Спільні дії скіфів, вавилонян і мідійців тривали до 601 р. до н. е., коли відбувся спільний похід вавилонян на чолі з царем Навуходоносором і скіфських загонів до рубежів Єгипту, де правив тоді фараон Нехо. Проте у 597–596 рр. до н. е. загроза скіфського нападу нависла вже над Месопотамією. Після того, як скіфські вожді були підступно вбиті на банкеті у царя Кіаксара (596 або 594 р. до н. е.), рештки загонів кочовиків відступили на Північний Кавказ. Дорогою вони зруйнували низку урартійських міст та фортець, захопивши при цьому багаті трофеї. Деякі з них – бронзовий посуд, прикраси, зброю – знайдено археологами у скіфських похованнях, зокрема на території сучасної України, де розселилися ветерани східних походів. На початку VI ст. до н. е. скіфи розпочинають експансію в північному та західному напрямах, де їх супротивниками стало населення Лісостепу та Центральної Європи.
На північ від Скіфії
Евеліна Кравченко
Північ сучасної України вкрита потужними лісовими масивами, місцями прозорими і сухими, а деінде болотистими і непрохідними. Фізична антропологія українців каже нам, що жителі цих лісів є їх споконвічними аборигенами із часів неоліту. Проте антропологія не визначає культурної або етнічної належності населення, оскільки цими ознаками оперує для давнини археологічна наука. Тож хто мешкав у поліських хащах на світанку історії? Батько історії Геродот, описуючи Скіфію, згадує багато різних народів. Про північні землі він каже мало, тут, за його оповідками, жили і скіфи-орачі, і гелони з будинами, неври, а ще далі – страшні людожери-андрофаги і міфічні благородні гіпербореї, шанувальники Аполлона.
Співвіднесення цих геродотівських «народів» з археологічними старожитностями є чи не найскладнішим, адже відомості про ці віддалені території були більше легендарними, ніж переданими із перших вуст. Дослідники давньої історії досі ламають списи щодо етногеографії Скіфії, але достеменно можна локалізувати не так і багато етносів, переважно біля морських узбереж, на ближній околиці грецької ойкумени.
Чи могли греки отримувати відомості про віддалені землі? Археологія на це питання відповідає позитивно. Адже у багатьох пам’ятках півдня лісової смуги, тобто українського Полісся, є антична кераміка. Звичайно, ще не варто говорити про такі дальні подорожі грецьких торговців, але якісь торговці все ж привозили в ліси вино і чорнолаковий грецький посуд. Поява таких античних імпортів на цих віддалених від античної ойкумени територіях припадає на час заснування першого емпорія – Борисфена на о. Березань поблизу гирла Дніпро-Бузького лиману із подальшим виникненням на березі Південно-Бузького лиману античного міста Ольвії. Медіаторами між античним світом Причорномор’я і лісовими жителями українського Полісся були, імовірніше, кочові скіфські племена. Принаймні, після їх появи в Дніпровському лісостепу античні імпорти на пам’ятках цього регіону стають систематичним явищем. То як називали греки ці племена? Точної локалізації етніконів на сучасній карті, звісно, встановити неможливо, але племена Дніпровського правобережного лісостепу асоціюються із скіфами-орачами, а лівобережного – зі скіфами-землеробами. На північ від них, уже в лісах правобережжя, жили неври, а в лісах лівобережжя – меланхлени, будини і гелони. Ще північніше вище по течії Дніпра жили племена андрофагів.
Археологія свідчить, що матеріальна культура населення лісів Право- і Лівобережжя формувалася під дією різних факторів. І, якщо на Лівобережжі нам відоме, завдяки Геродоту, місто Гелон у скіфській землі, яке ототожнюють із Більським городищем, то відомостей про те, який вигляд мало тоді Дніпровське Правобережжя, у його «Історіях» немає.
Феномен появи городищ на кордоні лісу і лісостепу на відміну від такого ж процесу в лісостепу, припадає на ранньоскіфський час – VII ст. до н. е, тоді як деякі лісостепові городища вже існували і у IX ст. і у VIII ст. до н. е. Відрізняється і матеріальна культура нижніх шарів цих пам’яток: якщо на пам’ятках лісового прикордоння в основі місцева кераміка, ґенеза якої пов’язується із місцевими лісовими і лісостеповими культурами доби пізньої бронзи, то нижні горизонти лісостепових городищ представляють у парадному посуді превалювання чорноліської і жаботинської кераміки тих типів, що має гальштатську ґенезу. Єдине городище, що тяжіє до лісової зони, але має в нижньому горизонті жаботинську кераміку – Більське, щоправда, пов’язане це лише з одним із його укріплень.
Єдина група пам’яток із городищами, яка досліджувалась і отримала узагальнення на сучасному рівні – Хотівська, яка і дала нам змогу говорити про формування окремої північної лінії розвитку населення Подніпров’я, яка в ранньоскіфський час, можливо, поширилася на всі лісостепові пам’ятки.
