Юґірі, син Ґендзі, зачарований красою юної танцівниці, дочки Кореміцу, палав таємним бажанням знову побачити її, але вона, уникаючи зближення з ним, трималася осторонь, а тому йому, ще надто боязкому, довелося тільки зітхати. Дівчина припала йому до душі настільки, що він навіть подумав, що знайде в ній втіху й примириться з втратою Кумої-но карі, яка, напевно, про нього забула.
Хоча передбачалося, що танцівниці залишаться у палаці відразу для виконання службових обов’язків, але після святкової церемонії їх тимчасово відпустили додому: дочка Йосікійо, намісника провінції Омі, вирушила на Обмивання в Карасакі, а дочка Кореміцу, намісника провінції Сетцу – в Наніва. Адзеці-но дайнаґон ще раз підтвердив свою готовність віддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камі[25] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцівницю Ґосеці свою невправну дочку, її врешті-решт також залишили на службі в палаці.
Почувши, що посада «найсі-но камі», розпорядниці жіночої прислуги Імператора не зайнята, Кореміцу, намісник провінції Сетцу, попросив Ґендзі посприяти з влаштуванням дочки на вільне місце, й той пообіцяв обов’язково у цьому посприяти. Дізнавшись про це, Юґірі відчув страшне розчарування. «Якби я був старший і з вищим рангом, – подумав він, – то попросив би Кореміцу віддати її за себе. А так я навіть не зможу відкрити їй свого серця…» І хоча його наміри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першої, з Кумої-но карі, раз у раз доводила його до сліз. Він часто зустрічався зі старшим братом його нової пристрасті, який служив у палаці. Отож одного дня принагідно запитав його голосом, приязнішим, ніж завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» – «Кажуть, начебто вже цього року», – відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» – «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути…» – пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте…» – наполягав Юґірі.
Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.
Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» – спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» – обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» – «Панич з дому Великого міністра попросив передати», – відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, мені пощастить так само, як і Нюдо з Акасі…» Однак його ніхто з домашніх не підтримав, усі спішно готувалися до переїзду танцівниці в палац.
А тим часом серцем Юґірі, як і раніше, все ще сповна володіла інша, Кумої-но карі, якій він навіть не міг написати листа. «Невже я ніколи більше не зустрінуся з нею і не побачу її милого обличчя?» – страждав він, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли він навідувався до пані Оомія. Покої, де колись вони з дівчиною гралися разом у дитячі ігри, будили в душі щемкі спогади, і, уникаючи суму, юнак намагався якомога рідше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Східній садибі.
Ґендзі доручив доглядати за сином Ханацірусато, що жила в Західному флігелі цієї садиби: «Пані Оомія недовго залишилося жити в цьому світі й коли її не стане, вам доведеться взяти панича під свою опіку. Тож буде краще, якщо ви якомога раніше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Ґендзі, вона оточила юнака ніжними турботами. Іноді, мигцем побачивши її, Юґірі думав: «Та вона ж зовсім негарна! І все-таки батько не полишає її… Хіба розумно, що я нестямно прагну до тієї, що має холодне серце? Чи не було б краще поєднати свою долю з такою, як оця, лагідною жінкою?.. А втім, хіба приємно мати дружину, на яку і дивитися нема охоти?.. Проте мій батько вже багато років піклується про таку особу, але, добре знаючи її чесноти й вади, ховає її за численними ширмами, щоб, зустрічаючись з нею, не бачити її обличчя. І він має рацію». Юґірі й самому було ніяково за такі думки. Але ж з дитинства, звідусіль оточений чарівними жінками, він звик до того, що всі вони гарні. Навіть пані Оомія, незважаючи на стан монахині, залишалася досі миловидою. Тому він з деякою зневагою ставився до Ханацірусато зі Східної садиби, яка і в молодості не відрізнялася особливою красою, а тепер, надмірно худа, з поріділим волоссям, справляла зовсім неприємне враження.
