– То ракети, чи що? – крізь зуби спитав один матрос.
– Так, ракети, – сердито відповів Картер. – А що то далі буде? – понуро пробурмотів він сам до себе.
У відповідь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промінь вогню, що враз розсипався дощем іскор. Тільки одна з них, біла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорі, і, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вітром, розгойдані реї, надутий грот-марсель і почув виразне плюскання хвиль, що відскакували від прови. За хвилину кодола витяглась, і Картерів човен, здригнувшись, кинувся слідом за бригом.
Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сиділи, зіщулившись, на банках[31] і куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картерові це не заважало думати про своє незвичайне становище й непевне майбутнє.
Тепер його найдужче непокоїла яхта: чи побачить він її знову? З почуттям великого задоволення Картер спостеріг, як бриг розпустив свої вітрила. Решту ночі він просидів, стиснувши румпель, втупивши очі в темну парусинову піраміду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.
IV
Бриг, керований Лінгардом, ще пів дня лавірував протоками поміж коралових рифів. На відстані пістольного пострілу він оминув довгу смугу підводного каміння, що повистромлювало свої чорні горби з кипучої піни жовтого моря. Коли бриг обійшов цей піскуватий пагорок з надвітряного боку, з-за бурунів, піскуватих мілин і купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набік, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалі мілкої води. Довгі, голі щогли були трохи нахилені, неначе гнав її великий вітер. Люди на бригу були вражені жалюгідним виглядом яхти.
– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий білий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулі.
– Так, це намул, – поволі відказав Лінгард, прикладаючи підзорну трубу до очей. – Збийте грот, містере Шоу, – наказав він, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.
Він поклав трубу й відійшов від поруччя. З годину ще поповодив він із недбайливою певністю своє маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, і, здавалося, жодна піщинка, жодна камінючка зрадливого дна не могла сховатися від його ока. Він керував кораблем так сміливо, що Шоу, який стояв на прові, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мілину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповіщав, що в них під кілем не більше як три фути; а коли бриг підходив до схованих, довгих і гострих рифів, де лот був ні до чого, стерно повертали тільки тоді, як водоріз торкався вузької смуги піни, що обрамляла рифи.
Лінгард любив свій бриг, як люблять тільки чоловіки. Ця любов була така велика, що він заспокоювався тільки тоді, коли бриг виявляв усі свої властивості (силу, відданість, витривалість), задовольняючи його вибагливі вимоги найвищою мірою. Кожен помах вітрил, що злітали в повітрі, захоплював його серце гострою насолодою. А ніжний шепіт води, який виявляв, що його чудове судно ні на мить не міняло свого курсу, був йому дорожчий, ніж комусь іншому ніжне шепотіння ласкавих слів. У такі хвилини він жив інтенсивно, і в розпалі сильного почуття йому хотілося притиснути до грудей своє маленьке судно. Воно було для нього цілим світом, сповненим справжньої радості.
Люди на яхті, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли біля цього відлюдного берега, незабаром розчаровано помітили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Він лавірував, пробиваючись між гострих скель, мабуть, щоб зв’язатися з ними й допомогти. На спільну думку яхтового екіпажу, мало толку можна було сподіватися від такого судна. Тільки капітан яхти зауважив боцманові:
– Ця людина, певно, все тут добре знає. Бачиш, як він керує своїм бригом. Я не одмовлюсь, коли він нам допоможе, бо невідомо, Джордж, коли ми виліземо з цієї муляки.
Бриг ніяк не міг досягти південної частини рифів, де загрузла яхта, і повернув востаннє на самісінькому кінці цієї грузької мілини. Незабаром він узяв другий галс, і, зменшивши вітрила, судно, щоб добутись до місця, де мали кинути якір, пішло під марселями, нижніми стакселями[32] та клівером[33]. Відстань між бригом і яхтою зменшилася на чверть милі; та яхта застряла провою на схід, а бриг помалу посувався в північно-східному напрямку; отже, плив, так сказати, вздовж яхти. Лінгард бачив із палуби всіх, що мовчки дивилися на бриг.
Невисокий червонолиций чоловік із сивими бакенбардами, що стояв коло поруччя на шкафуті яхти, махнув картузом із золотим галуном. Лінгард махнув у відповідь рукою. Ближче до корми, під білим наметом, він побачив двох чоловіків і жінку. Один чоловік і леді були в синьому, а другий, дуже високий – у білому. Стояв він, тримаючись за підпору намету. Лінгард виразно бачив їх; вони дивилися на бриг у біноклі, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивовані. Великий собака зіп’явся на бильця, підвів велику чорну голову і, тричі голосно й жалібно заскавчавши, зник. Несподівано на яхті всі заворушилися, заметушилися, побачивши, що їхня шлюпка пливе на буксирі за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бік. Хтось вигукнув довгу фразу, та з неї не чутно було жодного слова; і тоді бриг, досягши західного кінця мілини, почав плисти по діагоналі, віддаляючись від яхти. Лінгард помітив, як люди на кормі яхти полишили свої місця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.
