А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик удає з себе байдужого, повертається і злісно накидається на першого, хто трапиться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.
– Ах, яка з неї робота! – з погордою тикає він нагаєм під машину. – То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!
– Як граблі короткі… – почина дівчина і змовкає; пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.
– Кукла! – шипить він, кидаючи на неї граблищем.
Дівчина винувато ухиляється й ловить граблі.
– Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти… Ач, яка красуля!.. Куди-и ж сунеш, герге-е-по! – знов хапа він граблі й поверта в другий бік.
Дівчина покірно посувається за граблями.
– Кукла єгипетська! – злісно кида він і одходить.
На-а-а моди-и-сці сарахва-н…
Біля неї Ґудзик-пан… –
чується десь за соломотрясом, і на всіх лицях з’являється весела усмішка.
– Добре, добре! – думає Ґудзик, йдучи до паровика. – Заспіваєте ви в мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..
І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть «вони» за рощотом, а він нахилить голову набік і, ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу…»
І хоча вони добре знають, що це правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм же їхні гроші за проценти, що навіть тепер у нього в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з Богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він в їхніх руках, а вони в його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ця до часу, до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від цього ще більша ненависть закипає до них.
По дорозі ні душі. Ґудзик знов робить байдуже лице і повагом іде до машини. Пісня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотряса й жене кров Ґудзикові в голову. Настрій накипає. Хочеться когось ударить, пригнітить, хочеться чим-небудь виявити накипіле почуття.
– Карпе! – гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять звичайно ті, що стоять біля соломотряса. – Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на місце.
Карпо повертає до нього запорошене лице з широким носом і товстими губами й зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.
– А як не схоче сьогодні заплатить усім, кидати зараз же всім роботу… До одного! – бурмоче він. – А як буде хто… теє… значить, не приставать до нас – під ребра й амінь…
– Карпо!..
– І не заціпить ідолу! – усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика. – Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене…
Парубок підводиться, виправляє спину й витирає піт.
– О, Ґудзя вже біжить сюди! – тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.
– Хай біжить! – байдуже, крізь зуби цідить Карпо і тихо йде собі до соломотряса.
На модисці-і-і сарахва-а-н…
– голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до нього, й заклада руки за спину.
Коло неї Ґудзя пан…
– Карпо!!! – визвіряється Ґудзик. – Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!
Гей, модиска моя, ти любезная моя!..
Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотряса, голосно виспівуючи.
– Н-ну! – дивлячись йому вслід, промовляє Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик. – Це тобі не минеться так!
Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його і викликає бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.
– Знов солому розкидав, вахляко! – зупиняється він біля паровика і пильно дивиться прямо в лице кочегарові. – Знов тобі говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок.
Кочегар, високий млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.
– Та до кого ж я говорю?! – умить скажено виривається в Ґудзика фістулою. – Солому мені!
Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.
– Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе, візьми граблі!..
Данило іде кудись за граблями.
– А ти ж куди? Куди біжиш? – накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.
– А вже ж не виглядати когось! – насмішкувато кида та й підставляє рота під чіп. Ґудзикові хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але… дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини, й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.
– Ху, – напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з дивуванням: – І чого її так довго немає? Кумедно! – І зареготавшись, хутко біжить до машини.
II
А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало заходити, і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона й кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й невикидані копиці; коло соломотрясів іноді набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть єврейчики біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого, розігнав одну купку, що палко щось говорила, у другому кутку вже держить промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіше чогось баряться, а всі навіть на це й не звертають уваги.
Ґудзик почина догадуватись, почина розуміть цей настрій, і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій охоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою.
«Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть, ви, мурляки прокляті!» – думає він і ще енергійніше біга й лається.
– Чого ж став? Чого став? Під’їжджай, під’їжджай! – накидається він на возія-парубка, що, балакаючи з дівчатами, підібрав віжки і збирався під’їжджать до машини. Парубок здригнувся і, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней.
– Куди ж ти? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в машину, іроде, в’їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб, соб тобі говорю!.. – скажено, несамовито кричить Ґудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає; віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанемент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.
– Ну от!.. – похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів, і сердито починає шукать картуза. Ґудзикові й ніяково, і досадно за цю ніяковість, і злість аж кипить до «мурляків», що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з нього.
– Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! – шипить він до парубка. – Покорчило б тобі, анафема!
