«Я не передавала панні ніяких листів, за винятком трьох-чотирьох, які ви самі бачили, бо вважала нечемним відсилати їх назад, щоб не ставити в незручне становище тих, хто їх написав. Відповідала панна лише тому, кому ви радили, і то з неохотою», – сказала Укон.
«До речі, а все-таки хто надіслав листа, так по-сучасному згорнутого? Написано прекрасно», – зауважив Ґендзі, з усмішкою розглядаючи його.
«Гонець уклав мені його в руки й пішов, – сказала Укон. – Я знаю, що пан Уцюдзьо[103] з дому міністра Двору знайомий з Міруко, нашою служницею. Мабуть, через неї він і передав листа. Ніхто інший, крім неї, не спадає на думку».
«Як зворушливо! Чи можна нехтувати ним лише тому, що він не досяг високих чинів? Навіть серед придворної знаті мало хто славиться таким впливом у світі, як він. Серед них він вирізняється надзвичайною розсудливістю. З часом він дізнається, ким йому доводиться ваша панна, але наразі нехай ні про що не здогадується. У всякому разі, його лист вартий уваги», – сказав Ґендзі, все ще не відкладаючи листа.
«Боюся, що мої застереження можуть здатися вам неприємними, – сказав він, звертаючись до дівчини. – Але я довго роздумував над тим, чи варто повідомити про вас батькові, й дійшов висновку, що вам, недосвідченій і без надійної підтримки, ще рано входити в сім’ю, з якою ви були розділені впродовж багатьох років. Як на мене, краще зачекати, поки ваше становище не зміцниться і ви, вже самостійна людина, при сприятливій нагоді зможете йому відкрити, що ви – його рідна дочка. Хоча принц Хьобукьо живе нині одинаком, але через свою легковажність зажив слави баламута: ходять чутки, що має зв’язки з багатьма жінками. Подейкують, начебто в його домі чимало так званих «прислужниць». Тільки жінка, яка здатна дивитися на витівки чоловіка крізь пальці, зможе зберегти спокій у сім’ї. Оскільки найменший прояв ревнощів призведе до охолодження між подружжям, то про це також важливо не забувати. Хоча Удайсьо зацікавився вами насамперед тому, що йому набридла немолода головна дружина, господиня північних покоїв, – вів далі Ґендзі, – одруження з вами може викликати чимало заперечень. Тож, природно, я все ще вагаюся з вибором. Узагалі вирішувати такі справи між батьками й дітьми не просто. Але ви вже не дитина і мали б вирішувати все власною головою. Уявіть собі, що з вами розмовляю не я, а ваша мати. Зрозумійте, я не хотів би діяти всупереч вашим бажанням».
Ґендзі говорив так серйозно, що розгублена Тамакадзура не знаходила відповіді. Однак, відчуваючи, що по-дитячому відмовчуватися негарно, зрештою сказала: «Я від самого малку звикла жити без батька, а тому не уявляю собі, як до нього тепер ставитися…» В її словах було стільки щирості, що, подумки визнавши їх справедливими, Ґендзі сказав: «Ну, якщо так, то врешті-решт ви переконаєтеся у моїх глибоких почуттях до вас, бо, як кажуть люди, названий батько кращий за рідного…» Однак про свої приховані наміри він промовчав, і хоча іноді робив досить недвозначні натяки, дівчина вдавала, начебто нічого не зрозуміла, тож він, мимоволі зітхнувши, пішов. Та надворі його увагу привернув у саду гнучкий бамбук, що хилився під поривами вітру, і Ґендзі, захоплений, спинився.
Як подумаю про це, гірко стає на серці…» – сказав він, піднімаючи завісу, і вона, наблизившись, відповіла:
О ні, навпаки…»
Такі слова дуже зворушили Ґендзі.
Але насправді в глибині душі Тамакадзура так не думала. І хоча з нетерпінням чекала нагоди, щоб розповісти всю правду рідному батькові, сумнівалася, чи він дбатиме про неї краще, ніж Великий міністр. Адже вона не жила з ним разом від самого малку і не могла сподіватися на його прихильність. Читаючи старовинні повісті, вона поступово навчилася розуміти людську душу й стосунки між людьми, а тому не вірила, що сама зважиться відкритися рідному батькові.
