«От якби застать, тихенько підійти й накрить… А може, вона пішла до церкви?.. Ну да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев’яносто один… карбованців із сотню має… Ще, чого доброго, купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Ну да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну да – неділя… хм…»
Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний «земляк».
– Бий, бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!
Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:
– Вона ж хоч вітер повезе?
– Ха! – стрибнув циган. – Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! – і стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.
– Ну й «лошадь»!
– Вогонь!
– Ти нею ладан вози!
– Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!
– Та щьо ви смієтесь, щьо ви смієтесь?! – незважаючи на регіт, підбіг циган до купки.
– А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була?.. Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..
Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:
– Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!
– Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
– І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!
– Ні.
– Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку.
– Та не хочу!
– Держи! Даю дев’ять! Бий!
– Бий, Данило, б-б-бий, – заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.
– Та то, дядьку, не Данило.
– Ну, то… Іван…
– І не Іван.
– Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? – не б-б-бий…
– Не мішайте, дядьку! – одіпхнув його циган.
Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
– Держи руку! Держи! Дев’ять!
– Ні.
– Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев’ять?
– Ні.
– Но!
Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
– Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче.
– Та не виймайте, – сказав парубок, – я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
– Та не давайте, не візьму!
– Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…
– Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
– Дев’яносто п’ять… Оце вісім… Вісімдесят… десять… На, бери! – махнувши рукою, скінчив циган.
– Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
– Тьху, чорт! – схаменувся Андрій. – Заслухався чортового цигана й, мабуть, проґавив діда… Ну да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, і той уже лежить…
Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
– Ну, пора! – рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
– Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.
– Та воно та-а-ак! – схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою ріденькою борідкою. – Коли ж… дорого.
– Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!
– Драстуйте, мужички! – привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:
– Доброго здоров’я.
– Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйстлітельно, волики не плохиї… Да-да… Скільки просять?
– Не дорого, господін… дев’яносто п’ять!
– Ну да, оно… собственно… А дають?
– А даю дев’яносто два, – промовив чоловічок.
– Гм… Волики нічево сібє… Только, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, маю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Відєл я тілько што волики. Аа-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-богу, не дорого. Будь дєньги, так і купив би. І немного: дев’яносто рублей… Тольки ж і волики. І єто волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж оп’ять скажу, хто што любить… От скажем, примєром, єтот мужичок. Он по видімості більше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?
– Та, знаєте, – усміхнувся «мужичок», – не так любиш, як треба.
– Е, ні! – добродушно підхопив Андрій. – Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада – што нада, то нада! – а то такиї… как би вам по-простому із’яснить?.. – і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
– Ну да, звісно, що охота…
– О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе!
– Авжеж, без охоти за роботу не берись, – згодився один із купи, зітхнувши.
– Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, – наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. – Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо розсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, – ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє.
– Щасливо… прощавайте… – потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:
– Так берете дев’яносто два?
– Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
– Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.
– Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
– О! І ви! – наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. – Не сторгувались?
– Дорого! Волики б нічого, та…
– Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, – мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «люби ближнього, как самого сібє».
– По Євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
– Да, да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики – золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
– Напував, пане! – схопився Гришка і зняв картуза.
– Пили добре?
– Добре, пане.
– Підкинь же сінця… Ну, що, – повернувся Андрій до Тараса, – нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене Бог, купил би… Только што ж? – не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? – за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
– Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? – розглядаючи воли, промовив Тарас.
– Ха-ха-ха! А бодай вас! – наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав – Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!
А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
– А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих – що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?..
– Та що ви?!
– А от же їй-богу!
– За мої даєте вісімдесять?
– Даю.
– І зараз гроші?!
– І зараз гроші!.. – «Та й дурні ж ці панки, прости Господи!» – мовив собі в думці Тарас.
– Значить, я можу зараз і ті волики купить? – радісно скрикнув Андрій. – Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
– Ну, от!..
– Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє…
– Семенович.
– Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки, – вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, – і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це – сонні каплі… На, та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її як-небудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришо! – це вже вголос говорив Андрій. – Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно, – травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
– Ну да, під вербою, як той казав, і їсться смачніше.
А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили – бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, знов закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…
– Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.
– Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.
– Спить уже, – прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.
– Ну, йди, стань там і дивись, – повернувся Андрій до Гришки – Як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
– Що за чорт! Нема! – хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
– А що, багато? – підбіг Гришка.
– Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
– Андрій Панасович!.. – несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. – Якби зараз… Сьогодні ж неділя…
– Н-ну! – грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. – Сказав увечері… Чого ж ще!
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…
А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
– Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! – заревли декотрі з купи. – Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.
III
– Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.
– Не бачив, – підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. – Драстуй.
– А може, ще й досі сердишся?
– За що?
– А за те, що… тоді…
– Ну, от! – знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. – Хіба ж це первина?
– Ну? А справді не сердишся? Га? – заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на нього, спитала Мотря.
– Та й чудна! – підняв голову Ілько. – Говорю, ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху ти!
– А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.
– Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
– Хіба й ти з ним на «роботу»?
– Атож!
– І підеш-таки?
– Та піду ж.
– А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?
– Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не до душі, але… обіщав. Прощай!
– Та підожди! – схопила його за рукав Мотря. – Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…
– Та хто його зна… – почухався Ілько.
– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій – то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!
Глянув Ілько у великі очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, – зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
– А справді ж щось скажеш цікаве? – спиняючись, спитав він.
– Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. – «От таки ж піде за мною!» – додала вона в думці.
– Ну, як так… – недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що у світі не поліз би!»
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
– Гайда на призьбу! – притуляючись до нього й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
– Ну, що ж там цікаве?
– А тобі дуже хочеться знать?
– Як… як оце зараз поцілувать тебе!
– Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!
– Та говори!
– Ну, слухай, – повертаючись до нього і нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона, – виходю заміж за… Андрія.
– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько. – Брешеш!
– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
– І таки не брешеш? – криво всміхнувся він.
– У четвер і рушники подам.
– Он як… – тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
– Правда, цікаве? – сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
– Так он як! – дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
– А так… – теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.
Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться – дивиться на красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…