На світанку жінки повернулися у свої покої. Великий міністр, трохи поспавши, піднявся, коли сонце стояло зовсім високо.
«Голос у нашого Цюдзьо[82] нічим не гірший, ніж у Бен-но сьосьо. Справді ще ніколи в світі не народжувалося стільки талантів. Може, в стародавні часи люди і були вченими, але в мистецтві вони не досягали рівня наших сучасників. Я виховував сина змалечку таким чином, щоб він насамперед годився для державної служби, а тому старався вберегти його від легковажної поведінки, яка займала стільки місця в моїй юності, хоча, напевне, хотів, щоб у його серці жила любов до прекрасного. Бо незворушна суворість, навіть чисто зовнішня, справляє неприємне враження», – думав Ґендзі, задоволений сином.
Тихенько наспівуючи «Десять тисяч років[83]», він сказав: «Коли вже тут жінки зібралися, то не завадило б і музику послухати, і бенкет у вузькому колі влаштувати». І він звелів вийняти кото й біва з прекрасних футлярів, і, струснувши з них пил, підтягти ослаблі струни. Звичайно, жінки залюбки взялися виконувати його побажання.
Метелики
Головні персонажі:
Ґендзі, Великий міністр, 36 років
Акіконому, Імператриця-дружина, 27 років, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея
Мурасакі, пані Весняних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі
Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі
Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі
То-но цюдзьо, міністр Двору, брат Аої, першої дружини Ґендзі
Касіваґі, Уцюдзьо, син міністра Двору
Юґірі, Цюдзьо з дому Великого міністра, 15 років, син Ґендзі
Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури
Минув двадцятий день третього місяця, а в саду перед Весняними покоями Мурасакі так пишно, як ніколи, цвіли квіти, дзвінко співали птахи, що в інших покоях жінки дивувалися: «Чому це тут весна все ще в повному розквіті, коли в інших частинах садиби все вже перецвіло?»
Жалкуючи, що молоді жінки не можуть милуватися зблизька деревами та зеленим мохом на пагорбі серед ставка, Ґендзі велів, спорядивши, спустити на воду китайські човни, побудовані за його вказівкою, і того ж дня влаштувати «концерти у човнах» за участю музикантів з Імператорського палацу. З цієї нагоди у садибу на Шостій лінії прибуло чимало принців і високих вельмож.
Саме в той час в Осінні покої садиби на Шостій лінії переїхала Імператриця-дружина Акіконому[84]. І тоді у Мурасакі, пані Весняних покоїв, майнула думка, що тепер вона має добру нагоду відповісти Імператриці на пісню про сад, що «ніяк не діждеться весни…»[85]. Та й Ґендзі дуже кортіло показати Імператриці прекрасний квітучий сад, однак вона, особа такого високого становища, не могла прийти сюди запросто, лише для того, щоб помилуватися квітами, а тому натомість послала у човен на ставку Осінніх покоїв своїх служниць, молодих жінок, чутливих до краси природи. Південний ставок Осінніх покоїв сполучався зі ставком Весняних покоїв, і тільки невисокий пагорб служив між ними межею. Обігнувши його, служниці Імператриці опинилися в саду Мурасакі, де у східному павільйоні для риболовлі вже зібралася тамтешня прислуга.
Човни із зображеннями дракона й білої чаплі були розкішно прикрашені в китайському стилі. Ними правили хлопчики в китайському вбранні, із закрученими над вухами жмутиками волосся. Коли служниці Імператриці опинилися посеред ставка, їхнім очам відкрився сад, який настільки вразив їх дивовижною красою, що їм здалося, ніби вони потрапили в якусь невідому країну. Човни зупинилися біля скелі в невеликій затоці острова, де навіть прості камені здавалися наче намальованими на картині. Хоча вершини дерев, що проглядали крізь легку імлу, наче заслоняла парчева завіса, крізь неї виднів Весняний сад Мурасакі, де зелені верби хилилися гіллям до землі, а яскраві квіти поширювали навколо невимовно приємні пахощі. Навіть вишні, які всюди вже відцвіли, тут усе ще сяяли яскравим цвітом, а гліцинії, обвиваючи галереї, зацвіли пурпуром. Особливо гарними були кущі ямабукі[86], що відбивалися у воді, нависаючи своїми пишними гілками над ставком. Водяні птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролітали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, ніби вимальовуючи на хвилястій воді візерунок, який хотілося б перенести на папір. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легенді, що не помітив, як у нього згнило топорище[87].
