Після стрілянини і прогулянки до готелю «Ореанда» і назад ми зайшли до ресторану «Бакинський дворик» і пообідали. Тео замовив собі салат «Баку» і довго його вивчав, розділяючи на інгредієнти. У ньому з кожним місяцем усе більше й більше відчувається майбутній шеф-кухар. Рік тому ми приїздили до Ялти з Сімеїзу в музей Чехова, на Білу дачу. Цього разу через погоду настрій був немузейний, і ми останнім автобусом о 6 годині вечора вирушили назад до Фороса.
6 січня. Крим. Форос
Зранку я зателефонував Наташі до Кацівелі й сказав, що ми приїдемо ближче до обіду. Погода прохолодна, сонця практично немає. Сіли на маршрутку і помилково вийшли трохи раніше, в Понизівці. Зате пішки прогулялися кілька кілометрів повз паркан величезного недобудованого з радянських часів комплексу, що належить уже багато років олігархові Коломойському, який живе в Швейцарії. Хотів було показати заодно дітям і Лізі Інститут гідрофізики морів зі шторм-басейном, але з огляду на те, що ми хотіли ще погуляти по Сімеїзу, переніс цей візит на наступний раз. Наташа підготувалася до нашого приїзду занадто серйозно. Приготувала борщ, салати, котлети. Я купив по дорозі пляшку коньяку. Обідали весело. З нами обідали дочка і внучка Наташі. Наташа щосили готується до майбутнього курортного сезону. Хоче домовитися з Інститутом гідрофізики з приводу місця для автостоянки для постояльців готелю, планує роботу своїх торгових точок у Сімеїзі й тут, у Кацівелі. З її енергією можна буде не дивуватися, якщо виявиться, що вона не тільки менеджер готелю, а також його шеф-кухар, а за сумісництвом працює менеджером іще в двох-трьох готелях.
Коли я пояснив Тео і Антону, що всі ці готелі є частиною гаражного кооперативу, вони не повірили. Тоді ми підійшли до сусіднього п’ятиповерхового готелю, весь перший поверх якого є автомобільні гаражі зі справжніми гаражними воротами, на яких висять приклеєні папірці «ГАРАЖНИЙ КООПЕРАТИВ». Хлопчаки розсміялись. А потім ми сходили і крізь паркан подивилися на недобудовану «гаражну» каплицю, нижня частина якої один в один нагадує гараж. До великої «гаражної» церкви вже не ходили. Вона теж недобудована, але насправді на гараж не схожа. Напевно, голова кооперативу будував тут каплицю і церкву, щоб заручитися про всяк випадок підтримкою православної церкви, адже всі ці споруди незаконні й нелегальні. Але, напевно, домовившись із місцевою владою про ненапад, зрозумів, що церква йому вже не потрібна, а значить – можна і каплицю, і церкву не добудовувати. Краще побудувати ще один п’ятиповерховий «гараж» для відпочиваючих. Кількість нелегальних готелів у Криму обчислюється тисячами, а то й десятками тисяч. Місцевій владі з ними боротися немає сенсу. Замість податків ці готелі розраховуються хабарами з прокуратурою, міліцією, податковою інспекцією та всіма іншими місцевими органами. Крім того, ті ж прокурори й міліціонери можуть у будь-який момент приїхати і відпочити й повечеряти безкоштовно, можуть попросити взяти на кілька днів на відпочинок своїх друзів і родичів. Я, щоправда, теж провів у цьому готелі кілька днів безкоштовно минулого листопада. Але мене запросив співвласник попрацювати над романом, що я і зробив. Навесні, в квітні або травні, можна знову приїхати на тиждень. Тут є де погуляти, і працюється в кримській тиші чудово.
