Нескінченність не для слабаків. Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління

Нескінченність не для слабаків.

Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління

* * *

Замість переднього слова

Задум цієї книги зародився давно, але з’явилась вона завдяки наполегливості її співавтора – Андрія Чернікова. За родом своєї діяльності він усі чотири роки спостерігав за нашою роботою в Дніпропетровській облдержадміністрації. Багато чого з того, що ми втілили у життя, він бачив на власні очі, й під час процесу спілкувався і з Валентином Резніченком, і зі мною, і з членами нашої Команди (звісно, я знаю, що за нормами правопису це слово пишеться з маленької літери, але тут пишу з великої – вона того варта), і з архітекторами, і з багатьома іншими людьми, з ким ми, за його визнанням, зробили «over дохріна» (цитую дослівно) і точно більше, ніж будь-хто ще з ОДА в країні за всю історію їх існування.

Я певен, що поділитися своїм досвідом мусить кожен, хто взяв участь у державному управлінні, досяг помітних успіхів і здатен складати з літер слова, зі слів – речення, а з речень – тексти. Ми всі хочемо, щоб наша країна змінювалася, прогресувала і розвивалася. Підручників на цю тему не існує. Пророків теж. Але необхідно і важливо систематизувати набутий досвід і зробити його доступним для всіх.

Рік тому, коли ми (вже вкотре) офіґіли від тупості існуючої в держуправлінні бюрократії (поставши перед якоюсь проблемою, яку врешті розв’язали в законний спосіб і в належні терміни), я на одній із нарад пожартував: коли ми підемо з ОДА, я неодмінно напишу книжку про наше перебування в ній.

Зі сміхом обговорюючи, що це має бути книга, яка розкриватиме чимало прихованого від очей, ми всі разом дійшли висновку: писати й справді треба. По-перше, це пам’ять про роботу нашої Команди в ОДА. По-друге, наш, без зайвої скромності, успішний досвід необхідно доносити до всіх, кому він може бути цікавий. А по-третє, мене останнім часом почали частенько запрошувати на виступи перед різними аудиторіями, де я розповідав про нашу роботу. І, судячи з реакції різних слухачів, їм принаймні не було нудно сидіти в залі. Кілька разів ми навіть записали мої виступи завдяки нашим друзям з «Інформатора» (informator.ua, Олю, дякую від усієї душі!) й виклали їх у вільний доступ.

По суті, мені залишалося просто перенести на папір усе, що я говорив на таких виступах, але вже не обмежуючи себе таймінґом. Утім, саме у цьому й полягала проблема – банально бракувало часу.

Ось тоді й надійшло СМС від Андрія: «Напишімо книгу від твого імені про вас в ОДА. Я перечитав багато чого з того, що про вас уже написано, – це вартує книги. Я розумію, що ти ніколи подібного не робив, тому давай так: розіб’ємо все на окремі теми, ти надиктуєш на диктофон, я розшифрую, скомпоную в текст і надішлю тобі. А ти вже сам відшліфуєш те, що вийшло».

Так ми й зробили. У результаті вийшла не моя книга в чистому вигляді, а розбита за темами й напрямками розповідь про те, що і як ми зробили, доповнена текстами з моїх блоґів для site.ua (і не тільки) у 2015–2019 роках.

Ця книга не має головного героя. Вона – про Команду. Команду людей, яких Валентин Резніченко згуртував у Дніпропетровській ОДА з кінця березня 2015 року до кінця травня 2019.

Ця книга – про унікальні події, коли у строкатий світ держуправління потрапило кілька сильних менеджерів з успішного бізнесу і, долаючи скепсис оточення, хакнули систему, змусивши її продукувати фізично відчутний результат.

У цій книзі дуже часто вживається слово «ми». Ми – це ми всі разом і кожен з нас, хто чотири роки працював не покладаючи рук в одній Команді. Ми – це Валентин, його заступники, радники, голови департаментів ОДА, її співробітники, наші друзі й колеги з двох скликань обласної ради, кожен із її депутатів, голови усіх фракцій, прості співробітники, мери міст нашої області, депутати місцевих рад, голови об’єднаних територіальних громад (ОТГ) та сільрад, волонтери, народні депутати, два Президенти і два прем’єр-міністри, три склади Кабміну, всі, хто стежив за нашою діяльністю, підтримував нас, критикував, дискутував, вірив у нас, а також всі-всі-всі, хто доклав зусиль, розуму та бажання до того, щоб зробити за чотири роки у нашій Дніпропетровській області багато унікальних речей.

