Існуюча бюрократична система – це не був наш головний ворог, вона – всього лише умова, з якою ми повинні були навчитися жити, зважати на неї. Головний ворог – хапатися за все потроху і не доводити почате до кінця, до останнього міліметра. Ось чого система не прощає. Позитивної інерції в ній просто немає, зате негативної – аж надто. Власне, у цьому й полягає головна мета системи, як вона сама собі її уявляє, – не змінювати нічого, щоб «коли б чого не сталося».
Ми завжди концентрувалися на тих напрямках, де був менеджер конкретного проєкту, який ним жив. Починаючи проєкт, ми йшли до кінця. Закручували усе так, щоб потім ніхто не зміг відмотати назад.
У нас двічі була спроба впровадження електронної медицини (відхід від паперової роботи: електронна черга, електронна карта пацієнта, електронний рецепт) на прикладі двох лікарень. Двічі ми підходили до цієї проблеми з різних боків, і двічі нас не влаштував результат «пілота». Так сталося тому, що в цьому проєкті нам бракувало менеджера для нього, такого собі Дмитра Дубілета (один з творців ПриватБанку, а потім – МоноБанку), який би цим проєктом жив. Тому на якомусь етапі ми сказали собі: «Стоп!» і перекинули ресурс на інші напрями. Це не означає, що ми до проблеми не повернулися. Повернулися, але пізніше, і успішно розв’язали її разом з Янікою Мерило.
Музей АТО, Алея пам’яті, Центр допомоги воїнам АТО, ProZorro, понад 500 нових шляхів за чотири роки, десятки нових неймовірних шкіл і величезних стадіонів, найкращі лікарні в країні – це все приклади концентрації зусиль на проєктах, у яких є менеджери, що їх очолюють, живуть ними 24 години на добу і доводять кожен з етапів до кінця.
Квінтесенція усього – слова людини, яка пропрацювала в облдержадміністрації понад півтора десятиліття: «За 15 років в ОДА ніколи б не подумав, що в ній можна ТАК працювати і робити ТАКІ речі. Ну ви, блін, скажені».
Результат, до якого ми прагнули: щоб все, зроблене і впроваджене нами, лягло в інституціональну пам’ять ОДА, увійшло в її кров і назавжди «прописалося» в її рефлексах.
Щоб незалежно від того, хто керує областю, усі вдалі рішення, впроваджені нами в ній, використовувалися й надалі. Щоб виникла свого роду спадкоємність влади. І щоб кожна наступна команда не примножувала сутності без потреби, а навпаки, ще активніше спрощувала всі процеси.
Маємо таку мрію, щоб грізна і масштабна ОДА, розташована фізично в кількох будівлях по всьому місту, перетворилася на кілька скриптів доступу до інформації у вигляді таблиць, що зберігаються десь у хмарі. А вся взаємодія з нею відбувалася тільки в електронному вигляді й вимірювалася частками мілісекунди, за які ви дістанете відповідь на своє запитання до ОДА.
Насправді у нас вийшло саме тому, що ми були, є і будемо менеджерами, а не чиновниками, політиками або, прости Господи, популістами.
Ми впевнені, що закони менеджменту однакові і в бізнесі, і в держуправлінні.
Відрізнити менеджера від чиновника дуже просто.
Менеджер. Заточений на кінцевий результат. Мислить категоріями «що конкретно треба зробити задля досягнення результату?» Причому вимірного результату, описаного в часі. Не любить довгих нарад, узгоджень, зволікання часу. Готовий на виправданий ризик. Не обтяжений купою марних наказів та ідіотських регламентів. Виходитиме з того, що буде ухвалено найвигідніше для його компанії рішення.
Чиновник. Працює під гаслом «не робити нічого, щоб мені за те нічого не було». Відповідно, робить усе, аби кінцевий результат не з’явився, точніше, щоб його було неможливо виміряти або він був розпливчастий. Любить замість плану дій використовувати слова «поліпшимо», «оптимізуємо», «розглянемо», «опрацюємо» тощо замість того, щоб назвати вимірні речі: «скоротимо на…», «збільшимо на…», «зробимо до такого-то…». Також любить розповідати про «50 відтінків причин», чому в нього не вийшло зробити те, що йому було доручено, – замість пояснити, що саме він зробив для того, щоб вийшло.