Коли бриг одійшов за милю від мілини й був майже врівні з кормою яхти, марселі стрепенулися, реї помалу спустилися. Передні й задні вітрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зі згорнутими крилами. І от, гримнувши як грім, упав на дно якір. Ще з хвилину корабель підганяв останніми подихами північний вітер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся і повис рівно й непорушно, немов обтяжений свинцем.
– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лінгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне місце, сер.
Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посередині широкої смуги чистої води. На північ невисокі скелі стриміли чорними й білими рядами. Малий острівець видирався з води, наче чотирикутна башта якоїсь затопленої будівлі. Цей острів був миль зо дві від брига. На схід берег був низький, укритий зеленим лісом, облямований темними манговими деревами. У цій темній лісній окрайці був різко окреслений прохід, ніби вирізаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срібло. Лінгард показав цей прохід Шоу.
– Це вхід у те місце, куди ми йдемо, – мовив він. Шоу пильно подивився на нього.
– Я гадав, що ви йшли до цієї яхти, – промурмотів він здивовано.
– А! Яхта, – замислено сказав Лінгард, дивлячись на порізаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я віддав би все своє майно і на додачу кілька днів життя, якби мені пощастило до вечора витягти її.
Він заспокоївся і знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стіни лісу, незриме вогнище безупинно викидало чорні й важкі клуби густого диму, що підносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.
– Ми повинні припинити цю забаву, містере Шоу, – урочисто мовив Лінгард.
– Так, сер. Яку забаву? – спитав Шоу, здивовано озираючись.
– Це дим, – нетерпляче сказав Лінгард. – Це – гасло.
– Звичайно, сер… хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здається, далеко на землі. До чого тут гасло, сер?
– Не нам воно, – мовив Лінгард люто. – Накажіть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звеліть добре забити пиж і змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голосніше. Коли старий Йоргенсон почує вибух, то вогнище зникне перш, ніж ви двічі обкрутитесь… Одну хвилинку, містере Картер.
Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу підійшов до нього, і Картер ждав Лінгарда, щоб відвезти його на яхту. Лінгард і Шоу пішли до сходнів. Шоу плентався за своїм командиром в очікуванні останніх наказів.
– Спустіть усі човни на воду, містере Шоу, – наказав Лінгард, перекинувши ногу через поруччя, – і поставте чотирифунтовий фальконет на носі баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте їх. Тримайте марсель і клівер напоготові, може, мені швидко треба буде рушати. Тепер, містере Картер, я можу їхати з вами. – Одштовхніться, хлопці, – сказав Картер, як тільки вони умостились у човні.
– Одштовхніться й востаннє наляжте на весла, бо незабаром уже відпочиватимете.
Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхні обличчя витяглися, посіріли й були вкриті засохлою морською сіллю. Хлопці мали вигляд знесилених людей, що багато витерпіли. В Картера теж обважніли й напухли віки. Коли вони проїхали бригову прову, Лінгард спитав:
– А чи досить води біля вашого судна?
– Досить. Од восьми до дванадцяти футів, – хрипко відповів Картер. – Скажіть, капітане, де ж ваші розбишаки? Адже це море таке відлюдне, як церква в будень.
Гучний постріл, що пролунав із бригової восьмифунтівки, майже над їхніми головами, перебив його. Клубок білого диму помалу розтанув і зачепився за фок-рею. Напівобернувшись, Лінгард дивився на дим на березі, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якої вони наближалися. Лінгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де він, аж доки Картер не подав команду: «Годі!»
Вони були вже в затінку яхти й пливли вздовж неї до сходнів. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним підборіддям. Він пильно дивився на Лінгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лінгард ще бачив на березі густий дим; та коли він глянув удруге, нижня частина чорної колони обірвалась і попливла над морем, мов загрозлива хмара.
Частина друга
Берег Притулку
I
Берег, що біля нього стояв на якорі бриг, не мав певних обрисів. Це була земля без форми, без лісу й урвищ – довга, низька, невизначна. І коли дужі бурхання північно-східного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно під сірим небом – тільки чорна плямиста смуга маячить вдалині. У довгий сезон безхмарних днів вона має вигляд вузької коси, ніби прибитої до плескуватої поверхні води вагою неба, що його величезна баня окреслює таку саму рівну лінію, як і морський обрій.
