А одного разу трапилось ось таке: Анна Михайлівна, коли хлопчиків не було вдома, попросила мене принести їй словник Макарова з полички в Торіка, але я помилився дверима і потрапив до кімнати, де ще ніколи не був. Я мав би відразу відступити, однак я про це забув, так мене разом здивувала обстановка й атмосфера цієї кімнати. Немов з іншого дому: залізне ліжко, два нефарбовані стільці, обдертий умивальник, на ньому гребінець, мило та зубна щітка і більш нічого. На столі валялись книжки; назв я не міг прочитати з порога, але впізнав їх за форматом – цю словесність тоді називали «брошурами», і про той же хід думок говорив прибитий кнопками до шпалер портрет Лассаля. Подивившись на все це, я причинив двері, розшукав у Торіка словник, поніс його Анні Михайлівні й у коридорі зустрів Ліку: дивлячись перед собою, вона ретельно відвела плече, щоб я якось не зачепив її за формений темно-зелений рукав, і пройшла в ту кімнату до себе.
VI. Ліка
Улітку Мільгроми жили на Середнім Фонтані. Дача була на десятій станції[55]: достатньо для старого тубільця назвати цей номер, щоб піднялась із забуття перед очима його одна з найхарактерніших картин нашого тодішнього побуту.
Якби мені доручено було написати монографію про десяту лінію, я б почав здалека, і зі сюжету надзвичайно поетичного. Багато вже разів, почав би я, оспівували художники слова таємничу вабливу силу нічного сріблястого світила, якому, говорять, коряться морські припливи (на Чорному морі висота припливу близько вершка, але це справу не обходить). Зате, наскільки мені відомо, ніхто ще не оспівував привабливий магнетизм світила денного; а тим часом, є у природі одна істота, яка не тільки ім’я своє і самий вигляд запозичила в сонця, але й активно править йому своє богослужіння від сходу до заходу, весь час обертаючись обличчям до колісниці життєдавця Феба, і т. д. Від соняшника монографія перейшла б до його насіння і ретельно зупинилася б на вагомости цього інституту, не з погляду ботаніки, і навіть не гастрономії, а соціальної. Символ плебейства, з презирством кажуть огудники; але це не так просто. На десятій станції я бачив і не раз, як найвитонченіші формації людські, модниці, директори банків, жандармські ротмістри, передплатники товстих журналів, струшуючи кайдани цивілізації, брали в ліву руку «фунтик» із просаленого паперу, двома перстами правої черпали з нього замкнутий у сіро-смугасту кобуру поцілунок сонця, і вишукана їхня розмова, з безладної міської прози, оберталася на мірну скандовану мову з частими цезурами, у вигляді пауз для спльовування лушпайки. Цей обряд об’єднував усі класи, пані й покоївку, панича і двірника; і повинна ж бути якась особлива таємна природна звитяга в тих точках земної поверхні, де відбувається таке соціальне диво, – де оголюється підґрунтя людське, вічно те саме під усією строкатістю класових жакетів й інтелектуальних плюмажів, і, на заклик дачного сонця, відгукується зо всіх уст єдиний загальний підшкірний міщанин… Утім, це спостерігалося, головним чином, після заходу згаданого світила, так що символізм тієї монографії навряд чи вдалося б витримати послідовно; але головна думка її, наполягаю, правильна. Найхарактернішою рисою десятої станції було те, що всі там лузали «сємочкі» (ніколи і ніхто в нас цього слова інакше на вимовляв), і любили це заняття, і незліченим тлумом щовечора стікалися туди на соборний цей обряд, і під акомпанемент його укладали договори, обговорювали ідеї, виливали закохану душу і вмовляли про взаємність…
Сюди я, з дозволу хазяїв, привіз одного разу знайомого живописця. У нас у місті була дружня компанія художників півдня[56]; спільний приятель наш, відомий у ті роки поет, драматург і белетрист[57], описав її колись під прізвиськом «дванадцять журавлів»; двічі на місяць вони п’яно й весело вечеряли в одному з грецьких ресторанчиків, позаду Міського театру, неохоче пускаючи у своє середовище іноді й письменників; мене пускали за клопотанням того драматурга, «за любов до Італії», і за умови (після одного досвіду) «ніколи не писати у газеті про картини». Один з них, побачивши мене якось на виставі в ложі в Анни Михайлівни, попросив:
– Познайомте мене: цікаві голови у всієї цієї сім’ї.