Вислів «обтяження є, обмежень немає» якнайповніше описує класичну відповідь чиновника на будь-яку пропозицію щодо зміни будь-чого.
Є ще другий вислів: «нє паложено». І чи то «нє паложено» в сенсі так не можна, бо ніде чітко не дозволено, чи то «нє паложено» – слід розуміти як те, що не покладено цьому конкретному чиновникові у верхню шухляду його столу нічого такого, що змусило б його ворушитися. Тут йдеться не про гранату – про шоколадку, пляшку, гроші.
Сумно? Авжеж, навіть більш, ніж сумно. Це перше, з чим ми зіткнулися на держслужбі. Будь-яка ідея сторонньої людини зі свіжим поглядом наштовхується на опір чиновників. Не завжди, але в переважній більшості випадків.
Блоґ на site.ua, 2018 рік
Підміна понять і псевдопатріотизм
За останні три місяці в Матриці дуже почали напружувати такі дві речі.
Ні, це не маразм держуправління, з яким – хай там як, а все ж можна робити хороші речі. Не повселюдне безумство, яке щораз пробиває дно. І не бюрократія, яку ми навчилися обігравати. Ні. Все набагато сумніше. Напружує інше:
1. Відсутність чітко прописаних KPI (key performance indicators, ключові показники ефективності) для чиновників усіх рівнів з боку їхнього роботодавця – держави. По суті, вона наймає на роботу людей, не ставлячи перед ними завдання, а радше, вимагаючи від них підтримувати такий собі безперервний за формою й безжально-марний за своєю суттю процес.
Це добре, коли людина, що прийшла на держслужбу, сама здатна поставити собі завдання, і ці завдання – благо для суспільства. А якщо ні, а саме так і відбувається в сотні разів частіше?
2. Підміна суспільством вимоги до чиновника. Замість «бути ефективним у своїх діях» суспільство бажає бачити чиновника вбогим, без доходів і накопичень, щоб обов’язково говорив тільки українською мовою.
Наприклад, суспільство акцентує увагу на електронних деклараціях і його не хвилює, що є на держслужбі, крім кадрових чиновників, які роками працюють на державу, ще й люди – вихідці з бізнесу, які роками сплачували податки і можуть показати свої джерела доходів.
Ба ні! Якщо ти маєш гроші, накопичення, заощадження, машину, нерухомість – ти мудак. А якщо ти (твоя родина) придбала нову квартиру – ти ворог. Провалюй назад у свій бізнес боротися за marketshare і EBITDA і не заважай, у нас тут реформи, не бачиш, чи що – ми з корупцією боремося.
Вимога писати й говорити тільки українською мовою – такий своєрідний псевдопатріотизм. Хоча, якщо правильніше, то потрібно одразу й англійською, німецькою і, в ідеалі, китайською. Щоправда, іноземні інвестори знають англійську й німецьку. А найбільший патріотизм – це не мова, якою ти розмовляєш, а кількість нових робочих місць, створених твоєю діяльністю.
Виходить, що суспільству зовсім пофіґ ефективність держслужбовця, його цілі, чи є вони взагалі, пофіґ завдання, відсоток їх втілення. Головне, щоб була ідеальна електронна декларація – тобто: машини немає, живе в двокімнатній квартирі батьків на околиці міста, депозит 30 000 грн в Ощадбанку. І щоб чиновник говорив виключно українською мовою. При цьому всі соромливо промовчують, якою ж мовою він спілкується в звичайному житті.
Ось він, портрет ідеального держслужбовця. Неефективний? Дарма, зате практично «святий». Або ж добре приховав доходи чи активи від сторонніх очей.
Шановні, раджу вам боятися своїх бажань. Іноді вони збуваються. Ось це буває страшно.
Усього два приклади:
Чи дуже допоміг своїм мешканцям україномовний мер з утилізацією сміття? Аж ніяк.
Чи багато інфраструктури, крім намету на трасі, збудував один відомий обласний голова, що спілкується російською, рідна мова якого не українська? Аж ніскільки.
Отож і виходить, що річ не в мові, а в менеджменті та вмінні управляти. Управляти процесами, проєктами, фінансами, ресурсами і, насамперед, людьми.
