– Я знаю Віру Томашевич давно. З моменту її переїзду до Києва. Я – художник, працюю у власній майстерні й іноді – над декораціями в міському театрі. Я бачив Віру на сцені, вона прекрасна. Ви повинні, повинні знайти її!
Тарас Адамович ковтнув чаю. Знову подивився на свого співрозмовника, запитав:
– Чому ви вважаєте, що винні у зникненні дівчини?
– Я запросив її зустрітися в Шато де Флер біля розарію. Вона мала прийти туди після виступу в Інтимному театрі. Однак… Я не дочекався її. А потім, наступного дня я дізнався, що Віра зникла, – він звів на слідчого сірі печальні очі.
– О котрій мала б відбутися зустріч?
– О дев’ятій.
Виступ в Інтимному театрі – сьома вечора. Від Інтимного, що розташований на Хрещатику, 43 до міського парку розваг Шато де Флер – з пів години йти швидким кроком. Цікаво, чи швидко ходять балерини? Дівчина могла запізнитися.
– Я прочекав її до півночі.
Тарас Адамович здивовано звів брови.
– Вона не з’явилась. Що ви робили далі?
– Зранку я був у театрі, хотів зустріти її, спитати, що сталося, – пояснив художник. – Розумієте, я подумав, що вона… Що вона просто забула, чи її запросив хтось інший.
Тарас Адамович потер підборіддя, ще раз глянув на свого співрозмовника.
– Що вам сказали в театрі?
– Що Віра не прийшла на репетицію.
– Це вас збентежило?
Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотів:
– Збентежило? Ні, зовсім ні, радше засмутило. Розумієте, я тоді не думав, що Віра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собі цікавішу компанію. І… пропустила репетицію.
Цю думку палко підтримали б у поліції. Однак зараз вони були не в поліції.
– Що було потім?
Співрозмовник Галушка прикрив очі.
– Я намагався не думати про неї. Викинути з голови.
– Вдалося?
– Не дуже. У театрі почали ширитись чутки. Сестра Віри приходила до Броніслави, запитувала про Віру. Броніслава – дружина балетмейстера, Броніслава Ніжинська, – пояснив він і вів далі: – У театрі казали, що Віра зникла, поїхала за місто з офіцерами. Але сестра її шукала, отже… Отже, могло щось статися.
Галушко не переривав.
– Я… розумієте, я навіть хотів, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тоді, тоді я хотів, щоб було якесь інше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозі до парку. І боюся того, що вона взагалі не збиралась зустрічатися зі мною.
Він замовк у задумі. Відтак сказав:
– Балерини розповідали, що сестра Віри ходила в поліцію. Віра не повернулась, поповзли чутки про те, що Ніжинська поставить на її партії дублерок.
– Як відреагували на зникнення Віри в театрі?
– Зраділи. То ж зміїне кубло.
Тарас Адамович відставив чашку.
– Ви маєте якісь підозри? Куди могла зникнути Віра?
– Я не знаю, – він стенув плечима. – Вона раніше нікуди не зникала.
– Тобто таке з нею трапилось уперше?
– Так.
– Щодо офіцерів. Ви когось із них знаєте? Бачили разом із Вірою?
– Ні. І не хотів би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.
– Ви добре знаєте сестру Віри?
– Бачились раз чи двічі.
Цього разу хвіртка рипнула ледь чутно, ніби вибачаючись, що відволікла співрозмовників від бесіди. Олег Іраклійович Щербак повернув голову в напрямку доріжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як і обіцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затінку яблуневого саду. Завмерла біля хвіртки, завваживши гостя. Потім рішуче попрямувала до веранди, зупинилася біля сходинок. Чоловіки підвелися.
– Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його співрозмовника, – пане Щербак! Не сподівалась вас тут зустріти.
– Я вас теж, але радий нашій зустрічі, – відповів художник, знову перетворившись на Париса.
– Міро, прошу приєднатися до нашої розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфітюр, а також мій гість розповів дещо про вечір, коли зникла ваша сестра.
Міра здивовано подивилась на художника:
– О, я не знала, що… що ви щось знаєте…
Вона сіла навпроти Щербака.
– Розкажіть мені. Коли ви бачили Віру?