А от прихильність Ґендзі до неї наростала з кожним днем так, що він навіть розповідав про неї і дружині Мурасакі. «У ній є щось навдивовижу привабливе! Її матері не вистачало яскравості. А ця й розумна, і привітна, тож про неї можна не турбуватися», – хвалив він її. З досвіду знаючи, що такі випадки в житті чоловіка завжди просто так не закінчуються, Мурасакі, відразу насторожившись, зауважила: «Може, вона й справді розумна, але мені її жаль, якщо вона вам довірилася».
«А чому мені не можна довіряти?» – спитав Ґендзі.
«Адже навіть мені через вас довелося пережити чимало нестерпно сумних годин. Невже ви думаєте, що я про це забула?» – злегка всміхаючись, відповідала Мурасакі.
Вражений її догадливістю, Ґендзі сказав: «Мене ображає ваша підозра. Невже ви думаєте, що вона нічого б не помітила?» – і перервав цю неприємну розмову, але в душі занепокоївся: «Звідки у дружини такі думки?» Адже сам відчував, що його серце схильне до легковажних вчинків. Тамакадзура так запала йому в душу, що він часто навідувався в її покої у Західному флігелі і з величезною увагою ставився до її потреб.
Одного тихого вечора після дощу, поглядаючи на свіже й приємне небо над яскраво зеленими молодими кленами і дубами в саду, Ґендзі вимовив: «О так, «дні лагідні й світлі…»[104] – і, вмить згадавши блискучу красу Тамакадзури, як завжди, крадькома поспішив до Західного флігеля. Саме тоді дівчина, зручно вмостившись, мабуть, вправлялася в каліграфії, але, помітивши Ґендзі, встала і сором’язливо опустила очі. Від її зашарілого обличчя повіяло свіжістю. М’якою грацією рухів вона скидалася на покійну матір, тож, розчулений до сліз, він сказав: «З першої зустрічі я не помічав у вас великої схожості з матір’ю, але тепер часто дивуюся: «Це часом не вона?» Як це зворушливо! Я звик бачити, що Юґірі нітрохи не схожий на свою матір, і тому думав, що діти взагалі не бувають схожими на батьків, аж поки не з’явилися ви…»
Вибравши з плодів на кришці від скриньки мандарин, Ґендзі сказав:
Усі ці роки я ні на мить не забував про покійну, і ніщо не могло мене втішити. А от тепер, побачивши вас, я думаю: «Невже це сон?» Та, на жаль, легше на душі не стає. Прошу вас, не відвертайтеся від мене!» З цими словами Ґендзі схопив Тамакадзуру за руку. Оскільки з нею так ніхто не обходився, то вона розгубилася, але все-таки набралася відваги й відповіла:
Зовсім розгубившись, вона схилила голову, приваблива, як ніколи. Зачарований красою її повних рук, гладкою, ніжною шкірою, Ґендзі відчув, що глибоко закохався, і зважився відкрити дівчині свої почуття. Приголомшена, вона вся тремтіла, не знаючи, що сказати. «Чому ви так мене цураєтеся? Я постараюся приховати свої почуття до вас від усіх людей і не зроблю нічого, що могло б зродити неприємні пересуди. І ви поводьтеся так, наче між нами нічого не змінилося. Ви завжди були дорогі мені, як названому батькові, а тепер особливо. Я впевнений, що ніхто у світі не зможе любити вас сильніше за мене. Невже ви віддасте перевагу гульвісам, що закидають вас листами? О, повірте, ніхто з них не здатний на глибокі почуття, а тому мені навіть страшно подумати, що ви станете дружиною іншого», – сказав він. Справді, такого дбайливого батька рідко можна знайти.
Коли дощ скінчився, а вітер шелестів листям бамбука, на небо виплив яскравий місяць й освітив чарівний нічний краєвид. Служниці трималися осторонь, щоб не заважати їхній таємничій розмові.
Хоча Ґендзі часто бачився з дівчиною, але кращої нагоди не було, а тому – мабуть, під впливом власного сердечного зізнання – спритно, без зайвого шелесту, вислизнувши з м’якого одягу, він ліг поруч з нею. Тамакадзура вкрай злякалася: «Що подумають служниці?»
«Якби я жила в рідного батька, нічого такого прикрого не сталося б. Навіть якщо б він про мене не дбав», – думала вона, ледве стримуючи сльози, що котилися по щоках. Бачачи, як вона страждає, Ґендзі сказав: «Дуже шкода, що я вам не до душі! Але подумайте, як часто жінкам доводиться коритися чоловікам, яких вони ніколи раніше й не знали. Тож навіщо ви сторонитеся людини, добре вам знайомої? Заспокойтеся, я не зроблю більше нічого всупереч вашим бажанням. Я хотів лише втамувати нестерпну тугу».
