– От, мамо, я про це й хочу поговорити, – похмуро промовив Вася. – У вас такі погляди на це діло, у мене такі… Я – ваш син, ви – моя мати…
– Ха-ха-ха! – весело відкинулась на спинку крісла мати. – «Я ваш син!» Ох, цього, їй-богу, не можна подумати! Почепив сорочку цю, чоботи, шаравари кучерські і лізе в мої сини. Ха-ха-ха! Ах ти комік, комік! Ну, і навіщо тобі це, га?
– У кожного свої погляди…
– Постій! А не краще одягтись у чисту одежу, причесатися?.. А тобі так до лиця був блакитний комір студентського сюртука… Їй-богу… Ти сам бльондин, у батька ти весь… Потім… Ха-ха-ха! Повиносив крісла, килимки, м’яке ліжко…
– Мамо! – перебив Вася. – Ви мені одно скажіть… і ще от що: не смійтесь…
– Та як же, любий, не сміятися!
– Ну, так я піду і… словом, ми розійдемось. Ви мені прямо скажіть, як ви дивитесь на це… Я, ви самі добре знаєте, вже чоловік самостійний, я можу робити, що захочу… І буду робити… Але мені хотілось би, щоб ви теж… як-небудь… ну, не то що помагали, а… ну, хоч дивились би на це… з другого боку… Так ви мені серйозно скажіть, як ви дивитесь на це?
– Хм… – усміхнулась мати і почала, прикусивши губу: – Я тобі от що скажу. Я тобі намалюю два малюнки. Слухай… От ти тепер сидиш: у простій сорочці, товстій, гидкій, ріже тіло… Ріже, правда?
– Я думаю, для тіла це… навіть… корисно… плоть… убивається…
– Ну-ну… Словом, сорочка ріже тіло, чоботи, мабуть, муляють… Ти спиш тепер на простих дошках, обідаєш якесь чорт-зна-що…
– Чого ж чортзна-що?
– Чортзна-що, чортзна-що, я куштувала… Ти раз у раз у клопоті, турботах, раз у раз з мужиками… Це… я не говорю, що це погано, я сама… ти ж знаєш, бідному мужичкові не відкажу… Але й не турбуюсь за всіх… А ти думаєш, вони тобі дуже дякують? Ха-ха-ха! Якраз… Вони про тебе думають, як ти думаєш про них? Вони сміються з тебе…
– Мамо, це раз у раз…
– Так навіщо ж це? Потім… ти не перебивай… Потім… ти роздаєш якісь книжечки, це може зробити погане вражіння на поліцію, і тебе схоплять. Ну, хоча нічого тобі не буде, але все-таки неприємно… Потім… оце головне, по-моєму; ти бігаєш за Галькою по селу, даруєш їй хустки, перстені, дорогі намиста…
– Мамо!
– Стій-стій, я пам’ятаю, тоді ти будеш малювати. Ну, так один такий малюнок: ти брудний, голодний, розкудовчений, з якимись ідеями на язиці, ганяєш за гарненькою дівчиною по селу на сміх людям, роздаєш робочим книжечки, увільнив від праці Сігізмунда Станіславича і взяв на свої плечі весь клопіт. Так? Для чого це – не будемо говорити?