Обмінюючись такими простенькими віршами, вони забули про те, куди їхали, і куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладінь просто зачарувала їхні серця.
Коли спустилися сутінки, човни під звуки «Прекрасного оленя»[91] підпливли до павільйону риболовлі, і жінки мусили зійти на берег. У павільйоні, прибраному з витонченою простотою, молоді служниці, ніби змагаючись між собою своїм вбранням, здавалися барвистою парчею, зітканою з квітів. Одна за одною лунали незвичні, рідкісні мелодії. Танцівників Ґендзі вибрав з особливою увагою, і тепер, показуючи всю свою майстерність, вони потішали серця глядачів. А як зовсім стемніло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили ліхтарі й розмістили музикантів перед головними сходами, де зеленів прекрасний мох. Принци крові та високі вельможі влаштувалися на галереї зі своїми інструментами в руках. Коли одні музиканти, серед яких були справжні майстри, заграли на флейтах в тональності «содзьо»[92], до них одразу приєдналися другі з кото, що зазвучали яскравою, виразною мелодією. А як залунала мелодія пісні «О, який благословенний день!», навіть неосвічений простолюд відчув раптом, що попри все в цьому світі варто жити, й, протиснувшись біля воріт між кіньми і каретами, уважно слухав, випромінюючи усміх. Напевне, люди розуміли, що у весняному саду все було прекрасним – і небо, і звуки музики, і весняні мелодії. Розважалися вони так усю ніч до світанку. Змінивши тональність, виконали п’єсу «Радію весні»[93], а потім принц Хьобукьо своїм гарним голосом заспівав «Зелену вербу»[94]. Йому підспівував і сам господар – Ґендзі.
Хоча весняне світло завжди наповнювало садибу Ґендзі, дехто з придворних відчував невдоволення через те, що в ній не було молодої особи, здатної хвилювати серця[95]. Та от недавно розійшлася чутка про незвичайну красу панни із Західного флігеля, якою начебто пишався сам Великий міністр. І, як можна було сподіватися, знайшлося чимало людей, які мріяли про її прихильність. Одні, що були про себе дуже високої думки, шукали посередників, щоб натякнути панні в листі про свої наміри або навіть відкрито заявити про них. Інші, молоді придворні, не сміючи виявити своїх почуттів, згорали від таємної пристрасті. Серед її залицяльників опинився і Уцюдзьо[96], син міністра Двору, який і не підозрював, що насправді дівчина – його старша сестра. Відкрито зацікавився панною і принц Хьобукьо, який після смерті головної дружини, господині Північних покоїв, ось уже три роки жив самотою. Того ранку, вдаючи ніби сп’янів, з гілкою гліцинії на голові й грайливим виразом обличчя, він справляв вельми приємне враження. Ґендзі, в душі задоволений тим, що його сподівання справдилося, удавав, ніби нічого не помічає. Коли чаша з вином дійшла до принца, він, вдаючи розгубленого, став відмовлятися: «О ні, вже досить… Я давно пішов би, якби не давала мені спокою одна думка…
Сказавши це, він простягнув Великому міністру чашу разом з гілкою гліцинії. А той, усміхнувшись, відповів:
Піддавшись наполегливим проханням Великого міністра, принц так і не зміг піти. А ранок приніс з собою ще цікавіші розваги.
