– Жах просто, яка глибока, – погодився хлопчик.
– Там внизу щось видніється, – оголосив раптом кінь.
За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски і подивилися вниз. І точно, під ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повільно – так повільно, що це навряд чи можна було назвати падінням. Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоїтися і роззирнутися довкруж.
Під ними лежали рівнини і гори, озера й річки, дуже схожі на ті, що зустрічаються на поверхні Землі, проте вся панорама була дивно забарвлена строкатими променями шести світил. Тут і там виднілися групи будинків, споруджених, схоже, з чистого скла – аж надто яскраво вони блищали.
– Я впевнена, що боятися нам поки нічого, – бадьоро сказала Дороті. – Ми спускаємося так повільно, що не можемо розбитися при приземленні, а місцевість тут, гадаю, дуже мила.
– Але ми ж ніколи не повернемося додому, – простогнав Зеб.
– А ти не пророкуй, – заперечила дівчинка. – Та й чи варто про це турбуватися тепер, Зеб? Зробити ми все одно поки нічого не можемо, а немає нічого гіршого, ніж даремно сумувати.
Хлопчик замовк, цілком переконаний цими вельми розумними словами. Незабаром діти, забувши про все, розглядали дивні картини, які враз розгорнулися перед ними.
Вони падали прямо в центр великого міста, де було багато високих будівель зі скляними вежами і гострими шпилями. Шпилі нагадували наконечники величезних пік, і впасти на один із них було б ой як неприємно.
Джим теж тривожно поглядав униз, настовбурчуючи від страху вуха. Дороті й Зеб затамували подих в очікуванні неминучої розв’язки. Але нічого страшного не сталося: вони плавно опустилися на широкий плаский дах.
На цьому політ завершився.
Коли Джим, нарешті, ступив на тверду поверхню, ноги в бідолахи ледь не підкосилися. Але Зеб негайно вистрибнув із коляски, щоправда, так поспішно і незграбно, що зачепив ногою клітку Дороті. Клітка випала й покотилася по даху. Дно в неї відвалилося, і з перевернутої схованки вилізло рожеве кошеня. Воно сіло на скляний дах, солодко позіхнуло й закліпало круглими очима.
– А ось і Еврика, – зраділа Дороті.
– Вперше в житті бачу рожеве кошеня, – заявив Зеб.
– Еврика не рожева, а біла. Вона тільки здається рожевою в цьому дивовижному світі.
– Де моє молоко? – поцікавився котик, заглядаючи знизу в обличчя Дороті. – Я вмираю з голоду.
– О, Еврико, невже й ти вмієш розмовляти?
– Розмовляти? А я хіба розмовляю? Боже милостивий, і справді! Ну чи не смішно?
– Усе тут якесь несправжнє, – статечно розсудив Зеб. – Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, і той раптом заговорив.
– Не бачу тут нічого несправжнього, – грубувато відгукнувся Джим. – У всякому разі, це не менш реально, ніж все, що нас тут оточує. Але що з нами буде?
– Й гадки не маю, – відповів хлопчик, з цікавістю роззираючись навколо.
Всі будинки в місті були побудовані зі скла, такого чистого й прозорого, що стіни наче продовжували вікна. Під дахом, на який вони приземлилися, Дороті бачила кімнати, де по кутках були купою звалені якісь дивні предмети.
Неподалік від місця їхнього приземлення зіяла величезна дірка, навколо неї валялися гори уламків. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стіни інших будівель були розсічені тріщинами, подекуди повідбивалися кути у стінах, але навіть ці ушкодження не позбавили будівлі їхньої колишньої розкішності. Райдужні промені шести сонць м’яко освітлювали скляне місто, фарбуючи його в ніжні та м’які відтінки, в кольори, що радували око.
Від моменту висадки мандрівників жоден звук не порушив тиші, крім їхніх власних голосів. Вони вже почали роздумувати, куди поділися мешканці прекрасного підземного міста, аж раптом через дірку в сусідньому даху виліз чоловік. Він був невисокий на зріст, мав добру статуру, спокійне і безтурботне, ніби намальоване, обличчя. Костюм з красивої яскраво-зеленої тканини, яка переливалася всіма кольорами веселки, – чи то на сонці, чи то сам по собі, сидів на ньому, як влитий.