– Радше, коли не бачив, – сумно сказав художник. – Вона мала виступати в Інтимному, я запросив її зустрітися в Шато де Флер.
– Вона не казала мені, – здивувалась Віра.
Шарм елегантності відразу злетів з нього, риси обличчя стали різкими:
– А вона завжди вам говорить, з ким і коли має зустрітися?
Міра перехопила погляд Галушка й тремтячим голосом сказала Щербаку:
– Вибачте, просто… Того вечора Віра запрошувала мене на зустріч. Ми… Мали піти удвох в «Семадені». Там… на неї чекали.
Вона почервоніла. Щербак дивився на свої руки з довгими тонкими пальцями, що лежали на столі.
– Чекали, – як луна повторив він, а потім перепитав. – Назимов?
– Я… не впевнена. Але, так, можливо, Назимов.
Галушко зацікавлено спостерігав за співрозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав із захисту – звинувачував себе у зникненні дівчини, але сподівався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сициліанський захист, войовничий за своєю природою. Цікаво, чи зможе мосьє Лефевр так швидко перейти від захисту до атаки?
– Отже, того вечора ви не бачили її? – запитала Міра.
– Ми домовились про зустріч напередодні, в театрі, – сумно відповів гість Тараса Адамовича. – А коли ви бачили її востаннє?
– Коли вона танцювала, – тихо відповіла Міра.
– Ви допоможете її знайти? – відволік Тараса Адамовича від роздумів Щербак.
Господар садиби відповів докладно:
– Я спробую розібратися в цій справі. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти відповіді на запитання, які вас цікавлять. Водночас я маю певні зобов’язання і роботу, від якої не планую відволікатися.
– Але ж…
– Дівчина зникла. Я розумію. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пізніше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додаткові запитання чи випливуть нові деталі.
– Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообіцяв художник.
– Ми будемо вдячні.
– Ми? – здивовано запитав Щербак.
– Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати мені в цій справі як секретар. Розслідування потребує акуратності.
Міра усміхнулася. Щербак насупився.
– Що ж, – сказав він, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.
– Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.
– Дякую, – луною повторила Міра.
Ворона з дерева каркнула, наче теж хотіла подякувати.
Тарас Адамович перевів погляд із дерева на свого гостя:
– До речі, Олеже Іраклійовичу, де ви взяли мою адресу?
Гість знітився й почервонів. Розповідати почав не відразу, павза затягувалась і ставала дедалі гнітючою. Міра вже відкрила рота, щоби розітнути тишу запитанням, але гість Тараса Адамовича почав говорити:
– Я… я хотів підійти до вас ще тоді, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумієте… – він старанно добирав слова. – Але до вас підійшла якась дівчина, ви розмовляли, я… вирішив не втручатися. Коли ви закінчили розмову, поплівся за вами. Я не стежив, ні. Зовсім не ховався, сподівався, що ви озирнетесь і запитаєте, чого я йду за вами. Я б усе розповів…
– І ви дійшли до моєї садиби?
– Я сів у трамвай услід за вами. Думав доїхати до вашої зупинки, вийти й познайомитися.
– Але не вийшли.
– Розумієте, я нервувався, не спав усю ніч. Я… заснув у трамваї.
Міра уважно слухала, звівши догори брови.
– Прокинувся, а вас вже не було на місці. Я схопився, кинувся до вікна. Мені пощастило – побачив, як ви рушили вулицею. Я поїхав далі у триклятому трамваї. Вирішив – це знак долі. Можливо, мені не варто було приходити до вас. Сьогодні… Я знов не спав, подумав, що спробую знайти ваш будинок. Якщо… якщо вдасться, отже це…
– Знак долі, – усміхнувся господар.
– Приїхав на ту саму зупинку, рушив туди, куди ви пішли вчора. Зустрів на вулиці хлопчака, сказав, що тут має бути будинок слідчого, він одразу показав.
Тарас Адамович подумки зітхнув. Треба буде провести бесіду з малими любителями варення. Роздавати його адресу незнайомцям – не найкраща ідея.
– І останнє запитання, пане Щербак, – після хвилинної павзи мовив господар.
– Так? – з готовністю відповів гість.
