Справа зниклої балерини - Красовицкий Александр 7 стр.

– Розумієш, зникла дівчина…

– Ваша родичка?

– Не зовсім так. Тобто… зовсім не так. Просто дівчина, з театру…

– Актриса?

– Щось таке.

Кость багатозначно гмикнув.

– А хто її бачив востаннє?

– Багато хто – вона виступала на сцені.

Гість хитнув головою, примружився.

– Мають бути ті, хто бачив її, коли вона зійшла зі сцени. Вона ж не ілюзіоністка?

– Гадаю, ні. Вона балерина, – мовив колишній слідчий.

– Я чув, що в Індії факір може підкинути мотузку вгору й вона зачепиться за небо. По ній він вилазить до самого Бога й ховається у хмарах, – останню репліку він промовив майже пошепки.

Тарас Адамович відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши:

– Індійський канат… Ні, не думаю, що вона зникла, піднявшись зі сцени на мотузці. Але ти нагадав мені оповіді діда. Він говорив, що якось зустрів чоловіка, котрий показував такий фокус. Це було давно, дід воював на Закавказзі. Але в тому фокусі чоловік зникає в небі, а потім знову з’являється на землі. Дівчина, яку я шукаю, поки так і не з’явилась.

– Хтось мав би бачити її, – впевнено мовив Кость і сьорбнув каву.

– Хтось мав би, – погодився Тарас Адамович.

Хлопець відставив порожню філіжанку.

– Дякую за каву, – він підвівся.

– Дякую за газету, – в тон йому відповів господар дому.

Хлопець покрокував доріжкою до хвіртки. Тарас Адамович дивився йому вслід і згадував, що говорила Міра Томашевич про тих, хто бачив її сестру після виступу. Художник і балерина. Ім’я художника можна знайти в паперах – Міра акуратно надрукувала свої свідчення й поклала в теку. Балерина була безіменною, доведеться шукати свідків в Інтимному театрі і, можливо, знову говорити з пліткарками з оперного.

Отже, найважливіше завдання на сьогодні – відвідини Інтимного театру? Треба відшукати свідків за лаштунками, розпитати артистів, більшість з яких можуть бути гастролерами. Має бути краще рішення, таке, що вимагає менше метушні. Елегантне рішення. Може, знову звернутися до Щербака, аби той допоміг знайти колегу? Зустрітися, скажімо, в «Семадені», й заодно поговорити з офіціантами про вечір зникнення Віри.

Він налив другу чашку кави, цього разу додав вершків, зайшов у будинок. У кімнаті Естер відчинив одну з шухляд, узяв теку. Акуратним почерком Міри на ній стояв напис: «Справа викраденої балерини».

– Ми не впевнені, що її викрали, – сказав тоді Мірі Тарас Адамович.

– Тоді, яку назву ви пропонуєте?

– «Справа балерини». Або «Справа зниклої балерини».

Міра опустила очі.

– Розумієте, «Справа балерини» звучить так, ніби злочинницею є сама балерина.

– Можливо, – погодився Тарас Адамович.

– Якщо ж говорити про «зниклу балерину», то мене бентежить слово «зникла». Віра не розчинилась у повітрі. Я знаю, хтось посприяв тому, аби вона…

Тарас Адамович вирішив не сперечатися. Врешті, остаточну назву вони зможуть придумати тільки тоді, коли дізнаються правду про Віру Томашевич.

– Добре, залишимо «викрадену», доки не підтвердимо чи спростуємо цю гіпотезу.

Міра вдячно усміхнулась і поклала теку в шафу.

Згадуючи її усмішку, Тарас Адамович гортав папери далі, читав свідчення. Ось воно:

Прізвище художника, з яким варто було б поговорити, йому відоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручніше вмостився в кріслі, й, аби відволіктися від сотень думок, що не давали йому спокою, й зробивши перший ковток, вже збирався перегорнути першу сторінку, яку «Киянин» незмінно присвячував оголошенням. Аж раптом спіткнувся поглядом на заголовку «Інтимний театр». Уважно прочитав:

Замислився. Відклав газету. Повернувся на кухню, зняв стос газет з буфету. Останні номери «Киянина» він зберігав протягом кількох тижнів. Давніші – розстеляв на горищі для сушки яблук. Ще коли працював у відділі розшуку, не лінувався збирати вирізки з різних видань. Щоденні газети вибовкували слідчим потрібну інформацію не гірше пліткарок у театрі.

У стосі знайшов потрібний номер – 30 серпня 1916-го, вечір зникнення Віри Томашевич. На першій сторінці – оголошення Інтимного театру. Пробігся очима по тексту, знайшов вже знайомі прізвища: Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ, а поруч було «В. Ф. Томашевичъ». Отже, про виступ Віри Томашевич у той вечір в Інтимному театрі могли знати не тільки найближчі друзі.

Відклав газету, подивився на джезву, що сяяла надраєними боками, одним ковтком допив каву. Мимоволі знов опустив погляд на свіжу газету, торкнув пальцями сторінки, що ще пахла друкарською фарбою. Завдяки рамкам та великому шрифту в око впали відразу два оголошення – про панахиду за покійним Петром Олександровичем Головачовим у Троїцькій церкві та про те, що Maison Кругликовъ отримав моделі та хутро за адресою Хрещатик, 10.