Навчитися говорити будь-якою мовою – питання вільного часу, бажання й банальної звички. Створити ідеальну декларацію, в якій 99 % тих, хто її подивиться, не побачить нічого крамольного – питання наявності грамотних юристів. А ось мізки, professional skills, бажання брати на себе відповідальність і, банально, совість – вони або є, або їх немає.
P.S. Для упоротих – 80 % усіх чиновників і функцій держави в ідеалі просто скоротити/скасувати, бо на кожного чиновника у його діяльності/бездіяльності є ще мінімум п’ять-шість чиновників з усіляких контролюючих органів, котрі його опікують, аналізують тощо.
Решті держслужбовцям – сплачувати зарплати, що відповідають ринку та їхній кваліфікації, і ставити чіткі KPI для кожної посади.
Усе інше – клінічний невикорінний «совок» і обман самих себе.
Плюс обов’язковою вимогою до всіх чиновників має бути знання принаймні однієї іноземної мови – англійської. Неодмінно.
Коли в минулому житті, працюючи в одній великій компанії, ми хотіли зробити стрибок уперед, то наймали іноземних фахівців зі знаннями ринків, аналогічних нашому, але в EU і USA. І дружно вивчали мову, якою вони говорять, щоб без перекладача розуміти саму суть того, що вони хочуть нам сказати. З якогось часу і свої наради ми також почали проводити англійською.
До речі, сам факт того, що необхідно вивчати іноземну мову, швидко пересіяв топ-менеджмент нашої компанії, очистив його від тих, хто не бажав розвиватися і волів залишатися в зрозумілому і сумовитому болоті, ніж прагнути до нових рубежів, цілей та обріїв.
P.P.S. Знаю особисто кількох держслужбовців досить високого рівня, які в офіційній обстановці розмовляють українською, а в звичайному житті – російською, при цьому всією своєю діяльністю, а точніше мракобіссям, доводять, що слова «чудак» на літеру М і «мудрило» без літери Р – це саме про них.
Отож дивіться на результати, а не на стиль і форму викладу. Якщо, звичайно, вони є в тих, на кого ви дивитеся.
Добре, коли чинить опір сама роками вирощувана система. Погано, коли разом із системою чинить опір конкретна людина, яка увібрала її в себе і стала її частиною. Тому що стару систему можна зламати, а людині показати нову систему, засновану на здоровому глузді. Складно, але можна. Зламати і систему, і людину, коли вона є її частиною і розділяє її цінності, практично неможливо. Хоча дива трапляються. Практика вже це показала.
Блоґ на site.ua, 2018 рік
Підміна понять
Навіяло вчорашньою off records зустріччю Валентина Резніченка з дніпровськими журналістами – є у нас така щорічна традиція, коли кілька годин поспіль голові ОДА ставлять запитання про все на світі й дістають на них вичерпні відповіді.
У мене в стрічці багато нардепів. Колись спеціально знайшов їх у Facebook майже всіх і підписався на них.
Якщо переглянути пости у FB насельників Верховної Ради, то в 90 % випадків це буде щось на кшталт «вибив гроші з держбюджету і поставили в школі вікна», «до мене звернулися по допомогу, я написав гнівного листа прем’єр-міністрові», «присутність на відкритті дитячого майданчика» і т. ін.
Взагалі кажучи, Верховна Рада – це влада законодавча. Її «співробітники» повинні писати про закони, які вони ініціювали, прийняли чи не прийняли, проголосували чи не проголосували, про те, що вони дають, на що вони впливають і яка від них (ухвалених законів) користь.
У моєму розумінні нардеп – це висококваліфікований юрист, який своєю діяльністю дає всім вудку, а не рибку на окремо взятій території, дає можливості, закріплені в законах, а не псевдозолотий дощ в окремому місті чи селищі.
Усе, про що нині пишуть нардепи у себе в Facebook, – це не їхня діяльність у принципі.
До речі, гроші вони здебільшого не вибивають – кожному мажоритарникові надається по кілька мільйонів гривень на рік на «соц-економ» згідно із запропонованим кожним переліком робіт. Цей перелік робіт у 99 % випадків нагадує звичайну поточну діяльність ЖЕКу, що в цьому випадку фінансується з держбюджету. Маразм. ЖЕК – це нижній рівень місцевого бюджету. Держбюджет – це верхній рівень усіх бюджетів у країні. Кабмін не повинен займатися вікнами в школах, а сільрада не повинна ремонтувати траси державного значення.