– Ні, мамо! – сумно промовив Вася. – Це перш усього треба було б спитати… Цей малюнок ваш – для блага ближнього, для освіти неосвіченого, для добра і правди…
– «Братства, свободи і рівности»? Знаю, знаю! Ох ти комік хороший мій! Ну, а други-и-ий малюночок… Ось послухай, та пильне-е-енько… Другий такий. Ти – в студентському сюртуці з блакитним коміром… Ні-ні, не так, не так… Почнемо так… Прокидаєшся ти вранці… Ну, не в шостій, як ти тепер устаєш, а в десятій або одинадцятій. Устаєш, ні-ні, не встаєш, а тільки прокидаєшся. М’яка постіль, так те-е-пло, ні-і-жно… по тілу якась пестощ… Ти потягуєшся, закриваєш очі і… нагадуєш учорашній вечір… або і всю ніч… Коло тебе, нагадуєш, лежала вона…
– Мамо! Це вже… багато…
– Ха-ха-ха! Ти ж знаєш, що я з тобою як із щирим другом раз у раз балакаю… Та й що тут такого?! Не перебивай краще, а слухай… Коло тебе лежала вона – не та замазюрена Галька, а чистенька, пахуча Галя… Ну-ну-ну, не буду, не буду!.. Нагадуєш і ковтаєш слюнки… Потім устаєш помалесеньку, потягуючись, поспівуючи, що хочеш; кличеш Василя і велиш йому подати тобі чи кофе, чи чаю з чудовою сметанкою, зі смачненькими мазурками… Потім одягаєшся і виходиш чистенький, гарненький. Ідеш собі у садок, походжаєш, поспівуєш… Потім хто-небудь приїжджа до нас, ти не ховаєшся, як робиш тепер і як не робив торік, а виходиш, балакаєш, тебе слухають, бо ти розумненький-таки (хоча трошки й дурненький), ти всіх чаруєш… Потім вечір… Я граю на піаніні, ти співаєш, світить у вікно місяць, із саду пахтить… І ні клопоту, ні турбот… Ти подивися на мене… Ха-ха-ха! Та кожний скаже, що я твоя сестра… а через що? Я не люблю журитися, клопотатися, а живу так, як мені хочеться…
І справді, Віра Андріївна прямо-таки могла зачарувати своїми чорними, блискучими очима і ще зовсім свіжим лицем, на котрому грала раз у раз усмішка, повна ніжної, тонкої, пахучої розпусти. І ця розпуста проглядала скрізь по всій її фігурі, і у високому, повному стані, обтягненому міцно темним платтям, і в чорних товстих косах, закручених на потилиці, і в руці маленькій, біленькій, і в погляді, і в поступі, і в голосі. Проглядувалася розпуста і по всій кімнаті, гляділа з стінних малюнків, на котрих були намальовані голі тіла, проглядувала в м’яких канапках, в полутіні закутків, в альбомах з голими тілами, в Поль-де-Кокові, що лежав на столі, в амурах, що цілувалися на занавісах, на килимках з Геркулесами і Венерами. Чулась вона в тонких, гострих пахощах, що розливалися від Віри Андріївни, співала з нот циганських романсів, звеніла з мандоліни, що висіла на стіні, дивилася з розкішного ліжка з горою подушок.
– Не всі так думають, як ви, мамо, і… не всі так живуть! – тихо промовив Вася, глянувши скоса на малюнок. – Якби всі так думали, так…
– Ну-ну, так що?
– Так не було б ні шкіл, ні освіти, нічого.
– Ха-ха-ха! – весело розсміялась Віра Андріївна. – Ах, ти, просвітитель мій! Ну, навіщо воно тобі? Хіба ти поможеш мужичкам? Хіба для тебе ця праця? Мужички тільки розтягнуть твоє добро, обмануть тебе і тим же скінчиться. Ну, навіщо ти відставив Сігізмунда Станіславича? Хіба ти краще його тямиш у хазяйстві?
– Я хочу сам працювати, а не ледарем бути.
– Та хіба ти вік ледарем будеш? Ти скінчиш університет…
– Я кидаю університет, – нахилив голову Вася.
– О! Це ж навіщо?
– А навіщо я буду в ньому? Що він дає? Буду тут жити, хазяйнувати, працювати для свого діла…
– Надінеш кирею, женишся на Гальці, повикидаєш з будинку рояль, книжки… Ха-ха-ха! Наведеш дядьків… Ха-ха-ха!
– Дядьки такі ж люди, як і ми.
– О звісно, звісно! Ха-ха-ха-ха! Дьоготь, регіт, лайка… Зробиш школу в залі, будеш читати їм, як у ту неділю в клуні; тепер тут я, а тоді вже, звісно, мене не буде.
– Мамо, навіщо ця іронія? Я ж не сміюся з вашого життя, я не сміюсь, що ви…
– Що я живу погано? Правда, правда?
