Восьмого місяця нарешті скінчилося будівництво садиби на Шостій лінії, й Ґендзі готувався до переїзду. Південно-західна частина нової садиби призначалася для Імператриці-дружини, що належала їй як спадщина. У південно-східній частині мав оселитися він сам. Північно-східну було вирішено віддати Ханацірусато, що жила зараз у західних покоях Східної садиби, а північно-західну – пані Акасі. У старому саду за розпорядженням Ґендзі дещо змінили відповідно до смаку і побажань майбутніх мешканок будинку. Щось було прибрано зовсім, подекуди змінено обриси струмків, насипано нові пагорби. У південно-східній частині саду з високими пагорбами посадили чимало дерев, що цвітуть навесні. Ставок тут мав плавні обриси, а в саду, перед будинком, було зібрано дерева, якими зазвичай милуються навесні: п’ятиголчаста сосна, слива, вишня, гліцинія, багряник, азалія та інші. Між ними проглядали деякі осінні рослини.
Поруч з покоями Імператриці, на пагорбах від колишніх часів, було посаджено дерева з темно-багряним осіннім листям, проведено в сад прозорі струмки, розставлено камені, між якими жебоніла вода, як на водоспадах. З таким просторим краєвидом, що виблискував яскравими осінніми фарбами, не могли б змагатися навіть славетні гори й поля навколо будинку Ґендзі поблизу річки Ої в Саґа. У північно-східній частині садиби било прохолодне джерело, обіцяючи захист від літньої спеки. Перед будинком ріс чорний бамбук, щоб під ним міг гуляти свіжий вітерець. Поруч темнів гай, тінистий і прекрасний, як де-небудь в гірській глушині, обгороджений кущами дейції. Тут же росли, нагадуючи про колишні дні, помаранчеві дерева, гвоздики, троянди, тирлич, подекуди серед них траплялися весняні та осінні квіти. На окремій ділянці східної частини садиби, обнесеній частоколом, було побудовано павільйон для верхової їзди, який використовували кожного п’ятого місяця під час змагань зі стрільби з лука. На краю ставка густо росли півники, а на протилежному березі була стайня для чудових скакунів. У північно-західній частині садиби, за глинобитною стіною, містилися склади, щільно обсаджені соснами ніби для того, щоб узимку милуватися снігом на їхньому вітті. Поруч видніла огорожа з хризантем, щоб на них лягав ранковий іній в перші зимові дні, а трохи далі височіли гордовиті, так звані «материнські дуби», що славляться густим багрянцем свого листя, і ще якісь розлогі гірські дерева з невідомими назвами.
Хоча переїзд усіх разом намічався до свята Хіґан – Свята осіннього рівнодення, Імператриця воліла трохи затриматися, пославшись на можливу метушню. Пані Мурасакі поїхала в супроводі лише лагідної, покірної Ханацірусато. Хоча весняний сад навколо будинку Мурасакі не відповідав осінній порі, та все одно був прекрасним. Жінки пані Мурасакі їхали в в п’ятнадцятьох каретах, шлях перед якими розчищав передовий ескорт з придворних четвертого і п’ятого рангів. З придворних шостого рангу було обрано лише найдостойніших. І все ж почет не здавався надто пишним. Уникаючи небажаного осуду, Ґендзі обмежився найскромнішим. Почет Ханацірусато зі Східної садиби був також чисельним, крім того її супроводжував молодий послужливий Юґірі, який недавно заслужено дістав звання «дзідзю». Служниці отримали окремі, добре облаштовані, покої. Через п’ять чи шість днів переїхала Імператриця-дружина. Її переїзд був простий, але справив на людей незабутнє враження. І не дивно: ставши улюбленицею щасливої долі, вона мала добру душу й чутливе серце, а тому здобула загальну повагу. Внутрішні перегородки в садибі на Шостій лінії, огорожі та галереї були зроблені так, щоб спростити перехід з одного приміщення в інше і не заважати жінкам вільно спілкуватися між собою.
Коли настав дев’ятий місяць і дерева вкрилися яскравим багрянцем, здавалося, що немає на світі гарнішого саду, ніж перед покоями Імператриці-дружини. Одного вітряного вечора, розклавши на кришці від скриньки різноманітні осінні квіти й багряне листя, вона відіслала їх Мурасакі, пані Весняних покоїв. Її посланниця, висока дівчинка-служниця в темному нижньому одязі, який визирав з-під кількох шарів верхнього, світло-пурпурового кольору і короткою червоно-брунатною накидкою, спритно пройшла по галереях, коридорах і дугоподібних містках. Звичайно, вона не зовсім годилася для виконання такого відповідального доручення, але, видно, Імператриця не змогла знехтувати її миловидністю. Судячи з усього, ця дівчинка звикла до служби в найповажніших родинах. Вона була набагато гарнішою від інших і вирізнялася витонченими манерами.
Ось що написала Імператриця:
Цікаво було спостерігати, як молоді служниці навперебій вихваляли зовнішність посланниці Імператриці.
Поклавши на кришку скриньки трохи моху, а зверху на нього кілька камінців, що мали зображати дикі скелі, пані Мурасакі прив’язала лист-відповідь до гілочки п’ятиголчастої сосни:
Уважно придивившись до «сосни, що між камінням зросла», жінки Імператриці помітили, що вона рукотворна і зроблена з великою майстерністю. Милуючись нею, Імператриця була вражена смаком і швидкістю, з якою надійшла вишукана відповідь. Прислуга також нетямилася від захоплення.