– Чи не могли б ви супроводжувати нас із панною Томашевич завтра до театру? Ви ж працюєте в оперному?
– Так… Так, звичайно, буду дуже радий. Ви хочете поговорити з балеринами?
– Так, це було б незайвим.
Міра сумно хитнула головою.
– Почуєте багато пліток…
– Можливо. Але це теж інформація.
Міра кивнула. Щербак схилив голову і, підхопивши капелюха, підвівся.
– Що ж, Тарасе Адамовичу, дякую, що вислухали мене. Зустрінемось завтра біля театру? О котрій?
– О котрій починаються репетиції? Який краще обрати час?
– Якщо зустрінемося десь о дванадцятій, можна буде поговорити з дівчатами за кавою.
Галушко кивнув. Олег Іраклійович Щербак попрощався й рушив до хвіртки, що рипнула, зачиняючись за ним.
– Міро, я сказав, що ми підемо до театру разом, але вам краще піти на лекції, – він відірвав руку від поверхні столу, аби обірвати протести дівчини.
– Ви не допоможете мені в театрі, радше завадите, бо балерини можуть не сказати всієї правди, якщо бачитимуть вас поруч.
Міра схилила голову на знак згоди.
– Однак ви будете надзвичайно корисною для справи в другій половині дня, коли ми конспектуватимемо мої роздуми та спостереження. І от саме про це я хочу поговорити зараз.
– Я… слухаю вас.
– Ви маєте папір і ручку?
– Так, звичайно.
– Тоді візьміть їх і пишіть, я диктуватиму.
Дівчина слухняно дістала письмове приладдя.
– «1916 год, 7 сентября. Мы, нижеподписавшиеся Галушко Тарас Адамович и Томашевич Мирослава…»
– Феликсовна…
Тарас Адамович кивнув. Дівчина писала швидко. Чоловік скосив погляд. Почерк акуратний. Продиктував далі:
– ...заключили настоящий договор в следующем:
1) Томашевич М. Ф. поступила на службу к Галушко Т. А. в качестве секретаря сроком с 7 сентября 1916 года на полгода.
2) К обязанностям Томашевич М. Ф. относится: а) оформление протоколов по делу исчезновения балерины Томашевич Веры Феликсовны, б) Составление деловых бумаг.
3) Галушко Т. А. обязан за вышеозначенную работу Томашевич М. Ф. заплатить ей 120 рублей и выдать 60 рублей при подписании договора, и 60 рублей по окончанию указанного срока.
– Що? – вражено звела на нього очі дівчина.
– Далі тільки дата й наші підписи. Терміни умовні, я не знаю, скільки часу ми шукатимемо вашу сестру. А на те, щоб арештувати зловмисника чи зловмисників, віддати їх під суд – і справді може знадобитися кілька місяців.
– Але… ви не можете. Я не просила про службу. Ви ж шукатимете мою сестру, це я мала б вам платити!
Тарас Адамович стенув плечима.
– Але ви не пропонували мені роботу слідчого. Ви просили про допомогу. Я ж пропоную вам роботу, отже, маю платити. Врешті, я використовуватиму ваш час, який ви могли б витратити на приватні уроки, Міро.
Дівчина опустила очі.
– Я зараз не в тому становищі, аби відмовлятися від такої пропозиції. Вона дуже щедра, – стиха сказала вона.
– Звичайна процедура обміну часу на гроші. Повірте, за час завжди не доплачують. Але ви надто юні, щоби зрозуміти це.
Він відставив чашку й підвівся.
– Якщо ми узгодили всі формальності, я познайомлю вас з Естер. Залишу вас на пів годинки, щоби ви звикли одна до одної – цього часу мені вистачить, щоби вирішити питання з драконом мосьє Лефевра.
– З… драконом?
– Не зважайте, я про шахову партію: мій партнер узявся лякати мене сициліанським захистом, – він махнув рукою. – Не зважайте…
Міра повільно підвелась, стисла в руках сумочку.
– Ви хотіли… хотіли познайомити мене з… Естер.
– Так, – господар відійшов убік, пропускаючи гостю до дверей. Вона повільно пройшла повз нього і переступила поріг будинку.