Наприкінці року пані Оомія поспішила приготувати онукові – тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько – нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як і раніше, воно призначене для придворного шостого рангу, Юґірі й дивитися на нього не захотів. «І навіщо ви так старалися, якщо я навіть не впевнений, чи взагалі піду в палац на Новий рік?» – заявив він. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, ніби старий чоловік, який втратив цікавість до життя», – дорікнула йому пані. «Хоча, звісно, я не старий, але мені здається, що у мене і справді вже не лишилося сил», – наче сам до себе промовив він зі сльозами на очах. «Напевне, не може забути її», – подумала пані й від співчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловік навіть низького рангу має зберігати гідність, – сказала вона. – Не годиться впадати у відчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогодні це поганий знак». «Та начебто ніщо. От тільки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому мені неприємно перебувати в палаці навіть протягом короткого часу. Якби був живий мій дід, мене ніхто навіть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цурається, але він надто суворий, тож навіть в його покої я не смію заходити і бачуся з ним лише тоді, коли він буває в Східній садибі. Одна лише пані Західних покоїв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» – відповів Юґірі, приховуючи сльози, що стікали по щоках. Зворушена його смутком, пані Оомія не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матір’ю розбиває серце кожної людини незалежно від її звання, – сказала пані Оомія, – але вона рано чи пізно досягає становища, визначеного долею, і тоді вже ніхто не наважується з неї кепкувати. А тому не піддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дід так рано залишив нас! Хоча, звісно, ви маєте надійного опікуна, але, на жаль, він не завжди відгукується на мої прохання. А міністр Двору, хоч люди і вихваляють його, змінив своє ставлення до мене настільки, що я вже готова нарікати на власне довголіття. Коли ж ви, зовсім молода людина, через дрібниці занепадаєте духом, світ видається ще безрадіснішим».
Перший день Нового року Великий міністр Ґендзі, зваживши на те, що його присутність в Імператорському палаці не обов’язкова, провів для власного задоволення у садибі на Другій лінії, наслідуючи приклад відомого міністра Йосіфуса[26]. Він милувався ходою Білих коней у власній садибі та й іншими Новорічними обрядами, виконаними із, здавалося, ще більшою урочистістю, ніж у ті часи, коли їх було започатковано.
Після двадцятого дня другого місяця Імператор вирішив відвідати свого попередника – колишнього Імператора в палаці Судзаку. Весняне цвітіння дерев і квітів ще не досягло повної сили, та оскільки на третій місяць припадала річниця з дня смерті Фудзіцубо, то відвідини перенесли на більш ранню пору. А проте вишні, які розпустилися першими, особливо зачаровували гостей. У палаці Судзаку не пошкодували зусиль, щоб гідно зустріти Імператора. Всюди панував порядок і блиск. Так само ретельно підготувався до церемонії і почет Імператора – найвища знать і принци крові. Придворні були в жовтувато-зеленому парадному одязі поверх нижніх убрань вишневого кольору, а Імператор був у червоному. Запросили до участі в церемонії й Ґендзі. Оскільки на ньому також було червоне вбрання, то вони з Імператором немов одним світлом сяяли так, що було майже неможливо відрізнити їх одне від одного. Одяг людей, святкове оздоблення – все було незвичайним. Колишній Імператор, вийшовши на спочинок, з роками здавався ще прекраснішим, а його постава й поведінка ще витонченішими.
Цього дня замість придворних віршотворців запросили десятьох найобдарованіших учнів з Високої школи при Церемоніальному відомстві. Як і під час іспитів у Церемоніальному відомстві, їм роздали теми для написання віршів. Видно, що Імператор мав намір перевірити обдарування сина Великого міністра. Боязких, розгублених школярів, які не пам’ятали себе від страху, посадили в човни, щоб кожен плив по ставку до свого острова складати вірша на задану тему. Поки сонце спускалося все нижче й нижче, по воді плавали човни з музикантами, з яких лунала різноманітна музика, що приємно зливалася з шелестом гірського вітру. Юґірі, син Великого міністра, мимоволі нарікав: «Чому це я мушу гибіти над науковими трактатами, а не розважатися разом з усіма?»
Коли виконували музику до танцю «Спів весняного солов’я», згадалося те давнє, за часів імператора Кіріцубо, Свято вишневого цвіту. «Чи пощастить мені ще раз побачити щось подібне?» – зітхнув колишній Імператор, і зворушений Ґендзі поринув думками в минуле. Коли замовкла музика, він підніс колишньому Імператору чашу з вином:
І от що відповів колишній Імператор:
Сказані слова були яскравими й глибоко змістовними. Принц Соці, тепер уже принц Хьобукьо, піднісши чашу нинішньому Імператору, сказав:
Узявши передану чашу, Імператор вимовив з незрівнянною гідністю:
Оскільки церемонія того дня мала скоріше приватний, ніж офіційний, характер, то не всі продекламували свого вірша, а дехто вважав, що не все із сказаного варто записувати…
Музиканти розмістилися віддалік, і їхньої музики майже не було чути, а тому Імператор велів принести струнні інструменти й роздати гостям. Принцу Хьобукьо дісталася біва, міністру Двору – японське кото, кото «со» поклали перед колишнім Імператором, а китайське кото, як завжди, віддали Великому міністру Ґендзі. Усіх їх, видатних музикантів свого часу, які досконало володіли прийомами гри, слухати того дня було високою насолодою. У церемонії брало участь багато придворних співаків. Вони заспівали дві народні пісні у стилі «сайбара»: спочатку «Благословення», а потім «Діву із Сакура». Невдовзі на небо виплив оповитий легким серпанком місяць, на головному острові садиби замерехтів вогонь, і врешті-решт свято скінчилося.