Цирк запрошував на дві святкові вистави. Оперета оголошувала про відкриття зимового сезону. Міський театр кликав на «Демона» та «Травіату». Музична школа вільного художника Н. А. Тутковського запрошувала учнів на навчання. Оголошення від державного банку та казенної палати він пропустив, натомість зупинив погляд на колонці огляду воєнних дій.

Перше речення було багатообіцяльним: «Наступленiе нашихъ союзниковъ на западномъ фронте протекает съ выдающимся успехомъ». У газеті повідомлялось, що про успіхи французів уже писали в попередніх номерах, а щодо британців, то станом на 1 вересня вони провели атаку на своїй частині фронту і взяли під контроль низку важливих об’єктів: Флер, Курселетт і Мартинпюиш. За 5 днів боїв британці захопили більш ніж 5 тисяч полонених, 19 гармат та понад 50 кулеметів. Французи протягом 2–5 вересня закріпились на правому березі Сомми. Аби полегшити своє становище, німці кілька разів контратакували в Шампані (деякі атаки відбулись на російській частині фронту) однак були відкинуті силами союзників і зазнали великих втрат.

Певно, гера Боє зараз не дуже радують подібні колонки в німецьких газетах. Мосьє Лефевр навпаки, мабуть, читає вголос, майже декламує абзаци про перемоги французів. І кричить із заквітчаного балкона своєї квартири C’est magnifique!. Сергій Назимов п’є вино в ресторані «Прага», адже є, що святкувати – на російській частині фронту відбили атаку німців.

Ковзнув поглядом по нижньому краю газети, завмер. Зовсім маленьке оголошення, ніяких рамок чи особливих шрифтів. Акуратне, він міг би його навіть не помітити. Врешті, він не шукав його, але щойно побачив – і раптовий спогад пронизав свідомість. П’ять років тому такі самі поодинокі оголошення з’являлись у київських газетах. В оголошенні повідомлялось:

Відклав газету, заплющив очі. Тоді, в 1910-му Відділ садівництва Київського товариства сільського господарства писав про те, що продає всім охочим гіацинти – в горщиках та жмутиках. Три жмутики гіацинтів в одні руки – зі знижкою.

Тарас Адамович неквапом повернувся до будинку і за двадцять хвилин вийшов на веранду вже в зовсім іншому вигляді – світлий костюм, хвацький капелюх, валізка. Цього разу вирішив їхати не на трамваї, хоч дійшов до зупинки. Помахом руки зупинив фаетон, легко піднявся східцями.

– На Кузнечну, – сказав візнику, й додав: – Мені потрібен будинок на розі Кузнечної й Караваєвської.

Візник кивнув, хвицнув коня, фаетон рушив. Тарас Адамович знав адресу, бо працюючи на своїй посаді неодноразово бував візитером редакції газети «Киянин», чи не єдиної газети регіону, яку, за чутками, регулярно читав імператор Микола ІІ.

Минулого разу вони запізнились. Але цього разу він натрапив на одне з перших оголошень, у ньому поки не було згадки про гіацинти, отож ті, хто його замовив, тільки розгортали діяльність. Є шанс встигнути. Він мусить встигнути.

План дій вимальовувався швидко – редакція газети, розшукова частина, далі – на Лютеранську, 11, хоч він і був певен, що нічого там не знайдуть, але перевірити не завадить. Якщо зробить усе швидко, можна встигнути на вечірню програму в Інтимному. Три жмутики гіацинтів в одні руки – оголошення з таким текстом можуть з’явитися пізніше, якщо він не встигне. Минулого разу не встиг. Цього разу… Цього разу все могло скластися інакше. Все мусить скластися інакше.

Хто збирає гіацинти за лаштунками театрів?

VII. Імператорський зв’язаний чай

Він читав цю газету давно й регулярно – з 1913-го, коли на її сторінках почали з’являтись публікації з розслідування «справи Бейліса». Миколу Красовського, головного слідчого розшукової частини Київської міської поліції, звільнили з посади саме тому, що він не погодився з версією про ритуальний характер убивства хлопчика Андрія Ющинського євреєм Менделем Бейлісом. Версія розвалювалась на очах, Красовський запевняв прокурора, що Бейліс – не вбивця, однак у справу втрутилась влада, а газети, щедро оплачувані чорносотенцями та ультраправими організаціями, спалахнули звинуваченнями. Роздмухувалась ідея «кривавого завіту», за якою євреям для ритуалів потрібна була християнська кров.

Кращі київські адвокати стали на захист несправедливо обвинувачуваного прикажчика цегляного заводу. Красовський був упевнений, що до вбивства причетна київська бандитка Віра Чеберяк. Розслідування Красовського опублікував «Киянин». Відтоді Тарас Адамович почав прихильніше сприймати газету, яку раніше вважав рупором монархії. Врешті Бейліса виправдали, хоч покарання невідомо за що не уникнув – просидів увесь час поки тривало розслідування – майже два роки – у в’язниці.

