У храмі серед прочан різних провінцій була й головна дружина намісника тутешньої провінції Ямато. Її величний вигляд і пишний почет викликав заздрість у Сандзьо, і вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тільки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайні, то хоч намісника цієї провінції. Тоді й таким, як Сандзьо, всміхнеться щастя, а я постараюся віддячити тобі…» Так молилась вона, приклавши обидві долоні до чола.
Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсім провінціалкою? Невже не пам’ятаєш, яким впливом користувався в світі пан То-но цюдзьо? А тепер він міністр Двору, який управляє країною на свій розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провінційного намісника?» «Та постривайте! Дайте мені спокій з міністрами! Той почет, з яким виїжджала дружина Дадзай-но дайні до храму Сімідзу поклонитися Каннон, набагато пишніший, ніж в Імператора!» – і Сандзьо не переставала відбивати поклони, притуливши долоні до чола.
Прочани з Цукусі мали намір провести в Хацусе три дні. Укон не хотіла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дівчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кілька днів.
Знаючи, що цей монах добре вміє складати письмові молитви, Укон, як і колись раніше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусі: «Напишіть, як завжди, на ім’я пані Фудзівара-но Рурі[48]. Моліться ревно, прошу вас. Нарешті я розшукала цю особу, а тому хотіла б замовити молебень подяки». «Яка радість! Видно, недарма я так невтомно молився!» – втішився монах.
Всю ніч, не вгаваючи, у храмі правилися служби. А коли розвидніло, Укон зайшла в келію знайомого монаха, щоб спокійно поговорити з годувальницею про панну. Дівчина, соромлячись змученого вигляду і вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсім випадково я потрапила на службу в один із найпочесніших столичних домів, і хоча бачила багатьох вродливих жінок, але довгий час вважала, що ніхто з них не може зрівнятися з дружиною Великого міністра[49]. Та от недавно у неї з’явилася вихованка, яка справді перевершує її красою. І немає в цьому нічого дивного, якщо вона дочка такого батька, який ніжно дбає про її виховання. Однак наша панночка, навіть у цьому скромному вбранні, не гірша за неї, що мене дуже тішить. Пан міністр ще за життя свого батька мав змогу зустрічатися з жінками найвищих рангів, не кажучи вже про простих придворних дам. Так от він казав, що серед них справжніми красунями можна назвати лише двох – покійну Імператрицю-дружину[50] і його юну вихованку[51]. Щоправда, мені важко про це судити, бо Імператриці-дружини я ніколи не бачила, а якою буде юна дочка в майбутньому, зараз можна лише гадати. А тому в моїх очах дружину Великого міністра нема з ким порівнювати. Здається, що й сам він такої думки, просто не хоче говорити про це вголос. Я не раз чула, як він жартував: «Для мене надто велика честь, що ви – моя дружина». О, справді, як подивлюся на цю пару, то здається, наче сама молодшаю. «Такої краси ніде більше не зустріну», – завжди думала я, дивлячись на них, але тепер бачу, що помилялася, адже все в цьому світі має межі, і навіть у найвродливішої красуні немає сяйва над головою, а тому я впевнена, що наша панна перевершить багатьох», – сказала Укон, з усміхом дивлячись на дівчину, а стара годувальниця, зрадівши, відповіла: «І от таку красу ми могли поховати в провінційній глушині. Я так жаліла її, та водночас журилася, що кинула рідний дім, усе господарство, розлучилася з дітьми, які служили мені опорою, і поспішила сюди, в столицю, яка за ці роки стала мені зовсім чужою. Допоможіть їй якомога швидше вибитися в люди. Адже той, хто прислуговує в шляхетних родинах, може мати надійні зв’язки. Постарайтеся повідомити про неї її батька і домогтися, щоб він визнав її». Засоромившись, дівчина відвернулася.
«Хоча я низького стану, але родина Великого міністра користується моїми дрібними послугами… І от одного разу, коли я зітхала: «Що сталося з малою панною?» – господар сказав: «Я також хотів би її розшукати, отож якщо дійдуть до вас якісь чутки…» – згадала Укон. «Звичайно, Великий міністр – знатна людина, але вже має дружину високого роду. Мабуть, краще спочатку повідомити про панночку її батькові, міністрові Двору», – порадила годувальниця, і Укон розповіла їй про останні дні її пані[52].
«Великий міністр так і не міг забути про свою непоправну втрату. Не раз зізнавався мені, що дочка була б йому спогадом про покійну матір. Власних дітей у нього небагато, і він був готовий взяти її до себе, оголосивши людям, що це його рідна дочка, яку недавно розшукав, – вела далі Укон. – Однак у той час я була молода і недосвідчена, багато що мене стримувало[53], тож я так і не посміла навідатися до вас. А вашого чоловіка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дадзай-но сьоні на Цукусі, він перед від’їздом приходив засвідчити свою повагу панові міністру, але поговорити з ним я так і не змогла. Я сподівалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятій лінії, де цвіли квіти «вечірнє лице»… Який жах! Виявляється, вона мало не стала звичайною провінціалкою!» Цілий день вони згадували про минуле, молилися і читали сутри.
