«І все-таки я не вірю, що ви ставилися б до неї так само, як до пані Акасі», – зауважила пані Мурасакі. В її серці зринула колишня неприязнь до господині Північних покоїв, але, глянувши на дочку господині, чарівну дівчину, що простодушно прислухалася до їхньої розмови, вона мимоволі пом’якшала. «Чи варто дивуватися тому, що він такий прихильний до її матері?» – подумала вона.
Усе, про що йшла мова, відбувалося протягом дев’ятого місяця. Переїзд панночки не був простою справою. Спочатку Ґендзі велів підшукати миловидих дівчат і молодих служниць. На Цукусі годувальниця зуміла, використовуючи давні зв’язки, створити для своєї панни цілком пристойну прислугу із занесених гіркою долею в ці землі столичних жінок. Однак від’їзд у столицю був настільки раптовим, що ті залишилися у провінції, а панна опинилася без служниць. На щастя, столиця велика, і вуличні перекупки досить швидко знайшли жінок, готових вступити на службу. Годувальниця нікому не відкривала таємниці своєї панни. Спочатку дівчину нишком перевезли в будинок Укон на П’ятій лінії, де остаточно підібрали для неї прислугу й підготували вбрання. І тільки десятого місяця вона переїхала на Шосту лінію, в садибу Ґендзі.
Міністр Ґендзі віддав її під опіку Ханацірусато, мешканки східної частини будинку. «Жінка, яку я колись любив, розчарована моєю ненадійністю, залишила столицю й оселилася в гірській глушині, – пояснив він їй. – І була у нас маленька дочка, яку я таємно розшукував всі ці роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсім дорослою, я випадково дізнався, де вона ховається, і вирішив забрати її до себе. Її матері давно вже немає в живих. Хоча під вашою опікою вже перебуває Цюдзьо[59], я сподіваюся, ви подбаєте й про неї. Досі вона виховувалася в глушині, і в її манерах, напевне, чимало провінційного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».
«А я про це нічого й не знала. Яка радість! Адже вас завжди засмучувало те, що маєте тільки одну дочку», – щиро втішилася Ханацірусато. «Її мати була надзвичайно лагідна і сердечна, от я і подумав, що можу довірити її вам…» «Я не маю багато клопоту з підопічним юнаком, тож вільний час для дівчини знайду. Буду вельми рада…» – відповіла жінка. А домашні, які не знали, що Ґендзі вважає панночку своєю дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан відшукав цього разу? Що за дивна схильність повертатися до давніх зв’язків?»
Переїздила дівчина трьома каретами. У зовнішньому вигляді її супроводу завдяки участі Укон не було нічого провінційного. Від Ґендзі принесли подарунки: візерунчастий шовк і багато чого іншого.
Того ж вечора Великий міністр відвідав новоприбулу панночку. Звичайно, всі жінки – такі, як Хьобу-но кімі – чули про блискучого Ґендзі, але, провівши стільки років далеко від столиці, навіть не уявляли собі його образу, і тепер, припавши до щілин у ширмах і завісах, страшенно вражені його красою, жадібно розглядали його постать, освітлену тьмяним вогнем світильника.
Коли Укон відчинила для нього бічні двері, Ґендзі, усміхаючись, сказав: «О, людина, яка входить через ці двері, мала б відчувати щось особливе», – і сів на приготоване для нього сидіння в передніх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освітлення може розбудити в серці легковажні думки. Я чув, начебто ви хотіли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» – звернувся він до дівчини, трохи відсунувши завісу.
Зовсім розгубившись, вона відвернулася, але Ґендзі, вмить переконавшись в її надзвичайній миловидності, сказав: «Запаліть світильники яскравіше. Бо в цій напівтемряві є щось багатозначне…» Укон, підтягнувши ґніт, підсунула світильник до дівчини.
