Роберт запропонував:
– Збиратимемося щотижня й вивчатимемо італійську мову. Ми ж бо вирішили вивчати італійську, адже торік іще в отому куточку Італії, де ми були, нам стало зрозуміло, що нашої італійської досить тільки для того, щоб спитати дорогу, – пригадуєте, коли ми заблукали серед виноградників у Шампані. Отой стрічний чоловік мусив добряче напружитися, щоб зрозуміти нас. Виходить, нам треба вчитися, якщо цього року знов хочемо поїхати до Італії. Тут уже нічого не вдієш. А хіба не найкраще вчитися разом?
– Ні, – заперечив Макс, – гуртом ми нічого не вивчимо. Я знаю це так само напевно, як і те, що ти, Самуелю, за спільне навчання.
– Ще б пак! – сказав Самуель. – Гуртом ми вчитимемося дуже добре, немає сумніву. Я завше шкодую, що ми не вчилися разом ще в школі. А ви знаєте, що ми знайомі, власне, всього-на-всього два роки? – Він нахилився вперед, щоб бачити всіх трьох.
Вони пішли повільніше й послабили руки.
– Але ж гуртом ми ще нічого не вчили, – промовив Франц. – І мені це дуже подобається. Я взагалі не хочу нічого вчити. А коли вже нам треба вивчати італійську, то краще нехай кожен робить це сам.
– Щось я не розумію, – озвався Самуель. – Спершу ти хочеш, щоб ми зустрічалися щотижня, а тоді знов не хочеш.
– Та ж послухай, – сказав Макс, – ми з Францом хочемо тільки, щоб нашим зустрічам не ставало на перешкоді навчання і щоб нашому навчанню не ставали на перешкоді зустрічі, оце й усе.
– Атож, – підтакнув Франц.
– Та й часу вже не багато лишилося, – провадив далі Макс, – тепер червень, а у вересні ми збираємося їхати.
– Тим-то я й хочу, щоб ми повчилися гуртом, – сказав Роберт і витріщився на тих двох, що виступали проти нього. Коли йому заперечували, шия в нього ставала особливо гнучка.
Гадаєш, що описуєш його правильно, але це тільки приблизний опис, і його коригує щоденник.
Мабуть, це закладено в самій суті дружби і супроводжує її, мов тінь, – один щось вітає, другий висловлює з цього приводу жаль, а третій і геть нічого не помічає…
26 вересня. Художник Кубін рекомендує як проносне вживати реґулін – товчену водорость, яка в кишечнику розбухає, примушує його стискатися й розтискатися, тобто діє механічним способом, на відміну від нездорового хімічного впливу інших проносних засобів, які тільки подрібнюють нечистоти, й вони прилипають до стінок кишківника.
Він бачився у Ланґена з Гамсуном. Він (Гамсун) без причини шкірить зуби. За розмовою він, не кидаючи говорити, поклав ступню на коліно, взяв зі столу великі ножиці для паперу і обрізав на штанях торочки. Вбирається сяк-так, але неодмінно з якоюсь дорогою дрібничкою, наприклад краваткою.
Історії про один мюнхенський пансіон для митців, де жили художники й ветеринари (їхня школа була поблизу) і де розважалися так розпусно, що вікна в будинку навпроти, звідки все було добре видно, здавали в оренду. Щоб потішити таких глядачів, котрийсь із мешканців пансіону часом вискакував на підвіконня й у мавпячій позі висьорбував ложкою тарілку супу.
Один чоловік, що підробляє старожитності, а ефекту давності домагається тим, що прострілює їх із дробовика, про один стіл сказав: тепер треба ще тричі випити на ньому каву, і його можна буде відсилати до Інсбрукського музею.
Сам Кубін: дуже вольове обличчя, хоч і рухається трохи одноманітно, з однаковим напруженням м’язів він описує найрізноманітніші речі. Вигляд має на різний вік, зріст і повнота – залежно від того, сидить він чи підводиться, в самому костюмі чи й у пальті.