Саме того дня імператриця Акіконому[99] збиралася розпочати читання священної сутри Дайханнякьо, тому багато хто з гостей так і залишився в будинку Великого міністра, де в окремих покоях вони могли переодягтися у парадне вбрання. А ті, кому щось перешкодило взяти участь у читанні, роз’їхалися по домівках. Опівдні гості зібралися в покоях Імператриці. Товариство, починаючи з Великого міністра, зайняло свої місця. Сьогодні сюди прибули всі придворні з високими рангами – не нижчими від п’ятого. Відправа була велична й урочиста, адже в ній взяв участь сам Великий міністр. Пані Мурасакі з Весняних покоїв прислала квіти для образу Будди, які принесли восьмеро вродливих дівчаток у подобі птахів і метеликів. «Птахи» несли цвіт вишні в срібних вазах, а «метелики» – цвіт ямабукі в золотих. Суцвіття квітів були начебто звичайними, але здавалися неймовірно пишними і яскравими.
Як тільки човен з дівчатками, обігнувши пагорб у південній частині ставка, виплив у сад Імператриці, налетів вітерець, і в повітрі закружляли пелюстки вишні. Яка це була дивовижа, коли чарівні постаті дівчаток, раптом виринувши з імли, з’явилися на тлі блакитного неба! Відмовившись від учорашнього навісу, музикантів розмістили на пов’язаній з головними покоями галереї, поставивши для них розкладні стільці. Підійшовши до сходів, дівчатка віддають квіти носіям кадила, які ставлять їх поруч із глеками для священної води. А Юґірі з дому Великого міністра передає Імператриці від пані Мурасакі листа із словами:
Імператриця подивилася на цей лист, усміхаючись: «От і відповідь прийшла на «жменьку листя багряного»…» [100]А її служниці, що вчора побували у весняному саду і сп’яніли від краси квітів, не могли приховати захоплення: «Справді, немає нічого кращого, ніж весняні барви…»
Радісний солов’їний спів разом з дзвінкими звуками «Танцю птахів»[101] лунав навколо і навіть качки на ставку видавали якісь незрозумілі звуки, приносячи велику радість слухачам, аж поки музика, на жаль, не затихла. Потім «метелики» легко спурхнули й відлетіли в танці до кущів ямабукі під рідкою огорожею.
Придворні відповідних рангів, починаючи із суке Імператриці, передаючи від одного до одного, піднесли дівчаткам високі нагороди. Як було задумано заздалегідь, «птахи» отримали хосонаґа вишневого кольору, а «метелики» – жовтого кольору ямабукі. Музикантів відповідно до їхніх звань наділили нижнім одягом та різноманітними шовками. Юґірі подарували жіноче парадне вбрання і хосонаґа світло-пурпурового кольору. А от яка відповідь пані Мурасакі прийшла від Імператриці: «Учора я була готова заридати…
«Невже такі обдаровані особи не могли скласти нічого кращого?» – подумав Ґендзі розчаровано. До речі, всім служницям Імператриці, які побували вчора в саду Весняних покоїв, пані Мурасакі також прислала вишукані дари. Але описувати все це буде досить нудно.
У садибі на Шостій лінії раз у раз влаштовувалися такі музичні розваги, і Ґендзі почувався задоволеним і щасливим. Звичайно, і його служниці не знали турбот. А імператриця Акіконому й пані Мурасакі, потоваришувавши, час від часу обмінювалися листами.
Тамакадзура, панна із Західного флігеля, після знайомства в день Пісенної ходи з пані Мурасакі стала часто писати до неї. Поки що важко було судити про глибину її душі, але її незмінно привітна вдача й відкритість у спілкуванні з людьми сприяли тому, що й вони відповідали їй приязню. Від багатьох залицяльників вона отримувала любовні листи, але Ґендзі не квапився з вибором. Іноді – мабуть, тому, що його почуття до неї були вельми далекими від батьківських, – у нього з’являлася думка: «А що, як повідомити про неї її справжньому батькові?» Юґірі, син Ґендзі, досить часто бував у Західному флігелі, підходив до завіси, і дівчина сама йому відповідала, хоча цього соромилася. Однак усі вважали їх братом і сестрою, а Юґірі був настільки серйозним, що про жодне загравання з нею не могло бути й мови. Сини міністра Двору, вслід за Юґірі, бродили засмучені навколо садиби на Шостій лінії, щоб натякнути панні про свої сердечні почуття. А вона, знаючи, що вони – її брати, таємно страждала і мріяла лише про те, щоб нарешті про неї дізнався її рідний батько, але не скаржилася і майже з дитячою довірливістю в усьому покладалася на Ґендзі. Її схожість з матір’ю не була великою, але в дечому вони мали щось спільне, хоча, безсумнівно, дівчина була набагато обдарованішою.
