Принц вислухав його дуже уважно. Потім заговорив знову:
– Ця дівчина, яка прибула, як і ти, з поверхні Землі, назвала тебе чарівником. Чарівник це щось на кшталт чаклуна?
– Навіть і порівнювати не можна, – швидко відгукнувся Оз. – Один чарівник вартує трьох чаклунів.
– Ну, це тобі ще належить довести, – сказав Принц. – Серед листелюдей зараз живе один із наймогутніших чаклунів, що коли-небудь виростали на кущі, але навіть він іноді помиляється. Ти коли-небудь помиляєшся?
– Ніколи! – самовпевнено заявив Чарівник.
– Ох, Озе, – засумнівалася Дороті. – Пам’ятається, в чарівній Країні Оз тобі траплялося робити помилки, й чимало.
– Нісенітниця! – сказав Чарівник, червоніючи, бо якраз цієї миті на його обличчя впав червоний сонячний промінь.
– Йди за мною, – наказав йому Принц. – Я хочу представити тебе нашому Чаклунові.
Чарівникові це запрошення не дуже сподобалося, але не прийняти його він не наважився. Тож пройшов разом із Принцом у величезний вежовий зал, а Дороті, Зеб і весь натовп поспішили слідом за ними.
Порослий колючками Чаклун сидів на троні. Побачивши його, Чарівник зі смішком сказав:
– Що за безглузде створіння!
– На вигляд він, може, й безглуздий, – неголосно промовив Принц, – але це один із найсильніших чаклунів. Його єдиний недолік полягає в тому, що він занадто часто помиляється.
– Я ніколи не помиляюся, – заперечив Чаклун.
– Зовсім недавно ти стверджував у моїй присутності, що з неба більше не падатиме каміння або люди, – нагадав Принц.
– Правильно, ну то й що?
– Ось ще одна людина, що впала з неба. Виходить, ти помилився.
– Так це одна, а не багато людей, – заявив Чаклун. – Якби з небес спустилися хоча б двоє, ви мали б рацію, стверджуючи, що я помилився. Але з’явився один чоловік, тому ніхто не може закидати мені неправду.
– Непогано, – сказав Чарівник, схвально киваючи головою. – Щасливий засвідчити, що підземні шахраї нічим не відрізняються від наземних. Ти виступав коли-небудь у цирку, брате?
– Та якось не довелося, – обережно відповів Чаклун.
– А варто було б спробувати, – серйозно порадив маленький чоловічок. – Я представляю тут Об’єднаний Всесвітній Цирк Байлума і Барні – три арени в одному наметі та ще зі звіринцем збоку. Запевняю тебе, це дивовижна компанія.
– А чим, власне, ви займаєтеся? – поцікавився Чаклун.
– Піднімаюся на повітряній кулі й кличу публіку в цирк. Щоправда, цього разу мені не пощастило: пролетів крізь землю і опустився значно нижче, ніж хотів. Але можете не хвилюватися, навряд чи хтось ще зможе проникнути до вашої Землі ластолюдей.
– Листелюдей, – поправив його Чаклун. – Якщо ти справді чарівник, міг би не помилятися в назвах.
– О, я точно чарівник, можеш не перейматися! Такий же чарівник, як ти – чаклун.
– Це ми ще подивимося, – відрізав той.
– Якщо ти зможеш довести, що вправніший за нього, – сказав Принц Озу, – я зроблю тебе в моїй країні Головним Чаклуном. А якщо ні…
– Що буде, якщо ні? – квапливо запитав Чарівник.
– Я перерву твоє життя й забороню тебе висаджувати, – відповів Принц.
– Прогноз малоприємний, – завважив Чарівник, заклопотано роздивляючись зореносну світлість. – Хоч… не біда. Будьте певні, я заткну за пояс цю стару колючку.
– Моє ім’я Гвіг, – повідомив Чаклун, звертаючи на суперника холодний безсердечний погляд. – Нумо, спробуй зрівнятися зі мною в могутності.
Він повів колючою рукою в повітрі, й почувся ніжний передзвін дзвіночків, що зливалися в чудову мелодію. З того місця, де стояла Дороті, в усьому величезному скляному залі не було видно, проте, жодного дзвіночка.
Листелюди вислухали музику без особливого інтересу. Цю штуку Гвіг проробляв щоразу на доказ своїх чаклунських талантів.
Тепер настала черга Чарівника. Він усміхнувся до присутніх і запитав:
– Чи не буде хто такий люб’язний позичити мені капелюха?