«Чого ви такі сором’язливі? – усміхнувся Ґендзі і в чарівному обличчі дівчини впізнав риси її матері. Він розмовляв з нею просто, без церемоній, немов її справжній батько. – Усі ці роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволі запитую себе: «Невже це сон?» – і думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навіть не можу сказати вам усього, що в мене на душі…» – і він витер сльози. Спогади справді були сумними. Підрахувавши, скільки дівчині років, він сказав: «Навряд чи який-небудь інший батько був так довго розлучений зі своєю дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гірка доля! Але ви вже не маленька дитина, і ніщо вам не заважає спокійно розповісти свою і вислухати мою історію про все, що сталося за ці роки». Та на цей докір, зовсім зніяковівши, дівчина не могла відповісти ані слова.
«Після того як мене, маленьку дитину, яка навіть не вміла ходити, відвезли у далеку провінцію, час промайнув швидко, немов короткий сон…» – тихо сказала вона нарешті своїм юним голосом, дуже схожим на колишній материн. «А її відповідь дуже розумна», – подумав Ґендзі і, всміхнувшись, відповів: «Мабуть, ніхто, крім мене, не зрозуміє, як тяжко довелося вам поневірятися…» А потім, віддавши Укон відповідні вказівки, він вийшов.
Дівчина справила на нього приємне враження, і, зраділий, він розповів про неї дружині. «Оскільки всі ці роки вона виростала в глухій провінції, то я побоювався, що вона матиме жалюгідний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гідністю, перед якою мені самому стає ніяково. Отож я не приховуватиму таємниці її перебування у нас і тим заохочу таких гульвіс, як принц Хьобукьо, навідуватися в нашу садибу. Адже раніше тут не було юних дівчат, які могли б їх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхність, коли ми про неї якнайкраще потурбуємося…»
«Ви – дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацікавити залицяльників», – дорікнула йому Мурасакі. «Якби я колись був таким досвідченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодів би вашим серцем лише після перемоги над суперниками», – сміючись, відповів Ґендзі, й Мурасакі зашарілася своїм юним і чарівним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, він нашвидкуруч вивів на аркуші паперу:
«От несподіванка!» – промовив він ніби сам до себе. «Схоже, дівчина – жива пам’ять про жінку, яку він, напевне, глибоко любив», – подумала Мурасакі.
Ґендзі розповів про свою нову дочку також Юґірі, порадивши йому заприязнитися з панночкою, і той відразу навідався до неї. «Хоча я не є дуже помітною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді…» – сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.
Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди – Ґендзі та Юґірі – були настільки приязними і прекрасними, що тепер і Сандзьо вважала Дадзай-но дайні нікчемою. А про войовничого Тайфу-но ґена вона згадувала з жахом. І сама дівчина, і Укон відчували, що в усьому зобов’язані рідкісній вірності Буґо-но суке. Розуміючи, що без сторонньої допомоги панні буде незручно жити, Ґендзі підібрав для неї службовців Домашньої управи і дав їм відповідні доручення. Буґо-но суке став одним з таких службовців. Довгих років, проведених у провінційній глушині, наче й не було. Він уважав для себе великою честю те, що міг у будь-який час дня і ночі заходити в садибу Ґендзі, давати розпорядження слугам й наглядати за їхнім виконанням. Про таке він не смів колись і мріяти. А ще не міг сподіватися, що Великий міністр настільки щиро турбуватиметься про них, прибульців з далекої провінції.
Наприкінці року Ґендзі подбав про оздоблення покоїв панночки та святкове вбрання для її служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча він не бачив вад в її зовнішності, але разом з тим побоювався, що провінційне виховання вплинуло на її смаки. А тому, щоб уникнути несподіванок, ретельно оглянув одяг різноманітних покроїв та відтінків, який пошили для неї найкращі майстри. «О, як багато вбрання! – сказав він дружині. – Треба розділити його справедливо, щоб ніхто не ображався». Мурасакі веліла принести одяг з Високого імператорського гардеробу, а також з власних покоїв, і все це розкласти перед Ґендзі. Він був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравістю і свіжістю барв та їхнім вишуканим поєднанням. Переглянувши шовки, доставлені з різних майстерень, і вибравши темно-бузкові та червоні, Ґендзі велів досвідченим немолодим служницям розкласти їх по скриньках і коробках.