Я зрозумів, що множина – це аби очі відвести, а змалювати він хоче Марусю.
Але, сидячи у них за столом, він раптом звернувся до Анни Михайлівни гучно, з діловитою відвертістю фахівця, що говорить про свій фах:
– Що за нечувана красуня ваша молодша дочка!
Ми всі, чоловік десять за столом, здивовано обернулися до Ліки. Ніколи жодному з нас це на ум не спадало; можливо, і рідним її теж. Ліка була ледве не просто нечепура, волосся скручувала редькою на маківці, і та редька завжди сповзала на бік; вона гризла нігті, і панчохи в неї, погано натягнуті, кривилися гармонікою з-під не зовсім ще довгої спідниці.
Головне – уся вдача її, чужа і різка, не в’язалася з уявленням про привабливість, – не спаде ж на думку людині придивитися, чи довгі вії в городового. Присвячений їй Серьожою «портрет» починався так:
А мав рацію художник, я тепер побачив. Дивно: проста миловидність відразу впадає в очі, а справжню велику красу треба «відкрити». Чорне волосся Ліки, там, де не було розпатлане, відливало темною синявою, точнісінько відтінку морсь- кої води в затінку між скелями в дуже яскравий день. Сині були й очі, у цю хвилину з величезними злими зіницями, і від вій падала тінь на півщоки. Лоб і ніс становили одну пряму лінію, грецьку, майже без западини; верхня губа за малюнком нагадувала геральдичний лук, нижня ледь видавалася у зневажливому виклику назустріч кривдникові. Від образи вона кинула ложку, і я побачив її пальці, як олівці, довгі, тонкі, прямі, на вузькій довгій кисті; і навіть покусані краї не порушували овальної форми нігтів. Перш ніж вскочити, вона обурено підняла плечі, і коли опустила їх, я вперше побачив, що вони, хоч і дуже ще дитячі, змальовані Богом із капітолійської Венери, – похилі, дві сторони високого трикутника, без подушок біля переходу до передпліччя… Але ложка впала так, що бризки борщу з вершками розлетілися по всіх навколишніх лицях; стілець упав, коли вона скочила; і, не сказавши жодного слова, пішла з їдальні.
– Бачу, – зітхнув художник, – не захоче панянка позувати.
Анна Михайлівна була дуже збентежена і без кінця вибачалася; гості, здається, не образилися, але чомусь дуже скривдженим відчув себе я. Якби не те, що взагалі я з Лікою ніколи і двоє слів не сказав, я б того ж вечора постукав би до її камери, увійшов би, не дочекавшись «увійдіть», і вилаяв би її всіма словами, які тільки друком дозволені. Але випадково ця можливість влаштувати їй сцену нагодилася мені через кілька днів.
Було це так: одного разу вночі ми великою компанією підіймалися кручею, вервечкою, я передостанній, а за мною – Ліка. Вранці пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-під ніг у Ліки раптом викотився камінь, вона скрикнула, сіла і її повільно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився і схопив її за руку.
– Пустіть руку, – сказала вона сердито.
Прикрість мене взяла; як малу дитину, я потяг її вгору, і вона, немов і справді мале дитя, викручувалась і ліктем, і плечима, але ж таки дісталася до міцного ґрунту. Там я її відпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, і видно було, що в душі в неї відбувається боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я відсторонився, дав їй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сіла, потираючи кісточку.
– Не треба чекати, – сказала вона крізь зуби, все дивлячись убік.
– Пройде, тоді й підемо, – відповів я, щиро скаженіючи. – За моїми правилами не залишають саму неповнолітню дівчину, яка підвернула ногу, навіть якщо вона невихована.
Довга пауза; зверху й голосів уже не було чути, супутники наші перевалили через край обриву. У мене відлягло роздратування, я розсміявся і запитав:
– У чому річ, Ліко; або, якщо завгодно, у чому річ, Лідіє Гнатівно, – за що ви так мене зненавиділи?
