Але заперечення і протидія чиновників, які не хочуть переходити на ProZorro, – не єдине, з чим ми зіткнулися, впроваджуючи цю систему. Була ще протидія з боку багаторічних постачальників товарів і послуг державі.
Одне із «заперечень» повторювалося на кожному семінарі з ProZorro і на кожній зустрічі з ними.
Суть цього заперечення: закупівлю, яка завжди була моєю (ПП), раптом почали вигравати інші компанії, вони дають ціну нижчу, а звідки ви знаєте, що в них нормальна якість, захистіть мене; нормальної якості за ціною нижчою, ніж даю я, бути не може, я й так практично в нуль працюю. А-а-а-а-а, порятуйте мене!
Крім іншого, правильне і якісне приймання будь-якого товару – це окрема проблема і завдання, що вимагає інших підходів незалежно від того, через ProZorro закуплено товар або послугу чи ні. Раніше ОДА взагалі питаннями якості не цікавилася. Тепер – цікавиться.
Будь-якій людині, що поставила нам подібне «запитання», ми завжди говорили таке:
1. Ви все життя вигравали ті самі тендери за якимось окремо взятим товаром, кулуарно домовляючись із конкретним чиновником. Окреме питання – що саме і якої якості ви поставляли і як у вас це приймали. Оскільки закупівлі дотендерні, то ваш знайомий чиновник сам вирішував, у кого купити, і завжди купував у вас. У ту мить, коли ми змусили організації купувати через ProZorro, інформація про торги потрапила у відкритий доступ, і торги з купівлі «у монопольного постачальника», тобто у вас, перетворилися на редукціон на зниження ціни, де раптом несподівано для вас виявилися ще й інші учасники.
2. Ви усвідомили, що це ринок і що на ньому є конкуренція. А ваша ціна – не найконкурентоздатніша. Усвідомили, що «вдячність» або «стимулювання» чиновника вже не є необхідним для перемоги чинником.
3. У той самий час держава, точніше, найпрогресивніші її представники, також усвідомили, що ціна, за якою останні кілька років товар поставляли ви, завищена, що існують інші компанії, готові поставляти те саме, але за нижчою ціною.
4. Очевидно, засмутившись і усвідомивши, що халява скінчилася, ви мали б зрозуміти, що одночасно з втратою гарантованого покупця, з яким ви «грали» багато років, у вас з’являється можливість брати участь в аналогічних тендерах у межах усієї країни. Пропонувати товар, наприклад, міністерствам, що також проводять закупівлі через ProZorro, а не тільки двом-трьом лікарням чи школам в одній області.
5. Також ви мали б усвідомити, що з вашим ціноутворенням треба щось робити. Тому що…
6. Якщо є хтось, хто робить постачання з такою ж якістю, але за нижчою ціною, виходить, він, користуючись маркетинговим терміном з однієї старої, втім, досі актуальної книги, «диференційований за витратами».
7. Держава не зобов’язана нічого у вас купувати просто тому, що вам так хочеться. Це ваш бізнес, і відповідальні за нього ви, а не держава.
8. Держава – це такий же звичайний замовник, як і ваша компанія чи ви особисто, коли ви щось купуєте. Вона теж хоче придбати товар належної якості за мінімальною ціною. Як і ви.
Це ринок. Це конкуренція. Неефективному бізнесу буде важко. Але рішення про перемогу за рахунок стимулювання окремо взятого чиновника не буде. У Дніпропетровській ОДА – точно.
Для нас залишається важливою якість робіт, які виконують підрядники-переможці. У нас існує технагляд, забезпечений обладнанням, наприклад, тепловізорами, інструментами для визначення щільності бетону і витоків тепла у будівлях шкіл, садків тощо. Він має мапу об’єктів і щодня перевіряє споруджувані об’єкти в усій області, відстежуючи всі стадії будівництва. Кожна така перевірка народжує звіт, який завжди доступний керівнику області й усім, відповідальним за будівництво.
Кожен такий звіт доводиться в щотижневому режимі кожному підрядникові й видається план усунення дефектів.
Тут знову може виникнути запитання: навіщо нам усе це? По-перше, ми зацікавлені, щоб усе робилося якісно і відповідно до проєкту, щоб жодна копійка бюджетних коштів не пропала марно. По-друге, це простіше, ніж потім розбиратися з кримінальними справами у зв’язку з порушеннями з боку підрядників. По-третє, так ми боремося не з наслідками поганої роботи, а з причинами. Нам легше контролювати хід будівництва щотижня, вловити, коли воно пішло не так, зупинити і змусити переробити, ніж потім розбирати всю будівлю і з’ясовувати з правоохоронцями. Нарешті, нам не однаково.