Південь лісової смуги правобережжя Дніпра загалом розвивався під впливом історичних процесів, що проходили в лісостепу, з одного боку, і з постійним підживленням з північного заходу і півночі з лісів Балтики – з другого. Пам’ятки цього регіону об’єднуються в єдине коло із культурами на захід від Дніпра аж до Волині і Розточчя, причому ця спільність виникає в Центральній Європі набагато раніше – за доби пізньої бронзи із формуванням тшинецько-комарівського кола культур і пізніше – лужицького масиву культур бронзового віку, а це ІІ тис. до н. е.
Відсутність яких-небудь жвавих історичних процесів на півночі лесостепової – півдні лісової смуги Дніпровського правобережжя за доби фінальної бронзи і аж до появи в Північному Причорномор’ї скіфів ускладнюють хронологічні побудови, проте констатують відсутність кардинальних змін у етнічному складі населення. Протягом ранньоскіфського періоду цей регіон перетворюється на віддалену периферію, розташовану віддалік тих подій, що відбуваються у степу. Тут виникає надзвичайно цікаве археологічне явище – хотівська група пам’яток і оточуюча її підгірцівська культура.
Річ у тім, що скіфський вплив на місцеве населення в попередніх дослідженнях було прийнято обмежувати територією лісостепу. Всі пам’ятки, що містять статусні речі або належать еліті, було прийнято вважати речами етнічних скіфів. Але була низка пам’яток, яка не вміщалася у ці характеристики.
На Правобережній Київщині півтора століття тому двоє провідних київських археологів відкрили дві грандіозні пам’ятки, датовані початком доби заліза, або скіфським часом. Через 30 років після розкопок професора Університету св. Володимира М. Д. Іванишева унікального поховального комплексу в кургані Переп’ятиха біля с. Мар’янівка Фастівського району (1846) професор того ж університету В. Б. Антонович (1879) описав городище біля с. Хотів. Обидві пам’ятки мають кілька спільних моментів. Передусім це стосується будівельної традиції та, відповідно, похідного від цього питання етнічної належності будівничих і господарів цих комплексів. Спроби синхронізувати ці пам’ятки наштовхувалися на розбіжності у їх датуванні. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кінцем VII ст. до н. е. і ця дата не викликає запитань, то Хотівське городище датували до останнього часу не раніше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку і опустити нижню дату городища до кінця VII ст. до н. е., що фактично є датою його штурму, сліди якого відкрито на давньому в’їзді 2016 р. і є terminus post qvem щодо часу будівництва, вдалося тільки останнім часом.
За доби раннього заліза під час великих подій на Кавказі і Близькому Сході, народження античної цивілізації і світу етрусків Східна Європа переживає вторгнення грізного кочового народу – скіфів. У VII ст. до н. е. нескіфські племена українського лісостепу перед обличчям степової загрози створюють нову систему укріплень – городищ, найпівнічнішим з яких є Хотівське, що належало племені, яке проживало у долині р. Віта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племені достеменно не відома, Геродот називає ці племена узагальнено скіфами-орачами, проте за археологічними даними з кочовими скіфами походження цих племен пов’язане не було.
Хотівське городище розташоване на сучасному порубіжжі лісової і лісостепової природно-кліматичних зон. Матеріальна культура цієї пам’ятки археології містить елементи культур обох регіонів, тому її вивчення відкриває чимало питань давньої історії обох величезних еко-етнографічних територій, одна з яких виходить до Балтійського моря, а друга тяжіє до Чорноморсько-Середземноморського світу.
В. Б. Антонович, описуючи це городище, детально окреслив його межі і вказав на існування шести в’їздів. Донині жоден із цих в’їздів не вцілів. 2016 року відкрито ще один до цього невідомий в’їзд на укріплення. Це був прямий підйом-пандус на майданчик городища близько 4 метрів завширшки, що внизу, під ескарпованим схилом, переходив у місток-переїзд через рів й продовжувався, імовірно, далі на пагорб під ескарпом. На цьому пагорбі Антонович бачив і описав так званий курган – конусоподібний насип, відомий за системами укріплень в’їздів на городища в синхронних культурах Центральної Європи. Такі ж кургани описані Антоновичем перед кожним із згаданих ним шести в’їздів на городище. Давня поверхня відкритого нами в’їзду зберегла унікальні залишки штурму укріплення – спалені оборонні конструкції, вістря стріл, що лежали вістрями у протилежні сторони – з городища і на городище, предмети костюма – шпильки-застібки, намистини, а також розбиту керамічну посудину. Попередні дослідниці – Є. Ф. Покровська і Є. О. Петровська закладали свої розкопи хоч і на віддалі від західного мису, де відкрито цей в’їзд, але все ж поблизу західного краю городища. Ознайомлення із їхніми роботами підтвердило припущення археологів – вони також відкрили залишки спалених оборонних конструкцій біля краю пагорба. Ще одним аргументом на користь загибелі цих укріплень у пожежі, спричиненої воєнними діями, є домінуюча перевага кісток коней у археозоологічному комплексі згарища на західному краї городища. Звичайно, ми не розглядаємо, як попередні дослідники, ці залишки як кухонні, тим більше, що багато кісток мали сліди обпалу, були погризені тваринами, в звітах вказано, що з кісток – кінські щелепи. Більш логічним напрошується висновок, що це був один із епізодів нападу на городище. Нападниками ми схильні вважати скіфів, оскільки саме в цей час – у другій половині VII ст. до н. е. розпочалася їхня експансія зі степів у віддалені райони лісостепу Східної Європи, та й саме їхні стріли було знайдено на пандусі в’їзду західного мису городища вістрями на городище.
