Стосунки політичного емігранта В. Винниченка із тодішньою радянською владою не могли бути безхмарними. Він видає за кордоном брошуру «Поворот на Україну» (Пшебрам, 1926. – 34 с.), яку вважали капітуляцією перед радянською владою. У 1926–1930 рр. харківське кооперативне видавництво «Рух» за Умовою, підписаною письменником, видало його твори у 23 томах. Інші видавництва («Книгоспілка», «Література і Мистецтво», ДВУ) теж друкували багатотомні зібрання, однотомники й окремі твори письменника. А на сценах багатьох театрів України ставили п’єси В. Винниченка. Наймасовіші та найпопулярніші видання В. Винниченка давали великі прибутки, але автор одержував порівняно невисокі гонорари. Його недалекий сусід у Франції російський письменник Іван Бунін, який вороже ставився до радянської влади, одержував із СРСР, як і М. Горький, значно вищі гонорари.
П. Любченко, тодішній секретар ЦК КП(б)У, надрукував у журналі «Життя й Революція» (1926. – № 11. – С. 75–88) досить велику статтю «Старі теорії й нові помилки», в якій піддав гострій критиці одну з основних тез брошури В. Винниченка, що «Українська нація, силою історичних умов і обставин, не витворила своєї національної буржуазії – ні індустріальної, ні торговельно-фінансової, ні навіть аграрної». Партійний керівник республіки не просто заперечує цю тезу, а вважає її неправильною, а тому й шкідливою, бо вона є, мовляв, основою теорії безбуржуазності української нації. Водночас П. Любченко з не меншим запалом критикує і М. Грушевського за його оцінку українського селянства як окремого суспільного класу. «Історіографія видання академіка Грушевського 1926 року є семафор, що відкриває шлях на рейки буржуазно-націоналістичного відродження», – писав П. Любченко. Не оминув критик М. Хвильового та М. Зерова.
Згодом П. Любченко виступив на листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. із промовою «Вогонь по націоналістичній контрреволюції та націонал-ухильниках» (окремий розділ промови називався «Винниченко – побратим Петлюри і Коновальця – боронить спійманих на гарячому контрреволюціонерів і націоналістичних ухильників»), у якій висунув проти В. Винниченка ряд політичних звинувачень, що нібито він був «організатором контрреволюції, погромів», «гетьманським попихачем», буцімто він «бігав до гетьмана, пропонуючи свої послуги врятувати його», «керував боротьбою за відновлення влади поміщиків і капіталістів на Україні» тощо.
З приводу листа В. Винниченка до ЦК КП(б)У від 15 вересня 1933 р. була заява П. Любченка на сесії ЦК КП(б)У 29 листопада 1933 р. П. Любченко твердив, що у своєму листі В. Винниченко «боронить викритих українських контрреволюціонерів, а одночасно давав директиви своїм агентам організувати національний елемент, щоб опанувати державні й культурні установи Радянської України». До речі, самого П. Любченка у 1937 р. було обвинувачено у створенні «націоналістично-фашистської організації»…
Інший колишній боротьбист, а в 1928 р. редактор журналу «Червоний шлях» Г. Гринько, «полемізуючи» з В. Винниченком щодо його негативної рецензії на перше число харківського часопису, писав: «Червоним радянським шляхом починають іти все ширші кадри трудової української інтелігенції, й даремно намагається Винниченко звернути їх у закутки фашизму». Це було 1923 року…
Можна згадати і деякі висловлювання на адресу В. Винниченка інших лідерів республіки. Так, М. Скрипник, який свого часу в листі до А. Луначарського протестував проти конфіскації авторських гонорарів за видання творів В. Винниченка в Україні, у нарисі «Історія пролетарської революції на Україні» називає Центральну Раду «політичним опудалом», а її діячів, зокрема В. Винниченка, «малюсіньким Люї Бонапартом». Дісталося авторові «Відродження нації» і за те, що він у своїй праці «висвітлює події тільки неправдиво, брехливо й з упередженням, а багато де в чому брехливо оперує вигаданими фактами й подіями». Отакі «поклони» бились у 1930-му, а через три роки М. Скрипник покінчить життя самогубством… У своїй статті «Радянська Україна – непохитний форпост великого СРСР» (1933 р.) П. Постишев згадав як один із гріхів М. Скрипника відстоювання авторських гонорарів В. Винниченка. У доповіді на об’єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. С. Косіор звинувачував В. Винниченка в «українському буржуазному націоналізмі» і вислужуванні перед іноземними капіталістами. Але обидва діячі теж стали жертвами.