Ми кажемо підрядникам, що з нами краще не грати в хованки, що коли вони виграли тендер на 30 мільйонів і вважають, що вже заробили, то вони помиляються. І, контролюючи підрядників, ми вчимося, ми знаходимо якісь рішення, які застосовуємо на інших об’єктах або відмовляємося від них, шукаємо інші.
Місцеві архітектори на наше замовлення створили кілька проєктів шкіл і дитячих садків. І, замовляючи їм ці проєкти, ми не хотіли отримати просто красивий малюнок та й годі, ми також просили продумати, з яких матеріалів доведеться будувати. Наприклад, у нас є дуже багато шкіл, на які після утеплення можна монтувати навісні фасади, а не фарбувати їх. Такий фасад вентилюється, довго служить, на нього є багаторічна гарантія, і вигляд він має сучасний. І ми знайшли в області один завод, який такі фасади виробляє.
Зустрілися з його власником: «Якщо ти даси гарну якість за розумною ціною, то у тебе підрядники закуповуватимуть твої фасади для тисячі шкіл регіону. Просто тому, що ти єдиний виробник в області і за рахунок логістики у тебе найнижча ціна. Усі підрядники автоматом купуватимуть у тебе. Просто дай їм швидкість і якість. Все». Він погодився. Ми почали робити школи. Але в якийсь момент власник заводу, відчувши, що у нього таки «бінґо», змінив технологію і почав поставляти брак. А оскільки він зобов’язався гарантувати якість, фасади довелося переробляти, і це уповільнило темпи будівництва.
Наші підрядники ще помучилися з ним деякий час, а потім вирішили відкрити два свої мінізаводи з виробництва фасадних панелей.
Жадність породжує бідність. Насправді історій, коли люди намагалися таким чином заощадити за рахунок платників податків, чимало. Тому з кожним підрядником у нас є договір про гарантії, тому у нас суворий технагляд.
Якось наші експерти приїхали в дитячий садок і увімкнули тепловізори. За договором з підрядником підлога мала бути з підігрівом. Але тепловізор цього не побачив. Ми змусили розкрити підлоги в садочку і зробити їх теплими, як і домовлялися.
Мільярд євро, спрямований приватним компаніям, а не всіляким збитковим комунальним підприємствам, перетворюється на ще більші суми завдяки тому, що роботу отримують суміжні галузі.
Частину грошей з того мільярда євро ми отримуємо назад до бюджету у вигляді податків, які знову скеровуємо на розвиток. Усе просто.
Нині у нас в області працює багато дорожньо-будівельних компаній. Одна з них та, якій турецький підрозділ Ford дав статус дилера. Чому? Бо вона кілька років поспіль закуповувала по 200–300 вантажівок – більше, ніж звичайні дилери в Україні. Завод відвантажував машини їй безпосередньо. Статус дилера дозволив компанії користуватися відповідними знижками й відкрити власну ремонтну базу. Ця компанія вже інвестувала близько 1 млрд гривень у нашу область, тобто вона прийшла надовго. Це показник того, що приватний бізнес вірить в нас.
Тепер ми вже не регулюємо використання ProZorro, цей процес відбувається автоматично – 100 % закупівель відбуваються в цій системі. Але в нас діє власна система моніторингу, це моніторинг з боку громадської організації, з якою ми досі співпрацюємо. І це один з рідкісних прикладів плідної взаємодії влади й громадської організації. Але все-таки найприємніше для нас – знати, що у нас почали зростати великі компанії.
Якось ми приїхали до одного із сіл і побачили на будівельному майданчику новий баштовий кран. Баштовий кран у селі на будівництві нового корпусу сільської школи з обсерваторією! Такого тут не було ніколи.
Ми зателефонували підряднику й запитали: «Ви що – кран купили?» Він каже: «Я купив два крани». Просто він розуміє, які обсяги робіт його чекають найближчими роками. У нього з’явилася можливість планувати й інвестувати. Він упевнений, що ОДА інвестуватиме в будівництво.
Іншого разу ми зібралися на регулярну нараду з дорожніми компаніями і просто розмовляли – про поточні роботи, їхню якість, плани на майбутнє. У нас є така традиція: без камер і преси збиратися й обговорювати проблеми і ділитися досвідом, адже, по суті, будь-який державний орган виконує сервісну функцію стосовно бізнесу, повинен йому допомагати і робити все, щоб бізнесу було комфортно працювати – у кого яка технологія як спрацювала, у кого які проблеми з контролюючими органами, хто на кого тисне, хто яких помилок у роботі припустився і чому і т. д. Під час розмови спливла тема зарплат. І шляховики сказали, що нині не проблема людині з добрими навичками заробляти 1 000 євро на місяць. Але той, хто звик не працювати, а відбувати час, вилітає з роботи вже за тиждень.
