Щоб не бачити цього геральдичного дерева й зорь, Еугеніо переніс свої блукання містом під лагідний погляд зорь правдивих. Вільний від військової служби час присвятив студіям та читанню улюблених своїх арабських авторів.
Уникав товариства, уникав руху денного Мадріда з його повними згуків і барв вулицями. Не хотів бачити вогненних бліків, квітів у вікнах домів, на балконах та у волоссю жіноцтва. Того характеристичного для Мадріда жіноцтва, в масі якого цілковито зникають негарні та старі жінки. Лишаючи вражіння, що тільки молода і гарна жінка, як «геній міста», безіменна й невловима, присутня скрізь: від тіні соборів й до тіні дерев.
– Дерева без овочів116, сеньйор падре! – згадав обурення й здивовання старої Хосефи, своєї пістунки117-баскійки118, яка, повернувши з Мадріда, ділилась мадрідськими вражіннями зі своїм сповідником від Сан-Педро де Карденья119. Тоді саме Кларіта приправлялась до свого першого причастя…
Як давно – і як недавно! – це було!..
Від згадки на дитинство на душі проясніло, стало раптом тепло і тихо на серці.
Здається, що аж ніч злагодніла і повіяло весняним подихом… Минули дні лукавих мадрідських вітрів, що то «свічки не згасять, але людину вб’ють».
То ж завтра – Зелений четвер120! – пропливло думкою. І втопились у тихих акордах арфи згуки, бризнули свіжою росою з бічної вулички. I un perillo121! I por amor de Pios122! – озвався старечий голос, вловивши згук Еугеніових кроків. Струнка дівоча постать, схилена у ніг сліпого арфіста, підвелась й простягла до молодого старшини немов з бронзи відлиту руку.
– Благослови мене, падре, раніш як від’їдеш далеко-далеко!
Твердо вимовлена хота123 співала віолончеловою струною в голосі дівчини. Сумніву не могло бути: говорила циганка124.
Еугеніо оглянув дівчину. Все той же «символ Мадріда»: молода і миловида.
У тьмяному освітленню лампади перед Христовими муками обличчя циганки закреслювалось блискучим трикутником низького чола, між двома «крилами» розділеного проділом й зчесаного на вуха волосся.
Блиснули іскри довгих скляних сережок. Була це зряча поводаторка сліпого арфіста.
– Тут немає священника, niňа125, – озвався Еугеніо.
Але гітаніта126 притакнула головою.
– Бачу на тобі священичу одежу! – вказала пальцем на молодого старшину. – Швидко одягнеш її! Поїдеш далеко… Благослови ж Марікіту! Знаєш-бо: перше благословення священиче приносить щастя!.. Дай ж мені цю милостиню.
– Най тебе Бог благословить! – поважно промовив Еугеніо. І простяг циганці монету. Але гітанілья лише поцілувала руку, що подавала їй дар. Грошей не взяла.
Еугеніо раптом відчув смертельну втому. Вертавсь додому, не помічаючи ні вулиці, ні часу. Ніби дрімав.
– Так, мабуть, сплять у поході, ідучи… – мляво ворохнулась згадка колись читаного…
Не міг цілком струсити з себе цього стану ще й ранком, прокинувшись від міцного, хоч і короткого сну. Млявість розвіялась, лише коли дзвони урочистим хоралом віддзвонили на «Gloria»127 і замовкли аж до Білої суботи, а вулицями озвались калатала128.
Здавалось: то мертві встали з гробів й б’ють у позбавлені тіла груди кістяками рук. Свідчать проти живих, що не дотримують ніде і ніколи великої заповіді: «Любити один одного!».
У Зелений четвер Еугеніо мав нести почесну варту у королівському палаці, у каплиці архангела Михаїла.
У зловісному мовчанню відбулась церемонія «руйновання вівтарів»129 після закінчення служби Божої.
Духовенство увійшло без співу й без світла, і рука священника зірвала з вівтаря покрови на знак жалоби і смутку. Свічники, падаючи, глухо стукнули об мармур престолу, покритого скрученим у безладі убрусом.
Тоді за хрестом на високому держалні, як військо за прапором, вийшов з каплиці хор, а за ним ченці різних орденів (чинів) й різних барв й попрямували до салі колюмн.
Тут, попід стінами, двома рядами завмерли у мовчанню дванадцять жебраків та дванадцять жебрачок, чекаючи на «mandatum» – церемонію омивання ніг.