«Далебі, всі ці вбрання такі чудові, що годі сказати, котре з них краще, – зауважила Мурасакі. – Треба лише подбати, щоб вони личили тим, хто їх одягатиме. Бо інакше людина матиме не найкращий вигляд».
«Мені здається, начебто ви хочете потай дізнатися про особливості краси всіх жінок, – сказав Ґендзі, всміхаючись. – А що, на вашу думку, личить вам самій?»
«А хіба дзеркало може дати правильну відповідь?» – відповіла Мурасакі зніяковіло.
Для дружини Ґендзі вибрав пурпуровий верхній одяг – коуцікі – з витканими на ньому візерунками сливового цвіту, а також чудовий нижній одяг модного червоного кольору, для маленької дочки пані Акасі верхній одяг – хосонаґа – вишневого кольору і нижній з вилощеного блідо-червоного шовку. Неяскравий світло-синій верхній одяг з витканими на ньому візерунками морських хвиль, водоростей і мушель, а також нижній одяг з вилощеного темно-червоного шовку дісталися Ханацірусато з Літніх покоїв, а панні Тамакадзура[61] із Західного флігеля Ґендзі вибрав яскраво-брунатний верхній одяг на синій підкладці й хосонаґа золотистого кольору. Вдаючи, ніби їй байдуже до того, як Ґендзі вибирав убрання, Мурасакі намагалася уявити зовнішність дівчини з Цукусі. Їй здавалося, що та мала б скидатися на свого батька, міністра Двору, безперечній красі якого все ж не вистачало блиску. Хоча вона трималася спокійно, та Ґендзі помітив, що вона схвильована.
«Може, хтось буде невдоволеним, дізнавшись, що про його зовнішність судять за вбранням. Та варто мати на увазі, що хоч би яким чудовим був одяг, але вплив його обмежений, бо навіть пересічна жінка, яка не блищить красою, іноді виявляє глибокі душевні чесноти», – сказав Ґендзі й крадькома посміхнувся, глянувши на чарівний одяг, вибраний для Суецумухана, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом.
Верхній одяг – уцікі – з білого китайського шовку із метеликами й пташками, що пурхали між сливовими гілками, і нижній з темно-бузкового блискучого шовку призначалися для пані Акасі. «Таке вбрання годиться тільки для благородної особи» – подумала Мурасакі, відчувши ревнощі.
Для монахині-мирянки Уцусемі Великий міністр вибрав один одяг із зеленкуватої тканини і на додачу два інших – жовтий і світло-рожевий. Усім жінкам Ґендзі вислав листи з проханням одягтися у подароване вбрання одного й того ж дня. Очевидно, хотів побачити, чи нове вбрання їм личить.
Жінки подякували за турботу Ґендзі, якомога витонченіше й щедро обдарували гінців. Суецумухана жила якнайдалі, в Східній садибі на Другій лінії, а тому її дари мали б бути найдорожчими, та оскільки вона завжди твердо дотримувалася звичаїв, то гонець отримав лише золотисте верхнє жіноче вбрання без нижнього, до того ж із засмальцьованими рукавами.
Її відповідь, написана на товстому і пожовклому від часу папері «міціноку», просоченому пахощами, була такою: «Отримала Ваш дар, і ще прикріше стало…
Її почерк був занадто старомодним. Посміхаючись, Ґендзі так довго не міг відірвати очей від листа, що Мурасакі поглядала на нього здивовано – мовляв, що сталося? А тим часом гонець непомітно зник, побоюючись, що жалюгідні дари від дочки принца справлять на Ґендзі неприємне враження. Служниці пересміювались і перешіптувалися. А Ґендзі невдоволено зітхнув, що Суецумухана безнадійно старомодна, чим ставить себе у незручне становище.