– Я цього не говорю…
– Але думаєш?.. Ха-ха-ха! Ну, так знай, що й я лібералка! Ти з одного боку ліберал, а я з другого… Ну, нічого, нічого! Ти краще сядь коло мене, обніми мене… Не хочеш? Ну, я коло тебе сяду… От так… Ну? Я ж твоя мама? Ти ж любиш свою маму? Правда? Мама твоя погана, говорить таке, що й товариш інший не скаже, живе розпусно, має полюбовників…
– Ах, мамо, навіщо це?
– Ні-ні, треба, треба… Я бачу і ти бачиш. Ти осуждаєш. Я бачу… Осуждаєш, правда? – погладжуючи чуба Васі, заглядала йому в очі Віра Андріївна.
– Не мені судить вас, – помовчавши, тихо промовив Вася, і жалко йому до сліз стало матір.
– Ну, значить, ще любиш свою маму, – весело сказала Віра Андріївна. – Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш ці химери, кинеш?
– Е, мамо, – відсунувся зараз же Вася, – я таких підходів не люблю…
– Вася! Це не підходи, не підходи, їй-богу, Вася, голубе, це не підходи! Я так… Ну, як собі хочеш, роби все, тільки це – не підходи… Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Віриш, що не підходи?
– Та… вірю….
– Ні, не віриш; але я тобі говорю, що це не підходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що ці ідеї недовговічні в тобі. Ні, подумай собі: ти молодий, ти ще не жив… Ти проведеш свою молодість в оцій сорочці, на дошках… Та сам потім заплачеш… Краще поїхав би в город, погуляв із товаришами, пожив би, як треба жити… Га, любий?
– Е, мамо! – сумно махнув рукою Вася. – Я вже жив так, остогидло!
– А ти спочинь! Звісно, надокучає одно, спокою треба, а головне, не по багату живи… От, як я… Ха-ха-ха! То спочиваю, то «живу».
– Ні, мамо! – твердо промовив Вася і встав, злегка відвівши руку Віри Андріївни зі своїх плечей. – Мої наміри тверді. Це моє останнє слово… Я кинув те життя і починаю нове… До вас же я повернувся, як до рідної людини, до матері, а ви, – гірко всміхнувся він, – смієтесь із мене!
– Та як же! Ну-ну, не сердься, ну, сядь! Ну, поговоримо! Куди ж ти? Посидь іще!
Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.
– Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? – тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.
– Ні, – прошепотів Вася, й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.
– Можна? – почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучевім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.
– Нещастя, Віро Андріївно, – промовив він, сідаючи на кріслі.
– Яке? – схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.
– Упала дівка в барабан, і одірвало шматок ноги…
– О, Боже! Де вона? Де?
– Та ви не турбуйтесь так…
– Я тебе питаю, де вона, де? – крикнула Віра Андріївна.
– Ми не одні, Віро Андріївно! – змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.
– Ах, Господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?
– Та нічого… Коло білої кухні, привезли її…
Віра Андріївна й Вася зараз же вибігли.
Через пів години Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й бліда.
– Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! – накинулась вона на Сігізмунда Станіславича. – «Ідеї», «хазяйство»! А ти де був!
– Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці, – усміхнувся Сігізмунд Станіславич. – Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала…
– О, Господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані… один ще висів на шкуринці… м’ясо червоне… кров… Ух! Треба руки вимити… Я вся в крові…
– Це ж чого?!
– Перев’язувала ногу… О, Боже, Боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а як-небудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай… Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!
– Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.
– Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!
– Та можна й тут.
– Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!
– Та що ти? Як же так зараз, можна завтра…
– Ні-ні! Ах, Боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!
– Ех! – махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.
– Сігізмунде, Сігізмунде! – схопилася вмить Віра Андріївна, щось згадавши. – Сігізмунде!
– Ну, чого ще? – відчиняючи двері, похмуро промовив Сігізмунд.
– Не забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!
– Та добре.
– Так зараз їдеш?