«Мені здається, що в листі Імператриці про багряне листя начебто міститься їдкий натяк, – зауважив Ґендзі. – Вам треба гідно відповісти їй, коли настане пора весняного цвітіння. Тепер не варто принижувати красу багряного листя, бо можна прогнівати Тацуту-хіме[31]. Відступивши зараз, ви перейдете в наступ пізніше, коли весняні квіти візьмуть вас під свій надійний захист». Ґендзі здавався зовсім молодим, людиною нев’янучої краси. Він щиро радів, що в цій чудовій садибі жінки можуть щасливо жити, довірливо обмінюючись листами.
Жінка з гірської садиби почекала, поки інші мешканки будинку на Шостій лінії не розмістилися у приготованих покоях, а потім переїхала сама зі скромністю, яка відповідала її низькому становищу. Сталося це десятого місяця.
Оздоблення призначеної їй частини будинку виявилося не менш розкішним, ніж у решти жінок. Почет також був не менш пишним. Ґендзі сам подбав про це, думаючи передусім про майбутнє дочки.
Низка перлин
Головні персонажі:
Ґендзі, Великий міністр, 34–35 років
Юґао, «Вечірнє лице», покійна кохана Ґендзі
Укон, служниця Юґао, потім Ґендзі
Мурасакі, пані із Західного флігеля, 26–27 років, дружина Ґендзі
Тамакадзура, дівчина із Цукусі, панночка із Західного флігеля, 20–21 рік, дочка Юґао і То-но цюдзьо
Ханацірусато, пані зі Східної садиби, кохана Ґендзі
Юґірі, Цюдзьо, 13–14 років, син Ґендзі та Аої
Суецумухана, «Шафран», дочка принца Хітаці
Уцусемі, вдова намісника Хітаці
Хоча відтоді, як раптово, немов роси на пелюстках «вечірнього лиця», не стало Юґао, минуло багато місяців і років, Ґендзі нітрохи про неї не забував. Чимало жінок різної вроди і вдачі він зустрічав згодом, але щоразу його невідступно переслідувала сповнена жалю думка: «Якби-то вона була жива!»
Укон, її колишню служницю, яка особливими здібностями не вирізнялася, Ґендзі взяв під свою опіку, бо вона нагадувала йому про покійну Юґао. Як одна з найстаріших служниць, вона й досі прислуговувала в його домі. Вирушаючи в Сума на вигнання, він передав своїх людей Мурасакі, пані із Західного флігеля, тож відтоді Укон залишилася у неї. Мурасакі полюбила її за добрий, лагідний характер, але та й досі не переставала сумувати за покійною. «Якби моя пані була жива, – думала Укон, – то здобула б не менше прихильності, ніж, скажімо, особа з Акасі. Оскільки наш пан настільки великодушний, що не залишає напризволяще навіть тих жінок, до яких ніколи не мав глибоких почуттів, то моя пані, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».
Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.
Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» – думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі…» – перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі – погана прикмета.
Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива… Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину…» – і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині…»[34] – дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.
згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «…ніколи не забуду…»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.
А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.
Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася повсюди, й місцеві залицяльники почали засипати її листами, але недовірлива і невдоволена годувальниця не хотіла про них чути й поширила серед людей таку відповідь: «На виду вона не гірша за інших, але має одну дуже велику ваду, тож я вирішила нікому її не показувати, а постригти в монахині й, поки живу, тримати при собі». І відразу тоді люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покійного Дадзай-но сьоні – каліка! Як жаль!» Від таких слів годувальниці бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю і повідомити про неї батькові? Коли вона була маленькою, він, напевне, бавив її, то, може, і тепер не залишить напризволяще?» – казала вона, вимолюючи у богів і будд допомогу.
А тим часом дочки і сини годувальниці, встигнувши вийти заміж та одружитися, осіли на цій землі, і хоча їхня мати мріяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою і недосяжнішою. Поступово пізнаючи навколишній світ і відчуваючи, яка в неї гірка доля, дівчина тричі на рік дотримувалася великого посту з надією на краще майбутнє. До двадцяти років її краса досягла такого розквіту, що було жаль, якби вона пропала в цій глушині.
Сім’я годувальниці жила тепер у провінції Хідзен. Місцеві юнаки з усіх хоч трохи відомих родин, почувши про красу внучки покійного Дадзай-но сьоні, безперестанку докучали годувальниці численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ґен, що належав до могутнього роду з провінції Хіґо і користувався в цій місцевості великим впливом. Попри свій неотесаний норов Тайфу-но ґен мав славу шанувальника прекрасного, який мріяв оточити себе жінками-красунями. Тому, почувши про дівчину, поспішив написати годувальниці: «Хоч би який в неї був ґандж, я готовий заплющити на все очі й узяти її за дружину». Така його настирливість годувальниці не сподобалась і вона відповіла: «Ні, ні, про це не може бути й мови! Внучка вирішила стати монахинею». Незадоволений відповіддю Тайфу-но ґен особисто приїхав у Хідзен. Покликавши до себе синів покійного Дадзай-но сьоні, він узявся вмовляти їх: «Якщо ви виконаєте моє прохання, то я так само обіцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двоє молодших синів. «Спочатку нам було шкода віддавати її за людину низького походження, але такого надійного покровителя, як пан Тайфу-но ґен, ми не знайдемо… А от якщо він розгнівається, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася… Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?… Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», – лякали молодші сини годувальницю і сестер.
Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару… А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде…»