– Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, – саркастично всміхнувся Андрій. – Ну, так я ж його не боюсь.
– Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, – нахиливши голову, тихше додала Мотря.
– Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься – побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на нього… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…
– Через тиждень? – перепитала Мотря.
– А що, тобі жаль? Так чого ж? – просю ж тебе: украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся – і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…
Мотря промовчала.
– …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
– Скучила! – піднявши голову, привітно дивлячись на нього, прошепотіла Мотря.
– І за Ільком скучиш?
Мотря почала кутаться:
– А ще довго до суда тобі?
– Та ти зуби не заговорюй, – мимоволі всміхнувся Андрій, – а говори те, що питають.
– Та я не чула зовсім, що ти говорив.
– Ех! Не чула…
– Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…
– Убирайся к чорту, чого ж стоїш?
– Ну, то я зостанусь, – ти сердишся…
– Іди, йди…
– Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
– Та йди, простудишся. Прощай.
– Прощай. А завтра прийти?
– Як хочеш, – зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
– Я прийду.
– Приходь, – байдуже муркнув він і защіпнув вікно.
Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:
– У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!
– Ба за тобою! – радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину – до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався – і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов осміхнувсь «по-рідному» Андрій – й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього – при Мотрі махав кулаками… і щиро задавався.
Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощатися з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятами, тільки оголені дерева якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець, – «соціяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до дзвону, не хотів читать ані букви з Біблії й не любив багато балакать, – навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочка. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки, – один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» – високий, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.
Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна, і Гаврила, і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.
– Ха-ха-ха! – зареготався Гаврило, одкинувшись назад. – Так по-вашому виходить, що церкви не нада?.. Ето – факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому?
– Будлі де, – усміхнувся Дем’ян, – можна і в скриню покласти.
– Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…
– Воші теж од Бога.
– Ну!..
– Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
– Хто ж то миє? Піп ваш?
– У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
– Ну, так! Підождіть, – ухопився Гаврило. – Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?
– Має.
– Хто ж йому його дав?
– Ми.
– Ето факт! А ви ж маєте право давать право?
– Таке ж саме, як ваш архиєрей або синод.
– Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис – синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..
– От, Гаврило Петрович, – перебив чоловічок, протягуючи листа, – чи так? Бо той…
Гаврило поважно взяв і став читать:
– «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жіні Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отцеда! «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і ни чув. А ви як находите на сібе притенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…
– А я так говорю, – почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви, – бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє, – уже плати. Плати попові, бо – гріх.
– А в писанії що сказано? – поважно і навіть строго перебив Гаврило: «Шедше убо научіть усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і Св. Духа, амінь». Га? То какой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите, – це ж по Євангеллю…
– Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, – вставив худий, не зводячи очей з Гаврила.
Рудий добродушно засміявся:
– Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
– Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! – крикнув сміючись Ілько.
Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
– Дурний піп, дурна його й молитва!
Помовчали.
– Не даром кажуть, – почав, зітхнувши, Дем’ян, – «чиї ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.
– Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, – протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.
– «…и… то побачите…» – промимрив він, шукаючи нового. – Ага!.. «І прошу вашої милости ни радійте моєму гору»… «Как Господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні Господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович і так нікода сльози не висихають у мене і прошу вашої милости не оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде. Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте…»
– Вони усе, значить, мені маслом дорікають, – пояснив чоловік, – а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, – жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.
– Підожди ж! – злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. – Політаєш!
– Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…
– От ви говорите, – перебив чоловіка Дем’ян, – гріх окони палить… А я на це можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
– Та не бий!! – крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
– Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки злісно глянув на Ілька, всміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, – Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання – все це наче морозом пройняло Ількові тіло.
– Пусти! – рявкнув він і кинувсь до Андрія.
Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.
– Пусти, не муч!.. – глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.
– А тобі яке діло?! – блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.
– Та чого ти присікався до нього? – сухо промовила Мотря. – Випустить!.. Який сердобольний!..
– А! Так ти за Андрія! – блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: – Пусти, говорю!
Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.
– Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!
Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.
– Так от же! – розмахнувся Ілько, і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.
– Ах, ти ж! – тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.
– Стережись, Ільку!!! – вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стьожкою полилась з розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий сухий пісок.
Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, зі старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хату і ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».
1901
БІЛЯ МАШИНИ
І
Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодні з землі перепічку. Де не станеш, здається – круг тебе і згори, і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко.
У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не лунає в яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню.
По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі який-небудь засмалений, з білими плямами хлопець і хльоска іноді згори батіжком. Йому згори сонце не вадить. Часом, підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою.
Гін на троє від села Цурупалок іде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, галас, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим… Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміти цю просту картину. Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй у пащу і не встигають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знову голодно й жалібно реве та гуде. Не встигнуть п’ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знову пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють усунути снопа, як уже летить полова й солома, здіймається горою під соломотрясом. І п’ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт на лиці і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А ці теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.
А машина гуде й наче аж ревне радісно, як попаде зразу добрий шматок. У таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться й щось кричить до барабанщиків; але ті ніби недочувають. І цілісінький день годують і підбирають з-під неї. Віз під’їжджає за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного яру, вже почали з Чортової пасіки, а звірюка все реве й голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.
А сонце пече. Піт уже не витирають, і він вільними шляхами розходиться по запорошених обличчях, вибираючи, де менше пороху.
Молодий економ пан Ґудзінський, або, як звуть його селяни, Ґудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, ніби байдуже подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад злий і похмурий. На ньому черкасиновий, стальової масті піджачок, високі ковнірчики з червоною краваткою і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний, синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.
Всі люди коло машини непримітно, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. Він це знає, і це піднімає у нього тупу, глуху ненависть до них. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно й чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись з Гликерею Парменівною; відомо, скільки дає йому батько її, монопольщик, викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки-«модиски». Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі «модискою»); відомо, що він із великою охотою замість цього запхнув би її в піч паровика, якби дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз усіх біля машини.