Картер глибоко зітхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразні слова. Шоу голосно наказав:
– Кріпи бом-брамселі[21], тиндале!
– Дивний випадок, – пробурмотів Картер, дивлячись на підлогу. – Ви якась чудна людина. Однак мені хочеться вам вірити, якщо ви з вашим гладким помічником не двоє божевільних, що втекли, захопивши цей бриг. Підшкіпер чіплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитеся швидше застрелити мене, ніж відпустити. Та мене це не дуже непокоїть, бо однак рано чи пізно вас повісили б за це. Якщо ж із того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутися до яхти, хоч мені й здається, що ваш приїзд їм мало допоможе. Я ж, може, хоч трохи став би їм у пригоді… хоч все це дуже дивне… Можна мені їхати у своєму човні?
– Як хочете, – сказав Лінгард. – Бо незабаром налетить шквал із дощем.
– Мені доручено човна, і я мокнутиму в ньому разом зі своїми хлопцями. Дайте нам, капітане, добру кодолу.
– Це вже зроблено, – мовив Лінгард. – Ви, здається, досвідчений моряк і повинні зрозуміти, що намагатися вислизнути від мене, – марна справа.
– Ви надто певні себе, пане капітан, – мовив Картер. – І якщо я переріжу кінець[22] під час шквалу, то буду щасливий вас ніколи більше не бачити.
– Тільки спробуйте, – застеріг Лінгард. – Я маю очі на бригу, юнацькі очі, що бачитимуть човен навіть тоді, коли ви брига не зможете бачити. Мені подобаються такі люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас і потоплю, щоб мені з місця не зійти.
Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.
– Присягаюся лордом Гаррі! Але якби зо мною не було людей, я обов’язково зробив би цю спробу просто заради спорту, хоч ви так певні своїх сил, капітане, що могли б підбурити і святого до непокори.
Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засміявшись, він зразу знову споважнів.
– Не бійтеся, – мовив він, – я не втечу. Коли ж трапиться різанина, на яку ви, здається, натякаєте, то обіцяю вам, що я теж буду на своєму місці і…
Він простяг руки і глянув на них.
– І ось ці руки подбають про це, – додав він, як і перше, безжурно розтягуючи слова.
Однак господар брига, що сидів, спершись ліктями на стіл і закривши лице руками, несподівано запав у роздум, такий зосереджений і глибокий, що, здавалось, нічого не чув, не бачив і навіть не дихав. Вигляд цієї людини, захопленої думами, вразив Картера значно більше, ніж пригоди цієї ночі. Якби його дивний господар нараз зник з очей, він би не почувався ніяковіше в цій каюті, де годинник настирливо вистукував марні хвилини штилю, щоб потім так само уперто вистукувати непотрібні хвилини шторму.
III
Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупій задушливій темряві, що дедалі все збільшувалася. Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась і зависла над ним. Тільки на півдні було видно тремтливий відблиск, сумний і кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на північ, немов доводячи неможливе, на темному тлі неба ще чорніший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготіння на воді зникло, і незриме море лежало німе й тихе, ніби нагло вмерло з жаху.
Картер нічого не бачив. Він почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темряві тихий шепіт, наче вони переказували одне одному таємниці, важливі чи ганебні. Ніч поглинала слова й полонила все, навіть звуки, не залишаючи нічого, крім несподіванок, які, здавалося, шугали біля кожного, готові простягти свою жахливу таємничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навіть безжурна вдача молодшого офіцера опіумних суден збентежилася в цю зловісну хвилину. Що це за корабель? Що за люди? Що трапиться завтра? Що буде з яхтою? З ним? Він нагло відчув щось непевне, якісь лихі ознаки з усіх боків. Це безглузде передчуття на мить злякало його, і він міцно схопився за кільце дверей каюти.
Голос Шоу, що пролунав коло самісінького його вуха, розігнав ці неспокійні думки.
– О! Це ви, пане. Таки вийшли, – сказав повільно помічник капітана. – Виявляється, що нам доведеться взяти вас на буксир. З усіх чудних інцидентів цей найдивовижніший. Човен закрадається до вас із безвісті й раптом виявляється довгоочікуваним другом! Ви, мабуть, один із тих друзів, що їх шкіпер мав зустріти десь тут. Чи не вас часом? Я більше знаю, ніж ви гадаєте. Ми їдемо до… Ну, кажіть же… їдемо… гм, гм… Ви ж знаєте?