Так, чимало проникливо-ніжних слів він сказав. А ще йому раптом здалося, ніби повернувся в минуле, і в нього болісно защеміло серце. Зрозумівши, наскільки раптово й легковажно поводиться, Ґендзі, нарешті опам’ятавшись, вирішив піти ще затемна, щоб ніхто із служниць нічого поганого не запідозрив. «Дуже прикро, що я вам настільки нелюбий. Але повірте, ніхто інший не закоханий у вас так, як я. Моя любов справді безмежна, і я ніколи не зроблю вам нічого, що могло б викликати людський осуд. Я хотів би лише одного – спілкування з вами, щоб розвіяти тугу за минулим. Не відмовляйте мені хоча б у цьому…» – благав він, але дівчина, як непритомна, не відчувала нічого, крім жаху. «Я не сподівався, що настільки вам огидний…» – сказав він, зітхаючи, і додавши: «Постарайтеся не видати себе нікому!» – пішов.
Хоча дівчині було вже чимало років, але вона не мала життєвого досвіду і досі не уявляла собі, що між чоловіком і жінкою можлива така глибока близькість. Вражена несподіваним вчинком Ґендзі, вона так засмутилася, що служницям видалася хворою. «Справді зворушує те, що Великий міністр так вами опікується. Навіть рідний батько не ставився до вас турботливіше», – тихенько нашіптувала дівчині Хьобу, дочка годувальниці, але дівчина, невдоволена несподіваним наміром Ґендзі, лише мовчки нарікала на свою нещасну долю.
Рано-вранці наступного дня від Ґендзі принесли листа. Хоча Тамакадзура ще лежала в ліжку, як хвора, але служниці, підсунувши їй туш і пензлик, попросили негайно відповісти, тож їй довелося прочитати листа. На простому матовому білому папері[106] гарним почерком було написано: «Не можу я забути, як жорстоко ви повелися зі мною…А що подумають Ваші служниці?
Виявляється, Ви зовсім ще дитя…»
Згадавши вчорашню подію, дівчина обурилася по-батьківськи ласкавим тоном його листа, але, щоб, відмовившись відповідати, не викликати підозри служниць, на аркуші товстого паперу «міціноку» лише написала: «Я отримала Вашого листа. Але я погано почуваюся і, на жаль, не можу відповісти…»
«О, яка в неї тверда вдача!..» – гірко всміхнувся Ґендзі, прочитавши листа. Та й він чого вартий, якщо сподівався словами її розжалобити?
Відкривши дівчині свою душу і вже не натякаючи на сосну з Ота[108], Ґендзі так безупинно докучав їй своїми зізнаннями, що врешті-решт вона, не знаючи, куди подітися, навіть занедужала. «Мало хто знає всю правду… – думала вона. – І чужі, і близькі люди вважають Великого міністра моїм справжнім батьком, тож якщо по світу пошириться чутка про цей випадок, я стану посміховиськом і знеславлю ім’я своє. Я досі не знаю, чи захоче рідний батько опікуватися мною, якщо дізнається про мене, а коли до нього дійде чутка, що я така легковажна, сподіватися не матиму на що». Так мучила вона себе болісними роздумами.
Почувши з чужих слів про вельми прихильне ставлення до них Великого міністра, принц Хьобукьо і удайсьо Хіґекуро стали ще наполегливіше залицятися до Тамакадзури. А Уцюдзьо з дому міністра Двору, що написав колись про «потік бурхливий», випадково дізнавшись від Міруко, що панні дозволено читати його листи, і не знаючи нічого про родинний зв’язок з нею, з нестямною радістю посилав їй листи з любовними скаргами і з ранку до вечора блукав поблизу її покоїв.