Припускалися глузливо-лайливих звинувачень на адресу В. Винниченка і деякі українські письменники, називаючи його «майстром дворушництва, брехні і зради» (із доповіді І. Кулика на I з’їзді письменників у Москві 1934 р.). Але і їх перемолола страшна репресивна машина.
За тридцять з половиною років життя за кордоном В. Винниченко весь час перебував під перехресним вогнем – на батьківщині на нього незаслужено чіпляли найстрашніші ярлики, а більшість української еміграції звинувачувала його в симпатіях до Радянського Союзу, вважаючи запроданцем більшовизму тощо. А він мусив у поті чола здобувати гіркий хліб і жити переважно із власного городу, який з великою любов’ю з останніх сил обробляв у своєму «Закутку».
У 1933–1987 рр. в Україні, як і в СРСР, не було надруковано жодного твору В. Винниченка. Майже не друкували його і за кордоном. Повернення, а радше відновлення імені письменника розпочалося лише після 1958 р., коли з ініціативи професора Григорія Костюка і Української Вільної Академії Наук у США архів В. Винниченка було перевезено на збереження до Нью-Йорка і здано в депозит до архіву російської та східноєвропейської історії та культури (так званий Бахметьєвський архів) Колумбійського університету. В угоді-заповіті вдова письменника Розалія Яківна зазначала, що архів перебуватиме «у цілковитиму розпорядженні УВАН» до того часу, «коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною і незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова і безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріалів». Коли ж таке станеться, спадщину письменника необхідно передати на збереження і вивчення Академії наук України.
Здається, такий час уже настав, але заповіт Р. Винниченко виконано лише частково: у 2000 р. УВАН у США передала через тодішнього прем’єр-міністра України В. Ющенка вісімдесят мистецьких творів художника В. Винниченка, які після реставрації у 2001 р. уперше були проекспоновані в Національному музеї Тараса Шевченка. У 2002 р. УВАН передала ще десять картин, які теж після ретельної реставрації вперше експонували в Музеї книги і друкарства України на виставці, присвяченій річниці незалежності України.
З ініціативи Г. Костюка в УВАН у США було створено Комісію для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка (Винниченківська комісія), яка понад 40 років проводила велику роботу з упорядкування архіву і видання творів письменника. Між УВАН у США та Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на початку 1997 р. було укладено угоду про передачу в Україну архіву В. Винниченка і створено спеціальну комісію (по 8 осіб із кожної сторони), а те, що стосується малярської спадщини В. Винниченка, можна вважати майже виконаним. Проте залишається архів, який перед перевезенням оригіналів необхідно скопіювати, щоб запобігти можливому ризику втрати цього дорогоцінного скарбу під час транспортування.
Авторові цих рядків довелося впродовж кількох місяців вивчати архів В. Винниченка у стінах Колумбійського університету, а також неодноразово спілкуватися із професором Г. Костюком і навіть перевезти весь його архів та бібліотеку в Україну. Вчений, який у 1958 р. перевіз архів В. Винниченка з Європи до Америки, жив надією на те, що за його життя буде виконано заповіт Р. Я. Винниченко. Але, доживши майже до ста років, Г. Костюк так і не дочекався тієї щасливої миті, коли духовна спадщина одного з найбільших патріотів України повернеться на рідну землю.