– Так. Я знаю. А ви? – невинно спитав Картер.
Шоу на хвилину замовк.
– Де шкіпер? – запитав він нарешті.
– Він, немов скам’янілий, сидить там унизу. Де мій човен?
– Ваш човен теліпається за кормою. А ви, на мою думку, так само неотесаний, як і зрадливий. Так само.
Картер рушив до гакаборта, але раптом натрапив на когось, хто метнувся вбік. Йому здалося, що ця ніч може довести когось до божевілля і той трахне його по голові, якщо він тільки в силі буде підняти лома. Картер зовсім роздратувався і голосно сказав, звертаючись до Шоу:
– А я думаю, що вам із вашим шкіпером поганенький кінець прийде.
– Я гадав, що ви вже у своєму човні, – хіба роздумали? – спитав біля нього низьким голосом Лінгард.
Картер навпомацки пішов уздовж поруччя й налапав мотуз, що, здавалося, сам собою тягся в темряву. Він гукнув до човна й одразу ж почув хлюпання води біля прови, бо човен швидко підтягли до судна. Потім перехилився через бильця й нараз зник, наче впав у безодню. Лінгард ледве розібрав слова:
– Лови мене за ногу, Джоне.
З човна долинули глухі звуки та якийсь голос відказав:
– Єсть.
– Тримайтесь далі від підзору[23], – застережливо скавав Лінгард. – Бриг може взяти хід назад, якщо шквал не вдарить на нього зразу.
– Добре, я подбаю, – почулася відповідь із води.
Лінгард підійшов до лівого борту, пильно подивився в чорну купу низьких хмар і наказав:
– Підбрасопте[24] для лівого галсу[25], містере Шоу.
Тривожний і тужливий звук, схожий на зітхання якоїсь величезної тварини, пролунав над високими щоглами непорушного брига. Звук усе дужчав, потім на мить стих, і натягнута снасть брига жалібно забриніла, вторячи погрозливому гурчанню вітру. Поволі великі й довгі хвилі вкрили поверхню води. За хвилину щось величезне й неспокійне вискочило з темряви на море, розбурхуючи на ньому синясту піну. Перша хвиля шквалу обдала бриг колючим дощем і бризками. Наче переможене дужим приступом, судно на мить застигло на місці, здригаючись від вершечків щогл до кіля, а в темній височині несамовито тіпалися й лопотіли вітрила. Нараз обидва марселі надулися з подвійним гарматним пострілом, і бриг похилився набік. Шоу з усього маху впав на люк, а Лінгард, схопившись за бильця з надвітряного боку, відчув, як судно рванулося вперед. Палуба вирівнялась, і бриг пішов, полегшуючи натиск вітру на надуту поверхню вітрил. Тільки ідеальні лінії судна і досконала форма його корпусу врятували вітрила, а може й снасті, даючи спроможність майже перекинутому бригу з блискавичною швидкістю прокладати собі шлях. Лінгард глибоко зітхнув і тріумфально закричав до Шоу, що борсався під вітром і дощем, намагаючись добутися до свого командира:
– Усе гаразд. Витримав!
Шоу спробував заговорити, але зразу ж наковтався теплої води, що її вітер цілими водоспадами лив на судно. З кожної реї й ванти[26] стікали в надвітряний бік могутні струмені води. Здавалося, що цей переможний, нестерпний потоп ніколи не скінчиться. Та нараз він спинився. За кілька хвилин злива пробігла вздовж брига, і раптом висока сива стіна відійшла в темряву під лютий шепіт розірваних хмар, що теж відсувалися. Вітер почав залягати[27].
На північній частині обрію в темряві з’явилися три зірки, що миготіли на високих гребенях хвиль, мов голови далеких плавців; рівний край хмари відсувався по небу, як величезна залізна штора, що змотувалася вниз якоюсь могутньою машиною. Бадьора свіжість дмухнула із зоряного неба, наче цим штормом було отворено двері в новий світ. Це був поворот до життя, поворот у безмежну просторінь; земля виринула з-під темного покрову, щоб зайняти місце в оновленому й без краю блискотливому всесвіті.