Cвітлячки
Головні персонажі:
Ґендзі, Великий міністр, 36 років
Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі
Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі
Імператриця-дружина, Акіконому, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, дружина імператора Рейдзея
Ханацірусато, пані зі Східних покоїв, кохана Ґендзі
Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі та Аої
Панночка з Весняних покоїв, дочка Ґендзі й пані Акасі
Пані Акасі, кохана Ґендзі
Касіваґі, Уцюдзьо, 20–21 рік, син міністра Двору
Міністр Двору, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі
Досягнувши такого високого становища Великого міністра, Ґендзі мав змогу жити тепер спокійно, без особливих клопотів, а жінки, що були під його опікою, влаштовані відповідно до їхніх звань і бажань, не знаючи жодних тривог, почувалися задоволені забезпеченим життя, про яке раніше могли лише мріяти. І лише Тамакадзура, панна із Західного флігеля, на жаль, несподівано опинившись у скрутному становищі, не знала, як з нього вийти. Хоча вона не відчувала до Ґендзі такої відрази, як колись до Тайфу-но ґена, але його дивні таємні залицяння, які вона відкидала, завдавали їй неймовірних страждань. Тепер, досягнувши віку, коли багато чого в житті стає зрозумілішим, вона, роздумуючи над своєю долею, все частіше шкодувала, що поруч з нею немає матері.
Та й Ґендзі, зізнавшись одного разу в коханні, не тільки не відчув полегшення, а, навпаки, страждав ще більше через те, не в змозі з нею навіть поговорити, тому, остерігаючись людських очей, раз по раз заходив у Західний флігель і заставши дівчину самою, докучав їй своїми любовними скаргами. А вона, не сміючи різко йому відмовити, вдавала, ніби нічого не розуміє.
Від природи Тамакадзура була радісної, привітної вдачі, а тому за її напускною суворістю не могла заховатися її особлива чарівність. Тож і не дивно, що принц Хьобукьо все частіше писав до неї свої пристрасні листи. Хоча й не багато часу минуло відтоді, як принц захопився нею, та в одному листі, поскаржившись на початок дощового п’ятого місяця[109], вже з докором додав: «Якби-то Ви дозволили мені хоч трошки наблизитися до Вас…Тоді я міг би сказати Вам принаймні частину того, про що думаю, і заспокоїти свою душу…»
Побачивши того листа, Ґендзі зауважив: «Вам нема чого побоюватися. Я не бачу нічого поганого в тому, що такі, як він, люди захоплюються вами. Не стороніться принца. Час від часу відповідайте йому». Хоча він спробував пояснити їй, як краще відповісти, дівчина, відчувши, як остаточно зіпсувався її настрій, сказала: «Пробачте, щось мені стало зле», – і відмовилася писати відповідь.
Серед її служниць не було жодної достатньо високого звання і походження, хіба що дочка її дядька з материного боку, що отримав свого часу звання сайсьо. Цю скромну особу Ґендзі розшукав і взяв до себе, коли після смерті батька вона опинилася без будь-якої підтримки. Її звали пані Сайсьо. Вона досить майстерно володіла пензлем, мала достатній життєвий досвід, а тому Ґендзі доручив їй у разі потреби відповідати на листи від імені Тамакадзури. От і тепер, покликавши її до себе, він велів їй написати відповідь принцу, пояснивши, яким приблизно має бути його зміст. Видно, йому дуже вже кортіло знати, наскільки успішним буде залицяння.
Сама панна після того, як Ґендзі приголомшив її несподіваним любовним зізнанням, стала дивитися на пристрасні листи принца Хьобукьо приязніше. Не можна сказати, що вона піддалася його вмовлянням, але раптом чисто по-жіночому зміркувала, що з його допомогою зуміє позбутися набридливих домагань Ґендзі.
Звичайно, принц не здогадувався, що Ґендзі сам з душевним трепетом стежить за його діями, й одного разу, вражений дружнім тоном листа дівчини, крадькома проник в її покої. Сидячи на подушці, приготовленій поруч бічних дверей, він міг розмовляти з дівчиною через завісу. Ґендзі велів заздалегідь обкурити її покої найвишуканішими пахощами, виявивши до дівчини турботу, більшу за не батьківську, яка, однак, справляла приємне враження. Пані Сайсьо в ролі посередниці розгубилася, а коли Ґендзі, невдоволений її млявістю, смикнув її за рукав, вона зовсім замовкла.
Тепер, коли вечірні сутінки минули і сяйво місяця-молодика де-не-де пробивалося крізь хмари, задумливий принц здавався особливо прекрасним. Ледь вловимий запах курива з внутрішніх покоїв, змішуючись з пахощами вбрання Ґендзі, наповнювали повітря невимовним ароматом, і принц відчув, що Тамакадзура вабить його сильніше, ніж він міг собі уявити. З особливою гідністю, спокійно, він розповідав про свої почуття, уникаючи двозначних натяків, які дозволяють собі інші чоловіки. Ґендзі зацікавлено крадькома прислухався, а коли пані Сайсьо пішла до дівчини, яка сховалася в Східних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услід за нею.