Але найяскравішою річчю, і також імпортною, є пластина із зображенням хижака у скіфському звіриному стилі. Вона має, найвірогідніше, кавказьке походження і пов’язана із безпосередньо скіфськими старожитностями. Оскільки річ дійшла до нас обламаною з одного боку, її призначення лишається дискусійним. Але на думку одного із провідних дослідників скіфського звіриного стилю Ю. Б. Полідовича, цю річ могли використовувати як матрицю для виготовлення золотих чи срібних бляшок у скіфському звіриному стилі. До того ж знайдена вона була на обмазці ливарної майстерні також біля західного краю городища.
Повертаючись до другої великої пам’ятки цього часу – кургану Переп’ятиха, нагадаємо, що у ньому виявлено чимало подібного до знайденого на Хотівському городищі. Це золоті та срібні бляшки із зображеннями грифонів, синхронні хотівській знахідці пластини із хижаком.
На Хотівському городищі дуже високий відсоток становлять кістки диких тварин – результат полювання. Причому превалює не просто дичина, а великі та «складні» для мисливця тварини – тур, лось, вепр, ведмідь, олень, козуля. Ця ознака вказує на аристократизм у звичаях жителів цього місця, і є ще одним аргументом на користь приналежності його племінній еліті.
Слідів якихось стаціонарних споруд окрім оборонних на городищі немає. Виробництво або накопичення краму є епізодичними і не могло слугувати основною причиною створення такої системи оборони, до того ж на шляху до городища було і чимало природних перепон, зокрема болота і заплава річки. Окрім того, городище споруджено на протилежному березі від усіх синхронних поселень долини р. Віти, а поблизу нього відоме лише одне поселення скіфського часу, також через водний потічок на схід від городища. Показовими є і залишки спаленої дерев’яної конструкції в’їзду з великою кількістю обпаленої обмазки, сирцевих «цеглин» і кам’яного буту, що повністю відповідає будівельним матеріалам із основної конструкції Переп’ятихи. Тож можна вважати, що першопричиною виникнення городища був не матеріальний, а сакральний статус цього місця на кшталт лісових святилищ Центральної Європи. Слідом же за ним могли виникнути й інші його функції, про які йшлося вище.
Система укріплень долини р. Віти кардинально відмінна від оборонних споруд лісостепу попереднього часу. Найперше це видно за вибором місця для проживання. Якщо на р. Віті поселення розташовані в долині, а для їхньої оборони зведено спеціальний вал, що також відомо за такими пам’ятками як Більське або Немирівське городища, можливо, Басівське, то в попередній час поселення укріплювали на пагорбах, навколо яких і формувалася система оборони, як-от Жаботинське поселення, Калантаївське, Московське, Суботівське або Тясминське городища. Привертає увагу, що такий принцип, який більш характерний для чорноліських городищ, використано під час зведення Хотівського городища, але воно не має слідів жител. Схожим на Хотівське за топографічними умовами та системою укріплень є Шарпівське городище на Черкащині і, можливо, майже повністю зруйноване Северинівське на Вінниччині. Схожий археологічний матеріал знайдено неподалік долини р. Віти у Підгірцях.
Отже, старожитності раннього залізного віку долини р. Віта на кордоні Київського Полісся належать, імовірно, окремому племені, яке мешкало тут ще у ІІ тис. до н. е, в бронзовому віці, особливо не контактуючи із сусідами. Укріплення Хотівського городища та низка особливостей його облаштування, зокрема розкопані археологічні об’єкти, вказує на його особливе значення і винятковий статус для жителів, імовірно, основною складовою якого був не матеріальний, а сакральний статус цього місця, пов’язаний зі світоглядними уявленнями давніх жителів долини р. Віти. З іншого боку, наявність потужних укріплень берегової лінії, значної кількості імпортів, що компактно залягали в шарах городища, унікальність окремих знахідок і аристократизм у звичаях можуть вказувати на наявність гавані в цій частини р. Віти, торговельне значення цього місця і його прямий зв’язок з елітою племені.
Стосовно ж Переп’ятихи є деякі питання. Річ у тім, що в науковій літературі цей комплекс фігурує як царський скіфський, де скіфський цар або принаймні представник вищого прошарку скіфського суспільства, був похований в основному похованні кургану Переп’ятиха. Вивчення звітів про розкопки показало, що гробниця-усипальня Переп’ятихи не містить ознак пограбування. По центру камери не було знайдено нічого, що могло би вказувати на якійсь об’єкти або дії тут. У гробниці, крім того, було знайдено кілька цілих кам’яних блюд і багато їхніх уламків. Д. М. Іванишев писав, що урни з попелом стояли саме на цих блюдах і були накриті мисками, які він назвав покришками, чим вони по суті в цьому разі й слугували.