Попрощавшись із Наташею і її донькою, ми вирушили пішки до Сімеїза. Дорога над морем завдовжки не більше двох кілометрів здавалася нескінченною, бо кожні хвилин п’ять ми зупинялись, аби помилуватися то морем, то горами. Під горою Кішка цього разу не було скелелазів. У самому Сімеїзі постояли, подивилися з сумом на віллу «Ксенію», в якій 1990 року працювало кафе. Ми сюди приїхали в жовтні того року з Лізою, через рік після вінчання. У магазинах нічого не було, крім заварних тістечок по 15 копійок, консервованих бичків у томаті й перлової крупи. У тому кафе тістечок не було, але була кава. І ми купували тістечка в магазинчику поблизу і зі своїми тістечками йшли на віллу «Ксенію» пити каву. Нині ця вілла, як і сусідні старовинні будівлі, перебуваютьу такому стані, що може просто розсипатись, як картковий будиночок. Якби ми не пообідали у Наташі в «Чарівному полоні», можна було б попоїсти у кримських татар навпроти парку, що спускається до моря. Але ми прийшли в «Сову», де годину мучилися, намагаючись дограти одну-єдину партію в російський більярд. Великий більярдний стіл явно не хотів, щоб ми отримали від гри задоволення. Кулі просто не хотіли пролазити в лузи. Першим здався Антон, сівши зі склянкою пепсі за стіл і занурившись у якусь інтернет-гру. Потім утомився Тео, і нам із Лізою довелося просто добивати оплачений час. Так цю гру ми і не дограли і вирішили більше в російський більярд не грати. «Американка» куди легша та приємніша.
Коли вийшли з «Сови», на Сімеїз вже опускався прохолодний непривітний вечір. Ми піднялися маршруткою на Севастопольське шосе і дочекалися маршрутки на Форос. Увечері намагалися дивитись телевізор, але нічого цікавого не могли знайти.
8 січня. Крим. Форос
Із вікна однієї зі спалень добре видно Чорне море, а з кухні – Фороську церкву на горі над селищем. Видно і перевал Байдарські ворота. Сьогодні ми з Тео і Антоном зробили сходження. Спочатку години дві піднімалися нелегкими, іноді крутими стежками до церкви. Антон наполіг на тому, щоб узяти з собою дволітрову пляшку води та свій планшет. Тож йому довелось іти з рюкзаком на плечах. Він утомлювався частіше, ніж ми з Тео, і тому доводилося робити зупинки. Нагорі ми спочатку постояли на майданчику біля церкви, з якого було видно не тільки Форос із морем, але й сусідні селища. Я знову розповів Тео і Антону, як ми були тут із Лізою 1992 року, коли церкву тільки готували до нового відкриття. Точніше, її було відкрито, але ремонт іще продовжували. Нас зустрів священик, отець Петро. Він мені запропонував подзвонити в щойно підвішений дзвін. Я тоді потягнув за канат кілька разів, розгойдуючи дзвін, але потім, після першого лункого удару, язик дзвона обірвався і гучно брязнув на землю. «Нічого страшного, – сказав священик, – погано закріпили! Ходімте до мене, вип’ємо чаю!» І ми зайшли в його низенький, приземкуватий будиночок на краю скелі поблизу церкви. Він поставив на стіл банку з варенням. Сказав, що віруючі бабусі йому постійно приносять варення і мед. Потім, кілька років потому, ми дізналися, що отця Петра вбили. Убив його солдат-дезертир, якого він прихистив у себе в будинку. Його потім знайшли. Хлопець пояснив, що вбив, аби пограбувати, щоб були гроші виїхати куди-небудь подалі. Грошей він у отця Петра не знайшов. У того не було грошей. У нього було з десяток банок із різним варенням. У церкві теж нічого було красти. Потім ми з хлопцями зайшли всередину. У церкві на нас обернулася пара з маленьким хлопчиком років шести. Ми поставили п’ять свічок «за Україну», постояли перед іконостасом, обабіч якого стояли дві прикрашені новорічні ялинки. Коли вийшли, пара з хлопчиком сідала в машину з київськими номерами. Чоловік підійшов до мене і сказав, що ми з ним знайомі й зустрічалися в 90-х роках на Петрівці. У нього там був торговий контейнер із книгами. Поговорили хвилин п’ять, побажали один одному удачі й попрощалися. Тео і Антон погодилися піднятися ще вище, на перевал, де працює ресторан, у якому подають великі смачні чебуреки. Туди йшли вздовж звивистої дороги. Дісталися хвилин за тридцять, із зупинками, щоб милуватися кримськими краєвидами. У ресторані було безлюдно. Працював інтернет, і Антон відразу ввімкнув свій планшет і захопився якоюсь грою. Ми сіли в першій залі біля вікна. Замовили три порції чебуреків і колу. Відзначили закінчення наших чергових зимових кримських канікул. Антон учергове нагадав мені про обіцянку купити йому відразу після повернення додому потужний стаціонарний комп’ютер.