Вона знизала плечими:
– І не думала. Ви для мене просто не існуєте. Ні ви, ні… – вона пошукала слово і знайшла цілу тираду: – ні уся ця юрба непотрібних навколо Марусі, і Марка, і мами.
– Від базік, що брехні ще не кинули, поведи в стан, де гинуть і гинули[58]?
– Можете вищиряти зуби, мені і це все одно. І принаймні не до стану тих, «що гинуть».
– А яких?
Вона знову смикнула плечима і промовчала, розтираючи ногу. Півмісяць світив їй просто в обличчя; мав рацію той художник.
– Знаєте? – заговорив я. – Одного разу, коли у вас був такий вираз обличчя, Серьожа підштовхнув мене і сказав: Жана Д’Арк чує голоси.
Раптом вона повернулася до мене і подивилася просто у вічі, перший раз і, здається, в останній за все наше знайомство; і мимоволі я згадав слово: подивиться – як світ прихилить. Не в сенсі ласки або милості, погляд її був чужий і мене зовсім не обходив; але переді мною відкрилося віконце у незнайомий темний сад; і, попри темряву, не можна було не усвідомлювати, що великий чийсь сад.
– Ви мене витягли, – сказала вона іншим тоном, спокійно і чемно, – даремно я на вас ощирилася; щоб спокутувати – я вам цього разу відповім серйозно, хоча, взагалі, право, нема чого і нема про що говорити. Серьожа, якщо бажаєте, мав рацію: «голоси». Я їх постійно чую, зусібіч; вони шепчуть або кричать одне й те саме, одне слово.
Я чекав, яке, але їй, очевидно, важко було його вимовити. Я спробував допомогти:
– «Хліба»? «Врятуй»?
Вона похитала головою, усе не зводячи з мене владних синіх очей:
– Навіть невихованій панянці важко вимовити. «Сволота».
Дивно, мене не вразило (хоча написати щойно ці сім букв на папері я не відразу зважився): грубе шинкарське слово пролунало з глибин того чужого саду не лайкою, а в якомусь первісному значенні, немов вирвала вона його, мовою старозавітних пустельників, із втраченої гнівної глави Письма. Тепер ми дивилися одне одному в очі вже без глузування з мого боку і виклику з її, серйозно і напружено, два закляті вороги, котрим прийшов час дійти до кінця.
– Це ви про кого?
– Про всіх і ні про кого. Узагалі люди. Підсумок. Ви думали мої голоси кричать «хліба!» і просять: прийди і врятуй? Це ви мені багато честі робите, не по заслугах: я ж знаю про голод і про Сибір і всі жахи, але мені нікого не шкода і нікого я рятувати не піду, і менш за все до стану тих, що гинуть.
– Зрозумів: до стану руйнівників? До стану тих, хто спалює?
– Якщо стачить мене, так.
– Сама, без товаришів?
– Пошукаю товаришів, як зміцнію.
– Хіба так шукають, кожного зустрічного заздалегідь засуджуючи без допиту?
– Неправда, я відразу вчиняю допит, тільки ви не чуєте. Я відразу відчуваю чужого.
Вона подумала напружено, потім сказала:
– Важко з’ясувати, але, можливо, критерій такий: є люди з білою пам’яттю, а є з чорною. Перші краще запам’ятовують із життя хороше, тому їм весело… з Марусею, наприклад. А злопам’ятні записують тільки все чорне: «хороше» у них само по собі через час стирається з дошки, та й зовсім воно не було для них «хорошим». Я в кожній людині відразу вгадую чорно-пам’ятний він чи біло-пам’ятний; не варто допитувати. Тепер я вже можу піти, і буду на вас спиратися, і вгорі скажу дякую, тільки угода – як би це висловити…
Я їй допоміг:
– Не хвилюйтеся, обіцяю і далі минати вас за версту.
VII. Марко
Перед виїздом на дачу трапилася важлива подія – Марко отримав, нарешті, атестат зрілости. В їхньому випуску було, крім нього, ще кілька заскнілих другорічників, тому звільнення від гімназичного ярма було відсвятковане з винятковим тріском.