V. Естер
Він повів Міру вглиб будинку, до кімнати в самому його серці. Можливо, весь дім будували навколо неї. Письмовий стіл, велика шафа-картотека, стілець – перше, що впало в очі Мірі, коли вона зупинилась на порозі й роззирнулась. Післяполудневе сонце ледь торкало Естер пальцями-променями. Так вони познайомились.
Можливо, йому й справді треба було взяти дівчину з собою – Тарас Адамович був не надто частим відвідувачем театрів. Здається, жодного разу – за власним бажанням, завжди в службових справах. З одного боку, без провідника складніше, доводиться самостійно шукати потрібних людей, запитувати про елементарні речі. З другого, – люди відвертіші з початківцями. Та й сякого-такого провідника він усе-таки мав – Олег Іраклійович Щербак зустрів його біля чорного входу, усміхнувся, відкинув волосся з лоба, рушив назустріч.
– Радий вітати вас, Тарасе Адамовичу.
Відповів кивком.
– Я вас теж, пане Щербак.
– Панна Томашевич?
– Не змогла прийти. Лекції… – розвів руками слідчий.
Щербак примружився.
– Що ж, у такому разі можемо йти. Покажу вам справжній театр. Упевнений, з цього боку ви його ще не бачили.
– Змушений вас розчарувати: я не надто бачив театр з будь-якого боку, – усміхнувся слідчий.
– Тоді мені складно буде вас здивувати, але я намагатимусь, – багатообіцяльно підморгнув йому Щербак.
Вони пройшли довгими звивистими коридорами, минули сходи. Театр був таким, яким його пам’ятав Тарас Адамович – з ліпниною на стінах та колонах, великими дзеркалами й килимами. У залі тривала репетиція.
Тарасові Адамовичу дивно було бачити порожній партер, він звик до аншлагів у Київській опері. Після вбивства, яке пам’ятали ці стіни та навряд чи забудуть кияни, він опинився тут уперше. 1 вересня 1911 року в цьому залі, зупинившись біля оркестрової ями, Дмитро Богров вистрілив у Петра Столипіна.
Колишній випускник найпрестижнішої в місті Першої гімназії, нащадок відомої єврейської сім’ї, син впливового присяжного повіреного і багатого домовласника дивом приніс у театр зброю й двічі вистрілив у прем’єр-міністра імперії, що супроводжував імператора Миколу ІІ, який прибув із візитом до Києва. Потім казали, що Столипін передбачав свою наглу смерть – у заповіті вказав, аби його поховали там, де загине.
За чутками, одіозний Распутін, що супроводжував імператрицю, під час проїзду імператорського почту вулицями міста перебував у квартирі свого київського знайомого і з вікна спостерігав за тим, як його вітали кияни. Коли слідом за каретою Миколи ІІ рушив екіпаж Столипіна, Распутін затрусився й вигукнув: «Смерть за ним їде, за другим екіпажем – смерть».
Антракт – особлива частина театрального життя. У цей час відбуваються знайомства й обговорення вистави, крадіжки й важливі розмови. Антракт – особливий час для слідчого розшукової частини: метушня й базікання, обірвані фрази, підозрілі суб’єкти. Богров минув охорону без перевірки й двічі вистрілив з браунінга, перш ніж його зупинили. Друга куля зрикошетила від орденського хреста Св. Володимира на грудях Столипіна і, пробивши живіт, зачепила печінку. Міністр помер за п’ять днів у клініці Маковського.
Богрова повісили 12 вересня у Лисогірському форті. Оскільки в Києві не було посади ката, поліція змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янівської в’язниці. До шибениці Богров вийшов у тому самому вбранні, яке було на ньому в театрі. Навіть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що він десять днів не вибирався з фрака.
Тарас Адамович заплющив очі. Театри… Ох, ці театри. Не дивно, що тут зникають балерини. Як там казав його теперішній супроводжувач – знак долі? Можливо, знаком долі було те, що перша будівля театру повністю згоріла. Певно, не варто було зводити нову на тому самому місці. Хтозна.
Він не помітив, як балерини на сцені зупинились. Репетиція завершилась?
– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упіймати тут двох-трьох пліткарок. З іншими поговоримо пізніше.