9 січня. Севастополь
Поїзд іще стоїть. Біля вокзалу – мікроавтобус партії «Русское единство», розмальований трибарвними російськими прапорами з боків. Ніколи не чув про таку українську партію, але це не дивно. В Україні в Міністерстві юстиції зареєстровано 184 політичні партії. Пам’ятаю тільки один випадок, коли Міністерство юстиції відмовилося реєструвати партію через назву «Партія прихильників Путіна». Дивно, що вони зареєстрували партію «Русское единство»! Може, тому, що між словами «русский» і «российский» є велика різниця, яку безліч українців не помічають. Я ж теж «русский», етнічний «русский» громадянин України. Але я не «российский», тому, що не маю ніякого відношення до Росії, до її політики, не маю і мати не хочу російського громадянства. Мабуть, тому партію зареєстрували як партію українських «русских». Тоді чому на мікроавтобусі «российские» прапори? Тому, що «русского» прапора не існує?!
У вокзальному кіоску купив місцеві газети. У них – морок: погані українські та хороші російські новини. Українські новини всі про майбутню громадянську війну. Заспокойтеся, громадяни та журналісти! Громадянської війни не буде! Ті, хто її анонсують, видають бажане за дійсне. Адже громадянська війна – це війна однієї активної частини народу з іншою активною частиною народу. Одна частина активно, до тремтіння в руках хоче змін, інша активно, до такого ж тремтіння в руках не хоче цих змін. Тепер скажіть мені: ви де-небудь бачите дві однаково активні частини українського народу? Я не бачу. «Беркут» бачу, «тітушок» бачу, «спонсорську» зеленку бачу, замовлене «правосуддя» бачу, а дві не згодні одна з одною половинки одного народу – ні! Чому ж їх немає, цих половинок? Чому тільки одна половина виявляє активність, заявляючи словом і ділом про своє бажання жити по-іншому? Чому друга половина мовчить і дивиться український телевізор? Або погоджується під обіцяні 400 гривень з’їздити на мітинг для захисту влади на наданому владою автобусі, а потім, повернувшись, плюється і розповідає, що після поїздки змусили розписатися за отримання 200 гривень, а на руки дали тільки 100, повідомивши, що інші 100 утримані «за проїзд»? Так було з бюджетниками із Житомирської області, та, напевно, не тільки Житомирської.
Тео і Антон пересварилися з Ґабріелем – усі троє хочуть спати на верхній полиці. Я готовий спати на нижній. Зрештою Тео, як найрозумніший і найсерйозніший, вирішив погасити конфлікт своїм рішенням теж спати внизу.
У країні все-таки тривають новорічні свята-канікули. Тривають і на Євромайдані, всюди. Якщо все буде «по-українськи», то нова політична протестна активність почнеться 20 січня, після того, як на Водохрестя всі викупаються в ополонках. Хоча цього року і повітря, і вода тепліші. Льоду немає. Так що можна буде з берега заходити у води Дніпра і тричі занурюватися в ці води з головою. Бог Трійцю любить. Минулого року ми занурювалися з братами Капрановими, Лесею Ганжею, іншими письменниками, видавцями і критиками на березі Гідропарку навпроти Печерської лаври.