Відповіді не було з тієї простої причини, що листелюди не носили капелюхів, а Зеб втратив свій під час польоту.
– Гм! – сказав Чарівник. – Чи не буде тоді хтось такий добрий позичити мені носовичок?
Носової хустки також ні в кого не виявилося.
– Ну що ж, – знизав плечима Чарівник. – Тоді, якщо дозволите, я скористаюся власним капелюхом. Тепер, шановна публіко, стежте за мною уважно. Як бачите, в рукавах у мене нічого немає і в кишені теж нічого не заховано. Ну і капелюх, зрозуміло, порожній. – Він зняв з голови капелюха, повернув його догори дригом і енергійно потряс.
– Покажи-но мені, – зажадав Чаклун.
Він взяв капелюха, ретельно оглянув його й повернув Чарівникові.
– А зараз, – продовжував дідок, – я з нічого зроблю щось.
Він поставив капелюха на скляну підлогу, виконав над ним кілька ритмічних па, потім підняв, і – під капелюхом з’явилося маленьке біле порося, розміром не більше за мишу, яке почало бігати, стрибати і тонесенько верещати.
Публіка стежила за всім цим, затамувавши подих, бо ніхто з них ніколи не бачив свиней, ні великих, ні маленьких. Чарівник нагнувся, посадив крихітне створіння на долоню, вхопив його за голову великим і вказівним пальцями однієї руки, а за хвіст – пальцями другої й розділив навпіл, причому кожна половинка одразу перетворилася на порося, ціле й неушкоджене. Потім Чарівник пустив одного з них гратися на підлозі, а другого знову розділив навпіл. Це дивовижне заняття він продовжував доти, поки в нього під ногами не назбиралося цілих дев’ять крихітних поросят, які то верещали, то кумедно хрюкали.
– Тепер, – сказав Чарівник, – створивши з нічого щось, я маю намір знову повернути його в ніщо.
Із цими словами він зловив двох поросят і стиснув їх разом так, що вийшло одне порося. Потім піймав ще одне, притиснув його до першого, й воно зникло. Поступово всі дев’ять поросят зліпилися в одне. Чарівник накрив його капелюхом, зробив над ним таємничий жест, і, коли підняв, там нічого не було.
Дідок розкланявся перед натовпом, котрий мовчки спостерігав за цими маніпуляціями, а Принц промовив своїм незмінно байдужим голосом:
– Ти й справді великий чарівник, навіть могутніший за мого Чаклуна.
– Недовго йому бути великим чарівником, – пробурчав Гвіг.
– Чому це? – здивувався Оз.
– Тому що я зупиню твоє дихання, – була відповідь. – А ти, як я зрозумів, настільки безглуздо влаштований, що не зможеш жити, не дихаючи.
Оз не на жарт стривожився.
– Скільки часу тобі на це знадобиться? – запитав він.
– Близько п’яти хвилин. Отже, я починаю. Дивись на мене уважно.
Він почав виробляти дивні рухи тіла перед носом Чарівника, але маленький чоловічок і не подумав на нього дивитися. Замість цього він розкрив свою шкіряну валізку, дістав з неї кілька гострих ножів і з’єднав їх один з одним, так що вийшла довга шабля. Залишилося прилаштувати держака, однак Оз відчув, що чари Чаклуна почали діяти й дихати йому стає дедалі важче.
Тоді Чарівник кинувся вперед зі своєю шаблюкою, розмахнувся, крутнув її разів зо два над головою і завдав потужного удару, яким розсік Чаклуна навпіл.
Дороті заверещала від жаху й закрила очі, а коли відкрила, то побачила дві половинки Чаклуна, що лежали окремо одна від одної на підлозі. Всередині в нього не було ні кісток, ні крові. У розрізаному вигляді його тіло нагадувало скибочки ріпи або картоплі.
– Що за..? Та він же овоч! – скрикнув вражений Чарівник.
– Природно, – погодився Принц. – Ми всі в цій країні – овочі, а ви хіба ні?
– Ми – ні, – відповідав Чарівник. – Люди з поверхні Землі складаються із плоті та крові. Ваш Чаклун помре?
– Звичайно. Загалом він уже мертвий і дуже скоро зів’яне. Його слід негайно висадити, щоб проросли нові Чаклуни, – пояснив Принц.
– Як же це так виходить? – запитав здивований Чарівник.
