Потім дуже швидко – ані не тривало це 4 роки – я цілком розійшлася з родиною батька. Жила в Персії75, знов в Еспанії, в Італії, у Франції.
З ким би я там могла говорити у слов’янських мовах?
У свойому пестрому житті довелося мені також якийсь час бути актрисою. Грала я в Парижі, в Петрограді як французька актриса. Але раз довелося мені грати також і в російській мові.
Було це за мого побуту в Київі. Серед акторів, моїх «професіональних товаришів», я мала багато знайомих.
Якось я відвідала родину Олександра Крамського76, тоді головного режисера Київського театру «Соловцов»77.
Олександр Михайлович мене радісно привітав: «Мусиш нас визволити, Кармен!». Еспанським звичаєм я маю кілька хрещених наймень. Зовуть мене: Кармен Альфонса Фернанда Естрелья Наталена. Актори залюбки називали мене найменням Кармен як найбільш їм «знайомим» з опери Бізе!
– Маємо все випродано до посліднього місця та ще на п’ять спектаклів «Ерос і Психе» Жулавського. А Юренева78 захворіла. Хоч вішайся! У тебе «геніальна» пам’ять. Грай «Психe»! Ані не зазначимо на афішах, що граєш за Юреневу!
Я прийшла в жах від цієї пропозиції. Де ж таки! Я грала лише у французькій мові. Слов’янськими мовами всіма говорила з міцним «чужим» акцентом.
– То вже не твій клопіт! – стояв на своєму Крамський. – Я тебе «нaтаскаю»! Вимовлятимеш як членка Московського художнього театру79. А за твою гру я – спокійний. Гратимеш ліпше за Юреневу.
Довелося грати. Дійсно, Олександр Михайлович мене «натаскав» знаменито. Вимові не було що закинути. Спектаклі пройшли блискучо. І нині, коли доля зробила з мене «вчительку чужих мов», коли мушу вчити російській мові і хочу добре вимовляти, я згадую, як вчив мене вимовляти Крамський і по його навчанням «граю вчительку російської мови». «Успіх» маю, як і тоді, в ролі «Психе»… хоч тепер без аплодисментів…
Цей епізод спричинився до того, що я прочитала Жулавського. Тому про нього згадала. З російської літератури ніколи не читала ані Достоєвського, ані Тургенєва, ані Толстого. Повністю прочитала лише Пушкіна та Лермонтова, якого дуже полюбила.
До цього спричинився також випадок.
За Першу світову війну я працювала у Червоному Хресті80 як «сестра» при російській армії. Ніколи не була «сестрою-жалібницею української армії», як про мене писали в українських часописах. Була ранена і мусила лікувати поранення на Кавказі. Скрізь і все було переповнено. Помешкань не було. Тож мене, як ранену сестру з двома військовими хрестами за бойові заслуги81, помістили у домику, де колись мешкав Лермонтов82. На столі перед вікном лежала розгорнена книга його творів. Мені сказано, що читати цю книгу я можу, але просили, щоб ніколи не клала її на інше місце. Так пізнала я твори Лермонтова і полюбила їх. Можливо, що спричинилось тому оточення: Кавказ зробив, що я полюбила Лермонтова, а Лермонтов – що я полюбила Кавказ…
Критика закидала мені також і чеські впливи, т[обто] впливи чеської літератури. На мою думку, чеська література є настільки своєрідна, що її не можна перенести на інший ґрунт. Її не можна навіть розуміти, не знаючи чеського побутового життя, чеського люду, чеської історії.
Зате можу сказати, що ґрунтовно і докладно знаю літературу античну, еспанську та французьку.
Ніколи не могла зрозуміти літератури скандінавської.
З німецької читала лише Гете та романи Георга Еберса. Зацікавилась романами Еберса83 тому, що студіювала і пристрасно люблю єгиптологію. Було мені цікаво, як вчений – і серйозний вчений – може писати белетристику.
Що підштовхнуло мене писати по-українському? Бо ж раніш пробувала я свої сили лише на полі французької літератури84, мову-бо цю знаю найдокладніше.