10 січня
День починався спокійно, ми приїхали з вокзалу додому і розслабилися за чаєм. Я думав, що країна святково «проспить» до Водохреща, до 19 січня, а на Водохреще всі дружно викупаються в ополонках озер і річок, помоляться, попрощаються з традиційно безкінечними новорічно-різдвяними святами і кинуться знову в бій, розділившись на революціонерів, контрреволюціонерів, служителів і охоронців режиму Януковича та переляканих непередбачуваним майбутнім пасивних глядачів цих баталій. Таких «глядачів» – більшість. Так ось, день починався спокійно, а закінчився «як завжди» – бійкою-битвою з «Беркутом» під Святошинським районним судом Києва, де сьогодні оголосили вирок типовим українським «терористам», яких тепер називають «васильківськими терористами», тобто терористами з маленького містечка Василькова, що за 40 км від Києва. За підготовку терористичного акту – підриву пам’ятника Леніну в іншому містечку – Борисполі – їм дали по 6 років тюремного ув’язнення. Під час оголошення вироку суд уже було оточено «свободівцями», адже і заарештовані є членами цієї партії. Поруч із судом чергував автобус із «беркутівцями» на випадок «масових заворушень». І цей випадок мав місце, хто б сумнівався! «Свободівці» спочатку заблокували і не випускали з будівлі суддю, який засудив «терористів» до тюремного терміну, потім почали розгойдувати автобус із «беркутівцями», урешті-решт, дозволили бійцям вийти і пройти через «коридор ганьби», у цей час знімали обличчя «беркутівців» на камеру, щоб їхні знайомі та сусіди їх ідентифікували і виклали в інтернет їхні імена, прізвища та адреси. Як там опинився Юрій Луценко, я не зрозумів, але саме його побили «беркутівці». До «Свободи» він ніякого відношення не має, але до Майдану має, все-таки один із польових командирів Помаранчевої революції і колишній міністр внутрішніх справ за Ющенка. За першою версією, він намагався зупинити можливе зіткнення між «свободівцями» і спецзагоном міліції. МВС заявило, що він постраждав тому, що був напідпитку.
Увечері на прямому ефірі ТВі Арсен Аваков кинув пюпітр у депутата Партії регіонів Олега Калашникова, який «зажив слави» тим, що кілька років тому в наметовому містечку біля Верховної Ради побив журналістів знімальної групи СТБ через запитання, що не сподобалися йому, і силою відібрав касету із записом. Якби не ведучий, який зупинив Авакова, коли той кинувся на Калашникова, була б чергова бійка у прямому ефірі.
11 січня. Субота
Холодно. На мансардному «дитячому» поверсі квартири +13° Цельсія. Тому хлопці спали внизу на канапі. Тільки Ґабріела залишалась у своїй кімнаті нагорі, але у неї є електричний обігрівач.
А в Харкові проводили форум євромайданів. Координував форум письменник Сергій Жадан. Коли євромайданівці зібралися в книгарні «Є», щоб обговорити подальшу стратегію, на магазин напало кілька десятків «тітушок». Вони увірвалися всередину, почали розбивати кийками вітрини з книгами, пустили всередину магазину сльозогінний газ. Побили охоронця магазину, що намагався їх зупинити. Він у лікарні, може втратити зір.
12 січня. Неділя
На Майдані Незалежності відбулося перше 2014 року народне віче. Зібралося 150 тисяч осіб. Із боку Європейської площі зранку шикувалися машини Автомайдану, щоб зробити черговий автопробіг до резиденції Януковича.
Віче розпочалося з молитви і виступів священнослужителів різних конфесій. Потім виступили активісти Автомайдану, повідомили про свої плани на сьогодні. Виступи політиків і активістів закінчилися нормальним рок-концертом за участю гуртів «Mad Heads», «Мандри», «Атмосфера» та інших.
13 січня. Понеділок
Зранку було дивно і підозріло тихо.
І не дарма! Годині о десятій кілька десятків людей із однаковими пов’язками на рукавах – синьо-жовтими з червоною смужкою, що розділяла ці два кольори, – напевно, щоб вони відрізняли один одного від активістів Майдану, які носять просто синьо-жовті пов’язки на рукавах – спробували розбирати барикади з боку Бессарабки і ЦУМу. Один із них через гучномовець заявив, що на Майдані зібралися бездомні та безробітні й киянам цей бардак набрид! Цих «активістів» охороняв загін «спортсменів». Одначе навіть почати розбирати барикади їм не вдалося, бо до охоронців цієї барикади відразу прийшли на допомогу кілька сотень майданівців із Майдану Незалежності. Вони відтіснили «представників киян». «Спортсмени» в конфлікт не втручалися. Після двадцяти хвилин взаємних образ і словесних перепалок «представники киян» пішли разом зі своєю охороною.