– Та зараз же… Яке милосердя проявилось…
На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.
– А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!
– Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.
– Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.
– Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.
– Дай Боже, щоб скоріше!
– Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!
– Хай ти сказишся!
– Ха-ха-ха-ха!
А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.
– Семен Нужний!
– Ось!
– За три дні по сімдесят, два десять. Так?
– Та так, паничу, почухався Семен Нужний. – Але тут, мабуть, небольшая ошибка.
– Як?
– Та так… Я, значиться, був три дні. Але я єзділ… ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.
– За яким ділом? – похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! “За дєлом”».
– Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.
– От анафема, – шепнув Іван Галка Семенастому. – І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.
– Ну, добре, – одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.
– А це, – ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він, – так… дітям вашим книжка. Читати…
– Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов… – засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.
– Трохим Нужний!
– Тю! Та всі Нужні! – почулось у купі. – Кому вони нужні?
– Собаці за п’яту ногу!
– Ви були п’ять день?
– Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.
«О, знов: “бил”, “дньов!”» – подумав Вася.
– Як же шість? Тут записано п’ять, – подивився Вася в книжку, – ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?
– Та, мабуть, паничу, забили записать, а я шесть дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно…
«Ох, як коверкають, ох, як коверкають», – з мукою думав Вася і, не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.
– Ану, ви, чорняві на три пальці під носом… Розступіться, дайте дорогу!
– Еге ж, який проворний, підожди трохи!
– Та мені ніколи.
– Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо, потанцюй і ти.
– Та їй-богу, ніколи. Мене панич швидко рощитають.
– Шо там таке? – спитав Вася, рощитуючи вже дівчат.
– Та парубок хоче рощот…
– А як його звуть?
– Корній Буряк. Буряк! – крикнув парубок.
– За тиждень?
– Тиждень.
– Ну, йди, бери!
– А книжка ж нащо, паничу?
– Прочитаєш завтра! – одвітив Вася і нахилився до грошей.
Парубок подивився на книжку, на дівчат, здвигнув плечима і, протовпившись, побіг за чоловіками, що сходили вже на греблю.
– Ну, й чудасія! – крикнув він, наздогнавши їх. – На придачу книжка!
– І тобі? – спитали декотрі.
– І вам хіба дав?
– Дав.
– Тю! Навіщо ж це?
– Ану, яка в тебе… «Від чо-о-го вме-р-ла Ме-ла-ся». І в мене така. Що ж це за знак?
– Може, це… що-небудь…. таке… – покрутив пальцем коло лоба Семен Нужний. – Розумне!
– Буде тобі розумне, – похмуро кинув Трохим, – як побачить становий!
– Ну да!
– От тобі й «ну да»! Хіба не пам’ятаєш, що було торік Карачівському вчителеві, як знайшли у нього книжки?
– Та то ж багато… А в мене одна.
– То все одно… Не бійся, якби що путнє, не давав би він даром… Кумедний, кумедний, а такого москаля підвезе, що… знатимем…
– Та де там! – вмішався Галка. – Хіба такий що зробить? Забавляється прямо з жиру та й годі! Він плохий! Ти ж чув, що він сьогодні говорив: «Я, каже, хочу з вами жити, як брат з братами. Я, каже, раз у раз можу і хочу бути вам у пригоді».
– Аякже! – вір йому! Говорити все можна.
– А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє»?
– Та дурний!
– Хто?
– Та хоч би й панич. Меле, меле… Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка… Хоч би вже в школу їхав скоріше.
– Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати…
– Та ну?
– Побий мене Бог!
– Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.
– Дуріють пани!
– Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! – витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.
– А на цигарки! Не зна куди діти.
– Тю! Що то за бита голова… Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться… Хм… Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка… Ану, кресни огню… Побачиш, хороша книжечка… Ач!
Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.
А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі, забіліли нагорі млини, мов сріблом покриті, зашелестів щось очерет понад ставом, зашепотіли верби, нагинаючись одна до одної й тихо-тихо стало. Пройшли дівчата, прогомоніли, знов ще тихіше стало.
Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.