27 вересня. Вчора на Венцельсплаці побачив двох дівчат, надто довго затримав погляд на одній із них, тоді як саме друга, вбрана у по-домашньому м’яке, коричневе, спереду трохи відкрите широке пальто в зборки, мала, як з’ясувалося надто пізно, ніжну шию і ніжний ніс, а коси в неї були гарні на вже забутий лад. – Старий чоловік в обвислих штанях на Бельведері. Він свистить; коли я дивлюся на нього, він кидає свистіти; відводжу погляд – знов починає; нарешті свистить уже й тоді, коли я не відводжу погляду. – Великий гарний ґудзик, гарно пришитий знизу на закарваші дівочої сукні. Сукня лежить також гарно, фалди погойдуються поверх американських чобіт. Як рідко мені вдається щось гарне, а ось цьому непомітному ґудзику і його неосвіченій кравчині вдалося. – Екскурсоводка дорогою до Бельведера, жваві очі, незалежно від того, про що саме вона розповідає, задоволено простежують її історію до самого кінця. – Рвучкі півоберти шиї міцної дівчини.
29 вересня. Щоденники Ґете. Людина, яка не пише щоденника, неправильно сприймає чужий щоденник. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґете: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.
Подорожні спостереження Ґете не такі, як нинішні, бо їх провадили з поштової карети й розвивалися вони простіше, адже місцевість змінювалася повільніше і спостерігати її було багато легше навіть людині, котра тієї місцевості не знала. Це були спокійні, просто-таки ландшафтні роздуми. Позаяк місцевість відкривалась очам подорожнього в кареті незайманою, в своєму первісному вигляді, до того ж путівці розтинають краєвид багато природніше, ніж залізничні колії, з якими їх можна порівняти, либонь, як річки з каналами, то споглядачеві не треба було докладати величезних зусиль, і він без особливого напруження міг дати лад своїм враженням. Тим-то миттєвих спостережень трапляється мало, здебільш вони стосуються лише інтер’єрів, де декотрі люди відразу й цілком розкриваються перед твоїми очима, як, наприклад, австрійські офіцери в Гайдельберзі, а ось оте місце про чоловіків у Візенгаймі, навпаки, нагадує швидше опис краєвиду – «вони були в синіх сурдутах і білих камізельках, оздоблених плетеними квітками» (цитую з пам’яті). Багато написано про Райнський водоспад у Шафгаузені, а посередині там великими літерами: «Навіяні ідеї».
Кабаре «Люцерна». Люція Кеніх виставляє фотознімки з давніми зачісками. Пом’яте обличчя. Часом їй щастить досягти чогось за допомогою задертого носа, знятих догори рук і повернених усіх пальців. – Обличчя, як ганчірка. Мімічні жарти Лонґена (художник Піттерман). Дійство, яке вочевидь не дає втіхи, але замислене, мабуть, усе ж таки не безутішним, а то його не можна було б провадити щовечора, надто через те, що навіть коли його вигадували, воно було таке невтішне, що не народилося жодної бодай сякої-такої схеми, яка дала б змогу уникнути досить частої появи всієї людини. Симпатичний стрибок клоуна через крісло в порожнечу бічних лаштунків. Усе це нагадує виставу в приватному товаристві, де з дружніх почуттів особливо плескають після важкого, незначного номера, щоб, з огляду на невдалий виступ, вдалими оплесками домогтися чогось гладенького, заокругленого. Співак Вашата. Такий нікудишній, що розгублюєшся вже від самого його вигляду. Та, позаяк чолов’яга він міцний, йому все ж таки щастить якоюсь нелюдською, запевне лише мною усвідомленою силою сяк-так утримувати увагу публіки.
Ґрюнбаум справляє вплив своїм нібито лише на позір безнадійним існуванням.
Одіс, танцівниця. Круті клуби. Справжня безплотність. Червоні коліна пасують лише до танцю «Весняний настрій».
30 вересня. Позавчора дівчина в сусідній кімнаті (Г. Г.). Я лежав на канапі й чув на межі півсну її голос. Вона здавалася мені вдягненою особливо щільно, і не тільки в свою одежу, але й у цілу кімнату, на тлі одежі виднілося тільки її сформоване, голе, округле, міцне темне плече, яке я бачив у ванні. Якусь мить у мене було таке враження, немовби від неї йде пара й заповнює всю сусідню кімнату. Потім вона стояла в попелясто-сірій шнурівці, яка внизу так відстовбурчувалась, що можна було її осідлати й ніби аж пуститися навскач.