Але цим історія Хотівського городища не закінчилася. В’їзд на західному мисі було закорковано новим валом, що перекрив ще палаючі дерев’яні конструкції. Саме тому вони і збереглися, обвуглившись без доступу повітря. Звичайно, що зробити це могли лише жителі городища, тому можна вважати, що вони відбили напад. Ця подія сталася наприкінці VII ст. до н. е., тобто на той час укріплення вже існувало. Найпізніша знахідка – фрагмент античної кухонної посудини зі східної частини городища – датується останньою чвертю VI ст. до н. е., тобто укріплення на Хотівському пагорбі після цього проіснувало ще як мінімум сто років. Можна припускати, що після штурму і припинення функціонування західного в’їзду було збудовано новий, східний, який не зберігся до цього часу, але досить добре описаний Е. Ф. Покровською. Він представляв собою пандус, що піднімався уздовж схилу пагорба, а перед самим в’їздом у верхній частині круто під гострим кутом повертав на городище. Від напольного боку його захищав земляний насип, так звана протейхізма, таким чином самий в’їзд представляв собою щось типу «перибола» – відомого нам за фортифікаціями античних кам’яних захисних споруд. Імовірно, цей архітектурний прийом з’явився свого часу як протидія скіфській кінноті, тому поява його на різних європейських пам’ятках у різний час передусім маркує знайомство жителів цих місць із скіфськими військовими загонами.
Такий без перебільшення героїчний епізод давнини відкрило нам Хотівське городище під час останніх розкопок. Відразу виникає кілька запитань: що ж, власне, з одного боку, зацікавило грабіжників-скіфів у цих далеких від степів болотах, а з іншого – що саме так відчайдушно захищали місцеві жителі від жорстоких і непереможних скіфів-кочовиків?
Відповідь дали дослідження околиць городища. Виявилося, що чимало ґрунтових укріплень долини р. Віта в основі мали кераміку скіфського часу, тобто часу Хотівського городища. Синхронним Хотівському є невеличке Кругле городище поблизу с. Ходосівка. Ще одне велике укріплення розташоване в районі сіл Кременище і Круглик (інша назва цього городища – Велике Ходосівське).
Воно має форму підкови і оточувало захисними спорудами долину р. Віти (!) разом із кількома поселеннями скіфського часу. Між цими трьома городищами трапляються залишки кількох захисних валів із матеріалом доби раннього заліза під ними, які оточують ділянку долини р. Віти між її двома притоками, де зосереджено більшість невеликих поселень скіфського часу. Але найцікавішим відкриттям виявилося укріплення на протилежному боці Віти навпроти Хотівського городища. Це також укріплений пагорб, з якого добре проглядається вся поверхня Великого Хотівського городища. Від нього вниз до річки спускається два вали, що відділяють частину берега напроти великого укріплення. Таким чином, нове городище ми назвали Малим Хотівським і пов’язуємо його із захистом берега. Воно разом із Великим Хотівським «закриває» річку зі сходу і півночі та може бути чимось на кшталт давнього порту – кінцевою точкою великого торгового шляху.
Подібну функцію могло виконувати і Кругле городище біля Ходосівки (або Мале Ходосівське), але його метою був контроль проходу до долини р. Віти із півдня по суходолу. У тому напрямку згодом проліг відомий у середньовіччі шлях на Василів, згаданий у давньоруських літописах.
За дослідженнями Хотівського укріплення відомо чимало імпортних речей – велика кількість античної амфорної тари, предмети із кольорових металів і рогова пластина із зображенням хижака у скіфському звіриному стилі. Окрім амфор, знайдено фрагменти чорнолакового столового посуду і кухонного античного посуду архаїчних типів. Такий набір античних імпортів характерний і для інших великих скіфських укріплень – Більського, Немирівського городищ, також розташованих на берегах річок, пов’язаних із Чорноморським узбережжям.
Іншим видом імпорту на Хотівському городищі є речі з кольорових металів. Це переважно деталі строю – шпильки, намистини, сережки і предмети озброєння – стріли. Серед знахідок виділяється група із високим вмістом свинцю і олова у сплаві. Подібні сплави вперше з’являються у металургійних осередках комарівської культури ІІ тис. до н. е. і пов’язані, швидше за все, із глибокими знаннями населення доби пізньої бронзи Прикарпаття щодо створення різних сплавів міді. Подібні до хотівських шпильки є досить поширеними у лісостепу, але їх ранні прототипи також походять з ареалу центральноєвропейських культур. Цілком місцевими є також і грибоподібні сережки, фрагмент одної з яких було знайдено на Хотівському городищі. Крім того, на городищі було знайдено шматок сировини – майже чистої ливарної міді, за характеристиками близької до сплавів із свинцем і оловом.