала Ліну з собою до університету. І та на все життя запам’ятала, що викладачі, професори говорили українською мовою. Так, у найтемніші сталінські часи – і українською. І нікому це не видавалося дивним. Хоча вже в школі на Трухановому острові, де навчалася Ліна, ситуація була іншою. Вчителі говорили українською, діти на уроці – теж. Але на перервах учні в основному «балакали» російською…
Труханів острів і… школа? Так. Нинішній Труханів (який у Києві завжди на виду) настільки не схожий на те, що було там до війни, що потрібно зробити невеликий історичний екскурс.
У другій половині XIX століття на вигідно розташованому Трухановому острові з’явилися майстерні пароплавного магната Давида Марголіна. Люди, які працювали на них, селилися поблизу. Будинки в основному були дерев’яними, і лише зрідка – кам’яними. На найвищому пагорбі острова поставили церкву Святої Єлизавети і училище, побудовані коштом освіченого промисловця. Із 1918 року почали облаштовувати пляжі за європейською модою, першими – кайзерівські солдати, що увійшли до Києва за держави гетьмана Скоропадського.
Головна зміна, що принесла на Труханів острів радянська влада, – це занепад церкви (а потім – її розбір на каміння) і реорганізація училища в школу з гарним номером 100 (саме в неї піде семирічна Ліна). У другій половині 30-х острів являв собою окреме автономне містечко навпроти великого Києва, що зовсім недавно став столичним. Пішохідного моста не було, з Києвом острів’ян з’єднував старий кораблик на ймення «Парубок» і власні човни, які були практично в кожній родині. Коли лід був невеликим, його ламав невеликий криголам. А в надійний льодостав на лід кидали дошки і так ходили.
Під час повеней острів заливало – часом під самі дахи (спеціальна червона позначка нагадувала про найсильнішу повінь 1931 року). Тому будинки ставилися на палях, щоб бути вищими. Так складався особливий міський пейзаж двоповерхової дерев’яної дніпровської Венеції. У пору повені сусіди з нижніх поверхів із найціннішими речами тимчасово переселялися на верхній. У «високу воду» до школи дітей звозили човнами, часто кооперуючись. В умовах сезонних катаклізмів у жителів селища вироблялося особливе «відчуття ліктя». Сьогодні ти комусь допоміг, завтра – тобі допоможуть. При всьому тому і курортна складова з Труханового острова не зникала. У вихідний день відпочити на тутешній пляж приїжджали і кияни. А у труханівців він завжди був «під рукою».
Тож уявіть собі цю атмосферу. «Усе махало крилами і веслами». Річка, пляж, романтичне відчуття острова, але при цьому – близькість столиці. Незвичайний міський пейзаж селища – з палями, містками, галерейками і терасами. Життя в біологічних ритмах природи – льодостав і льодохід, паводки і повені. Почуття небезпеки, яке лоскоче і в той же час – єдність із природою Дніпра. Тож не дивно, що Костенко згадує про Труханів острів із винятковою ніжністю: «Це був дивовижний острів, весь — як у срібному персні, обнятий двома рукавами Дніпра. Тоді там береги були чисті, пісок перемитий повенями, ми жили на вулиці Набережній, візаві з Києвом. Перед очима був князь Володимир з хрестом»30.