Між папським нунцієм і мадрідським130 архієпіскопом повільно увійшла королева-регентка, донья Марія Крістіна131.
– Ante diem festum Paschae132… перед днем свят Пасхи, – звучать чернечі голоси, аскетичні, майже суворі. Не намагаються створити зі співу красу. Могутньою бурею жене їх сила духового взлету понад марними принадами життя. Королева виступає наперед. За нею шустять шовкові шати двірських дам.
Дукеси, маркези, кондеси133 схиляються з покорою й роззувають жебрачок. І родинні дорогоцінності грандес134 кидають іскри при кожному руху покори. Марія Крістіна схиляє праве коліно, як перед вівтарем. Їй, королеві Еспанії, не вільно ставати на ліве коліно. Правила двірського етикету про це ясно висловлюються. Так-бо чинять лише перед королівським троном, коли «король з трону уділяє милість».
Обережно, немов доторкаючись до тяжкохворого, королева обмиває губкою ноги кожної жебрачки. Мадрідський архієпіскоп тримає миску. Представник Папи ллє на губку теплу воду зі золотого жбану старої маврської праці. А коло дверей «Capilla Real»135 у приписаній етикетом – тим стислим, невмолимим, всепередбачаючим етикетом еспанського двору! – позі завмер на свойому місці молодий старшина на почесній варті. Нерухомо завмерло його тіло. Але думки летять вихором, як хмари, які жене прудкий вітер.
– Покора… – летить Еугеніова думка. – Королева на колінах перед жебрачкою. Але… чому, коли ми – християни, є між нами брати наші, такі ж люди, як ми, які не мають нічого і жебрають? Як ми допускаємо таку кривду, таку нерівність? І ніхто цього не відчує… Нічого не робиться, щоби це поправити, щоб утворити інші – ліпші умови життя…
Раптом перед духовим зором молодого старшини повстає образ його далекого предка дона Карлоса, що зрікся особистого щастя, маєтку, батьківщини й подався у далеку подорож до Христового Гробу – самітній, босий, зі свічкою в руці136.
І на мить Еугеніові видається, що він тримає в руці не свою шаблю, але дон Карлосову свічку. А в серці лунає відгуком:
– Заповідь нову даю вам – любити один одного…
Який же героїзм треба мати – більший, незмірно більший, ніж героїзм дон Карлосів! – щоб «любити ближнього» чинною любов’ю!.. Героїзм? Він, Еугеніо, – вояк. Та ж героїзм – сенс і мета його життя! А любов? На мить спалахнула в заграві сліпучого сонця чарівниця Кордова. І згасла, немов перегоріла на попіл. Вогненний меч ангела смерті Азраїла137 розсік веселкове мереживо мрій. А сам Азраїл став на сторожі коло брами щастя і кохання, замкненої для Еугеніо…
Але ж поза коханням є Велика Любов, яка не шукає свого, особистого, маленького щастя, а дбає про щастя Людства!..
На мить виплив в уяві ніжний, мов з місячного сяйва вирізьблений, профіль сестри. Тихим відгомоном озвалася в серці пісня, яку любила співати Кларіта:
– Шукала я щастя на княжому дворі… І там його не знайшла.
І немов рука невидимого майстра прим’яла, як м’який віск, Кларітині риси. Вимоделювала з них інше – сумне, але величаво-спокійне обличчя. Еугеніо знає це обличчя, бо бачив його в Севільї138 у шпиталі Милосердя139. Де – смертельна маска140 оспіваного поетами всіх народів дона Хуана де Маранья141.
– Доти мав спрагу, – згадує Еугеніо слова брата-францискана, який показував йому гріб Хуанів, – доки напував своє серце з криниці світських пристрастей і, засліплений коханням, не впізнав Великої Любові… – Теплі нотки згучали у голосі «fraile»142, немов говорив про близького приятеля, якого добре знав.
– Нині відпочиває у спокою брат Хуан. Тіло його – цілком нетлінне, – продовжує брат-францискан. – Кавальєро143 напевно знає, що брат Хуан де Маранья закінчив життя ченцем в монастирі? І такого святого життя був, так невтомно, з такою любов’ю доглядав хворих! Не відстрашували його ані найогидніші хвороби. Ані джума144 – мор. Кілька разів вже підносив наш кляштор питання про канонізацію145 брата Хуана. Але завжди відхиляли нам наше прохання. Ніби потрібні чудеса посмертні на гробі брата Хуана. Що ж! Вони будуть! Чекаємо! – і голос fraile згучить певною вірою.