З келії високо в горах було видно натовпи прочан, які прямували до храму. Внизу протікала річка Хацусе.
Видно, недарма я молилася…» – сказала Укон, а дівчина відповіла:
По її щоках текли сльози, які, однак, не зменшували її чарівності.
«Попри вроджену красу життя дівчини в провінції могло завдати їй шкоди так само, як подряпина на перлині. Тож можна лише уявити, скільки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дівчина стала такою бездоганною!» – подумки дивувалася Укон. Якщо покійна мати Юґао вражала майже дитячою сором’язливістю і лагідною вдачею, то в красі її дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навіть подумала, що Цукусі не така вже й дика місцевість, але не могла зрозуміти, чому всі інші знайомі, які будь-коли поверталися звідти, залишалися незмінними провінціалами.
Коли стемніло, жінки повернулися в храм і весь наступний день провели в молитвах. Відчуваючи всім тілом холод, який приносив осінній вітер з далекої долини, годувальниця, схвильована зустріччю з Укон, не переставала думати про майбутнє панночки. Досі вона сумнівалася, чи зможе знайти їй гідне місце у столиці, але, дізнавшись від Укон, що її батько, міністр Двору, однаково дбає про своїх дітей, незалежно від рангу їхніх матерів, впевнилася, що і цю билину він не обійде увагою. Дорогою з храму жінки розповіли одна одній, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостій лінії, тобто недалеко від того місця, де зупинилася годувальниця зі своїми супутниками, сподівалася, що зможе підтримувати з нею надійний зв’язок.
Укон відразу поспішила в садибу Великого міністра, сподіваючись при нагоді розповісти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’їхала в надзвичайно просторий двір, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, відчула свою незначущість на тлі величної садиби. Ніч вона провела в своєму покої, сповнена болісних сумнівів, а наступного ранку її покликала до себе пані Мурасакі. Для неї це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостій лінії повернулися з дому багато інших жінок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий міністр Ґендзі, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сім днів, як я виїхала звідси, але нічого особливого зі мною не трапилося. От тільки в горах зустріла одну дорогу мені людину…» – відповіла Укон.
«Кого?» – запитав Ґендзі, але Укон вагалася з відповіддю. Вона побоювалася, що Мурасакі докорятиме їй за те, що спочатку розповіла цю новину чоловікові, неначе якусь таємницю, коли та пізніше про все дізнається. «Гаразд, я вам зараз розповім…» – все-таки почала вона, але несподівано зайшли служниці, й розмова урвалася.
Коли запалили світильники, картина того, як Ґендзі й Мурасакі сидять поруч за тихою розмовою, справляла незрівнянне враження. Мурасакі сповнилося тоді років двадцять сім чи двадцять вісім, а її краса досягла повного розквіту. Минуло лише кілька днів, як Укон її не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснішою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як і Мурасакі, але, напевне, то була гра уяви, бо ніхто не міг зрівнятися з дружиною Ґендзі. «Видно відразу різницю між вродливою жінкою, якій пощастило, і тією, якій не пощастило», – подумала Укон.
Сказавши, що лягає спати, Ґендзі покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жінкам не до вподоби такі обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумітися», – мовив він, і служниці тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивні жарти?» – «А втім, надмірна дружба між давніми знайомими може викликати підозру в нашої господині. Тож нам треба остерігатися», – усміхаючись, сказав Ґендзі, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнім часом. Тепер, коли Ґендзі не був надто обтяжений державними справами і мав досить багато часу для власних розваг, він жартував з жінками, навіть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивідати, що в них на душі.
«То кого ж ви там зустріли? Може, познайомилися із відомим монахом і привезли його до столиці?»
«О, як ви могли таке подумати? Ні, я знайшла дочку Юґао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечірнього лиця»…»
«О, це справді була дуже сумна історія! То де ж вона досі перебувала?» – запитав Ґендзі, а Укон, не наважуючись відкрити йому всю правду, відповіла: «Дуже далеко звідси, в гірському селищі… З нею були деякі колишні слуги. Ми довго згадували про минулі сумні часи…»
«Ну, добре, але про це розповісте потім, наодинці…» – спробував він зупинити Укон, але Мурасакі, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпні! Я все одно нічого не чую, бо хочу спати», – і затулила вуха рукавами.
«І яка вона на виду? Не гірша від матері?» – запитав Ґендзі, а Укон відповіла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодості, але вона таки виросла справжньою красунею».
«Цікаво… На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»
«Та що ви, звичайно, ні».
«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про її красу не хвилюватися», – промовив він з таким виглядом, ніби йшлося про його власну дочку.