Ще про Кубіна. Звичка неодмінно повторювати останні слова співрозмовника схвальним тоном, навіть якщо з його подальших власних слів випливає, що він із співрозмовником зовсім не згоден. Прикро. – Слухаючи його численні історії, можна забути, чого він вартий. Та раптом тобі нагадують про це, і тебе поймає острах. Ішлося про те, що ресторанчик, до якого ми збиралися зайти, небезпечний; він заявив, що в такому разі туди не піде; я спитав, невже він боїться, на що він відповів, тримаючи до того ж мене попідруч: «Звичайно, я молодий, і в мене багато ще попереду».
Весь вечір він часто і, на мою думку, дуже поважно говорив про мої й свої затвердіння. Та близько півночі, коли моя рука звисла зі столу, він загледів частину її й вигукнув: «Та ви й справді хворий!» Обходився він зі мною відтоді ще лагідніше, а згодом навіть завадив решті вмовити мене піти разом з усіма до д. р. Коли ми вже попрощалися, він здалеку ще гукнув мені: «Реґулін!»
Тухольський і Шафранський. Берлінська вимова з придихом, яка вимагає пауз у голосі, утворюваних словом «nich». Перший із цих двох – досить цільна двадцятиоднорічна людина. Від стриманого й рішучого помахування тростиною, від чого плече по-молодечому зводиться вгору, і до зваженого задоволення й зверхнього ставлення до власних письменницьких праць. Хоче стати адвокатом, бачить лише дрібні перешкоди на цьому шляху й воднораз можливість їх усунути; лункий голос, чоловіче звучання якого через півгодини розмови починає лунати якось по-дівочому. – Має сумнів, що здатний позувати, але сподівається, що великий світовий досвід стане йому в цьому опорою; нарешті страх піддатися світовій скорботі, як він це постеріг у старих берлінських євреїв такого, як він, складу, хоча поки що нічого такого в собі не відчуває. Скоро одружиться.
Шафранський, учень Бернгарда, коли щось малює чи спостерігає, робить гримаси, пов’язані з тим, що малює. Нагадує мені про те, що я, з мого боку, маю виразну здатність до перетворень, але ніхто її не помічає. Як часто мені доводилося наслідувати Макса. Учора ввечері дорогою додому я, якби подивився на себе збоку, сплутав би себе з Тухольським. Чужа істота має тоді чаїтися в мені так чітко й невидимо, як щось сховане в малюнку-загадці, де ніхто нічого не знайде, якщо не знатиме, що воно там таки є. Коли трапляються такі перетворення, мені особливо хочеться вірити у потьмяніння власних очей.
1 жовтня. Учора в Старо-Новій синагозі. Кол-Нідре. Приглушене бурмотіння, мов на біржі. У вестибюлі кухоль із написом: «Щиросерда милостиня сама погамовує невдоволення». Церковно-подібний інтер’єр. Троє побожних, вочевидь східних євреїв. У шкарпетках. Накинувши на голову молитовне покривало, посхилялися над молитовником, намагаючись стати якомога меншими. Двоє плачуть, розчулені тільки святом? В одного, мабуть, просто хворі очі, і він хутенько прикладає до них згорнену носову хустинку, а тоді одразу знов повертається до тексту. Співають не власне чи переважно не слово, а з-за слова добувають арабески з тонесенького плетива наступних слів. Невеличкий хлопчик, не маючи жодного уявлення про це дійство й змоги зорієнтуватися, оглухлий від гармидеру, проштовхується крізь натовп, його також штовхають. Схожий на продавця чоловік за молитвою швидко розгойдується, що слід розуміти лише як спробу якомога дужче, хоча й, може, нерозбірливо, наголосити кожне слово, але голос при цьому він не надриває, щоправда, в такому гаморі наголосити щось виразно й твердо і не вдалося б. Сім’я власника дому розпусти. У Пінкасівській синагозі юдаїзм захопив мене незрівнянно дужче.
Позавчора. Одна дівчина, єврейка з вузьким обличчям, чи, краще сказати, з обличчям, яке переходить у вузьке підборіддя, але розпушені хвилясті коси немовби розтягують його в ширину. Троє невеликих дверей, що ведуть з будинку до салону. Гості, немовби у вартівні на сцені. Напоїв на столі майже не торкаються. Одна пласколиця в незграбній сукні, яка починає погойдуватись аж у самому низу, де облямівка. Декотрі тут убрані так, наче ляльки для дитячого театру, яких продають на різдвяному базарі, тобто з рюшиками й сухозлітками, сяк-так приліпленими й пришитими, смикнеш – і вже відірвав, та такі, що в пальцях розсипаються. Господиня з тьмяними білястими косами, туго накрученими на, безперечно, огидну підкладку, з різко загнутим донизу носом, лінія якого перебуває в якомусь геометричному співвідношенні з обвислими грудьми і зі щосили підтягненим черевом, нарікає на головний біль, викликаний тим, що сьогодні, в суботу, такий великий гармидер, а пуття з нього нема ніякого.