– А чого ж шарпали… – не дивлячись на нього й витрушуючи картуза, кидає «анафема». – Тепер піднімай…
– «Підніма-а-й!» – перекривляє Ґудзик, – за печінки б тебе підняло, іроде… Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..
– А що, я сам його буду піднімати? – умить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. – Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається… Гроші дай, он що!..
Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце замерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно, і то не казали «гроші давай». Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все це нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і… трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховати своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.
Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза і, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувати плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Ґудзик.
– Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! – чується вмить із барабана, і під машину заглядає запорошене, з пукатими синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім цих окулярів, чорних якихось купок на місці вусів і носа, нічого за порохом не видно. Губи зложені зовсім серйозно, тільки куточки здригуються посмішкою.
Дуже висока, зовсім білява дівчина, до якої гукає він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.
– Ей ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська!
Федоська здригується й починає шукати очима.
– Сюди-сюди! Лупни!
Федоська підніма голову і, забачивши Андрона, усміхається.
– Іди сюди… – киває той головою.
Дівчата круг нього весело посміхаються і наперед почувають задоволення.
– Чого?
– Та йди, дурна!.. Іди, я тебе сподобав… Іди, моє серце…
Дівчата сміються, а з ними й Федоська.
– Та йди, не бійсь: я м’який… як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш… – додає він, піднімаючи відро.
Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з’являється на барабані.
– Ти вирости хочеш? – умить серйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.
Дівчата, що дивились на нього, й собі поробили серйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху й чекають одповіді від сторопілої Федоськи.
– Ну, видно, що хоче, – не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.
– Так коли на це вже йде діло, – говорить він, – то ти зроби от що… Та стій, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, Бог з тобою… Що ж тут? Так, значить, зробиш так…
– А, та ну вас! Сміються!.. Пустіть… – виривається Федоська й хоче злазити вниз.
– Стій, стій! Підожди… Я маю справді сказати тобі дещо. Чекай-но! Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..
– Говорив… І про модиску…
– Усім?
– А я знаю? Чула, як казав…
– Дак от що: піди зараз, найди Карпа і скажи йому так: коли буде вже все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас… Розумієш? – нахилився він до Федоськи й несподівано зробив їй по губах «тпрунки». Федоська аж одкинулась назад і плюнула, коли тим часом дівчата весело реготались.
– Скажеш же?
– Та скажу… А як модиска прийде?
– Тоді все буде… Ну, рушай… Висока рости!
– Ет! – соромливо махнула Федоська рукою й зникла.
Але не встигла ще зовсім сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Ґудзика:
– Чого… треба… лазила?..
– О, Ґудзя вже! – ненависно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.
– А ти, Андроне, замість того щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт з ними заводиш? – почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос Ґудзика, і на барабані з’явилася його голова. – Так робити не можна!
– А якого ж біса не дають снопів? – похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік. – Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний… Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське «спасибі»…
Ґудзик ніби недочув і зліз із барабана, нічого не одповідаючи. Він знає, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати – не в соломі спати», – кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.
– Та й із сміттям для тебе возитись не буду, – додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід. – Хіба цей сніп укинуть? Ух! – умить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личиками, не вспівають тягати купу за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До цього прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.
Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.
– Плачеш? – протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього…
– Еге! Драстуй, Химо! – іронічно вклоняється він. – Ніби не розуміє… Через місяць Ґудзине весілля ж…
– Ну, то що?
Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.
– Ну, то що, що жениться?
– Байдуже?
– Пхи! – хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: – Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущипливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щік і пильно розглядають шнурок із окулярів.
– Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? – якомога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.
Хима не відповідає і старанно вигортає з-під машини полову.
– І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?
– Авжеж…
– Хм… А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?
– І-і-і!! – сплеснувши руками, підвелась зразу Хима й так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її й здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.
– Тобто так не було?
– От нехай мене Господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню й того оконома, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця… Ото причепився! Не бачила якогось оконома… Яке щастя, пхи!
– А де ж у тебе взялася з китицями хустка?
– О!.. Хустка… Тітка приїжджали й купили…
– А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові…
– О!.. Сидорові?.. Так… – змішалася Хима й скоріше нагнулась до полови.
– Ага, піймалась!..
– Пхи! Піймалась… Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся… Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені… Мале, погане…
З-за воза зі снопами з’явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.
– Ага!.. Ґудзя йдуть… Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово… Стерво!
І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса.
– Знов із Карпом? – пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.