Бриг, трохи нагнувшись, легко біг по воді, зневажливо штовхаючи вбік юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежній темряві моря широку смугу кипучої піни. Далеко за кормою, на кінці кодоли, що занурювалася часом у шумливу піну, плив за бригом невеликий темний силует.
Лінгард вийшов на корму й, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду він заспокоївся. Шлюпка йшла на буксирі, на кінці довгої кодоли, і Лінгард одвернувся, пильно глянувши в надвітряний бік. Було пів на першу, і Шоу, заступлений Вазубом, пішов униз. Перед тим, як спуститися, він сказав Лінгардові:
– Я піду, сер, якщо ви не збираєтесь піддати ходи.
– Не тепер, – відповів Лінгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похідного вітру.
На верхній палубі темношкірі матроси в облиплій одежі, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скінчили віддавати реї й розплутували приладдя. Касаб, повісивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пішов на шкафут до групи матросів, що стояли на дозвіллі біля баркаса, пильно оглядаючи байдужі обличчя. Матроси поступилися, щоб дати місце, і він сів.
– Люди, це був великий дощ і страшний вітер, – авторитетно промовив він, – але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.
Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.
Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Проте ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.
– А ви чули, як він кричить на вітер – навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.
– Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощилися разом зі щоглами, як і наші прау[28], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.
– Так, – погодився касаб. – Усі білі – діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а їх він безперечно має) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.
Кілька голосів промурмотіло: «так, так». Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.
Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтових вигукнули разом, сповістивши, що перед провою – земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, доки з’явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок і почало занурятися провою в зиб, що швидко пробігала повз нього. І з кожним пориванням судна вітер завивав у розгойданих щоглах жалісно й нудно.
У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи біля корми своєї розгойданої шкаралупки. Він двічі гукнув, щоб довідатись, у чім річ, бо ніяк не міг розібрати в темряві, що то за натовп людей на кормі.. Йому не відповіли, хоч він і бачив на кормі людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Він збирався гукнути втретє, коли почув стукіт талів[29], важке хлюпання й голосну розмову – і темна маса човна, відокремившись від борту, промайнула повз нього на гребені хвилі. З хвилину він бачив на зоряному небі контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потім ще раз з’явилось у далечині й зовсім щезло.
– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на місці. Він згадав, що бачив кілька годин тому три тубільних прау, які шугали поміж островами. Спершу йому спало на думку перерізати кодолу, погнатися за човном і виявити… Що ж виявляти? Він одразу ж покинув цю думку. Що міг він зробити?
Переконання, що яхта з усіма людьми перебувала в небезпеці, знову охопило його, а певність, що господар брига йшов на допомогу, нітрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тільки збільшувало неспокій.
Лінгард говорив із ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мілині, ніби підкрадалися до якоїсь його таємниці, загрузнувши якраз там, де він зі своїми друзями чинив свої химерні справи. Тому цей білий видавався йому небажаним рятівником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких він бачив й обминув увечері. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом і в потрібну хвилину застерегти їх… Застерегти проти кого? Капітан був цілком одвертий із ним. Проти чого ж застерігати? Картера вразило, що він не мав ані найменшої уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам ніс звістку про небезпеку… певна річ, від тубільців. А проте він сам був у спілці з тубільцями. І це цілком очевидно, бо цей човен, спущений вночі… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фізичним болем, коли він, мокрий, неспокійний і мовчазний, сидів біля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима підіймався і, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшні запінені хвилі. Ані звуку не чути було Картерові з брига. Здавалося, корабель покинуто, і тільки нерухомий людський силует стояв біля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному підтягтися ближче й гукнув:
– Гей, бриг! Якесь ушкодження?
Він, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, і тільки згодом почулося коротке: – Ні!..
– Ви ще довго лежатимете в дрейфі?[30] – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далі від корабля. Зачепимо вас, як не відійдете.
– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далі відійти. Здається, вони не дуже балакучі.
Кодола витяглась, і мірне хвилювання моря відігнало човна від брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стриміла з підвітряного боку на віддалі одної чи півтори милі. Клекіт прибою, що розбивався мірними вибухами об підніжжя землі, чути було навіть проти вітру. Втома від кількаденної подорожі в човні перемогла тривогу Картерових думок, і він поволі втрачав уяву про час, хоч і не губив свідомості свого становища. В тривожному сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір’я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.