Сергій Гальченко
НАРОДНИЙ ДІЯЧ
З серцем хрьопнувши дверима, Вася ввійшов до себе в кімнату і, то пощипуючи себе за те місце, де повинні бути вуса, то потираючи по голові, стриженій під їжака, почав ходити швидко й нервово. Та й справді, їй-богу, як його не сердиться! Васі 22 роки, Вася, здається, самостійний уже чоловік, Вася бувший студент Київського університету, «исключенный за безпорядки». Так-таки виключений, виключений! Вася це раз у раз із чистим серцем буде говорити, що б там не базікали його вороги. Вася не перечить (від правди він не ухилявся ніколи і не хоче ухилятися), що він не ходив цілий рік на лекції й без безпорядків, що він навіть не знав, за віщо його виключають. Це правда, та проте, факт фактом, що його виключили. І він має право робити все, що душа його забажає. Та й справді, як він досі тільки знав, що кидав грішми і всіма своїми молодими силами по всяких притонах, йому мати нічого не говорила, присилала навіть грошей. А тепер, як він рішив (так, рішив і твердо рішив!) покінчити з тим, почати нове, розумне життя, – йому не дають. Ну, розсудіть самі Бога ради! Діло стоїть так: Вася познайомився раз з однією панночкою, гарненькою – треба додати – панночкою, але це Васі все одно, головне те, що з панночкою-українкою. Познайомився Вася і в той же вечір догадався, що він – і по крові, і по роду, і по симпатіях – українець. А на другий день він почув, що в йому таяться великі ідеї, широкі наміри, незвичайна сила. Про це, звісно, зараз же дізналася панночка, а за панночкою один гурток, в якім панночка була членом, і Васю ввели в гурток, і Вася вмент переродився. Вася переродився, справив хрестини в «Аркадії» з шансонетками, попрощався з ними, з гуртком, і поїхав до себе на село, де у нього була вдова-мати і 600 десятин власної від батька землі. Ну, посудіть самі, як йому тепер бути: він виніс з кімнати килимки, крісла, ліжко на пружинах, диван, м’які табуретки, повикидав Поль-де-Кока, Золя, постелив на простих дошках одіяло, поставив простий стіл, поклав на нього Шевченка, Толстого і Бокля, і все це – неприємно його матері. Ну, скажіть Бога ради, навіщо Васі, Васі, який переродився і справив навіть хрестини, який уже не Василь Семенович Головатий, а – народний діяч, який листується з гуртком, якого поважає сама панночка за його ідеї, який відкинувся від своїх сусід-знайомих і зіллявся з народом, навіщо, скажіть, цьому Васі м’яка постіль, килимки, крісла, Поль-де-Кок?! Сміховина та й годі! Ні, з цього часу годі! Годі, годі й годі! Вася – самостійний господар і має право робити все, що сам захоче, а не мати. Крісла, пружини – розкіш, а розкіш у такому ділі не повинна бути. Або народ, або розкіш, одно з двох. Народ, народ! Це велика сила, страшенно велика сила, але неосвічена, темна. Ну, та дасть Біг, прийде час і освітиться. Освітиться, освітиться, Вася чує це. Аби більше тільки робітників, і освітиться. Тепер буде так: Вася кидає все нікчемне, кидає університет, усякі забавки і працює для народу. Сам буде в полі, сам коло машини, сам рощот давати, сам продавати, купувати, все сам. Відносин з народом буде багато, народ зрозуміє його наміри, народ побачить ясними очима всю наготу свою, засоромиться, зжахнеться і сам попросить у Васі одежі закрити наготу свою. І Вася не відкаже, він з щирим серцем дасть їм цю одежу.
Він їм навіть уже дає й тепер, але вони, здається, ще не вздріли зовсім наготи своєї. Але нехай не подумає хто, що Вася – соціяліст, революціонер, Боже сохрани! Він тільки працює на українському ґрунті, він тільки хоче дати народові освіту таку, яку народ цей може прийняти, яку може зрозуміти. Це і в гуртку говорилось: це й сам Вася говорить і буде говорити всім і кожному. Нехай на нього брешуть, нехай доносять, нехай навіть заберуть у тюрму, він буде твердий у своїх думках, він постраждає за ідею, він умре навіть за святе діло. Боже мій! Та хіба сам Вася не розуміє, що революція в Росії неможлива, що народ український неприхильний і трохи до цього, що він сам, Вася, не почуває в собі ніяких дум на працю революції! Але скоро українець не може вчитися по-російському, не може говорити й читати на чужій мові, треба дати йому науки на його мові, треба освітити його рідним світлом. Це й в гуртку говорилось не раз, це й Вася раз у раз говорить і буде говорити всім і кожному. І матері, й Сігізмунду Станіславичу скаже. Мати його добра, він знає, і Сігізмунд Станіславич добрий. Хоча про матір його ходить чутка, що у неї в спальні сплять три лакеї по одному кожну ніч, а на четверту ходить Сігізмунд Станіславич, що… ет! варт говорити! Він цьому не вірить, за лакеїв не вірить. Що Сігізмунд Станіславич… Ну, так що?! Вася розуміє, що мати його ще молода, гарна, що вона також чоловік, що… словом, тут нема нічого, що вона полюбила чоловіка. Вася – чоловік XX віку, чоловік освічений, що давно вже покинув старі видумки про законний шлюб, про вінчання і т. ін. Вася знає, що мати його добра, любить його, що його ідеї гарні, наміри чесні, й він піде до неї, припаде їй на груди і скаже, хоча по-російському, але так і скаже: «Мамо! Я ваш син, ви – моя мати. Полюбіть мої ідеї й будемо вкупі працювати»! І вона (о, Вася це прямо таки чує серцем!), вона обійме його, поцілує і скаже: «Вася! Ти любиш ці ідеї, люблю й я їх!» І будуть тоді вкупі вони працювать.