Коли з першого дня четвертого місяця настала пора заміни вбрання на літнє, то навіть небо здавалося навдивовижу яскравим. Маючи досить багато вільного часу, Ґендзі присвячував його музичним розвагам. Задоволений тим, що, як того й сподівався, у Західний флігель надходило чимало любовних листів, він іноді заходив туди й, читаючи їх, радив дівчині ті з них, які, на його думку, заслуговували на відповідь, але вона, насилу приховуючи збентеження, не мала охоти цього робити. Помітивши серед них листи принца Хьобукьо, повні передчасних любовних скарг і докорів, Ґендзі співчутливо всміхнувся. «З-поміж моїх численних братів він був мені особливо близьким від малечку, але свої любовні захоплення старанно приховував. І коли я бачу, що навіть у літньому віці він не втратив юнацького запалу почуттів, то дивуюся і співчуваю. Вам треба відповісти йому. Кращого, ніж принц, співрозмовника для хоч трохи освіченої жінки, важко знайти. Бо це людина, здатна на тонкі відчуття», – розповідав він словами, які могли б справити приємне враження на дівчину, але вона все ще соромилася.
Удайсьо[102] Хіґекуро, людина простосердна і статечна, також домагався її прихильності, ніби підтверджуючи справедливість приказки: «На горі Любові і Конфуцій спотикається». Його лист був по-своєму цікавий. Та серед багатьох інших увагу Ґендзі ще привернув до себе лист, написаний на синьому китайському папері, надзвичайно ніжний, сильно напахчений і щільно згорнутий в крихітний сувій. «Чому ви навіть не розгорнули його?» – спитав він, розкривши листа. Його почерк виявився досить вишуканим.
Лист відповідав усім вимогам сучасного стилю. «А цей від кого?» – поцікавився Ґендзі, але ніякої відповіді не почув.
Тоді, покликавши Укон, він сказав: «З усіх присланих листів вибирайте найкращі й заохочуйте панну на них відповідати. Я не вірю, що у легковажних вчинках молодих жінок винні тільки чоловіки. Пригадую, як я сам, не отримавши відповіді, ображався і звинувачував жінок в нечуйності, нетямущості, а поведінку особи невисокого звання в такому разі вважав просто зухвалою. Крім того, відомо, що, коли жінка, щоб подразнити чоловіка, не відповідає навіть на звичайнісінькі листи із згадкою про квітку чи метелика, його уява лише розпалюється. А якщо він її швидко забуде, то хіба вона матиме підстави йому докоряти? Втім, відгукуватися на листи негайно також не варто, бо згодом це може мати вельми погані наслідки. Загалом, якщо жінка забуває про стриманість і, піддавшись примсі, хизується тим, наскільки тонкий її розум, то це може скінчитися для неї бідою. Ні принц Хьобукьо, ні Удайсьо не здатні на необачні, негідні їхнього звання вчинки. Тож панні не годиться показувати свою непривітність і нерозуміння. Що стосується чоловіків нижчого звання, то у ставленні до них треба брати до уваги ґрунтовність їхніх намірів і глибину закоханості».
Поки Ґендзі наставляв Укон, дівчина сиділа, відвернувшись так, що йому було видно її чарівний профіль. Верхній одяг – хосонаґа – кольору гвоздики прекрасно, по-сучасному, поєднувався із нижнім – коуцікі – білим відповідно до пори року. Спочатку вона приваблювала головним чином простодушністю, що межувала з ознаками провінційності, але спостерігаючи за столичними дамами, вона поступово засвоїла їхні манери, навчилася дбати про свою зовнішність і таким чином яскраво засяяла своєю природною красою. Тож від самої думки, що вона стане чужою дружиною, Ґендзі впадав у відчай. Та й Укон, дивлячись на них, усміхалася. «Він занадто молодий, щоб називатися її батьком. Годилося б краще їм бути прекрасною подружньою парою», – думала вона.