Занурений у свої думки, Еугеніо не зчувся, як навколо все стихло. Вийшли із салі колюмн й жебраки та жебрачки, щоб бути того дня «королівськими гостями» на обіді в королівському палаці.
Еугеніо був цілком самітній. Проти нього лише вівтар – також самітній, немов всіма покинений, зі збуреними покровами, розкиданими свічниками, згашеним світлом вічної лампади… І раптом немов власне Еугеніове серце запалюється ясним світлом. Чи не від дон Карлосової свічки? З недосяжних далечин летить подихом вітру тінь голосу предка. Кличе:
– Слідуй за мною!
А чернець-францискан, фрай Хуан, – той, оспіваний поетами де Маранья! – притакує рухом безхмарного чола, над яким розквітає сяйво святості.
– Іди за мною!
В лазурі теплого, майже літнього неба співом пливе:
– Заповідь нову даю вам!..
* * *
Змінившись з варти, Еугеніо змінив і все своє життя. Поклик знайшов його, як учнів Ісусових: серед щоденних обов’язків біжного життя, без переконувань і без вагань.
Вдома на молодого старшину чекав лист – з далекої Волині. Писав старий чернець-трінітар146, що доживав у Великих Борках147 свого віку, на «ласкавому хлібі» у пані Теофіли. По Польському повстанні 1863 р. царською владою було зрушено католицькі кляштори. Ченців розпущено. Хто з них мав ще кревних – вернувся додому. Молодші знайшли собі працю. Старші ченці були розміщені як священники по селах та містах. Патер Гауденцій знайшов собі пристановище як капелан при каплиці у Великих Борках. Нині, писав патер Гауденцій, вмерла пані Теофіла Дунін-Борковська. Лишилась цілком самітня на світі несповна п’ятилітня сирітка, племінниця і хрещениця дона Еугеніова, донька його померлої сестри, Клари Дунін-Борковської, Наталена Кармен Фернанда Альфонса Стелла.
Патер Гауденцій писав по-латині, бо еспанської мови не знав. Тому еспанське наймення Естрелля переклав латинською формою Стелла148.
– Виникли, – писав чернець, – великі комплікації149. Невідомо-бо, де перебуває батько дитини і чи живий ще. Як багато нащадків повстанців, жив з дитинства за кордоном. Студії побирав в Парижі. Оженившись, переїхав до батьківщини дружини – Еспанії. По смерті дружини від’їхав до Індії чи Цейлону й більш про нього немає відомостей.
Інших кревних тут, «в краю», дитина не має. Як видко з документів дитини, народжена вона в Бурґосі150, в Еспанії. Записана як еспанка й не є російською підданою. Має, еспанським звичаєм, цілий ряд наймень, прізвищ, титулів151, які нічого спільного ані з Росією, ані з Польщею не мають. Отже, може, дон Еугеніо, як опікун та хрещений батько, уйметься сирітки та знайде яких кревних, бо інакше треба буде звертатись до еспанського посольства, щоб малолітню еспанську піддану умістили десь до сиротинця в її батьківщині.
Маєток по пані Теофілі лишився великий. Але дитині навряд щоб міг дістатись, бо перш за все дитина – чужа піддана. Якби ж хоч була доросла, то могла б шукати якихсь способів, шляхів, щоб доказати свої права. Але – п’ятилітня дитина? А до того ще – напевно буде згадано про те, що дід її, дружина пані Теофіли, граф Адам Дунін-Борковський, був польський повстанець 1863… Тож маєток найпевніш перейде до царського володіння.
Еугеніо замислився.
Сумні й давні вже згадки викликав в його пам’яті цей лист: його прощання зі шваґром152, Адріаном-Георгом, графом Дунін-Борковським…
Кларіта пережила лише чотири години народження своєї дитини. Батько по похороні не хотів ані бачити своєї доньки.
– Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти…
І вирішив від’їхати до Індії.
– Не говоріть мені про християнство! – перервав умовлення своєї матері, пані Теофіли, яка приїхала до Бурґосу на хрестини дитини, що мала народитись. – Не можу-бо зрозуміти, кому і нащо було потрібно смерті Клари! Також вона взірцева християнка-католичка! – молилася свойому Богові, прохала у нього щастя для себе! І ось – маємо відповідь на її молитви!