Але річ не в нардепах. Вони – продукт епохи і роблять те, що допоможе їм обратися на наступний термін, або те, чим вони справді пишаються, за що їм окрема щира подяка. Завдяки ним у нас в області з’явилося багато чого хорошого і правильного.
Річ у нас із вами. В суспільстві.
Як думаєте – кого обере в народні депутати суспільство? Людину, яка розповідає мешканцям окремо взятої території про закони, які вона хоче прийняти? Чи людину, яка розповідає їм же про міфічні й фантастичні зміни просто у них за вікном, що стануться вже завтра?
Відповідь очевидна, чи не так?
Уся система держуправління в уявленні більшості людей у нас навиворіт.
Геть зовсім. Нафіґ. Уся.
На зустрічах з обласним головою його запитують про відсутність опалення в дитячому садку конкретного міста (відповідальність мера), розмахуючи Конституцією і вимагаючи скликати комісію, а не увімкнути опалення.
Мера на таких само зустрічах запитують про приватні компанії «Дніпрогаз» та «Дніпрообленерго», до яких він не має жоднісінького стосунку.
Перед «Дніпрогазом» мітингують студенти з університету, ректор якого в опалювальний сезон пішов на тривалий лікарняний.
І ці самі студенти, чий ректор морозить їх восьмий рік поспіль, у коментарях після відкриття Президентом найсучаснішої дитячої лікарні в країні (вже другої за рік в нашій області, до речі) пишуть: «А до чого тут Президент?» Хоча обидві лікарні побудував голова області, якого призначив саме він, – прямий представник Президента на окремо взятій території – завдяки децентралізації, ініційованій так само ним.
Повірте, в існуючому законодавчому божевіллі й забороні всього, збудувати лікарню з жирафками на стінах замість олійної зеленої фарби – це подвиг. Відкрити дві таких за рік в одній області, з найсучаснішою дитячою реанімацією в одній з них, – це фантастика. Будувати просто зараз третю, з нуля – це фанатизм.
Та ось обласний голова зустрічається з журналістами. І саме ті з них, які пишуть про «вбили», «вкрали», «відрізали», а не про «збудували», «реконструювали», «ввели в експлуатацію», пропонують йому закрутити всім гайки за допомогою правоохоронних органів (вони йому не підпорядковуються) і показати всім, де козам роги правлять. Включно із законно обраними міськими головами. Бо, бачте, в розумінні багатьох «так, ми, мешканці, міського голову обрали, але якщо він мудак, то нехай обласний приведе його до тями».
Люди, які обрали мера, міського депутата, обласного депутата і народного депутата, у принципі забули прізвища усіх їх. А ті, хто пам’ятають, вимагають від них не того, за що ті відповідають, а того, що потрібно конкретній людині в конкретній ситуації. Як і від журналістів, до речі.
Демократія? О ні, виявляється, вона нікому не потрібна. Усі прагнуть «сильної руки», яка «наведе лад».
Диктатура. І популізм. Вони глибоко вкорінені в нас.
У чому лихо? Змінювати систему step by step не хоче ніхто. Робити системні зміни – навіщо? Розбиратися в повноваженнях, у тому, хто за що відповідає, – теж. Брати на себе відповідальність – що ви, це взагалі фантастика. Жити згідно із законом і подавати до суду? «Та вони ж усі продажні». Всім потрібні Quick Wins і зміни тут і зараз. При цьому зв’язку між Quick Wins і змінами саме в законодавстві не бачить ніхто.
Усі хочуть, щоб сталося вигідне їм беззаконня у відповідь на інше беззаконня, але таке, що відбулося раніше. Повертатися в законне русло не бажає ніхто.
Багато політиків у владі і лише одиниці – менеджерів.
Гасла. Обіцянки. Популізм.
Заперечення будь-яких позитивних змін.
Додайте до цього всіх громадських «діячів», нерідко з цілим шлейфом кримінальних справ та з «інтересами» кожного з них. «Діячів», які претендують на звання совісті нації, але нездатних показати в офіційній декларації доходи, що покривають вартість зовнішньої реклами з власними «мордами лиця».
Новинні стрічки національних сайтів, забиті збіглим Плотницьким, і нуль новин про те, що відбувається в регіонах.