Перед виходом книги у світ я редагував одержаний текст у травні 2019 року.

На момент її написання ми й далі робимо те, що робили до цього протягом усіх чотирьох років у Дніпропетровській ОДА. Створюємо нову якість життя за вікном кожного мешканця області. Робимо саме те, що описано в цій книзі.

Ми всі, як і раніше, залишаємося на зв’язку і в соцмережах. І завжди готові допомогти й поділитися своїм досвідом з кожним, хто звертається до нас із таким проханням.

І ще. Ми домовилися, що я напишу дві книги. Другу – самотужки, але під псевдонімом, у жанрі трилера – про людей, їхні звички, вади і долі, якими я побачив їх у період чотирирічного перебування в одній області нашої країни. Усі імена будуть вигаданими, але ви точно зрозумієте, про кого йдеться.

За парадною вивіскою ОДА і купою всього зробленого ховаються звичайні люди, їхні прагнення, бажання і долі.

Книга, яку ви зараз тримаєте в руках, – про технології, менеджмент і людей. Людей, яких не змогло засмоктати болото бюрократії і які, незважаючи на шалену протидію, не кидали розпочату справу, завжди доводячи її до кінця.

Розділ 1. Stairways to Heaven

Коли мені було без кількох тижнів 22 роки, я став директором безнадійно збиткової газети «Теленеделя» (укр. «Телетиждень»), офіс якої містився в убитій чотирикімнатній квартирі на 13-му поверсі 14-поверхового будинку, в якому, до того ж, не працював ліфт.

Перше її число під моїм керівництвом вийшло 13 грудня. Трохи більше, ніж за тиждень до мого дня народження.

За півроку ми зробили її прибутковою, а за вісім років – офісом величезної компанії, що виросла з однієї газети. Це був окремий п’ятиповерховий будинок площею півтори тисячі квадратів, у якому, проте, всі не вміщалися.

Через два роки ми провели концерт «Океану Ельзи» на центральній міській площі, куди прийшло стільки людей, скільки не збирав жоден День міста ні до, ні після. Наклад газети наступного ранку злетів до космічних висот.

Щасливі були часи, коли спрацьовували прості одноходові маркетингові рішення.

Минуло ще пів року – і за обласним накладом ми випередили всі регіони, де ця газета виходила, крім Києва (столиця) і Криму (у якому вона продавалася в кількох містах). А з огляду на те, що газету було запущено з нуля, то ми взагалі були регіоном № 1 у країні за накладом.

Щоправда, внаслідок ексклюзивності методів її запуску в стилі «дозволено все, що явно не заборонено» і «якщо вимкнути телефон, то можна все» моє прізвище вперше потрапило у видачу в Google завдяки плаксивому квоктанню та істериці багаторічного монополіста-конкурента, частку ринку якого ми і з’їли рівно за рік, хоча тоді значення вислову market share розуміли, радше, інтуїтивно.

Так, ми зробили це в Луганську. У невеликому місті, не мільйоннику, в якому ми завжди робили якісні й вельми прибуткові медіа без джинси, заказухи і компромісів із сумлінням.

У нас було навіть своєрідне гасло, яке запропонувала журналістка Євгенія Костіна: «Ніколи й нічого не робити на від#бись». А журналістками у нас були найрозумніші гарнюні.

Ще був надзвичайно креативний головний редактор Рома Бачков із безмежним почуттям гумору, а на роботу менеджерами з реклами ми полюбляли наймати випускників єдиної в Луганську фізико-математичної школи.

У 2007-му, саме напередодні кризи, нашу старанно вибудувану регіональну медіакомпанію, що била всі рекорди (до якої переймати досвід не їздили хіба що прибиральниці з центрального офісу), остаточно викупила головна компанія, після чого вийшла на лістинґ у Франкфурті. Структура управління змінилася – й інші філії холдингу в регіонах полегшено зітхнули, розуміючи, що їм більше не ставитимуть нас за взірець і перестануть вимагати порівнянних з нами показників прибутковості та маржинальності, та ще й у перерахунку на тисячу мешканців.

