Власне, і «сім’я» трималася того ж кваліфікованого погляду; принаймні батько. На цю тему Ігнац Альбертович одного разу прочитав мені щось на кшталт лекції. Почалося, пам’ятаю, з того, що Марко щось десь наплутав, батько був невдоволений, а Серьожа старшим басом сказав братові:
– Марку, Марку, що з тебе вийде? Подумай тільки – Олександрові Македонському у твоєму віці було вже майже двадцять років!!
Після цього ми з Ігнацом Альбертовичем залишилися одні, і раптом він мене запитав:
– Чи задавалися ви коли-небудь думкою про категорії поняття «дурень»?
Тут він і прочитав мені лекцію, попередивши, що класифікація належить не йому, а взята частково з улюблених його німецько-єврейських авторів, частково фольклору волинського гетто, де він народився. Дурні, наприклад, бувають літні й зимові. Ти сидиш собі в будиночку взимку, а на вулиці завірюха, усе тріщить і хлопає: здається тобі, що хтось постукав у двері, але ти не певен – може, просто вітер. Нарешті, ти відгукуєшся: входьте. Хтось ввалює в сіни, весь закутаний, не розбереш – чоловік чи жінка; фігура довго вовтузиться, розв’язує башлик, виплутується з валянок – і тільки тоді, врешті-решт, ти впізнаєш: перед тобою дурень. Це – зимовий. Літній дурень зате впурхне до тебе без нічого, і ти відразу бачиш, хто він такий. Потім можлива і кваліфікація за іншою ознакою: буває дурень пасивний і активний; перший сидить собі в кутку і не сує носа не у свої теми, і це часто навіть тип дуже затишний для співжиття, а також удачливий у сенсі кар’єри; зате другий гнітюче незручний.
– Але цього недостатньо, – закінчив він, – я відчуваю, що потрібен ще третій якийсь метод класифікації, скажімо – за взуттям: одна категорія народжується зі свинцевими підошвами на ногах, ніякими силами з місця не зрушиш; а друга, навпаки, у сандалях із крильцями, на кшталт Меркурія… або Марка.
* * *
Ще якось спостерігав я його під Новий рік, на студентському балу в «трупарні». Бал завжди відбувався в чудовому палаці біржі (пишному слову «палац» ніхто із земляків моїх тут не здивується, а з іноземцями я цю тему і з’ясовувати не маю наміру). «Трупарнею» називалася в таких випадках одна з бокових зал, куди впускали лише добірну публіку, добірну в сенсі «передового» устремління душі; і впускати починали лише з першої ночі. Пили там солідно, під ранок інші навіть до істинного трупного градуса; але головний там запій був ідейний і словесний. Хоча допускалися й цивільні, масу, безумовно, становили студенти. Був стіл марксистів і стіл народників, столи поляків, грузинів, вірмен (столи сіоністів і Бунда з’явилися кількома роками пізніше, але в найперші роки сторіччя я їх не пам’ятаю). За головним столом сановито сиділи факультетські та курсові старости і до них тулилася позафракційна більшість, що ще не визначилась. За кожним столом то лунали промови, то співали пісень; у перші години оратори говорили з місць, ближче до ранку вилазили на стіл; ще ближче до ранку – одночасно за тим самим столом проповідували і зі столу, і знизу, а авдиторія співала. До цього часу тактично зникали популярні професори, але на початку ночі й вони брали перипатетичну[61] участь в урочистостях, переходячи від столу до столу з короткими імпровізаціями з неписаної хрестоматії застільного красномовства. «Товариші студенти, це шампанське – занадто дороге вино, щоб пити мені його за вас, тим паче вам за мене. Вип’ємо за дещо вище – за те, чого ми всі чекаємо з року на рік: нехай звершиться воно в наступному році»… «Колеги, серед нас знаходиться публіцист, трудівник поневоленого слова: піднімемо бокали за те, щоб слово стало вільним…»
У той вечір пустили туди й Марка, – хоч і тут я не пам’ятаю, чи був він тоді вже студентом. Увійшов він несміливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосі кавказці – здалека не можна було розібрати, якої національності, – там він уже й залишився на весь вечір. Озираючись на нього час від часу, я бачив, що йому з ними зовсім ніяково: він підспівував, махав руками, кричав, підтакував ораторам, хоча більшість їх там, здається, говорили своєю рідною мовою.
Коли сам мало п’єш, цікаво і сумно стежити, як закінчується розгульна ніч. Поступово дерев’яніють м’язи зелених або фіолетових облич, застигають скельцями очі, мертво стукаються одні об одні слова, що хитаються як на підпірках; на столах розлито, у чоловіків пом’яті коміри й краї манжет заяложені, а хто у фраку, у тих зламані попереду сорочки; взагалі, усе вже стало погано, вже у дверях стоїть незримо прибиральниця з відром і ганчіркою для підлоги… Дивно, на мій погляд, пасувала в цій хвилині там, у мертвецькій, завершальна «Gaudeamus», найжалібніша пісня у світі.