Хоча стояла вже пізня ніч, але при такій нагоді не відвідати Великої імператриці[27] було б нечемно, і тому Імператор перед від’їздом додому в супроводі Ґендзі попрямував до неї. Вона зустріла їх з неприхованою радістю. А Ґендзі, побачивши її, давно вже немолоду, мимоволі згадав покійну Фудзіцубо і з гіркотою в душі подумав, що є жінки, які живуть довше від неї. «Я зовсім постаріла і багато чого вже не пам’ятаю, але ваші милостиві відвідини нагадали мені про минулі дні», – сказала дружина колишнього Імператора крізь сльози. «Відколи мене покинули мої близькі, я не помічаю навіть, як настає весна, але сьогодні прийшла розрада. Сподіваюся, що не останній раз…» – мовив Імператор. Міністр, промовивши все, що належало, запевнив: «Вважатиму за честь знову відвідати вас…» Дивлячись на величний почет, з яким гості поспішили додому, дружина колишнього імператора з тривогою у грудях думала, каючись: «Цікаво, з яким почуттям згадує він минуле? Як передбачав віщун, йому таки судилося стати опорою держави, а мої спроби завадити цьому скінчилися нічим…»
Найсі-но камі[28] також часто на дозвіллі поринала у спогади і так само при певній нагоді таємно отримувала листи від Ґендзі. Велика імператриця, завжди чимось незадоволена, скаржилася Імператорові на недостатні розміри свого річного утримання і періодичних доплат. Живучи під тягарем власного довголіття і нарікаючи на несприятливі для неї часи, вона відчувала сильну тугу за своїм блискучим минулим. Старіючи, ставала все сварливішою, і навіть Імператор на спочинку, її рідний син, не міг витерпіти її надокучливої вдачі.
Юґірі, син Великого міністра, написавши прекрасного вірша на задану тему в день відвідин колишнього Імператора, отримав високий чиновницький ступінь «сіндзі» й тим самим надію на присвоєння п’ятого рангу. До іспиту було допущено лише старших за віком і найобдарованіших юнаків, а витримали його тільки троє. В день Осіннього службового підвищення Юґірі отримав п’ятий ранг і звання «дзідзю». Хоча він і не забув про Кумої-но карі, дочку міністра Двору, та оскільки, на превеликий жаль, вона перебувала під суворим батьковим наглядом, то вони ніяк не могли зустрітися. Лише іноді, при нагоді, охоплені тугою, обмінювалися листами.
Тим часом Ґендзі, придбавши ділянку землі в чотири цьо[29] на Шостій лінії на краю столиці, поруч зі старим будинком нинішньої Імператриці-дружини[30], вирішив побудувати там нову оселю для спокійного життя, досить красиву й простору, щоб розмістити всіх близьких йому жінок, зокрема й тих, що досі жили в гірській глушині.
Наступного року принцові Сікібукьо, братові покійної Фудзіцубо й батькові Мурасакі, мало виповнитися п’ятдесят літ. У Західному флігелі садиби на Другій лінії готувалися гідно відзначити цю подію, тож і міністр Ґендзі, зважаючи на те, що його дружина Мурасакі – справжня дочка принца, квапив з будівельними роботами, бо новий, чудовий будинок якнайкраще підійшов би для такої урочистої церемонії. Настав Новий рік, а з ним нові турботи. Ґендзі весь час присвячував приготуванню до бенкету після урочистого молебня, добору музикантів і танцюристів. Пані Мурасакі, його дружина, опікувалася сутрами й прикрасами для образу Будди, вбранням для учасників церемонії і винагородами для монахів. Допомагала їй багато в чому Ханацірусато зі Східної садиби. Спільні клопоти тільки ще більше зблизили цих двох жінок. Коли чутка про те, що на його честь готується виняткова урочистість, розлетівшись по світу, досягла вух принца Сікібукьо, він з жалем і гіркотою подумав: «Досі Великий міністр обдаровував милостями багатьох, а мене ніби й не помічав і з будь-якого приводу принижував не лише мене, а й моїх домашніх». А проте він почувався задоволений високим становищем своєї дочки, яку Великий міністр вибрав серед багатьох інших жінок і виховав, і хоча її щаслива доля ніяк не вплинула на його власну родину, він радів, що удостоївся таких почестей на схилі років, тепер, коли всі навколо тільки й говорили, що про підготовку до святкування його п’ятдесятиріччя. І лише його головна дружина, як і раніше, ображалась і сердилася, не пробачивши Великому міністру неувагу, з якою той поставився до її власної дочки.