– А ви?
– Кілька разів.
Тарас Адамович почухав скроню і знову щось занотував.
– То ви поговорили з художником?
– З ким?
– З художником, що робив костюм?
Міра закліпала очима.
– О! Так, вибачте. Я перескочила відразу на «Семадені».
– Це я вас заплутав, – спокійно сказав Тарас Адамович.
– Так, я з ним поспілкувалася. Прізвище, здається, Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за кулісами й провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він чудовий.
– Це справді так?
– Не впевнена. Я не надто розуміюсь на мистецтві. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрічками. Але в танці… виглядало неймовірно.
Вона замислилась.
– Отже, він провів її до гримерки. Проте коли ви дістались туди, Віри вже не було.
– Так.
– І з того часу ви її більше не бачили?
– Так.
– Отже, художник та балерина, яку ви зустріли в гримерці, бачили вашу сестру останніми?
– Так. І ще – бородатий чоловік.
Тарас Адамович закрив записник.
– З ким ваша сестра повинна була зустрітися в «Семадені»?
– Я не знаю напевне.
– Вона ж мала вас хоч попередити.
Міра знітилась, потім сказала:
– Здається, це мали бути військові. Офіцери.
– Ви когось з них знаєте?
– Один із… шанувальників Віриного таланту – штабскапітан Сергій Назимов.
– Ви бачили його в «Семадені», коли розмовляли з офіціантом?
– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офіціанта і хотіла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Віру, сказав, що вона не прийшла. Я відповіла, що шукаю її.
– Ви розповіли в театрі про зникнення сестри?
Міра опустила очі.
– Так. Пані Ніжинська, здається, здивувалась і трохи розсердилась. Інші… Гадаю, їм байдуже. А деякі, можливо, навіть зраділи…
Він співчутливо подивився на дівчину.
Сквер знову заповнили дівчата у світлих блузах і капелюшках. Певно, лекція скінчилась. Міра сиділа на лавці, обережно перебираючи пальчиками застібку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскіт води заспокоює. Курсистки щебечуть про щось одна одній. Деякі – зовсім юні, легковажні, наче метелики, розгортають книжки, переповідають плітки. Є й інші – в довгих вузьких спідницях, з високими зачісками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорів чи готуються до ролі суворих гувернанток. А тут, біля нього на лавці сидить дівчина в капелюшку й думки її не про вчительську кар’єру, лекції чи залицяльників.
– Міро, – звернувся він до неї, – я спробую знайти вашу сестру. Зізнаюсь, що мені було б простіше зробити це, якби я ще служив у поліції. Як приватна особа… я зроблю все можливе.
Вона відповіла несподівано:
– Я… Я можу вам допомогти? Хоч якось?
Спершу хотів відповісти категоричною відмовою. Потім подумав і сказав:
– Хіба що як секретар. Розслідування… потребує акуратності.
Міра з готовністю кивнула.
– Вам варто повертатися. Не думаю, що ваш професор пробачить вам пропуск ще однієї лекції.
Міра усміхнулась:
– Це зараз хвилює мене найменше.
– І все-таки. Вам варто повернутись.
Вона подивилась йому в очі і сказала:
– Дякую.
Граційно підвелась, узяла ридикюль.
– Коли я можу почати роботу?
– Що?
– Секретарем, – без усмішки сказала вона.
Він підвівся, взяв капелюх.
– Вам доведеться поєднувати це з курсами, – він поглянув на неї, в голові майнула думка про те, що не варто було б залучати її до справи. Особисті справи краще не розслідувати – засліплюватимуть емоції. Він колись зробив таку помилку. Давно, дуже давно. Мабуть, цієї курсистки ще й на світі не було. Скільки їй? Двадцять один. А вже сповна відчула жахіття війни – батько загинув. Тепер зникла сестра. Він відмахнувся від думок, сказав уголос:
– Гадаю, ми можемо зустрічатися після полудня. Коли ви матимете вільний час.
– Дякую. Я почну завтра, – з готовністю пообіцяла дівчина.
– Домовились. Чекатиму на вас.
Міра підвелась, Тарас Адамович теж, злегка кивнувши їй на прощання. Вже збираючись йти, вона усміхнулась, звичним рухом помістила ридикюль на згин ліктя, злегка опустила і знов звела голову в капелюшку.
– Міро! – прозвучало раптом неподалік.