В Чехах я зазнайомилась з моїм другим дружиною – д-ром В. Королівим85. Коли ми надвечір ходили на прогулянку, дружина мені часами казав:
– Як жили у середньовіччю лицарі? Що робило жіноцтво? Як жив ремісничий люд? Сільський люд? От хоч би у такому малому місті, як наш Мельнік86!?
Я розповідала, як та славна Шехерезада, для «забави дружини», продовжуючи завтра те, чого не докінчила сьогодня. Дружина попросив:
– Напиши це! Хто серед українців знає середньовіччя так, як ти? А це ж цікаво!
Так повстала моя перша книжка «1313»87. Потім, як антипода німецького лицаря, нашкіцувала я образ лицаря еспанського дона Карлоса88 в «Предку»89.
Так повстали оповідання «Во дні они»90. В них я брала теми євангельські, але не «іконописно», із вже утвореним християнським світоглядом, але так, як могли вони бути приняті тодішнім поганським римським світом. Були це, так би мовити, «мініатюри археологічні».
Так була написана і моя книжка «Сірі тіні»91 – ряд образів античного життя.
Ця нинішня моя книжка написана з метою висвітлить, хто я та як прийшла на поле української літератури, не будучи українкою ані походженням, ані родом!
Дуже мені було завжди прикро, коли українські видавці «правили» та «виправляли» мені мої писання, додаючи до них те, чого я там ніколи не могла написати. Аж до того, напр., що один редактор часопису помістив Мадрід «на берегу моря»92, а другий пояснив, що «дукеса»93 означає… ігуменя!..
Не говорю вже про те, що дозволяли собі видавці і редактори, щоб «забарвити» мої неукраїнські річі «українською» барвою! Аж часами не хотілося писати! Що відповісти на такі листи, які приходили мені з редакції:
– Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!
Як висвітлити такому «культурному» чоловікові, що щоби писати про щось, треба студіювати, знати докладно оточення, психіку і т. д. Інакше – «нагодуєш капуцинів94 картоплею» у ХІІ столітті, коли в Европі не було ще ані картоплі, ані капуцинів… А таку «перлину» мені довелось прочитати на сторінках українського часопису.
Психіка моя не вивинулась на Україні, бо я там не народилась, дарма що про мене це написано. Є це факт, якого змінити я не можу… чи подобається це редакторам і критикам, чи ні!
На Україні я знала лише простий люд: сільських дівчат-служниць, ремісників, за Першу світову війну – вояків. З українською інтелігенцією я здибалась лише за кордоном, коли ця інтелігенція прийшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним був мені український люд, настільки розчарувала мене ця еміграційна інтелігенція тим, що враз, не знаючи мене, поставились до мене ворожо, коли довідались, що я – «не попівна» і не «хуторянка».
Для української інтелігенції я була тільки «лукава полька» або «погана ляшка», як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка95.
І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…
Еспанія була і буде завжди моєю батьківщиною!
Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе-Аркадійкі, в якій залишилось, може, більше відгуків Геляди, як у сучасній Греції, на яку різні негеленські впливи поклали свою патину96. Може, я помиляюсь? Що ж – errari humаnum est97!
«…Que dolor, que tremento dolor estede marcharnos del mondo sin haverescrito la pagina, precisemento, quehabiesma querido escriver…»98
I
Опікун
Дону Еугеніові де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа лишилось пробути в Кордові тільки п’ять день. Здавалось, що про це нагадували молодому старшині королівської гарди п’ять пальців «Фатьминої руки» – символ п’ятьох мусульманських чеснот99, що ним так гойно100 прикрашені кордовські будови.
Якщо не вхопиш щастя рішучим рухом – раз у раз повторював собі Еугеніо, – життя твоє лишиться навік благально простягненою рукою.
П’ять день!
А по них – знов Мадрід, почесні варти в королівському палаці, військові паради, забави… товариське життя, блискуче і порожнє, як ті мильні баньки101, що ними бавляться діти…
З інтенсивно синього неба спека ллється потоком розпаленого металу, наповнюючи собою по береги вуличку, подібну до пересохлого уеду102 пустині.