– Тож не лишається нічого іншого, – зітхнула бабуня Теофіла, – як взяти дитину на Волинь! Бо хто ж її тут виховуватиме?
– Напевно не я! – знизав раменами батько, – бо це – жіноче діло!
Донья Клара давно вже не мала батьків. Вся її родина складалась з брата Еугеніо, старшини королівської гарди, та молодшої сестри Інес, яка ще була в кляшторній школі-пансіонаті «Sacré Coeur» в Парижі. Були, правда, віддалені кревні, але родина доньї Клари ніколи не була з ними в жадних близьких відносинах.
Адріан Дунін-Борковський перебував у Франції з десятилітнього віку. Мати його, графиня Теофіла, не хотіла покинути своєї батьківщини та могили свого дружини. Залишилась 23-літньою вдовою з несповна дволітним сином Адріаном-Георгом. До 10-літнього віку лишила дитину при собі й виховувала його сама. Коли ж малому Адасеві минуло 10 літ, мати послала його до Франції153 з вихователем, католицьким священником-поляком, та чотирма слугами-поляками. Був це біжний звичай за ті часи серед польських – особливо ж повстанських – родин по повстанні 1863 р.
На добровільну еміграцію ішли не тільки заможні люди. Від’їздили за кордон і вбогі родини, хоч добре тямили, що емігрантське життя на чужині не буде солодке.
Але в царській Росії також тяжко жилось, особливо ж нащадкам повстанців. Такий поляк міг бути або сільським господарем, або адвокатом. Стати лікарем вже було тяжче. Жодної урядової посади дістати не міг, так само, як не міг бути урядовцем суду, у війську також були обмеження. Щоб бути купцем – треба було платити «гільдію»154, тобто право бути купцем. У вбогих на те не було грошей. Ремесло – хоч би й не-полякові! – виносило дуже мало. Ремісники в царській Росії жили дуже кепсько, вбого, платилося їм мало, й кожний трохи «ліпше поставлений» – багатший – вважав ремісника за істоту «нижчу». На студії, щоб бути лікарем або адвокатом, також треба було мати гроші, щоб студіювати, і на перший час, доки професія не буде давати заробіток.
Молодому Адріанові не треба було журитися тим, з чого має жити. Мати посилала йому досить, бо по конфіскаті царським урядом маєтків дружини повстанця пані Теофілі лишилось те, що було її «віном», тобто маєтком її родини, так би мовити, її «дівочим майном». А цього було досить.
По закінченні університетських студій і по відбутті військової служби, яку «натуралізований» французький громадянин мусив відбути кожний, без винятку, граф Адріан працював далі науково. З природничих наук, які собі вибрав, затримався на вузькій спеціальності – ентомології.
Був одним із серйозних ентомологів своєї доби. Мав вельми цікаві і цінні збірки-колекції. Частинно купував матеріал для своїх збірок, частинно сам його збирав. Аби придбав якийсь рідкий чи особливо цікавий екземпляр, видавався на далекі мандрівки, небезпечні подорожі. Зазнав чимало пригод. Але ніколи не хотів писати про те, що так цікаво розповідав.
– Не зрозуміють! Більшість людей вважає нас, ентомологів, за дурнів або дармоїдів, які знічев’я не знають, що вже й вигадати, й тому ганяються за метеликами – як діти! А цікавого зажив досить.
Так, напр., аби придбав гарний екземпляр мотиля антімахуса155, видався за ним аж до Сахари. Бо живе цей мотиль в оазах, на верхів’ях пальм, і спускається на землю лише по дощі. Що ж дощ у Сахарі не таке часте явище, як, скажім, на Литві чи на Волині, то мусив чекати два роки. Зловлений мотиль був ушкоджений. Тож довелось знов чекати, щоб впіймати другого.
Мотилі були головною метою студій графа Адріана. Він казав, що на ці студії не вистачає часу за людське життя – занадто воно коротке, а студії занадто скомпліковані та розсяглі. Але цікавився також і астрономією. Може, тому, що на університеті поприятелював з Камілем Фламаріоном – пізніш славним французьким астрономом. Те приятельство тривало ціле життя. І упевнилось ще більш, коли обох товаришів засягло теж саме горе – вдовство у молодому віку.