Світла блузка, стримана спідниця, книжка в лівій руці. Незнайома дівчина тримала її, стискаючи пальці. Вся її постава була якась занадто напружена, що створювало дивний контраст з меланхолійно-розслабленою позою Міри. Томашевич здивовано подивилась на дівчину. Тарас Адамович ввічливо усміхнувся. Не починав діалог, чекав пояснень. Врешті, це незнайомка втрутилася в їхню розмову, отож долати незручні паузи – теж їй.
– Прошу вибачити, – спокійно і з викликом мовила вона, ні до кого не звертаючись, і повторила, – Міро! Професор Лобода просив переказати, що чекає на тебе в бібліотеці.
– Так, дякую, я вже йду, – і мовила:
– До зустрічі, Тарасе Адамовичу.
– До зустрічі, – відізвався він.
Пішла.
Незнайомка, здається, йти не збиралась. Тарас Адамович підняв валізку, поклав в неї записник, озирнувся на дівчину, що продовжувала стояти поруч. Міра Томашевич зникла за дверима будівлі з Мінервою.
– Ви з поліції? – не надто ввічливо запитала незнайомка.
– Ні, – без зайвих пояснень відповів він.
– Ви схожі на слідчого.
– Можливо.
– Розшукуєте її сестру?
Він уважно подивився на курсистку. Вона ж – теж курсистка? Інакше чому б говорила про лекції? Широке обличчя. Занадто високий лоб, маленькі очі. Не надто приємні риси. Чи вони просто здались такими, коли дівчина втрутилась у чужу розмову?
– Ви щось знаєте про зникнення її сестри? – спокійно запитав Тарас Адамович.
– Ні. Знаю одне – якщо її сестру не знайдуть до жовтня, навряд чи Томашевич зможе заплатити за навчання.
Він надів капелюх.
– Мене це не обходить.
– Чому ж. Так само вона не зможе заплатити вам. У цьому місті, здається, заробляють тільки балерини, – вона насмішкувато проказала останню фразу.
– Ви чудово поінформовані, – ввічливо відповів на її заувагу Тарас Адамович.
– Дякую, – холодно відповіла курсистка, – але після того, як Томашевич звернулася в поліцію, тут усі знають про те, що її сестра зникла.
– Ви це не схвалюєте? – поцікавився він.
– Курси нині працюють тільки завдяки надзусиллям професорів та курсисток. Скандальні історії нам ні до чого.
– Надзусиллям? – здивовано запитав колишній слідчий, хоч і не був певен, що хоче почути пояснення.
Дівчина відповіла:
– У місті далеко не всі з розумінням ставляться до бажання жінок отримувати освіту. Тим паче – юридичну. Гадаю, Міра вправно використовувала талант сестри. Хтозна, може тій це просто набридло.
– Хтозна, – ледь помітно кивнув слідчий Галушко. Востаннє подивився на будинок зі скульптурою Мінерви й рушив до зупинки, де вже незабаром мав привітно дзенькнути трамвай під номером 13.
IV. Сициліанський захист
Цього разу чистити цибулю він вирішив сам. Без зайвої метушні й поспіху. Обережно знімав лушпиння кольору молодого бурштину, складав у кошик. Сусідка просила не викидати – збиралася фарбувати льон. Їдкий запах розповзався подвір’ям, проникав в очі. Відчув, що починають пекти.
Проте не зважав на незручності, бо й чистити цибулю, й потім занурювати її у велику миску з водою було для Тараса Адамовича в радість. Цього разу треба все зробити акуратно й без поспіху, бо з першого разу цибулевий конфітюр не піддався. Чи то він думав не про варення, чи то його малі помічники занадто метушились. Хтозна.
Тому, ретельно вимивши руки, він заслужено винагородив себе приготуванням улюбленого напою.
Змолов каву, насипав у джезву, поставив у пісок. Першу чашку вип’є зараз, подумав, а другу – коли конфітюр вже буде готовий. Мосьє Лефевр, який надіслав йому рецепт, зазначив, що йому найбільше смакує конфітюр із сиром брі на підсмаженому хлібці.
До речі, його партнер непогано розігрував сициліанський захист і вже вибудував своїми чорними пішаками дракона. Потрібно якнайшвидше відкрити вертикаль для тури. Він якраз збирався це зробити, а також описати французу, яким на смак вийшов конфітюр. Звісно, надсилати лист доведеться спершу до Швеції. Вже звідти легка рука пана Ліама Нільсона, обов’язкового учасника їхньої шахової тріади від початку війни, спрямує послання Тараса Адамовича Галушка до Франції. Мосьє Лефевру тепер також доводиться надсилати кореспонденцію в такому ж порядку. На це він не стомлюється нарікати, щораз присвячуючи цій ситуації кілька рядків у черговому листі до київського друга.