Дон Еугеніо заблукав у старій Кордові, заплутався у своїх думках, пекучих, як цей день.
Нога підкнулась на нерівному бруку об камінь, що лежав тут, мабуть, ще за часів каліфів. В заглубленню стіни блимнуло – майже безбарвне у сліпучому сонці – світелко лампади перед статуєю Пресвятої Діви.
Молодий старшина відсалютував святому зображенню, як велить звичай, по-військовому, немов прапору. Перебіг поглядом заплетений гірляндою, кучерявий арабський напис на червоно-цеглястому фаянсі маврського орнаменту. Добре знав арабську мову, бо любив читати арабських авторів, на сторінках яких історичні події переплетені барвистими легендами, як металево-темне листя лаврів ніжними пахучими квітами.
– Наша доля, – проголошував маврський посвятний вірш, – завішена у нас на шиї.
– Як амулет? Чи як ярмо? – всміхнувся дон Еугеніо. І ще раз повторював собі, як повторював це протягом всього цього місяця своєї відпустки, що провів її в Кордові.
– Мушу від’їхати! Мушу! Щоб більш ніколи не зустрінутись на свойому життєвому шляху з доньєю Ангустіас де Рохас і Карраско. – Ішов, як прочанин до Мекки103, не приймаючи жадних вражінь, не відчуваючи ані нестерпної спеки.
Спинився лише перед брамою – підковою, затягненою тонкою філіграною кованих залізних ґрат.
Таємною омегою зачиняла ця брама білі, без вікон, стіни монументального чотирикутника. Серед африцької пустині він міг би бути пам’ятником-могилою святого марабу104 або фортецею.
В Кордові це був тільки стародавній палац, в якому, як у фортеці, замкнулась гордість старого роду.
Здавалось: ще панує над Кордовою розквіт маврської доби, так недоторкані часом сміялись над ним кам’яні і фаянсові мережива орнаментальних фризів.
Тільки герб над брамою-омегою нагадував про Реконквісту105: зелений дуб на срібному полі. Навколо на тарчі106, на золоті бордюру – дев’ять блакитних зорь. Герб роду де Рохас і Карраско107.
Рука молодого старшини взяла калатало-молоток, що заміняло дзвінок.
Слуга впровадив молодого старшину до малого двору – патіо108, виложеного блідою мозаїкою, немов застелено[го] тебризьким килимом109, якого не стерли тисячі тисяч ніг, що пройшли по ньому протягом століть. Кришталеві пасма співучих фонтанів падали, розмотуючись безупинно, до мармурового басейну.
Білі, мережані аркади колумнад вкривали блакитні скарби тіні і прохолоди.
– Чи ж перестала бути мусульманкою Кордова? Що, власне, в ній християнського, крім дзвонів церковних веж, що заміняли спів муедзинів?
Всі ці дні неспокою та гарячкових мрій Еугеніо жив, як у сні. Дійсність здавалась бути неймовірною, як спотворений образ. Ангустіас де Рохас і Карраско – дружина дона Антоніо де Рохас? Як можна вірити подібній фантасмагорії? Таки ж цілою істотою відчує Еугеніо, що Ангустіас є половиною його власної істоти! А стародавня мусульманська Кордова замкнула їх у зачароване коло своїх обіймів і нашіптувала:
– Це – ваша доля! Ви створені один для одного. А дон Антоніо – фікція, порожній згук, на який не відповідає ані серце, ані думка доньї Ангустіас.
Прохолодою невеликого салону пливе аромат гірких мигдалів – пахощів олеандрів – і відбивається від холодного мармуру стін, виложених мозаїкою з перламутру, порфіру та міді. Донья Ангустіас напіввкрита квітами олеандру. Саме вкладає до високих переливчастих венеціанських ваз галузки з метальово-твердим листям й темно-рожевим квіттям. Еугеніові здається, що і від слів доньї Ангустіас віє, як від цього квіття, легкою гіркістю.