Чоловік зробив кілька кроків по скляному даху, але, помітивши чужинців, різко зупинився. На його спокійному обличчі не відбилося ні страху, ні подиву, хоч він був, напевно, і вражений, і наляканий. Коли ж його погляд упав на коня, він розвернувся і квапливо попрямував до дальнього краю даху, не відриваючи, проте, очей від тварини.
– Стережись! – гукнула Дороті, помітивши, що красень зовсім не дивиться собі під ноги. – Обережніше, впадеш вниз!
Але той не звернув на її крик жодної уваги. Дійшовши до краю високого даху, він ступив з нього і пішов далі.
Вражена дівчинка підбігла до краю й побачила, що чоловік швидко спускається вниз по повітрю, як по сходах. Незабаром він був уже на бруківці та зник за дверима однієї зі скляних будівель.
– Як дивно! – вигукнула Дороті, насилу переводячи подих.
– Може, й дивно, зате страшенно кумедно, – пропищав тоненький голосок кошеняти, й Дороті, озирнувшись, виявила, що її улюблениця теж гуляє по повітрю поблизу даху.
– Назад, Еврико! – закричала вона з жахом. – Ти ж вб’єшся!
– У мене ж дев’ять життів, – промуркотіло кошеня, роблячи коло по повітрю і повертаючись на дах. – Але я жодне з них не ставлю під загрозу, бо не зможу впасти, навіть якщо захочу.
– Тебе тримає повітря? – здивувалася дівчинка.
– Ти хіба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межі даху.
– Чудеса! – зраділа Дороті.
– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неї вражений цим дивним явищем.
– А раптом ми теж можемо ходити по повітрю? – припустила дівчинка.
Зеб здригнувся і відсахнувся.
– Я б не наважився, – сказав він.
– Може, Джим спробує? – запропонувала Дороті, озирнувшись на коня.
– Може, так, а може, й ні, – відповідав Джим. – Я достатньо наперекидався в повітрі, мені й на даху добре.
– Ми ж не впали на дах, – міркувала дівчинка. – Ми парили в повітрі. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самої бруківки без будь-якої небезпеки. Он Еврика, дивіться, прекрасно ходить по повітрю.
– Еврика важить пів фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пів тонни.
– Ти важиш не так багато, як хотілося б, Джим, – похитала головою дівчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.
– Що робити, я старий, – зітхнув кінь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у житті, до того ж у минулому мені довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстіти.
– Зате тепер він їсть за трьох, ніби надолужує втрачене, – вставив хлопчик.
– Я їм? Щось не пригадую, щоб я сьогодні снідав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.
– Ніхто з нас не снідав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базікати про їжу, коли нам загрожує небезпека.
– Немає небезпеки страшнішої за голод, – знову пирхнув кінь, пропустивши повз вуха докір свого юного господаря. – Хотів би я знати, чи росте в цьому дивному місці овес, а якщо росте, то скляний він чи ні?
– Звичайно, ні! – вигукнула Дороті. – Я бачу околиці міста, сади й поля – нам би тільки дістатися до землі!
– Тож чому вам не зійти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кінь, і дуже хочу молока.
– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дівчинка, повернувшись до товариша.
Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсім вибила його з колії. Однак він не хотів, щоб Дороті визнала його за боягуза, і повільно рушив до краю даху.
Тримаючись за руку Дороті, Зеб відірвав від даху ногу і ступив у порожнечу. Як не дивно, він відчув під ногою тверде опертя. Набравшись мужності, він зробив крок і другою ногою. Не випускаючи його руки, Дороті пішла за ним, і незабаром обидва вже гуляли по повітрю поруч із грайливим кошеням.
– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нічого!
Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий і принциповий кінь, він не міг не визнати, що ніщо не заважає йому піти за іншими. З пирханням та іржанням, помахуючи коротким хвостом, він потрусив із даху вниз до вулиці. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, ніж діти, обігнавши їх на півдорозі. Його приземлення на скляну бруківку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодіти.
– Ну й ну! – сказала Дороті, переводячи подих. – Що за дивне місце!