Тоді я ще й гадки не мав, що коли погода зранку була так собі, то можна залишитися вдома. Тому разом з партнерами ми створили з нуля нову компанію, вийшли в сусідній Донецьк і перед самою війною встигли запуститися в Харкові та Дніпрі, переправивши до цих міст більшу частину співробітників з Луганська й Донецька з початком бойових дій.

У 2013-му ми потрапили до ТОП-8 національних видавничих будинків за зборами реклами, бувши видавничим будинком суто регіональним (чотири області з 25). Потрапили б за кілька років і до ТОП-3, але війна…

Одного сльотавого, безрадісного вечора в лютому 2015-го я стояв біля вікна в харківському готелі, дивився на місто і думав: «Може, краще залишитися завтра в номері читати книжки, аніж пертися з самого ранку в офіс?», коли мені зателефонував Резніченко і сказав: їдемо до Запоріжжя.

Блоґ на site.ua, 2019 рік, весна

21 ЛЮТОГО 2015 РОКУ

Цей день був знаменний для кожного з нас загалом і зокрема, чиї долі до того часу вже були тісно переплетені.

Того дня був день народження Валентинової мами – Лідії Валентинівни. Унікальна жінка, яка створила перший по-справжньому приватний роздріб з торгівлі пресою в Дніпрі ще в 1998–2001 роках. Залишки цього роздробу навіть через 17 років після того, як вона припинила ним керувати, можна побачити в усьому Дніпрі й нині.

Лідія Валентинівна у 2011-му стала першою співробітницею, яку я запросив на роботу до департаменту, що його Валентин віддав у моє підпорядкування в «Радіогрупі» (підрозділ «Українського Медіа Холдингу»). Запросив не тому, що вона була мамою мого друга і, формально, начальника. А тому, що саме вона далекого 1999-го зі щирим серцем навчала мене, на той час зеленого і наївного двадцятиоднорічного юнака, з примхи долі призначеного директором помираючої раніше філії «Теленедели» в Луганську, премудрості торгівлі пресою, а через 12 років я чітко розумів, які з її компетенцій мені знадобляться, щоб цілком перевернути продажі регіональної радіореклами і зробити те, що досі нікому не вдавалося.

Я нікому цього не говорив тоді, у 1999-му, але ставши директором ТОВ, що видавало ледве живе видання, перетворив його на мегаприбутковий регіональний медіахолдинг, вибудовуючи роздрібні продажі преси на основі тих принципів, які пояснили мені Валентин і Ліда. Зробив це не сам – разом зі своїми партнерами. Але знання, що їх вклали мені в голову Ліда і Валентин, були безцінні.

Тому, повернувшись 2011-го до «Українського Медіа Холдингу», точніше, до «Радіогрупи», найприбутковішого його підрозділу; повернувшись на запрошення Валентина, якому було начхати на те, що мене за мою успішність люто ненавиділо 95 % усього холдингу, вважаючи частково неформатом, а частково відморозком, який завжди грає на грані фолу… Хоча я просто ретельно виконував свій контракт і дані мною, у тому числі моральні, зобов’язання… Так от, повернувшись, перше, що я спитав у Валентина: де працює Лідія Валентинівна?

Він тоді чітко пояснив усім свою позицію щодо моєї персони: мені пофіґ на вашу думку про нього, у мене є своя, і ефективніших за нього менеджерів можна порахувати на пальцях однієї руки. Я сам його навчав, я працюватиму з ним, бо він мені потрібен.

Це, до речі, його унікальна риса. Робити те, в чому він упевнений, незважаючи на думку оточення. Немає догм і правил. Є тільки принципи. Велика рідкість як на теперішній час.

Валентин був не надто задоволений тим, що я беру на роботу його маму, оскільки гадав, що їй час уже займатись онуками. Ба більше, як людина сумлінна, він вважав це зовсім неправильним. Але і він, і я чітко розуміли, що вміє Лідія Валентинівна, і яка вона працездатна.

Складне завдання, поставлене тоді Валентином, я виконав. Виконав разом із ним. І разом із Лідою. Менш ніж за рік. Немає сенсу описувати тут, у чому воно полягало – надто вже прикладним було – але ми зробили якраз те, що запланували. І те, у що ніхто не вірив. А ми взяли й зробили.