У таку довгу дорогу варто відправляти описи і вивіреного ходу, і бездоганного конфітюру. Приготувати саме такий завадила банальна річ – перебір з цукром. Мабуть, малі шибеники вирішили додати більше. Цибуля мала б карамелізуватися, стати солодкою, з ноткою гіркуватості – тоді вона ідеально поєднується з сиром.
Якщо ж додати надто багато цукру, конфітюр перетвориться на смолу найдавніших дерев, що колись упала в холодні обійми праматерів всіх річок. Велику миску застиглого бурштину – ось що він отримав замість ніжного варення з цибулі. Щоправда, хлопчаки не засмутились: накололи собі бурштинових солодощів і розбіглись хто куди. Тарас Адамович махнув рукою і вирішив відкласти спробу на наступний день.
Зараз насолоджувався тишею і спокійною працею. Розмірений плин думок, акуратні кубики цибулі, що розсипаються з-під ножа. Він заздалегідь приготував яблучний оцет – потрібна одна столова ложка, не більше, цукор – головне не передати куті меду цього разу. Без меду, до речі, теж не обійтися, обрав липовий. Мед з власної пасіки йому зазвичай постачає Сильвестр Григорович. Згадавши давнього друга, зітхнув. Так і не відповів йому, а треба було б написати.
Поставив велику миску на вогонь, налив олії, додав нарізаної цибулі, ковтнув кави. Тепер – тільки помішувати. Цибуля має стати прозорою, як вуаль тендітної панночки. Потрібен час.
Хвіртка ображено хряснула від надто сильного удару, ворона каркнула і, змахнувши крилами, злетіла з гілки. Тарас Адамович поставив чашку з недопитою кавою на стіл. Навіть якщо пекельний пес Цербер зірвався з ланцюга й навідався до його двору, він спершу карамелізує цибулю, а вже потім дасть йому себе зжерти. Подивився в миску, де в олії шипіла і танула цибуля. Ще зарано. Цукор можна додати трохи згодом. А вже потім – постійно помішувати.
Почув кроки стежкою – певно, Цербер вирішив перевірити, чи є хто в будинку. Кроки наближались, цибуля прозорішала. Тарас Адамович зрозумів, що незнайомець зупинився біля веранди. Обережно додав оцту, потім – трохи цукру, знову помішав.
– Добрий день! – почув голосне привітання. Цербер виявився вихованим.
– Добрий день, – сказав у відповідь, – почувайтеся як удома, я зараз закінчу й вийду до вас.
Для того, щоби закінчити чаклувати над конфітюром, йому потрібно було з пів години, однак незнайомець не повідомив про свій візит, отож хай нарікає на себе. Підсипав ще цукру, помішав і – подобрішав. Зменшив вогонь, ще раз помішав, витер руки об бездоганно випрасуваний рушник і рушив на веранду.
Полуденне сонце не шкодувало своїх теплих променів ні для саду Тараса Адамовича, ні для веранди, де в улюбленому кріслі-гойдалці господаря зручно вмостився несподіваний візитер.
Елегантний, але якийсь розхристаний пан з тонкими рисами обличчя ніжився на сонці, заплющивши очі від задоволення. Сірий костюм, розстібнута в трохи зім’ятому комірі біла сорочка, яскраві жовті рукавички, кинуті ним на стіл. Господар посунув їх тацею, на якій стояв молочник, цукорниця та ще одна філіжанка, щоб підставити її ближче до гостя. Той різко розплющив очі, здригнувся, ніби відкинув залишки сну, змінив позу з розслабленої на напружену й ураз втратив левову частку своєї елегантності. Тепер перед Тарасом Адамовичем сидів здивований розхристаний дивак. На вигляд ровесник хлопчини з антропометричного кабінету.
– Прошу, – мовив господар.
– Д…дякую, – видушив з себе гість.
– Кава в джезві. Чи ви надаєте перевагу чаю?
Гість здивовано подивився на джезву.
– Ні, кава – божественний напій.