– Якщо ви пройдете зі мною в громадські сади, – відповідав Принц, – то я вам відкрию і продемонструю таємниці нашого Рослинного Королівства.
IV. Рослинне королівство
Після того, як Чарівник витер із шаблі картопляний сік, розібрав її та склав у валізку, чоловік із зіркою велів своїм людям доправити обидві половинки Чаклуна в громадські сади.
Джим, почувши, що вони направляються в сади, нагострив вуха і виявив готовність приєднатися до процесії, сподіваючись знайти там щось їстівне. Зеб опустив верх коляски і запросив Чарівника приєднатися до їхньої компанії. Сидіння було широке, на ньому могли вільно поміститися двоє дітей і доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив із зали, стрибнуло йому на спину і зручно там влаштувалося.
Процесія повільно рухалася вулицями міста. Її очолив носій останків Чаклуна, за ним слідував Принц, потім – Джим, який тягнув коляску з мандрівниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вміли ні усміхатися, ні хмуритися.
Скляне Місто складалося з кількох красивих густонаселених вулиць. Відразу за містом розкинулася широка рівнина, засаджена садами, яким давали життя безліч балакучих струмків. Через сади пролягали доріжки, а водні перешкоди долалися завдяки скляним місткам надзвичайної краси. Тож Дороті й Зеб вийшли з коляски і покрокували пішки поруч із Принцом, щоб краще розгледіти рослини і квіти.
– Хто побудував ці прекрасні мости? – запитала дівчинка.
– Їх ніхто не будував, – відповів чоловік із зіркою. – Вони самі виросли.
– Як дивно, – сказала Дороті. – А скляні будинки у вашому місті теж виростають самі?
– Звичайно! – була відповідь. – Їм, щоправда, потрібно багато років, щоб піднятися на повний зріст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ із каменів побив деякі вежі й поколов дахи.
– Хіба їх не можна полагодити? – запитала Дороті.
– Ні, але з часом вони зростуться самі. Нам залишається тільки чекати.
На околицях міста траплялося чимало розкішних квітників, але Дороті ніяк не вдавалося визначити, які квіти там росли, бо їхнє забарвлення постійно змінювалося завдяки грі променів, що виходили з шести світил. Квіти були то рожевими, то білими, часом блакитними, а інколи – жовтими. Низькорослим широколистим рослинам теж добре рослося на цій землі, їх також не обійшла невпинна зміна кольору.
Коли процесія дісталася лугу, Джим поспішно нахилився до трави і став її пощипувати.
– Нічого собі країна! – бурчав він, ні до кого особливо не звертаючись. – Поважний кінь змушений харчуватися рожевою травою!
– Вона радше фіолетова, – поправив його Чарівник, висунувшись із коляски.
– А тепер блакитна, – поскаржився кінь. – Все одно що веселку жуєш.
– І як вона на смак? – поцікавився Чарівник.
– До речі, непогана, – зізнався Джим. – Було б її в достатку – я б на колір не дивився.
Тим часом компанія досягла краю свіжозораного поля, і Принц, озирнувшись до Дороті, оголосив:
– Ось тут ми висаджуємо рослини.
Кілька листелюдей зі скляними лопатами вийшли наперед і почали рити яму. В неї вони опустили обидві половинки Чаклуна і закидали зверху землею. Інші тим часом принесли води зі струмка і полили грядку.
– Він скоро повинен зійти, – сказав Принц. – А з часом перетвориться на пишний кущ, з якого можна буде зібрати кілька добірних чаклунів.
– Невже ви всі виростаєте на кущах? – запитав вражений хлопчик.
– Звісно, – відповіли йому. – А у вас на поверхні Землі хіба не всі люди виростають на кущах?
– Ми про таке й не чули.
– Подумати тільки! Якщо ви підете за мною в один із наших громадських садів, я розповім і покажу вам, як ми ростемо в Землі листелюдей.
Виявилося, що місцеві жителі, хоч і могли гуляти по повітрю, вважали за краще все-таки пересуватися по землі. У їхніх помешканнях не було сходинок, вони їх не потребували, але по пласкій поверхні ходили, як звичайні люди.
Маленька група мандрівників слідувала за Принцом по доріжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарешті не підійшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим відмовився покинути луг, насолоджуючись травою, тому Чарівник вийшов з коляски і приєднався до Дороті й Зеба, а кошеня бадьоро почимчикувало за ними.
