– А ти не виходь заміж, – тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою.
Мотря одвела свій погляд, зітхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
– Що ти казав?
– Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
– Не виходить зовсім? – сумно усміхнулась вона. – Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
– Та так… – нахилився знов Ілько, – якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
– Та й мені: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.
– А за мене пішла б? – ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.
– За тебе? – наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. – За тебе? А Андрій же як?
– А Андрієві можна дать одкоша.
– Та буде так, як учора?
– Ну! – підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.
– Ну, що ж «ну»! – усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.
– А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Учора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!
– Ех, Ільку, Ільку, – захитала головою Мотря, – бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.
– Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
– Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш – ти мене слухаєш; з ким другим – того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною – будеш мій, а вийшов із дому – і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій – той ще сам кого хочеш подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любую з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій – той і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.
Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.
– Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні! Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?
Ілько тільки колупнув паличкою.
– От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..
Ілько мовчав. Змовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.
– Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…
Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.
– Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрія – я вже думала багато вчора – так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засміялась вона і зараз же сумно замислилась.
– А ти ще подумай, – муркнув Ілько і глянув на неї.
– Я сама так думаю.
– А коли скажеш?
– Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до його.
– Чого ж сердитись? – усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, – до себе.
– Не тули так… – прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.
– Чого? – нахилився він до неї. – Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..
Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувати в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м’яким вусом.
– Не підеш за Андрія? Не підеш? – шепотів Ілько.
– Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…
IV
Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.
– А! Ілько! – почулося з-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. – Іди до нас!
Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти нього і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.
– Мошку! – гукнув Ілько.
Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.
– Пару пива!
– І більше нічево?
– Нічого…
Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку і задумався.
– «За-а-аблістє-є-є-єла зорька-а-а…» – почув він коло себе і повернув голову до дядька.
– Семене! Та побійся ж Бога! – благаючи, заговорила жінка. – Поїдем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..
Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.
– Жінко! – миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку. – І ти… і… я… Випий!..
– Та Бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні ж морені.
– Коні? І ко-о-ні постоять. «За-а-блістє-є-єла зо-орька-а-а»…
– За-а… – гикнув кум і підняв голову.
– Ну, що ти у світі Божому будеш робити? – трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.
Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.
– Господін! – торкнув його Семен. – Как… З недєльою вас!
– І вас, – знехотя всміхаючись, відповів Ілько.
– Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… ось з господіном.
Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.
– Семене! – благала жінка, підхоплюючи пляшку.
– Дай сюди пиво! – безсило простягнув руку Семен.
– Поїдем додому.
– Дай сюди пиво!..
– От наказаніє Господнє! – зітхнула жінка і подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:
– Доброго здоров’я…
Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.
– Бо… люблю! – повернувся він до жінки. – І не мішайсь… Уторгував, продав воли й буду гулять. Так, господін?
– Так, так! – усміхнувся Ілько. – А за багато продали?
– За сто та ще й двадцять!.. О! – вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.
– Мошку, пива! – гукнув Ілько.
– Мошку!.. Пива! – стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
– Та не треба, не треба! – затурбувався Ілько. – Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
– Ні!.. Ого!.. Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого! Де ж це гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж це?..
– Та ти ж у ту кишеню поклав, – промовила жінка.
Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
– Чи не випали? – поблідши, встала жінка й почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
– Нема! Ой, Господи! – скрикнула жінка.
Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
– Та я ж у цю кишеню поклав, – розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі й озиравсь навкруги.
– Це ж оцей витягнув у нього! – обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.
– Ні, господін, підождіть трохи, – схопив його за руку Семен, – я той…
– Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.
У пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
– Люди добрі! – скрикнула жінка. – Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…
– Ви, Ілько, послушайте, – затурбувався Мошко, – може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…
– Та якого вам чорта! – повертаючись іти, крикнув Ілько. – Не бачив я ніяких грошей. У нього їх і не було.
– Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! – закричала жінка.
– Оддай гроші! – тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на це, і повернувся.
– Нєт, позвольтє, – викрикнув Мошко й ухвативсь за Ілька, – так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
– Оддай гроші! – зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
– Авжеж, оддай… Що ж це!.. – почулось між дядьками.
Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком і ступив до дверей.
– Оддай гроші!! – заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком.
Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
– Повбиваю!! – хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
– Тепер бийте його!! – крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги.
З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.
– Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот оні! – вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рвонувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче сказиться, – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері «слєдственних» Сонгородського «арестного помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти рештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте», – і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
– Я. На!..
Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.
– Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.
– Добре… Чого вчора не прийшла?
– Ти сердишся?
– Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.
– Не можна було.
– Не бреши!
– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.
– Де ж батько був?
– На «роботі».
– Де?
– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
– Знаю. Багато?
– Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.
– А! Он що? Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій. – Похвались же!
Мотря мовчала.
– Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.
– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.
– Ні.
– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
– Не бачила Никодима?
– Бачила.
– Що, не говорив нічого?
– Про тебе?
– Ну, да.
– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
– А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.
– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?
– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
– От нехай не задається і знає, кого зачіпає!
– Як же це вийшло?
– Так він каже, що й не лаяв?
– І не думав, каже.
– Гм… Іш, мурло прокляте!
– А лаяв?
– Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у кáмору йшов. «Ще рано, – кажу, – не піду!» – «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать, – каже, – я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах – тьху!» Ну добре, нехай так, – побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, – мене тут пускають, – поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
– І ти не втік? – похопилась Мотря. – Ото! Чого ж ти?
– Тікать не треба.
– Як?
– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так – я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
– Діти ж маленькі у нього… жінка…
– А друге те, що нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
– Ну да, але ж…
– «Але ж!» – перебив Андрій. – У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.
– А як засудять?
– Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я в тебе був тоді, та й ґерехт.
– А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…