Зі скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульців. Незабаром на вулиці зібрався натовп чоловіків і жінок. Вони були стрункі та добре вбрані, мали правильні та приємні риси обличчя. Власне, в натовпі не було жодної потворної людини, але й красивими Дороті їх не назвала б: занадто байдужими були ці лялькові фізіономії.
Їхні обличчя не відображали ні радості, ні переляку, ні подиву, ні цікавості, ні приязні. Вони просто дивилися на чужинців, найбільше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно раніше ніколи не бачили ні коней, ні котів. Дітей у натовпі не було, тож вони не відрізняли їх від дорослих.
Незабаром до присутніх підійшов незнайомець, у темному волоссі якого прямо над чолом виблискувала зірка. Схоже, це була шанована тут людина, бо інші розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвівши безтурботним поглядом спочатку тварин, потім дітей, він звернувся до Зеба, який зростом був трохи вище за Дороті.
– Скажіть мені, зловмисники, це ви викликали дощ із каменів?
Хлопчик на якийсь час розгубився, бо не розумів, що мається на увазі під цим запитанням. Тоді, згадавши каміння, що впало разом із ними та, мабуть, досягло землі раніше, ніж вони, відповів:
– Ні, сер. Ми нічого не викликали. Це був землетрус.
Чоловік із зіркою якийсь час постояв, тихо роздумуючи над цією заявою. Потім запитав:
– А що таке землетрус?
– Не знаю, – сказав Зеб, який все ще був дуже розгублений.
Але Дороті, побачивши подив чоловіка із зіркою, відповіла:
– Це тремтіння землі. Під час цього землетрусу утворилася велика тріщина, і ми провалилися в неї – кінь і коляска, і все разом… каміння розсипалося й впало разом із нами.
Чоловік із зіркою розглядав її своїми спокійними, невиразними очима.
– Дощ із каменів завдав великої шкоди нашому місту, – сказав він. – І ми притягнемо вас до відповідальності за це, якщо ви не зможете довести свою невинність.
– Як ми можемо це зробити? – запитала дівчинка.
– Я не готовий відповісти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повинні зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром відкриє нам всю правду.
– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Дороті.
– Я поведу тебе до нього. Ходімо!
Він рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Дороті, впіймавши Еврику, полізла в коляску. Хлопчик сів біля неї й сказав:
– Ньо, Джим!
Жителі Скляного міста розступилися перед коляскою, а потім усім натовпом покрокували слідом. Вони повільно йшли вулицями, поки не опинилися на широкій площі, в центрі якої височів скляний палац із вежою посередині та чотирма високими шпилями по кутах.
III. Прибуття Чарівника
Вхід до скляного палацу був досить широкий, коляска заїхала всередину досить легко, і діти опинилися в чудовому залі з дуже високою стелею. Натовп ввалився слідом за ними й розташувався вздовж стін, залишивши в середині кола тільки коня, коляску й чоловіка із зіркою.
– Покажись нам, о Гвіг! – голосно покликав той.
Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася біля підлоги, потім піднялася до стелі, відкривши присутнім дивну фігуру на скляному троні, яка виникла невідомо звідки прямо під носом у Джима. Людина, котра сиділа на ньому, нічим не відрізнялася від інших мешканців цієї країни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловіка зовсім не було, зате на голові, обличчі та тильному боці долонь росли гострі шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд. Навіть на кінчику носа в нього примостилася колючка, і це було так смішно, що Дороті не витримала і розреготалася.
Почувши сміх, Чарівник зміряв дівчинку холодним поглядом, який миттєво протверезив її.
– Як ви посміли непроханими вторгнутися до заповідної Землі листелюдей? – суворо запитав він.
– Ми це зробили не по своїй волі, – відповідала Дороті.
– Як ви посміли зловмисно обрушити на наші оселі руйнівний дощ з каміння? – продовжував той.
– Ми не робили цього, – заперечила дівчинка.
– Доведіть! – скрикнув Чаклун.
– Нічого ми не збираємося доводити! – обурено вигукнула Дороті. – Якщо у вас є хоч крапелька здорового глузду, то повинні зрозуміти, що трапився землетрус.