Невдовзі після цієї розмови Ґендзі покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинці. «А чи не могли б ви привезти її до мене? Вже багато років я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, і дуже радий, що вона нарешті знайшлася. Тільки от прикро, що досі я з нею не зустрівся. А от сповіщати про неї її батькові[55] навряд чи варто. В його домі чимало своїх дітей, з якими він має багато клопоту, тож їй з її непевним становищем буде важко до них пристосуватися і вибитися в люди. Я ж маю мало дітей і можу сказати, що випадково знайшлася ще одна дочка. Я дам їй таке виховання, що через неї втратять спокій всі столичні гульвіси», – сказав Ґендзі на превелику радість Укон.
«Я зроблю все, як ви кажете. А міністрові Двору ніхто, крім вас, не зможе розповісти таємниці. І якщо на пам’ять про матір, що передчасно покинула цей світ, ви потурбуєтеся про майбутнє її дочки, то частково зменшите свою провину…» – сказала Укон.
«Невже ви мене в чомусь звинувачуєте? – насилу всміхнувся Ґендзі, й на його очах блиснули сльози. – Усі ці роки я постійно думав про те, як, на жаль, раптово обірвалася зустріч з нею. Серед жінок у садибі на Шостій лінії немає жодної, яка вабила б мене так само, як ваша пані. Всі вони мали досить багато часу, щоб переконатися в моїй вірності, крім неї, що, передчасно покинувши цей світ, тільки вас залишила мені на пам’ять. Про неї я не забуваю ні на мить, тож якщо приведете сюди її дочку, буду щасливий, що сповнилося моє заповітне бажання…» І Ґендзі написав дівчині листа. Згадавши, якою прикрою була для нього зустріч з Ханацірусато, він побоювався, що й цього разу його чекає жорстоке розчарування, бо роки, які вона провела в глушині, напевне, залишили слід на її вихованні та зовнішності. А тому насамперед він захотів побачити, яку відповідь вона дасть. Його лист був, як і годиться в таких випадках, зразково-поважним з такими словами наприкінці:
З цим листом вирушила сама Укон, яка переказала панночці все, що сказав Ґендзі. Крім листа, вона привезла подарунки – вбрання для дівчини та її служниць. Очевидно, він розповів про все Мурасакі, яка допомогла йому порадами, що і якого крою та забарвлення вибрати з Високого імператорського гардеробу, чим, звісно, вельми вразила годувальницю та її провінційних супутниць.
«Я була б набагато щасливіша, якби такий лист хоч би для годиться прийшов від рідного батька, а так навіть не уявляю собі, як переїду в дім зовсім чужої людини», – сказала засмучена дівчина, але Укон, разом з іншими жінками, переконала її погодитися на такий крок. Мовляв, якщо вона переїде в дім Ґендзі, то займе там гідне місце, і тоді її батько, напевне, дізнається про неї. Адже батьків з дітьми пов’язує нерозривний зв’язок. «Ось Укон, приміром, особа зовсім незначна, а хіба будди і боги не почули її молитов і не допомогли зустрітися з вами? А вже вам тим паче не треба хвилюватися. Неодмінно трапиться сприятлива нагода і тоді… – умовляли дівчину служниці й передусім наполягали, щоб та написала відповідь. І хоча вона соромилася видатися в очах Великого міністра своїм листом жалюгідною провінціалкою, але нарешті на поданому їй пропахченому китайському папері написала:
Її ще не усталений, юний почерк з тонкими знаками відзначався благородство, яке справляло приємне враження, а тому Ґендзі відразу заспокоївся.
Тепер він задумався над тим, куди поселити панну. У південній частині будинку, де жила Мурасакі, не залишилося жодного вільного флігеля. Там завжди панувало пожвавлення і юрмилися люди. Придатнішими здавалися покої Імператриці-дружини, де зазвичай було тихо і спокійно, але там дівчину могли сприйняти як одну із служниць. Врешті-решт Ґендзі вирішив, заздалегідь перенісши збірку книжок в інше місце, поселити її в західному флігелі північно-східної частини будинку, де жила добродушна і привітна Ханацірусато, з якою, на його думку, дівчина легко порозуміється.
Тоді ж Ґендзі вперше розповів дружині ту давню історію, а вона не забула дорікнути йому, що так довго не відкривав їй цієї таємниці. «Годі вам ображатися! Не думаю, щоб хтось інший з власної волі відкрився б, навіть якби йшлося про живу людину. А от те, що в цьому випадку я нічого не приховую, тільки свідчить про моє особливе ставлення до вас… – сказав він і тяжко зітхнув, певно, згадавши покійну Юґао. – Перед моїми очима пройшло чимало жіночих доль, та й на власному досвіді я переконався, що всі вони, навіть ті, хто не має особливо глибоких почуттів до чоловіка, схильні ревнувати. І хоча я намагався стримувати свій запальний норов, але все-таки зблизився з багатьма жінками, серед яких покійна займала в моєму серці особливе місце і, якби вона жила, я дбав би про неї так само, як про пані з Північних покоїв[58]. Кожна людина має свої переваги і свої вади. І хоча її не можна було вважати блискучою співрозмовницею, але ніжності й витонченості їй не бракувало…»