– Щаслива людина? – підхоплює молода жінка нав’язану розмову. – Це – антитеза дона Хуана де Маранья110, цього вічно неситого коханням ловця примари – щастя. Щаслива людина – це блаженна й бідна істота єдиного кохання, цього райського овоча з Дерева Життя. Така людина споживає той райський овоч як хліб щоденний. А задля нього варто втратити і самий Рай!
Слова доньї Ангустіас згучать немов дискретним викликом. Як згук меча, витягненого до мовчазного бою. Еугеніо хотів би заглянути у вічі молодої жінки.
– Чи ж про себе говорить вона, приховуючись за образом дона Хуана?
Але таємниця ховає зіниці й думки доньї Ангустіас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мілягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мілягрос де Ляра, що недавно овдовіла…
– Скількох жінок вдовство перетворює до невпізнання.
Жиючи у щасливому подружжі, вони звикли не виходити ані з дому, ані з волі дружини.
Овдовівши, не можуть отямитись, впізнавши, що мають власну волю та уміння керувати нею. Та що поза стінами подружнього дому є світ, повний яскравого життя.
Доном Еугеніо раптом немов оволодівав демон – так міцно обхоплює його палке бажання побачити донью Ангустіас вдовою, «здивованою, що має власну волю», якою – напевно! – вона б вміла керувати. Аж на мить червона імла заволікує зір. Раптом ледве чутний подих ніби торкається обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягає на його чоло.
Чи ж би… Ангустіас?…
Підносить очі. Між ним і Ангустіас встає прозора постать. Легка – як «Маріїна пряжа»111, що носить її вітер восени. Нерухома, лагідна вона, немов заслоняє собою Ангустіас.
– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серці Еугеніо і постелилось кадильним димом. Але з уст не зірвалось ані слова. Лише холодом провіяло всі кості. Бо ж вже п’ять літ спить Кларіта в могилі…
Але обличчя доньї Ангустіас стало безбарвною алабастровою112 маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?
Раптом нечутно розлетілись двері салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офіціальної кондоленції113, повної пошани, сповіщав нещастя раніш, як прозвучали слова:
– При повороті додому – цілком вже близько від Кордови – ані чверть години путі, кінь сеньйора графа злякався без жодної видимої причини. Прудко і несподівано метнувся вбік, звівся на задні ноги. І їздець – один з найліпших на всю Еспанію – не втримався в сідлі. Машталіри114, що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тіло.
Донья Ангустіас де Рохас і Карраско була вдовою.
* * *
Сім місяців, один за одним, клали дні, як каміння, з яких виростала стіна між доньєю Ангустіас та Еугеніо. Від менту, коли смерть пересікла мереживо безнадійних мрій, Ангустіас і Еугеніо більш не бачились.
Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навіть для найближчих кревних.
Еугеніо повернув до Мадріда, назовні не змінений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустіас.
Здавалось, ображає цим мертвого, який не може вже боронити ані своєї дружини, ані своєї честі.
– Невже ж бажання може вбити людину на віддаленню? – запитував себе Еугеніо. – І думка – зброя, страшніша за шпаду?
Еугеніо намагався тікати від самого себе. Намагався розвіяти настирливі думки. Блукав Мадрідом, викликаючи в пам’яті події та постави, які вчинили з «міста семи зорь»115 немовби скорочену формулу пізнішої історії Еспанії.
Але доля немов сміялася з молодого старшини. І коли йому здавалося, що гострий біль вже не такий пекучий, раптом виринав перед очима герб міста Мадріда: дерево і медвідь у його стовбура, а на бордюрі тарчі сім зорь…
І з новою силою вирисовувалось геральдичне дерево кордованського палацу, а приспана болість гризла душу з відновленою силою… Немов шматував її пазурами геральдичний ведмідь… А дев’ять лазурових зорь горіли ранами в серці. І знов вогненний вихор болісті підхоплював і ніс у безвість, де нема ні відпочинку, ні полегчення, ні увільнення…