Марко провів мене додому; він теж не багато випив, але був п’яний від вина духовного, і саме кахетинського. Він мугикав наспів і слова «мравал джаміер»[62]; два квартали поспіль, ніколи не бачивши Кавказу, змальовував Військово-грузинський шлях і Тифліс; щось доводив про царицю Тамару і поета Руставелі… Лермонтов пише: «бігли боязкі грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже різницю між поняттями картвели, імеретини, сванети, лази[63], навіть і мовою вже володів – бездомну собачку на розі поманив: «моді ак»[64], потім відігнав геть: «цаді!» (за точність не ручаюсь, так запам’яталось); і закінчив зітханням зі самої глибини своєї душі:
– Нерозумно це: чому не можна людині взяти, та й оголосити себе грузином?
Я розреготався:
– Марку, є тут один лікар-сіоніст, у нього покоївка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потім її лікарка запитала: як тобі сподобалося? А Гапка відповіла, тоном благоговійної покірності долі: що ж, пані, треба їхати до Палестини.
Він образився; знайшов, що це зовсім інше, і, взагалі, ця Гапка – старий анекдот, десять разів уже чув.
– До речі, Марку, – сказав я, позіхаючи, – якщо вже шукати собі націю, чому б вам не приткнутися до сіоністів?
Він на мене витріщив банькаті очі з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навіть жартома, о п’ятій ранку, не може нормальна людина договоритися до такої безмежної нісенітниці.
* * *
Тепер уже представлені читачеві, на першому плані або мимохідь, усі п’ятеро; можна перейти до самої повісті про те, що з ними сталося.
VIII. Мій двірник
Місяці минали; я їхав і приїздив, часто на довго втрачаючи сім’ю Мільгромів з виду. Час від часу десь стріляли в губернаторів, убивали міністрів; дивно, з якою найчистішою радістю сприймалися ці вісті всім суспільством; тепер така одностайність була б у такому разі неможлива – втім, тепер і немає ніде ситуації, цілком аналогічної. Але для нашої оповіді одна тільки сторона цих подій суттєва: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, відсторонених спостерігачів, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все більш жорстокий і лютий характер. З півночі приходили вісті про каральні походи на цілі губернії; вже ясно було, що одним «настроєм» передового суспільства та одиничними кулями переродити державний устрій не вдасться, – що і «весна» стане масовою трагедією; тільки одного ми не розуміли, що трагедія триватиме довго. Відповідно до цього на очах змінювався й побут нашого міста, ще донедавна легкий і безтурботний.
Перш за все я помітив це через особисту еволюцію одного пересічного громадянина; він був двірником нашого двору. Звали його Хома, і був він чорнобородим дядьком із Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, і з Хомою підтримував найкращі стосунки. По ночах, на мій дзвінок біля воріт, він зараз же вилазив зі свого підпільного лігва, «одчинял фортку» – тобто хвіртку – і, приймаючи гривеник, ввічливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною і казав:
– Мерсі вам, панич.
Якщо, увійшовши до кухні, хто-небудь із домашніх знаходив його в рукопашному спілкуванні з гарненькою нашою покоївкою Мотрею, він швидко від неї відсторонювався, знімав картуза і зніяковіло доповідав, що візит його пояснюється турботою про наші інтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справні. Тобто це був раніше нормальний міщанин із трудового стану, сам жив і іншим давав жити, і жодних претензій на висоти командної позиції не висував.
Але поступово почала в ньому намічатися психологічна переміна. Першою, пам’ятаю, її помітила Мотря. Якось забракло дров; їй сказали, як завжди, попросити двірника, щоб підняв з льоху оберемок; вона збігала до двору і, повернувшись, доповіла:
– Фоми Гаврилича немає, вони пішовши.
Я навіть не відразу зрозумів, про кого вона говорить; особливо мене вразив дієприслівник замість простого минулого. Мотря, яка до нас служила в генерала, точно дотримувалася цих дієслівних тонкощів і завжди відтіняла, що праля «пішла», а пані – «пішовши». Я смутно відчув, що в суспільному становищі нашого двірника відбувається якийсь процес піднесення.
Після цього я сам почав спостерігати тривожні ознаки. Уночі доводилося простоювати біля воріт, тупаючи замерзлими ногами, і п’ять, і десять хвилин. Отримуючи традиційний гривеник, Хома тепер нерідко підносив монету до очей і роздивлявся її, у тьмяному освітленні підворіття, з таким виразом, яке ясно промовляло, що традиція ще не є обмежувальний закон. Свою форму вдячности він почав поступово скорочувати: «мерсі, панич», потім просто «спасібо» – причому, знов-таки, не тільки пропуск титулу, а й перехід із французької мови на російську лунав багатозначно. Одного разу, протримавши мене ледь не пів години на морозі, він мені навіть зробив зауваження:
– Тут, панич, не церква, щоб так віддзвонювати!