Хоч ця земля й була близько від центрів європейського панування, між озброєних морських пройдисвітів звали її «Берегом Притулку». Не позначена вона на мапах, і географічні підручники зовсім не згадують про неї, тільки уламки розбитих суден завжди заносяться у її бухточки. Наблизитись до неї дуже важко. А дивлячись на неї з моря, можна бачити, як численні острівці облямовують безмежну просторінь головного материка. Острівці ті зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясі моря, що піниться вздовж низького берега, більше коралових рифів, мулу йкаміння, ніж морської води. Отут, між зовнішніх мілин, де застряла яхта, і розгорнулися події цього твору.
У розлитому сяйві світанку блискотіло на заході широке море, сонне, рівне й сіре під злинялим небом. Довга смуга берега відкидала важкий пояс мороку від мілкої води, на якій у передранішній тиші не було ані зморшки. В неяснім світанку купи кущів на пісках видавалися величезними.
Дві безмовні, як тіні, постаті помалу посувалися берегом скелястого острівця й спинилися край берега. Позад них, між циновками, з яких вони підвелися, помалу жевріла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рівно й тихо, тільки поволі водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за дві милі височив загрузлий корпус яхти, темний і невиразний на блідому небі.
Обидві постаті дивились мовчки в далечінь. Він, вищий на зріст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали їй до пояса, стояла біля нього; їх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне світло, що осявало білі піскуваті мілини й невиразні горби острівців вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотність двох людей, розбуджених неспокійною надією, щоб глянути на запнуте серпанком море.
– Нічого! – сказав, зітхнувши, чоловік, ніби прокинувшись від довгої задуми.
Він був у куртці із синього перкалю, що їх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних і гладеньких, як бронза. Стегна йому щільно облягав саронг, а з лівого боку стримів прикрашений шістьма золотими каблучками ефес зі слонової кістки, що ним не погребував би й володар. Замок і дуло його рушниці блищали сріблом. На голові в нього була розкішна червоно-золота хустина, які тчуть жінки в будинках проводирів; тільки золоті нитки хустини вже потемніли, а шовк витерся на згортках. Голову він одхиляв назад. Примружені, трохи спущені вії затінювали блиск його очей. На обличчі не було ні бороди, ні вусів. Ніс був короткий, із рухливими ніздрями. Безжурна, щира посмішка, ніби назавжди вирізьблена якимось делікатним інструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчі, в спокійних рухах цього чоловіка відчувалась уважність і стриманість.
Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, він повернувся до сонячного сходу й став ходити по еластичному піску. Приклад рушниці волочився за ним і залишав глибоку борозну. Попіл перестав тліти. Чоловік замислено глянув на нього й, трохи повернувшись до жінки, що стояла позаду, гукнув:
– Іммадо, вогонь загас.
Дівчина рушила до циновок. Її чорне волосся звисало, як керея. Національний саронг у червоно-сірих картках схожий був на коротку спідничку, що їх носять чоловіки й жінки. Їй бракувало прикрас: паска, шарфа, верхньої накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможні чоловіки, була застебнута на грудях, міцно облягаючи гнучкий стан. Високий комір, вишитий золотом, підпирав лице. Вона не мала браслеток – ні ручних, ні ножних, і, хоч була зодягнена в чоловічу одежу, не носила ніякої зброї. Руки їй облягали вузькі рукави з невеликим розрізом, гаптованим золотом і обшитим рядом дрібних золотих ґудзиків. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очі повні були вогню; дугастий, міцно стулений рот і вся її постать виявляли палку відвагу юнацтва на початку життєвого досвіду, на початку віри й сподівань.
Це відбувалося в день приїзду Лінгарда, бо, як відомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мілини тільки пізнім ранком. Розчаровані у своїх надіях побачити сподіване вітрило в сяйві першого сонячного проміння, чоловік і дівчина, не розпалюючи вогнища, знову пішли на свої циновки. Біля ніг їх лежав звичайний тубільний човник, витягнений з води і для більшої певності прив’язаний трав’яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в білий пісок; приплив одноманітно лизав його корму.
Дівчина закрутила волосся, заколовши його дерев’яними шпильками. Чоловік ліг вздовж циновки, лишаючи місце для рушниці, ніби для товариша, і, спершись на лікоть, дивився у напрямку яхти. В мрійних очах, немов крізь прозорий серпанок, пробивались похмурі думки, що дедалі засмучували пильний погляд.
– Ми бачили на цьому острові вже три сонячних сходи, а друг не приїхав із моря, – сказав він, не міняючи пози й лежачи спиною до дівчини, що сиділа по другий бік вогнища.
– Так, і місяць уже вищербився, – відповіла вона тихо. – Місяць вищербився. А він обіцяв прибути, коли ночі ясні та вода вкриває мілини аж до кущів.