Поховання за обрядом інгумації також не містять жодної специфічної скіфської прикмети. По-перше, ці поховання складно назвати випростаними, по-друге, автор розкопок вказує, що вони були буквально розчавлені завалом верхньої конструкції так, що домовина з дерева і глини з кістяком була всього три вершки завтовшки3, тож відновити форму черепів або кісток було неможливо, бо кістки перетворилися або на прах, або на дрібні уламки. Поховання були здійснені у дерев’яних домовинах, обмазаних глиною або обкладених сирцевими цеглинами. Отже, фактично домовини були спресовані вагою верхньої конструкції і в такому стані пролежали 2,5 тис. років, тож робити висновки про позу кістяка за таких обставин і за результатами розкопок півторастолітньої давнини ризиковано. Нічого схожого на скіфські кінські могили ні в самій Переп’ятисі, ні у колі гробниці не виявлено. Усі домовини основної поховальної конструкції були розташовані уздовж стін поховального простору.
Дозволимо собі припустити, що ніякого центрального поховання у гробниці Переп’ятихи не було. Обряд, зафіксований тут, представляє поховальні звичаї місцевого населення, натомість оригінальність і грандіозність споруди вказує на елітарність комплексу, в чому власне ніхто сумніву не мав. З приводу формування і походження обряду кремації в урнах ми долучаємося до думки С. С. Бессонової про іллірійське походження цього обряду і побутування його протягом фіналу доби бронзи – раннього заліза на північному заході лісостепу і далі у лісовій зоні, зайнятій постчорноліськими і лужицькими культурами, певною мірою спорідненими.
Враховуючи, що в Лісостепу і його прикарпатсько-верхньодністрянській контактній (гальштатській) зоні також поширені подібні знайденим у Хотові прикраси, пам’ятаючи про спільні корені керамічного комплексу цих культур, що сягають тшинецької, наявні аналогії щодо специфіки зведення оборонних споруд, можемо припустити, що група пам’яток долини р. Віти й дотичні пам’ятки Київщини, як то Переп’ятиха і, можливо, Підгірці, є чимось на кшталт східного о порубіжжя не стільки лісостепових культур, скільки культур Полісся аж до Росточчя і, можливо, далі на захід.
Наявність же речей скіфських типів, особливо таких яскравих, як хотівська пантера або аплікації з грифонами Переп’ятихи, попри ідентичне походження може мати інше підґрунтя. Поширення їх далеко від Північного Кавказу пов’язано з попереднім періодом історії степової смуги – передскіфським, коли сформувалися шляхи сполучення у Північному Причорномор’ї. Цілком можливо, що власники цих речей були якимось чином задіяні у передньоазійських походах. Принаймні з появою скіфів на північному кордоні Правобережного лісостепу зв’язки з Північним Кавказом припиняються, натомість пізніше з’являється інший напрямок торговельних зв’язків – з античними містами Північного Причорномор’я через гирло Дніпро-Бузького лиману. Передусім варто наголосити на існуванні такого шляху до Ольвії.
Скіфо-перська війна
Евеліна Кравченко
У третій чверті 5 ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот Галікарнаський створив першу пам’ятку художньої прози, «Історію». Загалом цей твір було присвячено греко-перським війнам, які тривали з перервами усю першу половину вказаного сторіччя. За час протистояння союз еллінських полісів успішно відбив досить потужний наступ держави Ахеменідів, яка простяглась від Егейського моря до Інду.
Під час збору інформації та опису театру бойових дій, до поля зору Геродота потрапили численні «варварські» племена, які в ті часи населяли Європу й Азію і тим чи іншим чином були причетні до конфлікту. Зокрема, його увагу привернула історія про те, як скіфи, майже невідомий пересічним еллінам народ, зумів нібито завдати поразки величезній перській армії. Цей приклад мав, за задумом автора, надихнути еллінів на подальшу боротьбу і звитягу над потужним ворогом.
Нині похід Дарія датують по-різному. Він міг відбутись у проміжку між 520 по 507 рр. до н. е., з більшою імовірністю – між 516 та 512 рр. до н. е. Причини походу античні автори вказують різні. Геродот писав, що Дарій бажав помститись скіфам за їх вторгнення до Мідії у VII ст. до н. е. Давньоримський історик Помпей Трог (І ст. н. е.) та візантійський історик Йордан (VI ст. н. е.) вважали, що Дарій пішов війною на скіфів через те, що не отримав доньку скіфського царя у дружини. Утім найбільш переконливим є припущення, що Дарій прагнув лише «примусити до миру» північних сусідів своєї імперії перед тим, як почати велику війну з еллінами – не бажаючи мати потенційного ворога в тилу.
У загальних рисах Скіфо-перська війна була описана Геродотом таким чином. «Батько історії» повідомляє, що вторгненню у скіфські степи передувало завоювання персами Фракії, оскільки сухопутний шлях у скіфські степи пролягав через Балкани. Дійшовши Дунаю, Дарій подолав його по понтонному мосту, сконструйованому підвладними йому еллінами із бойових кораблів. По тому було визначено план походу: упродовж 60 днів здійснити рейд в глибину Скіфії, розбити при цьому основні сили скіфів і повернутися до мосту, який залишалася охороняти частина війська, що складалася з підкорених іонійських греків.