А наступного разу, похитавши головою, відізвався повчально:
– Пізно гуляєте, то й для здоров’я шкода!
Закінчилося тим, що я, через боязкість своєї натури, дзвонив лише один раз і покірно чекав; гривеник змінив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у відповідь інколи буркав щось недорікувате, а інколи нічого. Але не в тому суть: значно характернішим для огневиці, що охопила імперію (як сонце у краплині, відбивалася тоді імперія у моєму двірникові), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалі більш значущим фактором мого життя. Я відчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистові. Він давно вже не співчував, коли в мене збиралися гості: одного разу подзвонив о пів на дванадцяту і запитав Мотрю, чи то не засідання, бо за пивом не послали, і щось-то не чути, щоб співали, як «усєгда». Іншого разу забрав мою пошту в листоноші і, передаючи мені пачку, запитав пронизливо:
– Закордоні газети отримуєте?
Я поділився цими спостереженнями зі знайомими: усі їх підтвердили. Двірницький стан стрімко підвищувався в чині та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державної влади. Громадянин думав, буцімто він штурмує бастіони самодержавства; насправді, облогу фортеці вело начальство, – мільйонів фортець, кожного будинку, і авангард армії облоги вже сидів у підвальних своїх шанцях по цей бік воріт.
Цікаве було і нічне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другій ночі, коли вертаєшся додому з дружньої бесіди, нікого на вулицях немає, і втішали муніципальне самолюбство наше посиланням на Відень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночі в ті години деінде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмістр, за ним властивий йому почет – і вже десь якийсь інший Хома, або мій власний, заздалегідь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвінка, і вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.
З другого боку, чутно було, що й обложені готуються до вилазки. Чутно: по всьому місту шепотілися, що має бути «демонстрація». Що таке демонстрація, ніхто напевне не знав – ніколи не бачив її ні сам, ні дід його; саме тому здавалося, що прогулянка сотні юнаків і дівчат бруківкою Дерибасівської вулиці з червоним прапором на чолі буде для ворога ударом нечуваної сили, від якого затрусяться і палаци, і тюрми. Народний шепіт кілька разів навіть називав точний місяць і дату тої неділі, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозуміло, хто будуть учасники цього грізного походу із Соборної площі на ріг Рішельєвської вулиці: вони так виразно впадали в око на кожному кроці, і молоді люди, і дівчата, немов би вже заздалегідь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.
Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого, здається, немає і в останньому виданні словника Даля. Солом’яний капелюх чоловічого крою у вигляді тарілки, завжди погано приколотий і зсуваний вбік, причому носійка час від часу підштовхувала його на місце вказівним пальцем; блузка того крою, котрий тоді називався англійським, з високим відкладним коміром і з краваткою, що пропускалась у кільце, – але часто без краватки і без кільця: спідниця на кнопках збоку, але принаймні однієї кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обірваними шнурками, що перепліталися не через ті гачки, що треба, і на черевиках семиденний порох усіх степів Чорномор’я; над усім цим інколи окуляри у дротяній оправі, і майже завжди рожева печатка хронічного нежитю.
– А ти не смійся, – вичитував мені приятель, колишній мій однокласник, котрого потім повісили під Петербургом на Лисячому Носі[65]. – Ти їх подумки переодягни і побачиш, хто вони такі: дочки біблійної Юдит.
– Юдит? – розсміявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ходý подивіться. Найголовніше в людині – хода: її не переодягнеш. Юдит крокувала, а ці біжать.
«Біжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язиці. Немов з побуту випали всі інші темпи й засоби переміщення: «передати записку? Я біжу». «Забігла провідати Осю, а його дома немає». Навіть у рідкісні хвилини розкоші: «Сьогодні ввечері йде в театрі ‘‘Візник Геншель’’[66], треба збігати подивитися».
Але той приятель мій в одному принаймні не мав рації: я не сміявся, скоріше бентежився. Одного ранку у глухій алеї парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла мені назустріч з юнаком у косоворотці і, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тільки стишили голоси. У цієї не було ні окулярів, ні нежитю, і хода була не та, але все інше було в наявности: капелюх-тареля, обірвані кнопки, переплутані шнурки на запорошених черевиках; і я впізнав Ліку.
* * *
Ще в одному сенсі починала псуватися наша весна. Розповідаючи про ту ніч у «трупарні» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив її другокурсник на прізвище Іванов; я його знав, інколи зустрічав і в єврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий і непомітний, від котрого ніхто ніколи ніякої спритности не очікував, менше за все промови. Він виступив рано, коли ще й п’яним не був; початку промови і приводу до неї я не чув, але було в ній таке місце:
– Дозвольте, колеги, не можна нас обвинувачувати у ворожости до однієї нації; навіть якщо ця нація не має батьківщини і тому природно не сприймає поняття «батьківщина» так, як ми, – і то ще не гріх. Але інша справа, якщо ця нація є носієм ідей, котрі…