Щороку, виділяючи з обласного бюджету сотні мільйонів гривень на нові дороги в області (у 2018 році сума вже була 1,3 мільярда гривень, і це без урахування Дорожнього Фонду та Укравтодору), ми змушували дорожньо-будівельні компанії зростати шаленими темпами, інвестувати в техніку, технології й людей.
Так от, інвестиції в людей виявилися найскладнішими. Охочі отримувати 1000 євро є. Охочих для цього вкалувати – практично немає.
Траплялося сотні разів, коли новий працівник приходив у дорожню компанію, працював два-три дні у бойовому режимі, а потім починав ухилятися, гнати брак і симулювати недоумство.
Вкладений нами мільярд євро створив нові робочі місця. Цей мільярд підняв зарплати, і тепер немає сенсу багатьом кваліфікованим робітникам виїжджати на заробітки до інших країн. Хочеш працювати? Готовий вчитися? Зароблятимеш непогані гроші і при цьому житимеш вдома зі своєю родиною, а не за кордоном, і спатимеш не в общазі на двоярусному ліжку, а у своєму власному.
Наші місцеві роботодавці зрозуміли: якщо вони підвищать зарплати до рівня польських, то зможуть найняти фахівців, які звикли їздити на заробітки до Польщі та інших країн. Але роботодавці хочуть і віддачі, як у Польщі.
Випадково хтось зі шляховиків узяв на роботу групу чоловіків, які вже повернулися з Польщі. Ті з подивом дізналися, що вдома теж нормально платять. Але ці чоловіки вже знали, що треба й працювати, як у Польщі, тоді й заробітки вдома будуть такими ж.
Ось так випадково ми виявили багатьох людей, уже готових вкалувати й отримувати за це нормальні зарплати.
Якось одна з дорожніх компаній пішла до фірм, що займаються працевлаштуванням наших робітників за кордоном, і сказала: «Хлопці, вам відтепер платитимемо за працівників, яких ви працевлаштовували в Європі. Поверніть їх додому і заробите ще більше».
На практиці такі фірми втрачають своїх клієнтів після першої ж їх відправки на роботу до ЄС, бо далі працівники можуть уже впоратися й самі. Наші компанії готові платити хедхантерам за кожного з них, і таким чином хантери заробляли б на одному клієнтові двічі: виряджаючи їх за кордон і працевлаштовуючи потім у Дніпропетровській області. Тож наші «заробітчани», розуміючи, що вдома можна заробляти так само, як у Європі, вважають за краще нікуди наступного разу не їхати.
Крім того, їхня цінність у тому, що там вони навчені: необхідно працювати багато і якісно. Тут від них вимагають те саме, й до того ж вони будують свою власну країну.
Водночас над самою компанією нависає ОДА і вимагає дотримання термінів і стандартів якості.
І якщо відмотати час назад, то виявиться, що все це почалося саме з ProZorro.
Зростання ділової активності, спровоковане, у тому числі, й ОДА. І не запитуйте мене, чому це вдалося Резніченкові з його Командою, а деяким іншим – ні. Стартові умови в усіх були однаковими.
Зростання показали навіть ті галузі, яких ми майже не торкалися. Наприклад, сільське господарство.
Наш підхід був простий – держава не повинна нікуди втручатися і нав’язувати себе. Усе, що може працювати без держави з її ініціативами, так і має працювати.
Дніпропетровська область – єдина в країні, яка протягом 2016–2018 років постійно нарощувала обсяги випуску сільськогосподарської продукції на 3–7 %. Щороку! Але ж ми не найаграрніша область! І ми – перша обласна адміністрація, яка взагалі не чіпає сільське господарство, як це було заведено раніше. Точніше, ми надаємо йому нашу підтримку на будь-якому рівні: у стосунках з Держкомземом, з правоохоронцями, у боротьбі з рейдерами. Але це все. Ми не вчимо аграріїв, як їм жити. Вони знають про це краще за будь-якого чиновника.
Єдине, що ми запитуємо у наших фермерів, – чим допомогти? Ввести в експлуатацію збудований ними елеватор? Допомогти із землею на будівництво ще одного? Вибити в Міністерстві інфраструктури дозволи на проїзд? Придумати, як отримати дозволи на проїзд негабаритної техніки на три місяці, а не на добу? Збудувати нову школу в селі, зробити дорогу до їхньої бази? Ось чого ми бажали б для сільського господарства.