«Прихильники старовинного стилю в поезії просто не можуть обійтися без згадки про «китайське вбрання», «обмочені рукава», – посміхаючись, сказав Ґендзі. – Я також до них належу, але вважаю, що не можна сліпо дотримуватися старих правил і зовсім нехтувати сучасними словами. Такі, як вона, думають, що в пісні, складеній з якого-небудь урочистого приводу для виголошення на поетичному зібранні в присутності Імператора, неодмінно мають бути слова «разом зійшовшись», а в любовному листі цілком достатньо подразнити адресата одним лише словом «непостійний», а решта слів сама знайдеться. Можна перечитати всі посібники, запам’ятати всі слова-зачини і навчитися вміло їх використовувати, але пісні, створені таким чином, будуть надзвичайно одноманітними. Одного разу дочка принца Хітаці прислала мені записки свого батька, в яких докладно викладено основи віршування, вказано, як уникати помилок у складанні японських пісень. Однак, прочитавши їх, я, не дуже обдарований поетичним талантом, відчув себе ще більш скутим, ніж колись. Пригнічений цим, я повернув записки його дочці. Відверто кажучи, як для особи, настільки глибоко обізнаної з таємницями поетичної майстерності, ця пісня занадто пересічна», – зауважив Ґендзі із співчуттям до дочки принца Хітаці.
«Чому ви повернули ці записки? – спитала Мурасакі. – Їх треба було переписати для нашої панночки. Я колись мала такий посібник, але, на жаль, його знищили комахи. Людині, яка не читала таких записок, важко опанувати таємниці поетичної майстерності».
«А я от вважаю, що для виховання нашої панночки такі записки не потрібні. Жінці не треба зосереджуватися на чомусь одному. Щоправда це не означає, що вона має бути неосвіченою. Мені до вподоби жінки, в яких за зовнішньою лагідністю ховається тверда вдача», – сказав Ґендзі, як видно, не збираючись відповідати на листа.
«Але ж у ньому сказано: «вбрання поверну». Краще все-таки дати відповідь», – порадила Мурасакі.
Як добра людина, Ґендзі з легким серцем написав, здається, таку відповідь:
О, як я добре розумію Ваше нарікання…».
Перша пісня
Головні персонажі:
Ґендзі, Великий міністр, 36 років
Мурасакі, пані Весняних (Південних) покоїв, 28 років, дружина Ґендзі
Панночка, 8 років, дочка Ґендзі й пані Акасі
Акасі, пані з Північних покоїв, 27 років, кохана Ґендзі
Суецумухана, дочка принца Хітаці, кохана Ґендзі
Уцусемі, вдова намісника Хітаці
Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі
Цюдзьо, Юґірі, 15 років, син Ґендзі та Аої
Бен-но сьосьо, Кобай, син міністра Двору
Ранок першого дня Нового року видався ясним, без жодної хмарини на небі. Навіть за непоказними огорожами у проталинах снігу пробивалася молода зелень, крізь хиткий туман, що ніби віщував близьку весну, прозирали свіжі бруньки дерев і, природно, людські душі переповнювала радість. Ще привабливіше виблискувала садиба на Шостій лінії, а сад був наче встелений коштовним камінням. Усе тут – зовні і всередині – було настільки розкішним, що не вистачило б слів, щоб його описати.
Особливо гарним був сад перед Весняними покоями Мурасакі. Аромат сливового цвіту, що плив у повітрі, змішуючись із пахощами з-поза завіс, створював враження, що саме тут – земля Вічного блаженства. Мурасакі, попри високе становище, жила спокійно й розмірено. Наймолодших і миловидних служниць вона передала юній дочці Ґендзі від пані Акасі, а при собі залишила старших жінок, які перевершували молодих витонченістю манер і вишуканістю одягу. Зібравшись купками, жінки, справляючи «хаґатаме[64]», пригощалися навіть «дзеркальними мотіі[65]» і, бажаючи одна одній щастя в прийдешньому році, одному з тисячі, жартували й сміялися. А коли прийшов Ґендзі, то, заскочені зненацька, вони ледве встигли опустити руки.
«О, скільки лунає побажань! Але напевне, кожна з вас має якісь свої власні прагнення. Відкрийтеся мені, і я молитимуся, щоб вони справдилися», – сказав він. Його усміхнене обличчя видавалося втіленням усіх радощів перших днів року.
Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, відповів: «Куштуючи дзеркальні мотіі, ми повторювали: «Тисячоліття буде відбиватись…»[66] А чого ще нам бажати?»