Тим часом скіфи, навернувши на свій бік деякі союзні племена, відправили небоєздатне населення на північ, а самі вирішили в бій не вступати. Натомість вони розділили військо і, застосовуючи тактику випаленої землі, взялися заманювати персів у глибину степів. Одну частину скіфів, разом із союзними савроматами, очолив скіфський цар Скопасіс. Дві інші частини очолювали царі Іданфірс та Таксакій, до них же приєдналися загони гелонів та будинів.
На початковому етапі війни Дарій, за словами Геродота, пройшов маршем степи від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону). Він проминув землі не лише скіфів, а й савроматів та будинів, утім не зумів нав’язати невловимому ворогові ініціативу. По тому перси відступили на ріку Оар, де почали зводити великий укріплений табір. Але невдовзі вони відмовилися від ідеї зведення оборонних споруд, повернули на захід і продовжили переслідувати скіфів, котрі відступили на землі сусідніх племен. Таким чином скіфи прагнули помститись племенам, які не приєдналися до «антиперської коаліції», принісши війну на їхні землі. Геродот писав, що меланхлени, андрофаги і неври втекли від загрози без опору на північ, і тільки агафірси рішуче заборонили скіфам вступати на їхні землі, й ті не наважилися туди увійти.
Врешті, Дарій, виснажений невдалим переслідуванням, звернувся до скіфів із пропозицією або прийняти бій, або підкоритися. Відповідь розгніваного царя Іданфірса була однозначна: скіфи нікого не бояться, а приймуть бій лише тоді, коли вважатимуть за потрібне. Зокрема, він пригрозив, що якщо Дарій знайде могили їхніх пращурів і заподіє їм шкоди, той побачить чи готові скіфи до бою. Відразу вони пообіцяли, що його спіткає неодмінна відплата. Після цього кочовики посилили натиск на перську армію, перешкоджаючи заготовці провіанту та знищуючи окремі загони ворога, однак не ризикували вступати у відкритий бій з перською піхотою.
Побачивши, що успіх на їхньому боці, скіфи висунули персам ультиматум. Вони прислали Дарію птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Перський цар спочатку розцінив це як знак покори: на його думку, тварини позначають жертву трьох стихій, а стріли – складену зброю. Але Гобрій, наближений перського царя, розтлумачив це так: «Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли». Після цього перси вирішили припинити кружляти степом і залишивши в таборі зайвий обоз разом зі слабкими воїнами, попрямували до Дунаю, де на них чекала залога біля мосту.
На зворотному шляху мала місце ще одна характерна сцена. В один із днів, коли перське військо вже відступало на захід, скіфи вишикувались перед ними у бойовому порядку. Але несподівано вони кинулися не в бій, а переслідувати зайця, що пробіг перед військом. Дарій розцінив цю поведінку як знущання, оскільки виявилося, що скіфам цікавіше полювати, ніж воювати з персами. Таким чином, він ще раз переконався у безперспективності свого походу.
Врешті, скіфи першими дісталися мосту і поставили еллінам, які його охороняли, вимогу зруйнувати міст і повертатися додому вільними людьми. Однак Гістіай, тиран Мілета, який відповідав за міст, обманув скіфів. Він розібрав лише частину мосту і на тому зупинився. Скіфам же він порадив шукати рештки перського війська, щоб знищити його. По тому, як скіфи повернулися у степи, до мосту підійшла знесилена перська армія і успішно переправилася на південний берег, а сам Дарій на кораблі відбув до Азії.
Виявивши втечу перського війська, скіфи здійснили набіг на Балкани. Окрім того, пізніше, вони планували додатково помститися персам. Як повідомляв Геродот, скіфи запропонували спартанцям здійснити спільний набіг проти персів у Малій Азії: із заходу мали наступати греки, зі сходу, через Кавказ – скіфи. Але ці перемовини скінчилися невдачею, оскільки спартанський володар Клеомен з глузду з’їхав, оскільки після спілкування зі скіфами надто призвичаївся до пиття не розбавленого водою вина.
Таким чином, завершується «Скіфський логос», один із багатьох сюжетів у мереживі Геродотової «Історії». Викладені вище оповіді про героїчні вчинки та мудрість скіфів здавна привертали увагу читачів і надихали митців. Але нині науковці ставляться до них доволі критично. Адже ці перекази мають характер радше поетичного твору, ніж історичного.
Фольклорність джерел Геродота проявляється у низці випадків. Зазначається міфологічний характер легенди про дари, надіслані кочовиками Дарію. Також збігаються деталі в оповіданнях, присвячених різним кампаніям персів. Так, Кір, переправившись через р. Аракс, зіткнувся з військом массагетів, які діяли проти нього трьома загонами. Аналогічним чином описано і похід Дарія проти саків-тіграхауда.
Дослідники здавна звернули увагу на неймовірно велику кількість задіяних військ, особливо перських, що наведені Геродотом. Передусім викликали запитання чисельність флоту в 600 кораблів та загалом війська – 700 тисяч воїнів. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античної писемної традиції. Адже таким чином підкреслювалася перевага скіфів, котрі здобули перемогу над ненависним грекам Дарієм. Насправді, було підраховано, що армія такої кількості в поході мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тільки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возів! Тож, ці цифри є абсолютно фантастичними для польових армій того часу і вказують на перебільшення, притаманне для епічного літературного твору.