Понад десяток національних ЗМІ, що ігнорують початок будівництва першої в країні біогазової електростанції на стоках «Водоканалу» в Дніпрі, причому цілком коштом інвестора. З одного боку, ігнорують – а з другого, вони ж уже віддали близько 20 % своєї стрічки переказам біографії Корнета в ЛНР. Про голів успішних ОТГ ви б так розповідали, медійні ви наші, наглухо збиткові всеукраїнські ЗМІ.
Але найтемніша ніч саме перед світанком.
Що ламає систему? Окремі люди. Авжеж. Звичайні люди, яким не пофіґ. Які знаходять у собі сили не піддаватися гіпнозу системи і нав’язують бюрократам навколо себе альтернативне бачення і альтернативний погляд.
Система таких намагається вижити і не дає їм працювати. Люди – частини цієї системи – знають її досконально. Вони напевне обізнані з тим, чому це зробити не можна, а ось так робити заборонено, а ось про це є окрема постанова хрін зна якого року, що забороняє, а точніше не дозволяє, робити це.
Блоґ на site.ua, 2018 рік
Теорія розбитих вікон на практиці
Зміни згори неможливі. Директивна схема працює тільки в тоталітарній країні. Тому не варто сподіватися, що хтось у високих кабінетах, там, нагорі, в Києві, за помахом чарівної палички створить нам ідеальну державу з розвиненою економікою та високою якістю життя. Цього не буде ніколи.
Роль влади в демократичній державі зводиться до єдиного завдання – створити громадянам максимально сприятливі умови для саморозвитку й прогресу. А роль громадянського суспільства – вимагати для себе створення таких умов і самостійно втілювати всі свої побажання до власного життя.
Від того, як суспільство використовує наявні умови, залежить вектор його розвитку. Він може схилятися вниз, до занепаду і регресу, а може прагнути вгору, до прогресу і розвитку.
Сьогодні в суспільстві нерідко панують песимізм, апатія, безвір’я, тотальна параноя і пошук зради. А даремно. Можливості для розвитку є. Потрібно ними користуватися, а не чекати.
Відома теорія розбитих вікон свідчить, що потурання в малих правопорушеннях провокує масові серйозні злочини. Як приклад наводиться твердження: «Якщо у будинку розбита одна шибка і ніхто її не замінить, то через деякий час у цьому будинку не залишиться жодного цілого вікна».
Існує й зворотний зв’язок. Так, наприклад, людині психологічно важче кинути під ноги папірець чи недопалок, якщо навколо не валяється жодного папірця. І набагато легше це зробити, якщо довкола насмічено.
У покинутому парку в Покрові до його реконструкції валялися розбиті пляшки, недопалки і шприци. Після реконструкції – вранці по суботах активісти проводять фіззарядки для пенсіонерів, удень мами гуляють з дітками, молодь катається на велосипедах і роликах, а недільними вечорами літні люди збираються на танці. Це Покров. Місто з населенням у 40 000 мешканців. Південь Дніпропетровської області.
Десять малих позитивних змін провокують ще сто, а сотня – тисячу. Десятки тисяч малих змін створюють один глобальний результат. Той результат, про який усі ми мріємо.
Кожен з нас може провокувати зміну свідомості людей навкруги. Чесно закомпостувавши талончик, викинувши сміття в урну, підтримавши ближнього або, як небайдужі дівчата в Покрові, організувавши суботні фіззарядки для пенсіонерів, на які ті охоче приходять.
Усі разом люди можуть і повинні тиснути на владу і вимагати від неї тисячі малих справ. Не миттєвого абстрактного процвітання, а цілком конкретних і відчутних речей – нових доріг, дитячих садків, шкіл, робочих місць, впровадження нових технологій, реалізації екологічних програм.
Сьогодні, коли громади завдяки децентралізації отримали величезні повноваження і гроші, доля цих громад і людей, що в них живуть, опинилася в їхніх власних руках. Тепер будь-які зміни залежать тільки від них.
Це – децентралізація. Одна з найважливіших реформ за весь час незалежності України.
Один нюанс. Разом з повноваженнями і ресурсами на місця було передано і відповідальність. Її потрібно не боятися брати.
Усі великі звершення складаються з малих перемог. І ми щодня маємо працювати над малим результатом задля досягнення своєї великої мрії.