Щодо Кубіна. Історія про Гамсуна викликає підозру. Такі історії можна тисячами розповідати з його творів як такі, що трапилися з ним самим.
Щодо Ґете. «Навіяні ідеї» – це просто ідеї, що їх навіяв Райнський водоспад. Це видно з одного з листів до Шиллера. – Окреме побіжне спостереження «кастаньєтного ритму дитячих ніг у дерев’яних черевичках» справило таке враження, так його всі сприйняли, що годі собі уявити, щоб хто-небудь, навіть не читаючи цього зауваження, сприйняв це спостереження як власну оригінальну ідею.
2 жовтня. Безсонна ніч. Уже третя поспіль. Я швидко засинаю, але через годину прокидаюся, так ніби стромив голову в якусь фальш-дірку. Сон відлітає геть, і в мене таке відчуття, немовби я не спав зовсім або задрімав на мить під тонесеньким серпанком, і мені знов доводиться примушувати себе заснути, і я відчуваю, як сон не хоче йти до очей. І відтоді так триває години до п’ятої – я хоч і сплю, але водночас яскраві сни не дають мені заснути. Я сплю просто-таки поруч із собою, тоді як сам я маю воювати зі снами. Десь над п’яту годину останні рештки сну розвіюються, я вже тільки марю, і це виснажує ще дужче, ніж коли не спиш. Одне слово, цілу ніч я перебуваю в такому стані, в якому здорова людина буває лише хвилину перед тим, як, власне, заснути. А коли прокидаюсь, усі сни збираються довкола мене, тільки я остерігаюсь повернутися в думках до них. Перед світанком я зітхаю в подушку, бо всі сподівання на цю ніч умерли. Я згадую про ті ночі, наприкінці яких вибирався з глибокого сну й прокидався так, ніби був замкнений у горіховій шкаралущі.
Сьогодні вночі приверзлася страшна мара – сліпа дитина, нібито дочка моєї ляйтмеріцької тітки, в якої, до речі, дочок немає, а є тільки сини, і один із них колись поламав собі ногу. До того ж було щось спільне між тією дитиною і донькою д-ра Ms., що, як я недавно завважив, з гарної дитини вже перетворюється на товсту, манірно вбрану маленьку дівчинку. В тієї сліпої чи підсліпуватої дитини обоє очей були закриті окулярами, ліве, під досить випуклим скельцем, було округле, молочно-сіре й витрішкувате, а праве, затулене увігнутим скельцем, западало всередину. Щоб це скельце сиділо оптично правильно, довелося замість звичайної дужки, що заходить за вухо, придумати такий собі держачок, головку якого не можна було прикріпити інакше, ніж до вилиці, так що від скельця до щоки вів дротик, проходив крізь дірочку в щоці й закінчувався на кістці, а з кістки виступав другий дротик і зачіпався за вухо.
Гадаю, це безсоння в мене тільки через те, що я пишу. Бо хоч як мало й погано я пишу, проте від цих невеличких потрясінь все ж таки стаю дуже чутливим і відчуваю – надто надвечір, а ще дужче вранці – подих, наближення отого великого, захопливого стану, в якому у мені прокидаються необмежені можливості, а потім не знаходжу спокою через суцільний гамір, який стоїть у мені і впоратися з яким я не маю часу. Кінець кінцем цей гамір виявляється всього лиш пригніченою, стримуваною гармонією, що, якби її випустити на волю, наповнила б мене всього, ба навіть розтягла б, а тоді наповнила б знов. Але нині цей стан тільки породжує в мені слабкі надії та завдає шкоди, позаяк моє єство не має досить снаги, щоб витримати теперішню плутанину; вдень мені допомагає видимий світ, ніч крає мене без перешкод. У такі хвилини я щоразу згадую про Париж, де під час облоги і згодом, аж до Комуни, населення північних та східних околиць, доти чуже парижанам, із місяця в місяць, просто-таки з години на годину, спиняючись і знов рушаючи, посувалося, немов годинникова стрілка, плетивом вуличок до центру Парижа.