– Ми знаємо тільки, що вчора на нас зійшов дощ з каміння, який заподіяв великої шкоди будівлям і людям. Сьогодні пройшов ще один такий дощ, а відразу за ним з’явилися й ви.
– До речі, – сказав чоловік із зіркою, суворо дивлячись на Чаклуна. – Ще вчора ти запевняв, що другого дощу з камінням не очікується. А він все-таки падав і був навіть сильнішим за перший. Яка користь від твого чаклунства, якщо воно раз у раз не справджується?
– Моє чаклунство не знає помилок, – заявила поросла колючками людина. – Я передбачив, що випаде один дощ із каменів, так і було. Вдруге з неба падали люди, кінь з коляскою і деякі камені заодно.
– Чи слід очікувати ще дощів? – запитав чоловік із зіркою.
– В жодному разі, мій Принце.
– Ні з каменів, ні з коней?
– Жодних, мій Принце.
– Ти впевнений?
– Цілком впевнений, мій Принце. Свідченням цього є моє чаклунство.
У цей момент до зали вбіг якийсь чоловік і з низьким поклоном звернувся до Принца:
– У небі знову творяться чудеса, мілорде, – схвильовано доповів він.
Принц і його свита кинулися на вулицю, щоб на власні очі побачити, що відбувається. Дороті й Зеб вистрибнули з коляски і побігли слідом за всіма, і тільки Чаклун спокійно залишився сидіти на своєму троні.
Над головою вони побачили кулю. Вона висіла в повітрі нижче, ніж палаюче сузір’я шести світил, і продовжувала опускатися, але так повільно, що, на перший погляд, здавалася майже нерухомою.
Натовп затих в очікуванні. Більше їм нічого не залишалося робити, бо відірвати очей від дивного видовища було неможливо, але й прискорити приземлення кулі вони теж не могли. Земні діти нічим не виділялися в натовпі, бо на зріст були такими самими, як пересічний мешканець Землі листелюдей, а кінь залишився в палаці Чаклуна разом із Еврикою, що мирно заснула на сидінні коляски.
Повітряна куля поступово збільшувалася в розмірах, що означало: вона точно опускається. Дороті вразила холоднокровність листелюдей, бо ж її серце мало не вистрибувало з грудей від хвилювання! Куля несла з собою нового гостя з поверхні Землі, а з ним – надію на допомогу, таку потрібну їй і Зебу.
Через годину куля опустилася настільки низько, що можна було розгледіти підвішений під нею кошик. Через дві години люди внизу вже бачили голову прибульця над краєм кошика, а через три години величезна куля повільно приземлилася на заповнену натовпом площу.
З кошика вистрибнув невеликого зросту чоловічок, зняв з голови циліндр і ввічливо з усіма розкланявся. Коротун був немолодий, з витягнутою, довгою і зовсім лисою головою.
– Що? – здивовано вигукнула Дороті. – Та це ж Оз!
Чоловічок озирнувся на неї, здивувавшись, схоже, не менше за дівчинку, але одразу усміхнувся і з поклоном відповів:
– Так, люба, Оз, Великий і Жахливий, власною персоною. Ну а ти, звичайно, Дороті з Канзасу. Я добре тебе пам’ятаю.
– Хто це? Як ти його назвала? – прошепотів Зеб дівчинці на вухо.
– Це Чарівник Оз. Хіба ти про нього не чув?
Тут до Чарівника підійшов чоловік із зіркою.
– Пане, – звернувся він до незнайомця. – Що привело вас до Землі листелюдей?
– Я й не знав, що це за місце, синку, – відповідав той із люб’язною усмішкою. – Чесно кажучи, вирушаючи в дорогу, зовсім не збирався сюди прибувати. Я живу на поверхні Землі, де, з вашого дозволу, не так гарно, як усередині. Вчора піднявся на повітряній кулі, а коли став спускатися, провалився у величезну тріщину, що утворилася під час землетрусу. З моєї кулі витекло так багато газу, що я не міг піднятися знову, а потім земля над моєю головою зімкнулася. Тож я втрачав висоту доти, поки не потрапив сюди. Якщо ви мені вкажете спосіб звідси вибратися, я із задоволенням піду геть. Прошу пробачити за заподіяні хвилювання, але я не навмисне, чесне слово.