Моя розрада – і з нею я тепер і влягаюся спати – в тому, що я так довго не писав, що це писання, отже, у моєму теперішньому житті ще не встигло зайняти певного місця й через це – якщо бути, однак, достатньо мужнім – має хоча б тимчасово вдаватися.
Сьогодні мене здолала така слабість, що я навіть розповів шефові про оту дитину. – Тепер я пригадую, що окуляри зі сну належали моїй матері, яка ввечері сидить поруч зі мною і, граючи в карти, не вельми привітно зиркає на мене поверх пенсне. Праве скельце того пенсне – не пам’ятаю, щоб досі я це помічав, – ближче до ока, ніж ліве.
3 жовтня. Така сама ніч, тільки засинав іще важче. Коли поринаю в сон – відчуття болю, що прямовисно пронизує голову через перенісся згори вниз, наче ото задуже наморщиш чоло. Щоб стати якомога важчим – а так, здається мені, легше заснути, – я згорнув руки, поклавши долоні на плечі, й лежав, немов солдат із повною викладкою. Знову сила моїх снів, що пронизує свідомість іще до того, як я засну, не дала мені спати. Усвідомлення мого поетичного хисту ввечері й уранці не має меж. Я відчуваю себе розкутим до глибини єства і здатним добути з себе все, що схочу. Це провокування таких сил, яким потім не дають працювати, нагадує моє ставлення до Б. Тут також ті самі виливи, що, не діставши волі й завдаючи удару у відповідь, мусять самі себе знищити, одначе тут – і в цьому полягає різниця – йдеться про сили таємничіші й про моє найзаповітніше.
На Йозефеплац повз мене проїхав великий туристський автомобіль, в якому сиділа – щільно одне побіля одного – сім’я. За автомобілем разом із запахом бензину в обличчя мені війнуло Парижем.
Диктував у конторі досить довге повідомлення в окружне управління. Дійшовши до кінцівки, що мала прозвучати на високій ноті, я зупинився й далі вже не міг нічого робити, а тільки втупився в друкарку фройляйн К., яка, за звичкою, особливо пожвавішала, відсунула крісло, заходилася покашлювати, перебирати щось на столі й привернула так увагу всієї кімнати до моєї біди. Фраза, яку я шукаю, тепер прибирає ще одного значення: вона має заспокоїти друкарку, і що потрібнішою ця фраза стає, то важче її знайти. Нарешті на думку мені спадає вираз «затаврувати ганьбою» і відповідне до нього речення, однак я не розтуляю рота, відчуваючи відразу й сором воднораз, так наче то – шматок сирого, вирізаного з мене м’яса (ось яких мук це мені вартувало). Нарешті я промовив ту фразу, але в душі залишилося відчуття великого жаху – адже все в мені готове до письменницької роботи, й така робота була б для мене небесним порятунком і справжнім воскресінням, тоді як я тут, у конторі, задля якогось жалюгідного папірця маю виривати у здатного на таке щастя тіла шматок його власної плоті.
4 жовтня. Я стривожений і жовчний. Учора перед сном у мене в голові, зліва вгорі, блимнув холодний вогник. Над лівим оком уже засіло якесь напруження. Коли я думаю про це, мені здається, що в конторі я не витримав би навіть тоді, якби мені сказали, що через місяць я стану вільним. І все ж у конторі я свої обов’язки здебільшого виконую, цілком спокійний, коли можу бути певен, що шеф мною задоволений, і моє становище не викликає в мене жаху. А втім, учора ввечері я зумисне спробував притупити в собі всі почуття, пішов прогулятися, читав Діккенса, потім трохи оговтався, забракло сили віддаватися смутку, який я вважаю виправданим і тоді, коли він, як мені здається, трохи відступає, – так я сподівався мати кращий сон. Він таки й виявився трохи глибшим, хоч і недостатньо глибоким і раз у раз переривався. На втіху собі я казав, що зате знову притлумив у собі оте велике збудження, що не хочу попускати собі віжки, як це завжди бувало після таких періодів, що й післяпологові болі того збудження не примусять мене втратити самовладання, як це траплялося доти. Можливо, мені пощастить так знайти в собі приховану стійкість.
Надвечір на канапі в моїй темній кімнаті. Чомусь потрібно досить багато часу, щоб розгледіти колір, але потім у свідомості враз ніби настає прояснення, і сумніви щодо кольору швидко минають. Коли з другого боку на скляні двері одночасно падає світло з передпокою й кухні, то шибки майже до самого низу заливає зеленуватий або, щоб не зіпсувати чіткого враження, зелений колір. Якщо в передпокої світло вимкнути й горітиме світло лише на кухні, то шибка, яка ближче до кухні, стає темно-синьою, сусідня – білувато-голубою, такою білуватою, що весь малюнок на матовому склі (стилізовані маківки, вусики, різноманітні чотирикутники та листочки) розпливається.
Відблиски й тіні, що падають на стіни та стелю знизу від електричного освітлення на вулиці й на мосту, безладні, почасти спотворені, перекривають одне одного, і їх важко перевірити. Річ у тім, що, коли встановлювали дугові електричні лампи внизу й обставляли цю кімнату, ніхто не подумав по-господарському про те, який вигляд матиме моя кімната о цій порі без власного кімнатного освітлення, коли на неї дивитися з канапи.
Від трамвая, що проїздить унизу, падають угору на стелю невиразні білуваті відсвіти й, механічно затинаючись, переламуючись у кутку на стелі, сповзають стіною вниз. – Глобус стоїть у першому свіжому повному відблиску вуличного освітлення на комоді, рівно залитому згори зеленуватим світлом, полискує заокругленнями й має такий вигляд, ніби світло для нього заяскраве, хоч воно ковзає на його поверхні, роблячи його схожим скоріше на буре шкіряне яблуко. – Світло з передпокою кидає на стіну над ліжком чималу лискучу пляму, яку біля узголів’я обмежує звивиста лінія і яка в цю мить тисне на ліжко, робить ширшими темні стояки, підіймає стелю над ліжком.