– Безперечно, – усміхнувся господар. – Я закінчу деякі справи й повернуся до вас за пів години, – сказав безапеляційно, перш, ніж гість встиг відрекомендуватися. І додав, вказуючи на протилежний краєчок столу: – Тут є кілька газет, сподіваюсь, ви зможете себе розважити.
– Не турбуйтесь про мене, – усміхнувся гість, повертаючи собі шарм елегантної легковажності.
Тарас Адамович не турбувався. Повернувся до вже прозорої цибулі, додав цукру. Знов помішав. Цибуля починала набирати позолоти. Тільки б не помилитися з цукром цього разу! Здається, розрахунки точні. Лишається тільки додати трохи меду й, чекаючи фіналу, помішувати. Коли маса набула яскравого бурштинового кольору, але лишилась м’якою, Тарас Адамович полегшено зітхнув. Звичним рухом поставив на вогонь пательню. Аби смакувати конфітюр, потрібен підсмажений хліб, краще – в клярі. Нарізав сир, виклав його на гарячі шматки хліба, зверху – конфітюр. Залив окропом трав’яний чай, додав м’яти. Із запарником в одній руці та тарілкою – в другій повернувся на веранду.
Декорації не змінились. Газети лежали на своєму місці, гість – у кріслі-гойдалці. Хіба що чашка зі слідами кави свідчила про те, що дивний пан, імені якого він поки не знав, рухався за його відсутності. Тарас Адамович поставив на стіл запарник і тарілку й повернувся по чайник та чашки. Гість повільно розплющив очі. Тарас Адамович поставив на стіл чашки, наповнив їх ароматним напоєм.
– Потрібна ваша думка, – звернувся він до гостя.
– З якого питання? – не зрозумів той.
– Скуштуйте, – підсунув до нього тарілку господар.
Гість недовірливо подивився на нього.
– А що це? – перепитав.
– Скуштуйте. І скажете мені своє враження, – не відступав господар.
Вибору в гостя не було, тож він приречено взяв до рук хліб і відкусив шматочок. Здивовано звів брови, підсунув до себе чашку з чаєм і вже з більшим ентузіазмом з’їв увесь шматок.
– Що скажете?
– Це щось неймовірне!
– D’accord![4] – відповів господар, уявляючи обличчя мосьє Лефевра, якому він описуватиме смак конфітюру.
Налив чаю й собі, відкусив шматочок хліба з конфітюром. З сиром і справді поєднується чудово. З цукром не помилився. Цибуля ніжно-солодка, сир трішки розплавився на теплому хлібці. Ідеальний варіант сніданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.
– Що ж, тепер можемо перейти до справи.
Той апетитно наминав черговий бутерброд, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спарті.
– До справи? – як луна перепитав він у Тараса Адамовича. Потім, ніби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:
– Тарасе Адамовичу! Ви повинні мені допомогти!
Початок не надто надихав. Тарас Адамович відсунув чашку, чекаючи пояснень.
– Я… О, я навіть не відрекомендувався, – прохопився він. – Олег Іраклійович Щербак.
Він встав, картинно схилив голову і кілька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович підвівся своєю чергою, кивнув на знак привітання, простягнув руку:
– Моє ім’я ви знаєте, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сідайте.
– Дякую.
Гість повернувся в крісло, Тарас Адамович сів на стілець. Що ж принесло цього Олега Іраклійовича в його пенати?
– Я… розумієте, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у сквері…поблизу Вищих жіночих курсів. Ви говорили з Мірою Томашевич.
Тарас Адамович не переривав, гість змінив позу, відкинув волосся з лоба, схопився за комірець, на секунду завмер у неприродній скособоченій позі й продовжив:
– Ви говорили з Мірою про її сестру, чи не так?
Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий ніс, скуйовджені пасма волосся. Хто цей дивний відвідувач. Чого він сюди прийшов?
– Я… певно, мені слід пояснити. Розумієте, я знаю. Я все знаю! – голосно повторив він, замовкнувши на пів слові. Тарас Адамович терпляче чекав. Гість вів далі:
– Я знаю, що Віра Томашевич зникла. І Мирослава… Напевне тому вона говорила з вами, ви ж – слідчий Галушко?
– Колишній слідчий.
– Байдуже! Але Міра просила вас про допомогу?
Не дочекавшись відповіді, промовив:
– Розумієте… це я, я винен у зникненні Віри! – і схилив голову на руки.
– Чому ви так вважаєте? – запитав господар будинку.