Мій колега Штрок, король поліційного репортажу в Одесі й на півдні взагалі, приніс до редакції захоплений опис цієї вакханалії; безумовно, не для друку, а просто з принципу, щоб у редакції не забули, що Шторк знає усе.
Випуск у повному складі заявився до «Сєвєрної», найславнішого кафешантану в місті, куди їм ще напередодні, як гімназистам, строго заборонений був вхід; і так вони там нашуміли, що черговий пристав (хоча за традицією на липневі подвиги абітурієнтів, усе одно, як на шал новобранців, поліція дивилася крізь пальці) не витримав і пригрозив дільницею; на що найстарший із другорічників дав, за словами Штрока, історичну відповідь, відтоді славетну в літописах чорноморської освіти:
– Даруйте, пане приставе, раз у шістнадцять років така радість трапляється!
Вражений цим монументальним рекордом пристав здався.
Після цього я пам’ятаю Марка із синім кашкетом на голові; але чи був під цим кашкетом літній студентський кітель або просто жакет, тобто чи відразу його, крізь петлю відсоткової норми[59], прийняли до університету, – не можу згадати. Це цікаво: біографію сестер і братів Марка, наскільки вона пройшла в полі мого зору або відомості, пам’ять моя зберегла, і зовнішність їхню також, включаючи навіть милі, але забавні жіночі зачіски і сукні того десятиріччя; а самого Марка я забув. Ні зросту його, ні носа його, ні оспіваної Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уяві, виходять усе якісь інші люди – іноді я навіть знаю їхні імена, іноді ні, але знаю, що це не він. Знаю це по очах: єдина подробиця його обличчя, яку можу описати; не колір, але форму і вираз. Дуже круглі і дуже банькаті очі, добрі і прив’язливі і (якщо можна так назвати без образи) нав’язливі: зголоднілий погляд людини, завжди готової не просто запитати, а саме розпитати, і всьому, що отримає у відповідь, повірити, поохати й здивуватися.
Перший раз ми поговорили від душі ще коли він був гімназистом: він підсів до мене десь, чи в гостях, чи в них вдома.
– Я вам завдам не надто великого клопоту, якщо попрошу приділити мені коли-небудь вечір наодинці? Цілий вечір?
– Можна, – відповів я. – А дозвольте дізнатися, про що йтиметься?
– Мені треба, – відповів він, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну річ: чого, власне, хоче Ніцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумієте, переконаний ніцшеанець.
Я не втримався від іронічного зауваження:
– Це якось не в’яжеться. Що ви ніцшеанець, давно мені казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Ніцше «хоче»…
Він анітрохи не знітився – навпаки, роз’яснив дуже щиро і по-своєму логічно:
– Я його намагався читати; у мене є майже все, що виходило російською; хочете, покажу. Я, взагалі, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного ніколи не можу зрозуміти; не тільки філософію, але навіть вірші й белетристику. Мені завжди потрібен поводир: він ткне пальцем, скаже: ось воно! – і тоді мені відразу все відкривається.
Тут він трохи зніяковів і додав:
– У сім’ї нашій, і товариші також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вірю; але одне правда – я не з тих людей, які мусять міркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.
Ця сповідь мене збентежила і навіть зацікавила; але все одно я ще запитав:
– Звідки ж вам відомо, що ви вже ніцшеанець?
– А хіба треба знати добре Біблію, щоб бути побожним? Я десь чув, що, навпаки – у католиків у старовину буцімто заборонено було мирянам читати Євангеліє без допомоги ксьондза: щоб віра не скисла.
Вечір я йому дав, це було легко: мода на Ніцше тільки докотилася до Росії, про нього вже три доповіді з дебатами відбулися в нас у «літературці»; книги його були в мене; чи всі були тоді розрізані, ручатися не стану, але розповісти своїми словами – будь ласка. Марко, насправді, вмів «прислухатися»; і, хоч я спочатку подумки приєднався до думки сім’ї й товаришів, яку він цитував, незабаром, однак, почав сумніватися, чи цілком це правильно. Якщо й був він дурнем, то не простим, а sui generis[60].