І встав Вася з простої табуретки, і пішов до матері. У суміжній кімнаті горнична Катя якраз щось робила біля вікна і наспівувала:
– Молодчина Катя, – подумав Вася, – українську пісню співає! – І повернувшись до неї, ласкаво спитав:
– А не знаєш, Катю, де пані?
Почувши його голос, Катя здригнулась і трохи засоромилась.
– Я питаю, не знаєш, де пані? – засміявся Вася. – Чого злякалась?
– Та ви так… раптово… Пані, здається, у себе.
– А ти біжи поглянь і мені скажи: я підожду.
– От я січас.
– Стій, стій! Як ти сказала останнє слово?
Катя зупинилась, підняла брови і здивувалась.
– Я нічого не говорила… Яке слово?
– Ні-ні, як ти сказала? Ти сказала, «січас». Ну, що це таке «січас»? Ну, що воно таке?
Катя ще більше підняла брови й навіть перелякалася.
– Та що ж тут такого.
– Та тут нічого такого нема, але навіщо ти говориш «січас», коли можеш сказати «зараз». Хіба ти не розумієш, що ти плутаєш руську мову?.. Ти скажи мені, читала ти Шевченка? Чи ні? Ні?!. Я й забув… Ти читати вмієш?
– Ні.
– Ну… І тобі не сором? Чому ж ти не навчилась? Хіба можна…
– От ще! Чого знайшла б соромитися, хіба я панночка?
– Панночка! Хіба тільки панночкам можна вміти читати, хіба освіта тільки їм потрібна? По-моєму, освіта скоріше потрібна простому народові… Бо ти не знаєш, але темнота… чи то пак… темрява… Ну, так, темрява, по-українському буде «темрява»… Так я говорю….
– Ой, паничу! – оглядаючись на двері, благала Катя. – Я вже піду, а то пані як побачать, то знов будуть сміятися з мене, скажуть, що я знов до вас ночувати ходжу… Бо вони тоді бачили, як ви впускали мене до себе…
– Ну, от! Я їй одно, а вона мені «ночувати». Що перш було, то годі вже тепер; я тепер інший, щоб ти знала… А по-руськи… Ну, йди, йди… боїшся.
– Ох-ох-хо! – важко зітхнув Вася, як Катя вийшла. – Роботи, роботи скільки! Ця читати не вміє, той книжки ніколи не бачив… Ні, годі, годі! Скоріше за працю, скоріше! О, мати… Ні, мати добра… Треба з нею по-російському… Що ж таке, що по-російському? Говорять же по-французькому… Треба бути тільки твердим, прямо твердим, як… як… ну, як камінь, камінь твердий?.. Словом, стояти на своєму і пас!
– Пані в спальні! – просунувши голову в двері, промовила Катя і зараз же сховалась.
– Ну, Господи поможи, – шепнув Вася і, твердо ступаючи, пішов до матері.
– Я, мамо, – почав Вася по-російському, вступаючи в кімнату матері й підходячи до неї, – прийшов серйозно побалакати з вами…
– Ой, Господи! – засміялась мати. – Ти мене лякаєш. Сідай, сідай, голубе, і викладай усе своє серйозне.
Ну, от тепер треба сказати: «Мамо! Я ваш син!» – подумав Вася і промовив:
– Нам треба вияснити… вияснити… все чисто…
– Ну, і виясняй… Тільки, голубчику мій, навіщо ти начепив на себе цю товсту, гидку сорочку? Фу, та від тебе прямо-таки мужиком несе! Ха-ха-ха! Ну, чудачок ти мій!