Цього дня у 2015 році Президент України Петро Порошенко представив Валентина як керівника Запорізької області.

Того дня ми добиралися до Запоріжжя по-різному. Валентин – літаком разом з Президентом. Я і ще один його радник – автомобілем з Києва, завантаживши в нього повнісінький багажник костюмів і речей. Цей радник – Андрій Курляк, або Петрович, як усі його називають – чесно відпрацював з нами вже чотири роки, його доля була тісно переплетена з нашими. Власник першої в Луганську рекламної агенції і першого комп’ютера Apple. Людина, котра якимось своїм унікальним поглядом зуміла розгледіти в мені, двадцятирічному, певні задатки, весь цей час навчала мене тонкощів рекламного бізнесу і запропонувала мою кандидатуру на посаду директора видання «Теленеделя», що дихало тоді на ладан. Він свято вірив, що ми побудуємо з цього вмираючого «нічого» прибутковий бізнес. Власне, так воно й сталося.

Цього ж дня, 21 лютого, був день народження Галини – нашої подруги, нашої адвокатки, надзвичайно розумної, глибокої й позитивної жінки, яка відійшла у Божу вічність роком раніше, на Хрещення 2014-го. Нам досі бракує тебе, Галю. Бракує тих годин, проведених у твоєму кабінеті з твоїми одвічними горнятком кави і сигаретою. Бракує твоєї мудрості й твого витонченого унікального розуму. Бракує твоїх порад і тепла, твоєї щирої дружби, які були притаманні лише тобі.

Увечері 21 лютого 2015 року в кабінеті вже керівника Запорізької області Валентин запитав Петровича: «Андрію, я розумію, як опинився тут Голик, він просто інакше в принципі не міг, ми з ним стільки років разом, і він би поліз зі мною розгрібати будь-який завал, навіть не питаючи, для чого ми це робимо. Але що спонукало тебе, успішну людину, влізти в усе це з нами?» Я добре запам’ятав, що відповів Петрович: «Валь, коли нам потрібне було твоє плече, ти нам завжди допомагав. Якщо я можу чимось допомогти, я допоможу. Це не питання грошей, слави чи влади. Це питання людських взаємин».

Для всіх нас трьох це дійсно не було питанням грошей, слави чи влади, але питанням взаємин. Так воно й тепер. Для нас, як і раніше, це питання взаємин. Моїх з Валентином, бо ми обоє, пройшовши через конфлікти, зокрема корпоративні, і залишившись друзями, у принципі не уявляли будь-який проєкт один без одного. Без відносин Петровича зі мною. Петровича з Валентином, які створили разом зі мною і ще одним нашим партнером, чиї погляди з початком цієї війни стали суттєво відрізнятися від наших, найбільшу регіональну медіакомпанію країни.

Для кожного з нас у цьому зимовому дні п’ятнадцятого року було щось своє і водночас щось спільне, що звело всіх разом суботнього вечора в осяяному присмерковим світлом кабінеті керівника Запорізької області.

Так почався шлях нашої Команди. Шлях у строкатий, невідомий і викривлений світ держуправління й роботи на державу.

До Запоріжжя, то й до Запоріжжя – не критично для людини, яка в 2012-му була відповідальна за створення регіональної мережі в «Радіогрупі» УМХ і здійснила близько 230 перельотів протягом року літаками «Аеросвіту», заробивши за рік спочатку на його «срібну», а потім і на «золоту» картку. Того разу ми, щоправда, поїхали автівкою.

Отже, з квітня 2015-го я – у складі Команди Резніченка в Дніпропетровській ОДА.

Найцінніше в роботі цього періоду – прокидаючись вранці, навіть коли погода за вікном понуро-депресивна, розуміти, що тобі хочеться йти на роботу. І восени, і взимку, і влітку, попри весь той маразм та ідіотизм, яких у держорганізаціях – аж задосить!

На щастя, увесь цей ідіотизм – в «інших командах», а ми на цьому не зациклюємося, приймаючи його існування як один з атрибутів сучасного перехідного періоду, в якому і ми, як явище держуправління, так само тимчасові.