Микола Красовський, якого Тарас Адамович нерідко запрошував на наливку власного приготування, салютуючи чаркою господарю будинку, казав:

– Справа Бейліса – це Цусима для поліції. Після такого повернути довіру людей неможливо.

– Ми вже не поліціянти, – ковтнувши гірко-солодкий вишневий напій, відповідав йому Тарас Адамович.

– Хтозна, – вів далі Красовський, – можливо, тільки ми – поліціянти.

Красовський підіслав агентів до зведеного брата Віри Чеберяк, який зізнався в убивстві: виявилось хлопчик знав, що Віра була скупницею краденого, бо часто бував у неї вдома – товаришував із сином бандитки. Хтозна – через дитячу сварку чи жарт – Андрій сказав, що видасть Віру Чеберяк поліції. Ці слова стали для нього фатальними. На суді переказ приватної розмови агента Красовського не прийняли як доказ, а брат Чеберяк від своїх слів відмовився. Здається, Віру Чеберяк так і не засудили.

Теж Віра. Ох, ці Віри…

Фаетон ніс його вулицями ранкового міста. Час до полудня Тарас Адамович звик проводити вдома. Київ, що поволі скидав серпанок ранкового сну, він бачив зрідка, тому, забувши про клопоти, милувався доладною забудовою, величчю храмів, зеленими островами садів та парків.

Редакція розміщувалася в одноповерховому особняку. На цьому ж дворищі – друкарня і триповерховий прибутковий будинок. Слідчому потрібен був саме цей дім – на розі Кузнечної та Караваєвської, якщо, звісно, в редакції нічого не змінилось з часу його останнього візиту. Метушня в коридорі та між кабінетами нагадала Тарасові Адамовичу про його минулі відвідини – вони теж розшукували тих, хто давав оголошення в газеті. Тоді в редакції відреагували на їхнє прохання надати дані знехотя.

Тож нині, зупинившись поглядом на напівсонній рожевощокій панянці за столом з купою паперів, він подумки закотив очі. Підійшов ближче, привітався. Раніше засобом впливу на таких панночок, які не надто охоче копирсалися в паперах, був поліційний жетон. А зараз? Тільки безапеляційний тон і трохи блефу. Науку блефувати йому викладав Красовський, який поміж шахами і картами обирав не шахи.

– Розумієте, Тарасе Адамовичу, – казав головний слідчий розшукової частини, – шахи трохи нагадують мені преферанс, а я його не люблю. Розклали фігури, зробили кілька ходів і обидва гравці уже повністю розуміють ситуацію – хто виграв, а хто готовий погодитися на нічию.

– Буває по-різному, – заперечував шахіст.

– Але зазвичай саме так. Який сенс догравати партію, коли немає несподіванок. У преферансі теж так само, принаймні, може бути так. Питання в одній-двох картах, якщо вони розіграні, – доля партії вирішена. А бувають розклади, коли взагалі немає сенсу грати.

– А який для вас сенс у грі?

– Ризик. Блеф. Трохи удачі. Усе має значення, ніколи не знаєш, як скінчиться партія, поки не дограєш її до кінця.

Тарас Адамович усміхнувся.

– Ви азартний гравець, – сказав він, підливаючи гостю наливки.

– Ви теж. Просто ховаєтесь за маскою нудного преферансиста.

– Хтозна, може маска – не така вже нудна, – знизував плечима господар дому.

Блефувати в шахах вкрай важко, особливо, коли партнери грають нарівні. Тарас Адамович чухав скроню, усміхався.

– У шахах ми бачимо повну картину. Коли граємо в карти – картина неповна. Тому в картах блеф виглядає ефектно й елегантно, а в шахах можна скотитися до жалюгідного відчаю.

– Тобто?

– Блеф має сенс тільки за поганої гри.

– Так, – погодився Красовський.

– Але в шахах твій суперник бачить ситуацію на дошці. Він розуміє, чия позиція сильніша. Можна пожертвувати фігурою, зробити несподіваний хід, плекаючи мрію, що він зіб’є з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рідко спрацьовує.

Красовський примружився:

– Ви ніколи не блефували в шахах?

– Блефував, – спокійно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кілька разів. Однак тільки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, і водночас готувався до атаки.

Красовський схвально хитнув головою:

– Ви так розповідаєте про шахи, що я майже готовий повірити, що це справді захоплива гра.

Тарас Адамович усміхнувся, однак промовчав.

Красовський умів блефувати. Минулого разу в редакції «Киянина» вдалося вивудити чимало інформації саме завдяки цьому його вмінню. Нині колишнього головного слідчого Київської міської поліції поруч не було, отож говорити з рожевощокою працівницею редакції доведеться самотужки. Блефувати теж.

Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сів у крісло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знітитись під його поглядом, поклав газету на стіл перед нею.

– Чиє це оголошення? – запитав грізно.

Панянка закліпала очима.

– Я не розумію, – почала белькотіти вона. – Хто ви? Що… що сталося?

– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажіть мені, хто ви? За кого ви себе маєте?! Я запитаю тільки один раз – хто дозволив вміщувати у вашому дешевенькому оголошенні мою домашню адресу?