За огорожею рівними рядами росли дивного вигляду рослини. Їхнє широке листя, витончено вигинаючись, майже торкалося землі. В серцевині кожного красувалася красиво вбрана листелюдина. Одяг, схоже, ріс прямо на ній.
Листелюди, котрі зростали на кущах, були різного віку: від крихітного немовляти до цілком дорослих чоловіків і жінок. На кущі можна було побачити бутони, квітки, немовлят, підлітків або юнаків, але всі вони, навіть цілком зрілі, залишалися нерухомими й мовчазними, наче позбавлені життя. Тільки тепер Дороті стало зрозуміло, чому серед листелюдей вона не бачила дітей, – обставина, котра досі залишалося для неї загадкою.
– Справжнє життя для нас починається лише після того, як нас зірвуть із куща, – пояснив Принц. – Зверніть увагу на те, що всі листелюди з’єднані зі своїми рослинами стопами ніг. Досягнувши повної зрілості, вони легко відділяються від стебла й одразу починають рухатися й розмовляти. Поки вони ростуть, про них не можна навіть сказати, що вони живі, але, будучи зірваними, всі як один стають добрими громадянами.
– І скільки ви живете після того, як вас зірвуть? – запитала Дороті.
– Це залежить від догляду, – відповіли їй. – За рясного поливу, уникаючи нещасних випадків, ми можемо прожити років зо п’ять. Особисто я був зірваний шість років тому, але наша сім’я славиться довгожительством.
– А чим ви харчуєтеся? – поцікавився хлопчик.
– Харчуємося? Ми взагалі не їмо! Наше тіло досить тверде, тож нам потрібно не більше їжі, ніж картоплі.
– Але картопля іноді дає ростки, – завважив Зеб.
– На жаль, і з нами буває таке, – відповідав Принц. – Це страшне нещастя, тоді нас доводиться негайно висаджувати.
– А де ви виросли? – поцікавився Чарівник.
– Я покажу вам, – почули вони у відповідь. – Будь ласка, йдіть за мною.
Вони зайшли за невисоку огорожу, де ріс всього один кущ, красивий і пишний.
– Ось, – оголосив Принц, – це королівський кущ листелюдей. Всі принци й правителі з незапам’ятних часів виростали на цьому кущі.
Подорожні в подиві зупинилися перед величною рослиною. На основному стеблі росла струнка дівчина з такою бездоганною фігурою й таким милим личком, що Дороті подумала: прекраснішого створіння вона не бачила ще ніколи в житті. Вбрання красуні спадало м’якими складками, рукава тонули в легкій мереживний піні. Шкіра її була гладкою, наче полірована слонова кістка, а поза виражала гідність і грацію.
– Хто це? – з цікавістю запитав Чарівник.
Зореносний Принц пильно оглянув дівчину на кущі. Коли він відповідав, у його завжди рівному й холодному голосі прозвучало деяке здивування:
– Це моя наступниця і, отже, майбутня правителька країни. Це Королівська Принцеса. Коли вона цілком дозріє, я змушений буду відмовитися від верховної влади на її користь.
– А хіба вона ще не дозріла? – здивувалася Дороті.
Принц, проте, не поспішав з відповіддю.
– Не зовсім, – мовив він нарешті. – Гадаю, її треба буде зірвати через кілька днів. Я не дуже поспішаю піти у відставку на насіння.
– Я вас розумію, – кивнув Чарівник.
– Це, мабуть, найнеприємніше, що є в нашому рослинному житті, – продовжував Принц, зітхнувши. – Перебуваючи в повному розквіті сил, ми змушені поступатися дорогою іншим, нас ховають у землю, щоб ми дали паростки нового життя.
– Я впевнена, що Принцесу вже пора зривати, – заявила Дороті, уважно розглядаючи чарівну дівчину на кущі. – Більшої краси й уявити собі не можна.
– Не вигадуйте, – поспішно відгукнувся Принц. – Вона може потерпіти ще кілька днів, а я згоден правити доти, доки не врятую країну від вас, непроханих гостей.
– Що ви збираєтеся з нами робити? – занепокоївся Зеб.
– Ще не вирішив остаточно, бо не дозрів новий чаклун. Чарівника, мабуть, залишу при собі. Схоже, він вправний у своєму ремеслі й може бути корисний нам. Всіх інших належить знищити – в той чи той спосіб, причому висаджувати вас я не збираюся: нам тут не потрібні ні коні, ні кішки, ні люди із плоті та крові!